Єдиний державний реєстр судових рішень
справа 753/1213/15 головуючий у суді І інстанції Заставенко М.О.
провадження № 22-ц/824/10456/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 серпня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді Березовенко Р.В.,
суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури - Кравченка Андрія Григоровича на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 травня 2025 року у справі за позовом Салтівської окружної прокуратури м. Харкова, яка діє в інтересах держави в особі Харківської міської ради, до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору, зобов`язання вчинити дії,
В С Т А Н О В И В:
У січні 2025 року керівник Салтівської окружної прокуратури м. Харкова, який діє в інтересах держави в особі Харківської міської ради, звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору, зобов`язання вчинити дії.
Позов мотивований тим, що рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 14 листопада 2023 року в справі № 643/5547/19 задоволено позов керівника Салтівської окружної прокуратури м. Харкова в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати в сумі 111 190,00 грн. Крім того, рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2024 року в справі № 643/15208/21 задоволено позов керівника Салтівської окружної прокуратури м. Харкова в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати у сумі 346 779,94 грн. на користь Харківської міської ради.
На виконання рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14 листопада 2023 року № 643/5547/19 постановою державного виконавця Печерського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - Печерського ВДВС) від 09 травня 2024 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2 щодо стягнення з ОСОБА_1 безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати в сумі 111 190,00 грн.
31 липня 2024 року, на виконання рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2024 року в справі № 643/15208/21 про стягнення з ОСОБА_1 безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати у сумі 346 779,94 грн на користь Харківської міської ради, державним виконавцем Печерського ВДВС відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1.
У межах вказаних виконавчих проваджень державними виконавцями вжито заходів щодо перевірки майнового стану та рахунків боржника. За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта встановлено, що у період з 21 лютого 2022 року до 14 листопада 2023 року в ОСОБА_1 на праві власності перебувало нерухоме майно, а саме квартира № 183 загальною площею 28,3 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2427039580000, ціна нерухомого майна, встановлена у договорі: 661 740,00 грн, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
14 листопада 2023 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір дарування квартири АДРЕСА_3 , який зареєстровано приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стародубцевою В. М. за номером 700. Таким чином, у день ухвалення рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14 листопада 2023 року в справі № 643/5547/19 та у період судового розгляду Октябрським районним судом м. Полтави справи № 643/15208/21 ОСОБА_1 здійснено відчуження квартири АДРЕСА_3 .
Відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта на праві власності ОСОБА_1 належить також нежитлова будівля, розташована за адресою: АДРЕСА_4 . Проте відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав від 04 липня 2023 року вказана нежитлова будівля обтяжена забороною відчуження, встановленою ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 14 червня 2023 року в справі № 643/4158/23, якою забезпечено виконання рішення суду про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати в сумі 514 050,26 грн.
Під час ознайомлення з матеріалами виконавчих проваджень № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 встановлено, що рішення суду не може бути виконане, адже відсутнє у боржника будь-яке майно чи кошти, на яке може бути здійснено стягнення відповідно до положень Закону України «Про виконавче провадження».
Таким чином, у ОСОБА_1 відсутні достатні кошти чи майно, за рахунок яких можуть бути виконані рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14 листопада 2023 року та 25 квітня 2024 року.
Дії ОСОБА_1 , які пов`язані з даруванням свого нерухомого майна у період розгляду однієї цивільної справи за позовом прокуратури до неї в інтересах міської ради та у день ухвалення рішення судом в іншій цивільній справі за позовом прокурора до неї про стягнення грошових коштів, свідчать про те, що вона вчинила правочин з нерухомістю з метою унеможливлення виконання рішень суду про стягнення з неї коштів та уникнення цивільно-правової відповідальності. Тому договір дарування квартири АДРЕСА_3 , який зареєстрований 14 листопада 2023 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стародубцевою В. М. за номером 700, є фраудаторним правочином та підлягає визнанню недійсним.
Враховуючи вказані обставини, керівник Салтівської окружної прокуратури м. Харкова, який діє в інтересах держави в особі Харківської міської ради просив:
- визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований 14 листопада 2023 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стародубцевою В. М. за номером 700;
- зобов`язати ОСОБА_2 повернути, а ОСОБА_1 прийняти квартиру АДРЕСА_5 .
