Справа № 303/3450/20 Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/811/56/21 Доповідач: ОСОБА_2
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 жовтня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого-судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові кримінальне провадження про обвинувачення:
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки с. Синевирська Поляна Міжгірського району Закарпатської області, проживаючої за адресою: АДРЕСА_1
за ч. 1 ст. 115 КК України,
з участю прокурора ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції),
обвинуваченої ОСОБА_6
та її захисника - адвоката ОСОБА_8 ,
за апеляційними скаргами обвинуваченої ОСОБА_6 та її захисника - адвоката ОСОБА_9 на вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 3 листопада 2020 року,
в с т а н о в и л а :
вищезазначеним вироком ОСОБА_6 визнано винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, та призначено їй покарання у виді 8 років позбавлення волі.
Строк відбуття покарання ОСОБА_6 постановлено рахувати з 10 лютого 2020 року.
Запобіжний захід відносно ОСОБА_6 - тримання під вартою - залишено без змін до вступу вироку в законну силу.
Вирішено питання з судовими витратами та речовими доказами.
ОСОБА_6 визнана винною у тому, що 10 лютого 2020 року, близько 01 години 00 хвилин, в м. Мукачево, знаходячись в приміщенні ванної кімнати квартири АДРЕСА_2 , перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, попередньо взявши з кухонної кімнати ніж, вчинила сварку зі своїм чоловіком ОСОБА_10 , в ході якої, діючи умисно, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, їх караність та настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді смерті та бажаючи їх настання, тримаючи в руці кухонний ніж, нанесла один удар в область грудної клітки зліва, внаслідок чого останній помер на місці.
Не погоджуючись з вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області, обвинувачена ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу в якій просить застосувати ст. 69 КК України, та призначити покарання у виді 6 років позбавлення волі, оскільки такий термін є достатнім для її виправлення.
Подану апеляційну скаргу мотивує тим, що оскаржуваний вирок є занадто суворим, судом не взято до уваги те, що у неї на утриманні є 4 дітей, вона має позитивну характеристику та постійне місце проживання, свою вину визнає і розкаюється у вчиненому.
Зазначає, що не мала умислу вбивати свого чоловіка, щиро розкаюється у вчиненому злочині та активно сприяла його розкриттю, на обліках не перебуває, раніше ніколи не мала проблем з законом.
Просить взяти до уваги, що покази свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 є недопустимими, оскільки вони є працівниками поліції, відео з боді-камер не можна взяти до уваги, оскільки походження цих записів невідоме.
Також просить допитати її сина як свідка в суді апеляційної інстанції.
У своїх доповненнях до апеляційної скарги обвинувачена ОСОБА_6 , поданих 1 березня 2021 року, просила скасувати оскаржуваний вирок у зв`язку з його невідповідністю фактичним обставинам справи та направити справу на новий розгляд.
Покликається на те, що було порушено її право на захист, оскільки працівники патрульної поліції не роз`яснили їй права на відмову від давання показань.
Крім того, з апеляційною скаргою на вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 3 листопада 2020 року звернувся захисник обвинуваченої ОСОБА_6 адвокат ОСОБА_9 , відповідно до якої просить оскаржуваний вирок скасувати вирок та призначити новий розгляд в суді першої інстанції.
Подану апеляційну скаргу мотивує тим, що вирок суду є незаконним, оскільки він винесений з невідповідністю висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи, з неправильною оцінкою доказів, а тому підлягає скасуванню.
Вказує, що судом не взято до уваги показань обвинуваченої, що вбивство сталось випадково, за збігом певних обставин, під час спроби останнім з застосуванням фізичної сили відібрати у неї кухонний ніж та, зокрема, того, що обвинувачена ОСОБА_6 не мала ніякого умислу на вбивство, ні на завдання потерпілому тілесного ушкодження.
В ході судового розгляду позиція обвинуваченої ОСОБА_6 стороною обвинувачення не спростована, та, на думку захисту, умисел в її діях на протиправне заподіяння смерті потерпілому не доведений, відтак не можна погодитися із кваліфікацією дій обвинуваченої як умисне вбивство. Також вважає, що досліджені докази не доводять причетності ОСОБА_6 до заподіяння потерпілому умисного тілесного ушкодження, яке спричинило його смерть.
Зазначає, що в разі правильного відмежування даного злочину від умисного вбивства і випадкового спричинення смерті (казусу), коли ОСОБА_6 не передбачала настання смерті потерпілого від своїх дій і за обставинами цієї справи не повинна була або не могла цього передбачити, ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 115 КК України має бути виправдана судом.
