Правова позиція
Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 27 січня 2026 року
у справі № 400/1773/25[1]
Адміністративна юрисдикція
Щодо законодавчих заходів реагування на порушення власником обов`язків з приводу утримання пам`ятки культурної спадщини
ФАБУЛА СПРАВИ
Прокурор в інтересах держави в особі Відділу охорони культурної спадщини Управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради, Управління культури, національностей та релігій Миколаївської обласної військової адміністрації звернувся до суду з позовом до ТОВ СП «Нібулон», в якому просив зобов`язати відповідача привести пам'ятку архітектури місцевого значення «Житловий будинок ХІХ століття» на вулиці Аркасівській (Пушкінській), 12 у місті Миколаєві до належного стану шляхом проведення відновлювальних та ремонтно-реставраційних робіт.
Окружний адміністративний суд рішенням задовольнив позов.
Апеляційний адміністративний суд постановою скасував рішення окружного адміністративного суду, закрив провадження у справі відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України.
ОЦІНКА СУДУ
У частині третій статті 21 Закону № 1805-III передбачено, що суд може постановити рішення про її викуп за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини, якщо власник пам`ятки не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв`язку з неможливістю створення необхідних для цього умов.
Проте застосування статті 21 Закону № 1805-III не виключає можливості застосування інших способів захисту, зокрема судового контролю за виконанням охоронного договору як адміністративного договору та зобов'язання власника привести пам`ятку до належного стану, оскільки примусовий викуп пам`ятки є крайнім заходом і застосовується лише у разі систематичного грубого порушення законодавства про охорону культурної спадщини, коли інші способи захисту виявилися неефективними.
Таким чином, статті 21, 24 та 27 Закону № 1805-III встановлюють різні способи захисту публічного інтересу у збереженні культурної спадщини, які не виключають, а доповнюють один одного. Вибір конкретного способу захисту залежить від фактичних обставин справи та ступеня порушення законодавства про охорону культурної спадщини.
Викуп пам`ятки (стаття 21 Закону № 1805-III) є винятковим заходом втручання у право власності, що призводить до повного позбавлення особи майна, тоді як зобов'язання провести ремонтні роботи є менш обтяжливим заходом, спрямованим на збереження об`єкта у власності особи за умови дотримання нею охоронного режиму.
Суб`єкт владних повноважень, ураховуючи принцип пропорційності, зобов`язаний насамперед застосувати до осіб найменш обтяжливі заходи, перш ніж ініціювати процедуру примусового відчуження майна.
У такому разі пред`явлення позову про зобов`язання власника пам`ятки виконати обов`язки за охоронним договором є необхідною складовою механізму захисту публічного інтересу у збереженні культурної спадщини, що передує застосуванню крайніх заходів реагування, зокрема примусовому викупу пам`ятки на підставі статті 21 Закону № 1805-III. Такий спосіб захисту відповідає вимогам статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо ефективного засобу юридичного захисту та принципу пропорційності втручання у право власності, закріпленому у статті 1 Першого протоколу до цієї Конвенції.
Пред`явлення позову про зобов`язання вчинити дії є необхідним етапом захисту інтересів держави, що передує застосуванню крайніх заходів реагування. Такий спосіб захисту відповідає вимогам статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо ефективного засобу юридичного захисту та принципу пропорційності втручання у право власності.
Власник пам'ятки архітектурної спадщини, маючи обов`язок - забезпечувати належне утримання пам`ятки відповідно до вимог законодавства та охоронного договору, має право відчужити таку пам`ятку на користь особи, яка матиме необхідні фінансові та технічні можливості для виконання обов`язків щодо збереження об`єкта культурної спадщини.
При цьому, якщо власник на власний розсуд не відчужує об`єкт культурної спадщини та не підтримує його у належному стані, першочергово він має бути зобов`язаним у судовому порядку виконувати умови адміністративного договору. Саме такий підхід відповідає правовій природі охоронного договору як інструменту забезпечення збереження культурної спадщини через встановлення конкретних, виконуваних зобов'язань.
Інакше кажучи, стаття 21 Закону № 1805-III є механізмом крайнього втручання у право власності, який застосовується у випадках, коли власник систематично і грубо порушує режим використання пам`ятки, що загрожує повною втратою нею культурного значення, і коли інші засоби (зокрема, судове зобов'язання виконати охоронний договір) виявилися неефективними або неможливими.
ВИСНОВКИ: законодавець передбачив ряд заходів реагування на порушення власником обов`язків щодо утримання пам`ятки:
- видання органом охорони культурної спадщини припису про усунення порушень (стаття 30 Закону № 1805-III);
- звернення до суду з позовом про зобов`язання власника виконати обов`язки за охоронним договором (статті 24, 27 Закону № 1805-III у поєднанні з пунктом 4 частини першої статті 19 КАС України);
- примусовий викуп пам`ятки як крайній захід у разі систематичного грубого порушення режиму використання або неналежного утримання, що загрожує втратою культурного значення (стаття 21 Закону № 1805-III).
КЛЮЧОВІ СЛОВА: захист об’єктів культурної спадщини, виконання охоронних зобов’язань, судовий захист публічного інтересу, повноваження органів охорони культурної спадщини