24 березня 2024рокувід ОСОБА_1 надійшов відзив на позовну, в якому відповідачка не визнає пред`явленні позовні вимоги, заперечує проти позову та вважає, що в задоволенні позову має бути відмовлено, з наступних міркувань. Зазначила, що нею 26 лютого 2025 через Полтавський апеляційний суд подана апеляційна скарга на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2024 року по справі №643/15208/21, та у справі відкрите апеляційне провадження. Вважає безпідставним та помилковим твердження позивача про відсутність майна, за рахунок якого можливо виконати рішення суду, оскільки у ОСОБА_1 наявне інше майно, за рахунок якого можуть бути виконані судові рішення про стягнення коштів, оскільки їй на праві власності належить нежитлова будівля за адресою: АДРЕСА_4 . Твердження позивача, що встановлена ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 14.06.2023р. по справі №643/4158/23 заборона відчуження нежитлової будівлі начебто унеможливлює виконання рішень Октябрського районного суду м. Полтави від 14.11.2023р. по справі №643/5547/19 та від 25.04.2024р. по справі №643/15208/21, є помилковим та не узгоджується із положеннями Закону України "Про виконавче провадження" та Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012р. №512/5. Згідно ч.1 ст.50 Закону України "Про виконавче провадження", звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна, об`єкти незавершеного будівництва, майбутні об`єкти нерухомості здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якій фактично проживає боржник. Отже, навіть якби оспорюваний позивачем договір дарування квартири не був укладений, а квартира би залишалась у власності відповідача ОСОБА_1 , це жодним чином не змінило би черговості виконавчих дій. В силу приписів ч.1 ст.50 Закону України "Про виконавче провадження", в першу чергу стягнення звертається саме на інше (нежитлове) приміщення, а не на житлову квартиру. Тому припущення позивача стосовно, як він помилково вважає, фраудоторності договору дарування є надуманими та спростовуються в тому числі положеннями Закону України "Про виконавче провадження" в контексті дійсних обставин даної справи.
28 квітня 2025 року Салтівською окружною прокуратурою м. Харкова до Дарницького районного суду м. Києва подано відповідь на відзив, де позивач зазначив, що вважає доводи відповідача необґрунтованими та такими, що не можуть бути враховані судом під час ухвалення рішення як безпідставні. Правочин у вигляді дарування нерухомого майна ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 можна вважати фіктивним, адже юридично таким договором вона позбувається майна, проте, фактично залишає його у розпорядженні своєї родини, оскільки ОСОБА_1 є донькою ОСОБА_2 ОСОБА_1 як боржник у провадженнях з примусового виконання рішень судів у справах № 643/5547/19, 643/15208/21 та 643/4158/23 повинна виконати ці рішення у повному обсязі, однак, за відсутності факту добровільної сплати сум заборгованостей перед Харківською міською радою державними виконавцями та прокурором вживаються всі належні заходи правового характеру для забезпечення примусового виконання рішень судів, у зв'язку з чим і виникла необхідність, зокрема, у визнанні недійсним судом фраудаторного правочину, вчиненого ОСОБА_1 у вигляді договору дарування своєї квартири її матері.
09 квітня 2025 року відповідач ОСОБА_1 подала до суду заперечення на відповідь на відзив. Зазначила, що при доведенні фраудаторності правочину вирішальною обставиною є відсутність у боржника іншого майна, на яке може бути звернуто стягнення у зв`язку із виконанням судового рішення про стягнення коштів, та за рахунок якого боржник може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Ознак фраудаторності набуває саме той правочин, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним. Однак в даному спорі наявність у відповідачки ОСОБА_1 іншого нерухомого майна (при цьому саме нежитлової будівлі, на яку не тільки може, але й повинно в першу чергу звертатись стягнення), повністю виключає фраудаторність оспорюваного позивачем договору дарування житлової квартири. Після укладення договору дарування відповідач ОСОБА_1 не перестала бути платоспроможною та може відповідати за своїми зобов`язаннями за рахунок іншого нерухомого майна, яке залишилось у її власності. На момент укладення договору дарування 14.11.2023 стосовно відповідачки ОСОБА_1 ще не було відкрито жодного виконавчого провадження, вона ще не являлась стороною (боржником) у відкритих пізніше виконавчих провадженнях.
