Правова позиція
Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 25 серпня 2026 року
у справі № 400/573/26[1]
Адміністративна юрисдикція
Щодо меж повноважень органу місцевого самоврядування при визначенні рівня забезпеченості житловою площею громадян для взяття на квартирний облік
ФАБУЛА СПРАВИ
ОСОБА_1 звернувся до окружного адміністративного суду із позовом до Виконавчого комітету міської ради району (далі - Виконавчий комітет), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчого комітету;
- зобов'язати Виконавчий комітет повторно розглянути заяву позивача про взяття на квартирний облік без факту відсутності у позивача власного житла.
Окружний адміністративний суд рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного суду, позов задовольнив.
ОЦІНКА СУДУ
Колегія суддів звертає увагу на те, що касаційна скарга ґрунтується на розмежуванні двох процедур: взяття на квартирний облік (стаття 34 ЖК України, пункт 13 Правил №470) та забезпечення житлом осіб, які вже перебувають на такому обліку (стаття 47 ЖК України). Скаржник вважає, що рівень забезпеченості житловою площею, який слугує підставою для взяття на облік, визначається виключно органом місцевого самоврядування на власний розсуд (у цьому випадку - 7 кв. м, згідно з Рішенням №4), а тому звернення до норми статті 47 ЖК України (13,65 кв. м) для оцінки права позивача на постановку на облік є помилковим.
Колегія суддів не погоджується з цим доводом з огляду на таке. Дійсно, пункт 13 Правил №470 та відповідні норми Рішення №4 надають органу місцевого самоврядування повноваження визначати рівень забезпеченості житловою площею для цілей взяття громадян на облік. Однак це повноваження не є необмеженим: делегований місцевий норматив не може встановлювати поріг допуску до квартирного обліку вищим (суворішим), ніж загальний норматив забезпеченості житлом, визначений статтею 47 ЖК України, оскільки квартирний облік за своєю правовою природою є передумовою для реалізації права на забезпечення житлом, а не самостійною перешкодою для цього права.
Якщо тлумачити норму місцевого рівня забезпеченості (7 кв. м) як самостійну та вищу за юридичною силою підставу для відмови у взятті на облік, це призводить до ситуації, за якої особа, забезпеченість житлом якої (11,4 кв. м) законодавець у статті 47 ЖК України прямо визнає недостатньою порівняно із загальним нормативом (13,65 кв. м), одночасно позбавляється й самої можливості потрапити до черги на усунення цієї недостатності. Такий підхід суперечить меті інституту квартирного обліку - забезпеченню реалізації права на житло особами, чия житлова забезпеченість є об`єктивно нижчою за встановлений законом рівень адекватності, - і призводить до нерозумного результату, за якого механізм, покликаний усувати недостатню забезпеченість житлом, унеможливлює доступ до нього саме для осіб, які підпадають під законодавче визначення потребуючих поліпшення житлових умов.
ВИСНОВКИ: встановлена судами забезпеченість позивача житловою площею у розмірі 11,4 кв. м на особу, перевищуючи місцевий норматив (7 кв. м), водночас є меншою за загальний норматив забезпеченості житлом, встановлений статтею 47 ЖК України (13,65 кв. м), а тому не позбавляє позивача права бути взятим на квартирний облік як особи, яка потребує поліпшення житлових умов. Доводи касаційної скарги про застосування судами попередніх інстанцій норми статті 47 ЖК України поза межами спірних правовідносин колегія суддів відхиляє, оскільки застосування цієї норми як орієнтира адекватності житлової забезпеченості для цілей взяття на облік випливає із взаємопов`язаного тлумачення статей 34 і 47 ЖК України та не суперечить дискреційним повноваженням органу місцевого самоврядування.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: захист житлових прав, права учасників бойових дій, умови житлового забезпечення, спори з органами місцевого самоврядування, УБД, захист соціальних прав