Покликається на те, що показання свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , які є посадовими особами та виконували свої службові обов`язки, а також записи боді-камер не можуть бути визнані допустимими доказами у справі, оскільки патрульні поліцейські отримали усні пояснення від обвинуваченої з відеофіксацією таких, однак при цьому ОСОБА_6 не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, їй не було роз`яснено її прав та не було вказаних прав дотримано.
Заслухавши доповідь судді, пояснення обвинуваченої та її захисника, які підтримали доводи апеляційних скарг та поданих обвинуваченою доповнень до її апеляційної скарги, виступ прокурора, який заперечив проти задоволення апеляційних вимог, перевіривши матеріали судового провадження та доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла до наступного висновку.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповіднодост. 94цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.
При цьому ч. 1 ст. 404 КПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Як вбачається зі змісту апеляційних скарг сторони захисту, захисник обвинуваченої не згоден з вироком суду в частині кваліфікації дій ОСОБА_6 , вважаючи дії останньої наслідком випадкового спричинення смерті (казусу).
Однак, на переконання колегії суддів, апеляційні доводи сторони захисту є необґрунтованими.
Так, диспозицією ст. 115 КК України передбачено кримінальну відповідальність за вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. За змістом ст. 24 КК України наявність вини у формі непрямого умислу передбачає, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
На відміну від згаданого злочину вбивство через необережність (ст. 119 КК України) за суб`єктивною стороною, проявляється в необережній формі вини у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості (ст. 25 КК). Зокрема, необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
Отже, розмежування умисного вбивства (ст. 115 КК України) і вбивства, вчиненого через необережність (ч. 1 ст. 119 КК України), здійснюється за суб`єктивною стороною цього злочину, виходячи з фактичних підстав кваліфікації конкретного суспільно небезпечного діяння, а також усвідомлення особою характеру вчиненого злочинного діяння, передбачення його негативних наслідків та ставлення до них.
Крім того, від вбивства через необережність (ст. 119 КК України), вчиненого у формі злочинної недбалості, відрізняють випадок (казус), тобто заподіяння шкоди без вини. Це такі ситуації, коли суспільно небезпечні наслідки, що настали, перебувають у причиновому зв`язку з діями особи, яка не передбачала і за обставинами справи не повинна була та/або не могла передбачити їх настання. Випадкове заподіяння шкоди не тягне за собою кримінальної відповідальності через відсутність суб`єктивної сторони (вини). У цих випадках відсутні водночас обидва критерії злочинної недбалості об`єктивний (обов`язок передбачення особою суспільно небезпечних наслідків свого діяння) і суб`єктивний (реальна можливість такого передбачення) або хоча б один із них.
Отже, розмежування умисного вбивства (ст. 115 КК України), вбивства, вчиненого через необережність (ч. 1 ст. 119 КК України), а також казусу (заподіяння шкоди без вини) здійснюється за суб`єктивною стороною цього злочину, виходячи з фактичних підстав кваліфікації конкретного суспільно небезпечного діяння, а також усвідомлення особою характеру вчиненого злочинного діяння, передбачення його негативних наслідків та ставлення до них.
Так, з матеріалів кримінального провадження вбачається, що суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України з додержанням вимог ст. 23 КПК України та на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими в їх взаємозв`язку, відповідно до ст. 94 КПК України.
Зокрема, суд дав належну оцінку показанням самої обвинуваченої, яка вину в умисному вбивстві не визнала, і пояснила, що не хотіла вбивати свого чоловіка та не мала наміру спричиняти йому ніякі тілесні ушкодження. Після сварки з чоловіком, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, мала намір відкрити пакет з порошком, для чого взяла ніж, однак чоловік схопив її за руку, в якій вона тримала ніж, та почав її викручувати. Її сильно заболіла рука і вона не помітила, як ніж випав від неї, лише пізніше побачила кров на тілі чоловіка, а ніж знаходився біля нього у ванній.