10 квітня 2025 року до суду надійшов відзив ОСОБА_2 , в якому вона заявлені позовні вимоги не визнала, повністю підтримала заперечення відповідача ОСОБА_1
15 квітня 2025 року Салтівська окружна прокуратура подала до суду письмові пояснення щодо заперечень ОСОБА_1 на відповідь на відзив на позовну заяву, де зазначила, що оспорюваний договір дарування квартири є фраудаторним та підлягає визнанню недійсним на підставі статті 234 ЦК України, виходячи з того, що відповідач ОСОБА_1 відчужила наявне у неї майно, на яке б могло бути звернуто стягнення після ухвалення рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14.11.2023 у справі № 643/5547/19 та під час судового розгляду справи № 643/15208/21 про стягнення з неї безпідставно збережених коштів в розмірі орендної плати; безоплатність правочину, яка свідчить про наявність ознак фраудаторності. Внаслідок укладення оспорюваного договору ОСОБА_1 не отримала жодної вигоди, зокрема, у вигляді грошової компенсації, що свідчить лише про наявність її інтересу у навмисному відчуженні свого майна, на яке може бути звернуто стягнення. Нерухоме майно відчужено фізичній особі, яка є близьким родичем, а саме матір`ю для ОСОБА_1 . Оціночна вартість об`єкта нерухомості, що відчужена відповідачем, умисно і свідомо занижена (з фактичної вартості у 2 044 261,91 грн на оцінену вартість у розмірі 661 740 грн). Таким чином, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на майно боржника.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 27 травня 2025 року у задоволенні позовних вимог було відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою від 22.01.2025 у цивільній справі №753/1213/25, а саме заборону ОСОБА_2 , державним реєстраторам та будь-яким іншим особам вчиняти будь-які реєстраційні дії, укладати будь-які правочини щодо нерухомого майна - квартири за адресою АДРЕСА_6 .
Не погодившись із таким рішенням суду, 10 липня 2025 року Заступник керівника Харківської обласної прокуратури - Кравченко Андрій Григорович через систему «Електронний суд» подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Дарницького районного суду м. Києва у справі №753/1213/25 від 27.05.2025, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги керівника Салтівської окружної прокуратури міста Харкова задовольнити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, прокурор вказує, що відмовляючи у задоволенні позову судом першої інстанції зазначено, у даній справі не встановлено обставин, які б дозволяли кваліфікувати оспорюваний правочин як фраудаторний, а саме: на час укладення оспорюваного договору були відсутні обмеження щодо розпорядження ОСОБА_1 належним їй майном, договором не порушено права та охоронювані законом інтереси позивача, у відповідача ОСОБА_1 наявне інше майно, за рахунок якого можливе виконання судових рішень. Також, судом зазначено, що позивач не надав доказів вчинення фіктивного правочину за умислом обох сторін та на підтвердження умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися.
Так, прокурор підтримавши доводи позовної заяви зазначив, що дії ОСОБА_1 , пов`язані з даруванням свого нерухомого майна у період розгляду однієї цивільної справи за позовом прокуратури до неї в інтересах міської ради та у день ухвалення рішення судом в іншій цивільній справі за позовом прокурора до неї про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів, прямо свідчать про те, що остання вчинила правочин із вказаною нерухомістю з метою унеможливлення виконання рішень суду про стягнення з неї коштів та уникнення цивільно-правової відповідальності.
Водночас, висновки суду першої інстанції щодо недоведеності прокурором недобросовісності в діях відповідачів та зловживання ними правом, не відповідають фактичним обставинам справи.
Судом першої інстанції не надано оцінку тому факту, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за кредитним договором. Боржник (дарувальник), який відчужує квартиру на користь своєї матері на підставі безоплатного договору, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
ОСОБА_1 відчужила наявне у неї майно, на яке б могло бути звернуто стягнення після ухвалення рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14.11.2023 у справі № 643/5547/19 та під час судового розгляду справи № 643/15208/21 про стягнення з неї безпідставно збережених коштів в розмірі орендної плати на користь Харківської міської ради.