Однак, свої висновки про винуватість ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення за викладених у вироку обставин, суд першої інстанції обґрунтував показаннями свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , які надали показання про те, що будучи працівника патрульної поліції, прибули за викликом на місце події, де обвинувачена ОСОБА_6 повідомила, що вбила свого чоловіка. При цьому обвинувачена пояснила, що саме вона, прийшовши додому, розбудила свого чоловіка, який в той час вже спав, та почала з ним сварку. В подальшому вона вдарила його ножем через те, що чоловік постійно знущався над нею та погрожував їй. Вказані показання є послідовними та підтверджуються відеозаписом з боді-камер поліцейських, з якого вбачається, що обвинувачена безпосередньо на місці вчинення злочину чітко розповідала про обставини його вчинення, говорила, що ні про що не жаліє, оскільки чоловік їй постійно погрожував, а після вбивства квартира залишиться їхній дитині. Також дані показання підтверджені іншими доказами в справі, зокрема даними, які містяться у протоколах: огляду місця події, слідчого експерименту за участю обвинуваченої ОСОБА_6 , а також у висновках судово-медичних експертиз тілесних ушкоджень потерпілого та обвинуваченої, показаннями експерта ОСОБА_13 , зміст яких детально відтворено у вироку та піддавати їх сумніву в суду підстав немає.
Отже, суд першої інстанції правильно оцінив встановлені обставини кримінального провадження та критично поставився до пояснень обвинуваченої ОСОБА_6 у тій частині, що вона не наносила потерпілому ніяких ударів, не мала наміру його вбивати, таке поранення сталося під час викручування потерпілим її руки, в якій вона тримала ніж, оскільки такі показання суперечать іншим зібраним матеріалам провадження в їх сукупності.
У процесі перевірки матеріалів кримінального провадження колегія суддів не встановила процесуальних порушень при збиранні, дослідженні і оцінці доказів, які б ставили під сумнів обґрунтованість висновків суду про доведеність вини ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, та правильність кваліфікації її дій.
Крім того, колегією суддів апеляційного суду задоволено клопотання сторони захисту про допит у статусі свідка неповнолітнього сина обвинуваченої ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
З огляду на неповнолітній вік свідка, допит такого проводився у присутності його законного представника ОСОБА_15 .
В ході допиту свідок ОСОБА_14 надав показання про те, що 10 лютого 2020 року, точного часу не пам`ятає, почув дзвінок в двері, їх відчинив батько. В коридорі розпочалась сварка між батьками. В подальшому почув шум у ванній, коли зайшов туди, то побачив, що тато викручував руку матері. Він намагався їх розборонити і побачив, що у батька тече кров. Моменту нанесення удару він не бачив.
Враховуючи наведене, а також показання неповнолітнього свідка ОСОБА_14 , доводи апеляційних скарг про те, що наміру на позбавлення життя потерпілого ОСОБА_10 в обвинуваченої не було, а тому її дії неправильно кваліфіковані, не знайшли свого об`єктивного підтвердження в ході апеляційного розгляду.
Так, умисне вбивство може бути вчинене з прямим умислом, коли винний усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільне небезпечні наслідки у вигляді смерті іншої людини і бажає її настання, або з непрямим умислом - коли винний хоча і не бажає настання смерті іншої людини, але свідомо припускає її настання.
Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їхні стосунки.
Таким чином, виходячи із встановлених фактичних обставин, суд першої інстанції, з чим погоджується і колегія суддів апеляційного суду, дійшов правильного висновку, що вина ОСОБА_6 виражена у формі непрямого умислу, оскільки завдаючи удар металевим гострим колючим предметом великої довжини в життєво важливу область тіла область грудної клітки, вказує на те, що ОСОБА_6 , хоча і не бажала, але свідомо допускала настання смерті потерпілого.
Таким чином, немає підстав вважати, що ОСОБА_6 вчинила вбивство ОСОБА_10 внаслідок випадкового спричинення смерті (казусу).
Дії ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 115 КК України кваліфіковані судом правильно.
Що стосується доводів апеляційної скарги сторони захисту про недопустимість як доказів запису з боді-камер спостереження патрульних у зв`язку з неповідомленням обвинуваченої про право на відмову від давання показань, то колегія суддів такі до уваги не бере з огляду на наступне.
Так, ч. 1 ст. 87 КПК України встановлено, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Відповідно до п. 4 ч. 2 вказаної вище статті суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права.
У розумінні вимог ст. 95 КПК України показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.
Згідно з вимогами ст. 224 КПК України допит є слідчою дією, яка проводиться за місцем проведення досудового розслідування або в іншому місці за погодженням із особою, яку мають намір допитати.
Відповідно до ст. 223 КПК України слідчий, прокурор вживає належних заходів для забезпечення присутності під час проведення слідчої (розшукової) дії осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені. Перед проведенням слідчої (розшукової) дії особам, які беруть у ній участь, роз`яснюються їх права і обов`язки, передбачені цим Кодексом, а також відповідальність, встановлена законом.
З аналізу наведених вище норм слідує, що показання щодо відомих їй обставин у кримінальному провадженні, допитувана особа надає лише особі, яка проводить допит (слідчому, прокурору), що здійснює досудове розслідування. Перед проведенням допиту як слідчої дії особа, що проводить допит, роз`яснює допитуваній особі її права та обов`язки (в тому числі і право на відмову давати показання щодо себе, членів сім`ї чи близьких родичів).
Таким чином, відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення, надані ОСОБА_6 працівникам поліції, котрі не уповноважені на здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні та не проводили допиту обвинуваченої, не мають статусу показань у розумінні ст. 95 КПК України.
Крім того,відповідно довимог п.16ст.7КПК Україниоднією ззагальних засадкримінального провадженняє безпосередність дослідження показань, речей і документів. З огляду на вказану засаду, суд досліджує докази безпосередньо, показання учасників кримінального провадження суд отримує усно (ч. 1 ст. 23 КПК України).
Тобто до уваги суд бере лише ті показання обвинуваченої ОСОБА_6 , які безпосередньо були надані нею в судовому засіданні.
Стосовно застосування поліцейськими так званих боді-камер (відеорєстраторів), то порядок їх використання встановлено Інструкцією із застосування органами та підрозділами поліції технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, затвердженою Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 18 грудня 2018 року №1026.
Відповідно до п. 3 розділу І зазначеної вище Інструкції відеореєстратор - пристрій, призначений для запису, зберігання та відтворення відеоінформації.
Розділом ІІ вказаної Інструкції (п.п. 4-6) визначено, що портативні відеореєстратори та карти пам`яті зберігаються в приміщеннях органів, підрозділів поліції та видаються поліцейському під підпис у журналі обліку видачі, повернення портативного відеореєстратора та карт пам`яті, копіювання цифрової інформації, який зберігається в органі, підрозділі поліції.
Під час здійснення повноважень поліцейськими портативний відеореєстратор закріплюється на його форменому одязі на грудях (ближче до плечового суглоба) так, щоб не створювати перешкод діям поліцейського. У випадках, пов`язаних з необхідністю якісної фіксації подій, поліцейські можуть тримати портативний відеореєстратор у руках. Дозволяється закріплення портативного відеореєстратора на екіпіруванні (шоломі) або зброї, якщо їх конструкцією передбачені відповідні кріплення. Включення портативного відеореєстратора відбувається з моменту початку виконання службових обов`язків та/або спеціальної поліцейської операції, а відеозйомка ведеться безперервно до її завершення, крім випадків, пов`язаних з виникненням у поліцейського особистого приватного становища (відвідування вбиральні, перерви для приймання їжі тощо).
Після прибуття до місця постійної дислокації портативний відеореєстратор або карта пам`яті передається відповідальній особі.
Таким чином застосування боді-камер є не правом, а обов`язком поліцейських, що здійснюють свої повноваження, а відтак здійснення такого запису під час виклику до квартири, у якій проживала ОСОБА_6 , проведений відповідно до вимог закону.
З огляду на наведене, у суду відсутні підстави для визнання вказаного доказу недопустимим.
Щодо використання як доказів вини обвинуваченої у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення показань свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , то колегія суддів вважає такі допустимими, оскільки зазначені показання отримані з дотриманням засад кримінального судочинства (зокрема, ч. 1 ст. 23 КПК України). Так, як слідує з матеріалів справи, вказані свідки були приведені до присяги та попереджені про відмову давати показання і за давання завідомо неправдивих показань (а.с.152-159, т. 1), відтак у суду відсутні підстави вважати показання даних свідків недопустимими доказами.
Покликання апелянтів на те, що висновок додаткової судово-медичної експертизи, а також надані у судовому засіданні показання судово-медичного експерта підтверджують показання ОСОБА_6 не ґрунтуються на матеріалах справи.
Зокрема, відповідно до додаткового висновку експерта №6/2020 від 27 травня 2020 року, проникаюче колото-різане поранення грудної клітки зліва з пошкодженням лівої легені, серцевої сорочки, серця ОСОБА_10 могло виникнути при обставинах, які показала ОСОБА_6 під час проведення слідчого експерименту.
Разом з тим, судово-медичний експерт ОСОБА_13 під час допиту у суді першої інстанції надала показання про те, що під обставинами, які показала ОСОБА_6 при проведенні слідчого експерименту, вона мала на увазі те, що потерпілий сидів у ванні, викручував руки обвинуваченій. Однак це не означає, що потерпілий сам міг спричинити собі ножове поранення, оскільки в даному випадку однозначно був нанесений удар сторонньою особою. Для спричинення такого поранення достатньо було прикладання незначної сили.
Таким чином, твердження апелянта про те, що вказані обставини не були перевірені судом під час ухвалення вироку, свого підтвердження не знайшли.
Стосовно твердження обвинуваченої на необхідність застосування щодо неї вимог ст. 69 КК України, колегія суддів зазначає, що таке свого підтвердження не знайшло з огляду на наступне.
Загальні засади призначення покарання визначено ст. 65 КК України, відповідно до якої суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення; відповідно до положень Загальної частини КК; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.
Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Нормою ч. 3 ст. 65 КК України передбачено, що підстави для призначення більш м`якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинене кримінальне правопорушення, визначаються статтею 69 КК.
Згідно із ч. 1 ст. 69 КК України за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині КК.
Однією з обов`язкових умов для застосування до винної особи положень ст. 69 КК України є наявність декількох (не менше двох) обставин, що пом`якшують покарання.
Разом з тим суди зобов`язані встановити не лише їх наявність, а й обґрунтувати, яким чином такі пом`якшуючі обставини істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Зі змісту ч. 1 ст. 69 КК слідує, що призначення покарання, нижчого від найнижчої межі може мати місце в разі встановлення судами наявності таких кількох (мінімум двох) пом`якшуючих обставин, які обов`язково істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінально - караного діяння.
Правова конструкція ч. 1 ст. 69 КК законодавцем побудована таким чином, щоб суди в ході реалізації ними своїх дискреційних повноважень під час призначення винній особі покарання в кожному конкретному випадку вмотивовано аргументували істотність зниження ступеня тяжкості вчиненого діяння. Тобто встановлення лише факту наявності не менше двох пом`якшуючих обставин не може автоматично тягнути застосування ст. 69 КК.
Із оскаржуваного вироку вбачається, що обставин, які пом`якшують покарання обвинуваченої ОСОБА_6 , судом першої інстанції не встановлено. Не виявлено таких і в ході апеляційного розгляду даної справи.
Таким чином, у суду відсутні підстави для застосування щодо обвинуваченої покарання нижчого від найнижчої межі, встановленої ч. 1 ст. 115 КК України, адже обов`язкова умова застосування даного правового інституту щодо неї, є недотриманою.
Поміж тим, слушними є аргументи обвинуваченої щодо зміни призначеного їй розміру покарання. Зокрема, враховуючи дані про особу ОСОБА_6 , ступінь тяжкості вчиненого нею злочину, який належить до особливо тяжких злочинів, обставини його вчинення, те, що обвинувачена раніше не судима, має позитивну характеристику, на обліку у психіатра, нарколога та фтизіатра не перебуває, має на утриманні малолітню дитину, колегія суддів дійшла до висновку, що для досягнення мети покарання обвинуваченій ОСОБА_6 доцільно призначити покарання у межах нижньої межі санкції ч. 1 ст. 115 КК України, а саме: 7 років позбавлення волі.
На переконання колегії суддів, саме таке покарання буде необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченої та попередження вчинення нею нових злочинів.
Відповідно до п. 1 ч. 1ст. 408 КПК України, суд апеляційної інстанції змінює вирок у разі пом`якшення призначеного покарання, якщо визнає, що покарання за своєю суворістю не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.
Таким чином, аналізуючи наведені обставини в сукупності, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги обвинуваченої та її захисника підлягають частковому задоволенню, а вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання зміні.
Керуючись ст.ст. 404, 405, 408, 409, 418, 419 КПК України, колегія суддів, -
п о с т а н о в и л а :
апеляційні скарги обвинуваченої ОСОБА_6 та її захисника - адвоката ОСОБА_9 задовольнити частково.
Вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 3 листопада 2020 року щодо ОСОБА_6 змінити в частині призначеного покарання.
Вважати ОСОБА_6 засудженою за ч. 1 ст. 115 КК України на 7 (сім) років позбавлення полі.
У решті вирок залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення, а засудженою, яка тримається під вартою, - в той самий строк з дня вручення їй копії судового рішення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4