Крім того, станом на день відчуження спірної квартири відносно ОСОБА_1 ухвалено рішення Московського районного суду м. Харкова від 08.08.2023 у справі № 643/4158/23, яке набрало законної сили 08.09.2023, та не оспорювалося жодним з учасників процесу. Відповідно до вказаного рішення суду з ОСОБА_1 також стягнуто безпідставно збережені кошти в розмірі орендної плати на користь Харківської міської ради. За цим судовим рішенням у ОСОБА_1 уже виник обов`язок погасити заборгованість у розмірі 514050 (п`ятсот чотирнадцять тисяч п`ятдесят) гривень 26 коп., проте, остання, ігноруючи рішення суду, уклала фіктивний правочин з матір`ю на відчуження свого нерухомого майна з метою уникнення звернення стягнення на спірну квартиру.
Таким чином, спірний Договір дарування квартири укладено між ОСОБА_1 та її матір`ю ОСОБА_2 під час судового розгляду справи № 643/15208/21 та після ухвалення судового рішення у справі № 643/5547/19, а також у період виконання рішення у справі № 643/4158/23, тобто після того, як настала відповідальність у вигляді стягнення коштів, та після того, як ОСОБА_1 могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, що, в свою чергу, свідчить про те, що метою вказаного правочину є саме унеможливлення в подальшому реального виконання рішення про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів.
Судом першої інстанції повністю проігноровано той факт, що ОСОБА_1 вчинила безоплатний правочин з нерухомістю, на яку могло бути звернуто стягнення державним виконавцем, саме «про людське око», без наміру породити внаслідок такого правочину будь-які цивільні права та обов`язки та фактично, а не юридично позбутися нерухомого майна.
Зазначене свідчить про відсутність у ОСОБА_1 наміру на реальне відчуження нерухомого майна, натомість підтверджує факт наявності в останньої наміру фактично зберегти вказане майно за собою, уникнувши звернення на нього стягнення з боку державного виконавця на користь держави.
Також прокурор вказує, що не можна погодитися із доводами суду про наявність у відповідача іншого майна, оскільки нежитлова будівля, розташована за адресою: АДРЕСА_4 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 659136363101, загальна площа: 369,5 кв.м.), відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав від 04.07.2023 обтяжена забороною відчуження, встановленою ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 14.06.2023 у справі № 643/4158/23.
З урахуванням вищенаведеного, у ОСОБА_1 відсутні достатні кошти чи майно, за рахунок яких можуть бути виконані рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14.11.2023 та 25.04.2024.
Оціночна вартість об`єкта нерухомості, що відчужена відповідачем, умисно і свідомо занижена.
Згідно з п. 2.1. Договору дарування квартири від 14.11.2023 сторони договору оцінили дар на суму 661 740, 00 гривень.
Відповідно до довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості Фонду державного майна України № 201-20250108-0008949631 від 08.01.2025 року оціночна вартість квартири площею 28,3 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_6 , складає 2 044 261,91 грн.
Тобто вартість відчуженого майна за Договором складає 2 044 261,91 грн., що є більш ніж втричі більше від оцінки нерухомого майна за Договором дарування.
Тож, суми 2 044 261,91 грн, що є вартістю майна ОСОБА_3 , яке вона неправомірно відчужила, повністю б вистачило для сплати безпідставно збережених коштів у розмірі 457 969,94 грн на користь Харківської міської ради.
Таким чином, на думку прокурора сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на майно боржника.
Відтак, зазначений правочин у вигляді дарування нерухомого майна ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 можна вважати фіктивним, адже юридично таким договором вона позбувається майна, проте, фактично залишає його у розпорядженні своєї родини, оскільки ОСОБА_1 є донькою ОСОБА_2 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру актів цивільного стану громадян, отриманої прокуратурою у відповідь на запит до Четвертого відділу державної реєстрації актів цивільного стану в місті Харкові СМУМЮ від 09.11.2024.
Таким чином, висновки суду про те, що оспорюваний договір є чинним, оскільки на момент його вчинення відсутні обмеження щодо розпорядження ОСОБА_1 належним їй майном, є помилковими, оскільки відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті З, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майте боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2025 року апеляційну скаргу, яку від імені заступника керівника Харківської обласної прокуратури підписав Кравченко А. Г., на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 травня 2025 року повернуто заявникові.
У листопаді 2025 року заступник керівника Харківської обласної прокуратури подав Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив ухвалу Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2025 року скасувати, справу передати для розгляду до суду апеляційної інстанції.
Постановою Верховного Суду від 25 березня 2026 року касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задоволено.
Ухвалу Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2025 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 квітня 2026 року дану справу було призначено головуючому судді - Березовенко Р.В., судді, що входять до складу колегії: Мостова Г.І., Лапчевська О.Ф.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 квітня 2026 року прийнято до свого провадження справу за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури - Кравченка Андрія Григоровича на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 травня 2025 року.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 квітня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою у справі та надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
03 травня 2026 через систему ЄСІТС «Електронний суд» представницею ОСОБА_1 - адвокаткою Попельнухою Ю.І. було подано відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначила, що суд першої інстанції дійшов вірних висновків про відсутність підстав для задоволення позову та те, що апеляційна скарга прокурора базується на формальних міркуваннях та є необгрунтованою.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 26 травня 2026 року призначено справу до розгляду з повідомленням сторін.
Прокурор у судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
У судове засідання інші учасники справи не з`явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції.
Разом з цим, представником ОСОБА_1 - адвокатом Попельнухою Ю.І. було направлено клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з необхідністю надати доступ до матеріалів справи та достатнього часу для ознайомлення з ними.
Також, представником ОСОБА_2 - адвокатом Гайдай Р.П. подано клопотання про відкладення судового розгляду, у зв`язку зайнятістю в адвоката в іншому судовому засіданні.
Враховуючи подані клопотання, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Верховним Судом неодноразово зазначалось, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з`явилась (статті 240 ЦПК України).
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», заява № 16652/04).
З матеріалі всправи вбачається, що представник ОСОБА_1 - адвокат Попельнуха Ю.І. подала відзив на апеляційну скаргу 03 травня 2026 року через систему «Електронний суд», що вказує на те, що вже на той час остання була долучена до вказаної системи та мала можливість ознайомитись з матеріалами справи. Крім того, як учасник справи Адвокат Попельнуха Ю.І. мала право на ознайомлення з матеріалами справи у паперовому варіанті безпосередньо у апеляційному суді, проте таким правом не скористалася. Отже підстави для відкладення розгляду справи на думку апеляційного суду відсутні.
Щодо зайнятості адвоката Гайдай Р.П. - представника відповідача ОСОБА_2 в іншому судовому засіданні, колегія суддів вважає, той факт, що представник надав перевагу представництву інтересів інших клієнтів, а не ОСОБА_2 не може бути достатньою та об`єктивною підставою для відкладення розгляду справи.
Виходячи з наведеного, апеляційний суд у межах своїх повноважень дійшов висновку про визнання причини неявки представників відповідачів в судове засідання не поважними.
Таким чином, з огляду на належне повідомлення про судове засідання всіх учасників справи, з урахуванням правового висновку Верховного Суду від 24 жовтня 2024 року у справі №752/1803/13-ц, категорії справи, та строку її розгляду, колегія суддів ухвалила проводити розгляд справи по суті за відсутності сторони відповідачів.
Заслухавши думку представника апелянта, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 14.11.2023 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стародубцевою В.М., та зареєстрований у реєстрі за № 700.
Заочним рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 14.11.2023 у справі № 643/5547/19 повністю задоволено позовну заяву керівника Салтівської окружної прокуратури м. Харкова в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення з останньої безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати в сумі 111 190 грн.
Із вказаного рішення вбачається, що розгляд справи здійснювався у відсутність відповідача ОСОБА_1 , копії позовної заяви з додатками вона не отримала, так як конверт повернуто до суду з відміткою поштового відділення, що адресат відсутній за вказаною адресою.
Крім того, рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 25.04.2024 у справі № 643/15208/21 повністю задоволено позов керівника Салтівської окружної прокуратури м. Харкова в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати у сумі 346 779,94 грн на користь Харківської міської ради.
09.05.2024 постановою державного виконавця Печерського ВДВС у м. Києві відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого листа № 643/5547/19, виданого 19.04.2024.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що оспорюваний правочини з відчуження нерухомого майна було укладено відповідачем на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на майно боржника, що являється зловживанням своїми правами відповідно до діючого законодавства України. Вважає, що дії ОСОБА_1 щодо відчуження квартири є неправомірними та недобросовісними, використані для уникнення сплати своїх зобов`язань за рішеннями судів, оскільки у відповідачки ОСОБА_1 відсутнє інше майно за рахунок якого можуть бути виконані судові рішення про стягнення коштів.
Разом з цим, суд першої інстанції дійшов висновку, що на час укладення оспорюваного договору були відсутні обмеження щодо розпорядження ОСОБА_1 належним їй майном, договором не порушено права та охоронювані законом інтереси позивача, у відповідача ОСОБА_1 наявне інше майно, за рахунок якого можливе виконання судових рішень.
Позивач не надав доказів вчинення фіктивного правочину за умислом обох сторін та на підтвердження умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися.
Крім того, при оспорюванні фраудаторних правочинів (вчинених на шкоду кредитору) слід розмежовувати такі підстави для оспорення: 1) фіктивність (стаття 234 ЦК України) та 2) вчинення правочину всупереч принципу добросовісності й недопустимості зловживанням правом (статті 3, 13 ЦК України).
Суд першої інстанції вважав, що позивач не довів недобросовісності в діях відповідачів та зловживання ними правом, крім того, під час розгляду справи встановив, що у відповідача ОСОБА_1 наявне інше нерухоме майно, а саме нежитлова будівля літ. «Б-1» по АДРЕСА_4 .
З огляду на вищевикладене суд вважав, що оспорюваним договором права позивача не порушені, а тому дійшов висновку про відмову у задоволенні позову про визнання договору недійсним та похідних від нього вимог.
Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України, далі - ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду у своїй практиці допускає кваліфікацію правочину як фраудаторного, зокрема, як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та зловживаючи правом (статті 3, 13 ЦК України) і така практика є усталеною.
Так, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Конституційний Суд України рішенням від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнав, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказав, що оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 ЦК України, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).
Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: особа (особи) «використовувала / використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи / осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).
Правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним.
Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір.
Такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц також наголосила, що за змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) дійшла висновку про те, що фіктивний правочин і фраудаторний поєднує невідповідність принципу добросовісності, проте не кожен фіктивний правочин є фраудаторним, як і не кожен фраудаторний правочин є фіктивним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Зокрема, необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, зокрема сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний.
У постанові від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.
У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.
Договір, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатним, так і безоплатним. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значимих дій.
Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов`язань, якщо така процедура визначена законом імперативно.
Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд у кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року справа № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).
Приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин.
При цьому недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.
Метою позаконкурсного оспорення є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.
Практика Верховного Суду допускає кваліфікацію фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений усупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України).
Обидві підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину.
Тобто оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).
Кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав.
Натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав.
Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення, зокрема, унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна.
Очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не допускається.
Так, у постанові від 18 грудня 2024 року у справі № 916/379/23 Велика Палата Верховного Суду, кваліфікуючи правочин як фраудаторний і визначаючи правові підстави для визнання його недійсним, застосовувала норми пункту 6 частини першої статті 3, частин першої - четвертої статті 13, частини першої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.
Отже, можна дійти висновку, що нормативна підстава для кваліфікації правочину як фраудаторного і визнання його недійсним за статтями 3, 13 ЦК України (всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом) є достатньою.
При цьому слід наголосити, що оспорити такий правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою своїх прав.
Також необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорення фраудаторних правочинів.
Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.
Метою позаконкурсного оспорення є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.
Належним способом є відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорення наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається.
Отже, позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25).
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від свого висновку, сформульованого у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, шляхом його конкретизації, зазначивши, що позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, має право звернутися до суду з позовом про визнання такого договору недійсним, якщо він спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, з посиланням на загальні засади цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та принцип недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Про можливість визнання правочину недійсним як фраудаторного за позовом кредитора, який не був стороною оспорюваного правочину
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 зробила правовий висновок у розділі «Загальні положення щодо визнання правочину недійсним і способів захисту» (пункти 42-56), зазначивши, що вимоги особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.
Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює прав позивача, то суд може застосувати іншій ефективний спосіб захисту порушеного права в межах заявлених позовних вимог.
Також відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.29), визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням цивільного судочинства, наведеним у частині першій статті 2 ЦПК України.
Проте Верховний Суд звертає увагу на те, що у разі звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору його стороною з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу), реституція застосовується лише між сторонами такого правочину.
У разі звернення з таким позовом третьої особи (не сторони договору) з метою захисту прав та інтересів кредитора вимога про визнання недійсним фраудаторного правочину є належним та ефективним способом захисту, оскільки кредитор зазвичай зацікавлений у поверненні йому грошових коштів, а не майна, яке в подальшому слід буде відчужувати для отримання цих коштів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) зробила висновок, що за захистом своїх невизнаних, оспорених або порушених прав має насамперед звертатися особа, чиї права не визнаються, оспорюються або порушуються. У цьому випадку такою особою, безумовно, є кредитор - стягувач у виконавчому провадженні. Проте якщо стягувач з певних причин за захистом своїх прав у спосіб оспорення фраудаторного правочину не звертається, то такий позов може пред`явити виконавець, оскільки таке право йому надано законом, а саме частиною четвертою статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження». Таким чином, право на звернення з позовом про визнання правочину боржника недійсним з підстав фраудаторності належить як виконавцю, так і особі, яка не була стороною цього правочину, проте є кредитором відповідача в іншому зобов`язанні та пред`явила майнову вимогу (зокрема, набула або може набути статусу стягувача у виконавчому провадженні).
Отже, стягувач самостійно як заінтересована особа, яка заперечує дійсність договору з підстав, установлених законом, має право самостійно звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Аналіз наведених норм право свідчить про те, що відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що сам собою факт укладення боржником цивільно-правового правочину у період існування грошового зобов`язання перед кредитором не свідчить автоматично про фраудаторний характер такого правочину. Для визнання правочину таким, що вчинений на шкоду кредитору, необхідним є встановлення сукупності обставин, зокрема спрямованості волі сторін на завдання шкоди кредитору та наявності відповідного протиправного умислу на момент укладення правочину.
Колегія суддів звертає увагу, що під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
З матеріалів справи вбачається, що оспорюваний правочин має безоплатний характер та спрямований на настання провових наслідків, однак не вбачається, що він був спрямований на те, щоб уникнути виконання зобов`язання, оскільки загальна сума невиконаного зобов`язання не перевищує сукупну вартість майна, яке було подароване, а тому на думку колегії суддів доводи прокурора у цій частині є передчасними.
Також, апеляційним судом встановлено, що спірна квартира була придбана боржницею у 2022 році тобто вже після виникнення боргових зобов`язань та під час спірних процесів щодо стягнення заборгованості з ОСОБА_1 , що в певній мірі доводить, що в разі навності наміру ухилитися від виконання зобов`язань та вчинити правочин, як фіктивний або ж фраудаторний, остання не б оформлювала нерухомість на себе як власника, достеменно знаючи про наявність боргу та судової справи.
Колегія суддів, звертає увагу, що даний висновок не є ключовим в контексті встановлення ознак фіктивності або ж фраудаторності правочину, однак такі обставини як відкритість придбання майна боржником, належна реєстація вказаного правочину у період наявності боргових зобов`язань та судової справи в скупності з іншими свідчать про відсутність підстав вважати про наявність умислу або ж недобросовісності боржника у момент вчинення оспорюваного правочину і під час апеляційного перегляду справи прокурор даних обставин не спростував.
При цьому, апеляційний суд також звертає увагу на те, що спірна квартира була придбана та перебувала у власності боржника протягом тривалого часу, а саме з 21 лютого 2022 року по 14 листопада 2023 року, тобто у час існування боргових зобов`язань та перебування на розгляді цивільної справи про стягнення коштів, що також на думку апеляційного суду додатково свідчить про відсутність умислу на уникнення обов`язку щодо повернення коштів. Правом на забезпечення позову на час розгляду справи позивач також не скористався.
Крім того, на думку колегії суду є вірними висновки суду першої інстанції щодо наявності у боржника іншого нерухомого майно, а саме: нежитлової будівлі літ. «Б-1» по АДРЕСА_4 , а тому кредитор не позбавлений права захистити свої інтереси у інший спосіб.
Посилання апелянта на те, що на вказане майно встановлено обтяження у іншій справі, а тому кредитор буде позбавлений права його реалізувати в майбутньому не заслуговують на увагу, оскільки з відкритих джерел, а саме Єдиного реєстру судових рішень апеляційним судом встановлено, що обтяження у іншій справі накладено в інтересах того ж самого стягувача - Харківської міської ради.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права і не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку, та не є такими, які вказують на можливість у даному випадку втручання держави у мирне володіння майном.
Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст. ст. 375, 379, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури - Кравченка Андрія Григоровича- залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 06 серпня 2026 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова
