Справа № 463/9009/21 Головуючий у 1 інстанції: Мармаш В.Я.
Провадження № 22-ц/811/1027/23 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 серпня 2023 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Шеремети Н.О.
суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
секретаря: Цьони С.Ю.
з участю: прокурора Пиць Н.В.,
ОСОБА_1., його представника - ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львовіцивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м.Львова від 24 березня 2023 року,-
ВСТАНОВИВ:
в серпні 2021 року Львівська обласна прокуратура в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України звернулась в суд з позовом до ОСОБА_1 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Львівського національного університету імені Івана Франка про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації права власності.
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що позивачу державі, в особі Міністерства освіти і науки України, на праві власності належить будинок АДРЕСА_1 , що знаходиться в оперативному управлінні Львівського національного університету ім. І.Франка. Незважаючи на те, що житловий будинок є у державній власності, батько відповідача, ОСОБА_2 , приватизував квартиру АДРЕСА_2 у цьому будинку. В подальшому, в кримінальному провадженні постановленою судом ухвалою встановлено факт підробки документів, на підставі яких приватизована квартира АДРЕСА_3 . Розпорядженням голови Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради від 23.05.2001 року № 610, на підставі звернення ОСОБА_2 у будинку АДРЕСА_1 було знято нумерацію квартири АДРЕСА_2 та присвоєно квартирі окремий будинковий номер «№ 39А», про що в подальшому видано відповідне свідоцтво, а після цього на підставі договору дарування від 14.12.2004 року спірну квартиру набув у власність ОСОБА_1 . Позивач вважає, що квартира вибула з володіння держави, в особі Міністерства освіти і науки України та оперативного управління Львівського національного університету ім. І. Франка поза їх волею, оскільки первинна приватизація квартири відбулася на підставі розпорядження, яке є підробленим і яке видано неіснуючим органом приватизації. Оскільки спірне житлове приміщення в подальшому безоплатно, на підставі договору дарування перейшло у власність відповідача, просить витребувати таке в судовому порядку, скасувавши при цьому державну реєстрацію права приватної власності на об`єкт нерухомого майна та припинивши право власності відповідача на вказане майно. Звертає увагу на п. 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (аналогічна позиція в постанові ВП ВС від 11.02.2020 у справі №922/614/19) згідно якого власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.
З наведених підстав просить:
витребувати з приватної власності ОСОБА_1 у власність держави в особі Міністерства освіти і науки України нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 41,7 кв.м. (реєстраційний номер 8777815 від 10.02.2005);
скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 41,7 кв.м. (реєстраційний номер 8777815 від 10.02.2005) з одночасним припиненням права власності.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 24 березня 2023 року позов задоволено.
Витребувано з приватної власності ОСОБА_1 у власність держави в особі Міністерства освіти і науки України нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 41,7 кв.м. (реєстраційний номер 8777815 від 10.02.2005).
Скасовано державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна - житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 41,7 кв.м. (реєстраційний номер 8777815 від 10.02.2005) за ОСОБА_1 з одночасним припиненням права власності.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Львівської обласної прокуратури 6533 грн. судового збору.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи.
Апелянт вказує, що розпорядженням органу приватизації (ЛДУ імені Івана Франка) №596-1121 від 05.04.1996 року «Про передачу квартири у приватну власність» помешкання, розташоване за адресою: АДРЕСА_4 , передано у приватну власність його батькові, ОСОБА_2 , з видачею відповідного свідоцтва про право власності. Зазначає, що ні розпорядження, ні свідоцтво про право власності на спірну квартиру, ніким не оскаржувались, не визнавались недійними, а відтак чинність вказаних документів не спростована. Зазначає, що житловий будинок АДРЕСА_1 перебуває в аварійному стані ще з 90-х років, а ЛНУ ім. І.Франка не вживав будь-яких заходів щодо його утримання, що й зумовило надання згоди ректоратом університету на його приватизацію. Стверджує, що з часу приватизації університет не проявляв жодного інтересу до спірного будинку, а весь тягар з його утримання лежав на його мешканцях. Вважає, що втручання держави у його право на мирне володіння належним йому на праві власності майном, не буде виправданим, оскільки спірний будинок ніколи не використовувався університетом, та його витребування не становить публічного інтересу держави чи територіальної громади. Вказує, що спірний будинок є єдиним його житлом, а відтак позбавлення єдиного майна, за умови не використання такого, буде непропорційним втручанням в його право власності. Звертає увагу на те, що судом першої інстанції належним чином не досліджено матеріалів інвентаризаційних справ та правовстановлюючих документів на будинки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим суд прийшов до невірного висновку про тотожність вказаних об`єктів нерухомого майна.
Апелянт вважає, що витребування у нього житлового приміщення більш ніж через 20 років з моменту реєстрації права власності, яке є його єдиним житлом, буде порушенням Першого протоколу Конвенції про захист основоположних прав і свобод. Стверджує, що позивачем пропущено строк позовної давності звернення до суду, оскільки прокурор міг дізнатися про порушення прав та інтересів держави внаслідок вибуття спірного об`єкта починаючи з 2012 року. Крім того, апелянт покликається на те, що Міністерство освіти і науки України, вважаючи себе власником житлового приміщення, зобов`язане цікавитись своїм майном.
На думку апелянта позивачем не доведено факту розташування спірного житлового будинку на території ботанічного саду ЛНУ ім. І.Франка, оскільки відсутня будь-яка земельно-технічна документація чи правовстановлюючий документ на підтвердження цієї обставини.
Зазначає, що ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 12.03.2014 року у кримінальній справі не встановлено факту підробки розпорядження органу приватизації (ЛДУ імені Івана франка) №596-1121 від 05.04.1996 року «Про передачу квартири у приватну власність», оскільки таке кримінальне провадження взагалі не було зареєстроване за статтею КК України.
Звертає увагу на те, що у різні роки судами різних інстанцій розглядались справи за позовами мешканців будинку АДРЕСА_1 до ЛНУ ім. І.Франка щодо приватизації квартир у згаданому будинку, рішення судів набрали законної сили.
Апелянт вважає, що покликання прокурора на факт реорганізації органів прокуратури, як на причину необізнаності про порушення прав та інтересів держави, не заслуговують на увагу, оскільки діючій на той час прокуратурі Галицького районну м. Львова, яка входила в систему органів прокуратури, стало відомо про можливе вибуття спірного будинку з володіння держави ще у 2013 році, що підтверджується листом ЛНУ ім. І Франка від 24.01.2013 року №294-І. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
З матеріалів справи вбачається, що Міністерство освіти і науки України належним чином повідомлено про день, час та місце розгляду справи, про призначене судове засідання на 16.08.2023 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення 79008 29327690, однак представник міністерства в судове засідання не з`явився, при причини неявки суд апеляційної інстанції не повідомив.
Представник третьої особи, Львівського національного університету імені Івана Франка, А.Л. Ящинський, будучи належним чином повідомленим про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явився, звернувся до суду з клопотанням про відкладення розгляду справи, оскільки станом на 15.08.2023 року виникло питання щодо продовження відносин представництва між ОА «Потинський та партнери» та Львівським національним університетом імені Івана Франка, яке неможливо вирішити до дати проведення судового засідання у справі - 16 серпня 2023 року у зв`язку з перебуванням ректора ЛНУ ім. І. Франка Мельника В.П. у відпустці, зазначив, що у Ящинського А.Л. відсутні повноваження щодо здійснення представництва інтересів Львівського національного університету ім. І.Франка у судовому засіданні у даній справі.
Разом з тим, звернувшись до суду апеляційної інстанції з таким клопотанням, адвокат Ящинський А.Л. не надав суду апеляційної інстанції доказів на підтвердження обставин, зазначених у його клопотанні про відкладення розгляду справи.
Про призначення судового засідання з розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на 16.08.2023 року представнику третьої особи Львівського національного університету ім. І.Франка Ящинському А.Л. було відомо у судовому засіданні, яке відбулося 02.08.2023 року, у якому він брав участь, а відтак і в АО «Потинський та партнери», і у Львівського національного університету імені І.Франка, було достатньо часу для вирішення питання щодо продовження чи припинення правовідносин з представництва інтересів Львівського національного університету імені І.Франка.
В клопотанні про відкладення розгляду справи Ящинський А.Л. покликається на неможливість вирішення питання представництва у зв`язку з відпусткою ректора ЛНУ ім. І.Франка, разом з тим до клопотання не долучено доказів на підтвердження перебування ректора у відпустці.
Крім цього, під час перебування ректора у відпустці його обов`язки виконує особа, на яку наказом ректора покладено виконання його обов`язків, в тому числі і вирішення питань щодо представництва в суді.
Незважаючи на виникнення питання щодо продовження правовідносин представництва між АО «Потинський та партнери» та Львівським національним університетом імені І.Франка, з таким клопотанням з метою забезпечення реалізації Львівському національному університету ім.. І Франка конституційного права на правову допомогу, звернувся адвокат Ящинський А.Л., в той час як Львівський національний університет ім. І. Франка з клопотанням про відкладення розгляду справи до суду не звертався.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів визнає неповажними причини неявки в судове засідання представника Міністерства освіти і науки України, представника Львівського національного університету ім. І. Франка та вважає за можливе розглядати справу у відсутності осіб, які в судове засідання не з`явилися.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , його представника ОСОБА_4 , на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення прокурора Пиць Н.В. щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч. 1 ст. 89 ЦПК України).
Задовольняючи позовні вимоги, витребовуючи з приватної власності у власність держави житловий будинок АДРЕСА_1 та скасовуючи реєстрацію права власності за ОСОБА_1 , суд першої інстанції керуючись законодавством, а саме, рішеннями Європейського Суду з прав людини, ЦК України, Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», Законом України «Про освіту», в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, Законом України «Про вищу освіту», Статутом Львівського національного університету ім. І.Франка, дійшов висновку про те, що відсутність рішення повноважного органу державної влади - Міністерства освіти України, спрямованого на приватизацію державного житлового фонду - квартири АДРЕСА_3 , а досліджуючи питання законності приватизації спірної квартири, суд першої інстанції дійшов висновку, що квартира АДРЕСА_3 у 1996 році приватизована з порушенням норм законодавства, яким врегульовано порядок приватизації державного житлового фонду, оскільки така приватизована за відсутності згоди власника житлового будинку, а відтак така вибула з володіння власника без прийняття ним відповідного рішення поза його волею, що є підставою для її витребування у ОСОБА_1 , який набув житло у власність на підставі договору дарування.
Обгрунтовуючи висновки щодо незаконності приватизації у 1996 році квартири АДРЕСА_3 , яка, на думку суду першої інстанції, була приватизована за відсутності згоди її власника, а також всупереч законодавству, яке передбачало заборону приватизації об`єктів та майна державних та комунальних закладів освіти, суд першої інстанції покликався на законодавство, яким врегульовано правовідносини в сфері освіти, а також на законодавство, яким врегульовано питання приватизації державного житлового фонду.
Колегія суддів не погоджується з мотивами, обґрунтуваннями судом своїх висновків, вважає їх такими, що суперечать нормам матеріального права, чинними на час виникнення спірних правовідносин з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1 є у державній власності, був переданий ЛНУ ім. І.Франка на праві оперативного управління, є одноповерховим, складався з шести квартир, що підтверджується матеріалами інвентаризаційної справи та витягом з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо нього, й належить до відомчого житлового фонду (додаток до листа МОН України від 17.06.2010).
Судом першої інстанції встановлено, що на балансі Львівського національного університету ім. І. Франка перебуває житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який закріплено за ЛНУ ім. І. Франка на праві оперативного управління на підставі наказу МОН України № 85 від 29.01.2014 «Щодо закріплення державного майна за Львівським Національним Університетом імені Івана Франка» та додатку до вказаного наказу МОН України № 85 від 29.01.2014.
Зі змісту ухвали Галицького районного суду м. Львова від 12.03.2014 у кримінальній справі №461/2203/14-к встановлено, що Канцір С.І. , перебуваючи на посаді проректора з адміністративно-господарської роботи Львівського державного університету імені Івана Франка, будучи призначеним наказом ректора Львівського державного університету імені Івана Франка № 530 від 05.05.1994, будучи службовою особою, наділеною організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями, неналежно виконуючи свої службові обов`язки через несумлінне ставлення до них, проявляючи злочинну халатність, в порушення вимог ч.ч. 1, 3 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», якою передбачено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд, «передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації» без погодження з Міністерством освіти і науки України, у сфері управління якого перебуває усе майно, що перебуває на балансі Львівського державного університету імені Івана Франка, підписав та видав від імені ЛДУ ім. Івана Франка, завірені печаткою ЛДУ ім. І. Франка наступні документи: доручення ТзОВ «Профіт» № 597-1121 від 05.04.1996 про оформлення документів про право власності на квартиру АДРЕСА_3 ; розпорядження органу приватизації № 596-1121 від 05.04.1996 про передачу вказаної квартири у приватну власність; свідоцтво від 03.06.1996 про право власності ОСОБА_2 на вказану квартиру. Вказаними діями Канцір С.І. фактично відчужив на користь третіх осіб, а саме ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 у відомчому житловому будинку АДРЕСА_1 , який перебуває на балансі ЛНУ ім. І.Франка, є державною власністю, відноситься до сфери управління МОН України, чим станом на 03.06.1996 завдав шкоди державним інтересам на загальну суму 7196 грн.
На підставі отриманого ОСОБА_2 свідоцтва про право власності, ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» зареєструвало право власності на квартиру АДРЕСА_3 .
23 травня 2001 року розпорядженням Личаківської РА ЛМР № 610 «Про присвоєння окремого будинкового номера 39 «А» частині будинку АДРЕСА_4 », затверджено висновок міжвідомчої комісії (протокол № 5-10 параграф 15 від 20.03.2001) про те, що технічно можливо присвоїти окремий будинковий номер 39 «А» частині будинку АДРЕСА_1 та зняти нумерацію квартири
АДРЕСА_5 складається із однієї житлової кімнати площею 20,50 кв.м, кухні площею 13,00 кв.м, коридору площею 3,40 кв.м, вбудованої шафи площею 4,8 кв.м. Загальна площа будинку становить 41,70 кв.м, житлова - 20,50 кв.м. Зазначеним розпорядженням зобов`язано ОСОБА_2 внести зміни в технічну документацію, а також звернутися до уповноваженого органу для оформлення права власності.
21 жовтня 2004 року Личаківською РА ЛМР видано розпорядження № 1471 «Про оформлення права власності на будинок АДРЕСА_6 гр. ОСОБА_2 », яким: зобов`язано відділ приватизації державного житлового фонду оформити та видати гр. ОСОБА_2 свідоцтво про право приватної власності в цілому на одноповерховий однокімнатний будинок АДРЕСА_6 ; гр. ОСОБА_2 зобов`язано зареєструвати свідоцтво про право власності на будинок, вказаний в п. 1, у Львівському ОДКБТІ та ЕО.
21 жовтня 2004 року Личаківською РА ЛМР було видано свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , яким посвідчено, що будинок в цілому за адресою: АДРЕСА_6 належить ОСОБА_2 .
14 грудня 2004 року ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть Серії НОМЕР_2 від 18.03.2009, подарував спірний житловий будинок своєму синові ОСОБА_1 (відповідачу у справі) на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Кушнерик Н.П., зареєстрованого у реєстрі за № 5046.
10 лютого 2005 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на будинок за адресою: АДРЕСА_6 у реєстрі прав власності на нерухоме майно, реєстраційний номер майна 8777815.
Обгрунтовуючи позовні вимоги, прокурор покликався на незаконність приватизації ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_3 , яка була приватизована ним ще у 1996 році, на відсутність згоди власника, його волевиявлення на приватизацію квартири, і оскільки така квартира вибула з володіння власника поза його волею, така квартира (житлового будинку) підлягає витребуванню з власності ОСОБА_1 , який отримав житловий будинок в дарунок від батька.
Тобто позивач, як на підставу для задоволення позовних вимог та витребування з власності ОСОБА_1 житлового будинку АДРЕСА_1 , покликається на незаконність приватизації квартири, оскільки квартира приватизована без згоди власника, за відсутності його волевиявлення, а відтак квартира вибула з володіння власника поза волею власника, яким є держава в особі Міністерства освіти і науки України.
Мотивуючи висновки щодо незаконності приватизації у 1996 році квартири АДРЕСА_3 , яка, на думку суду першої інстанції, була приватизована за відсутності згоди її власника, а також всупереч законодавству, яке передбачало заборону приватизації об`єктів та майна державних та комунальних закладів освіти, суд першої інстанції покликався на законодавство, яким врегульовано правовідносини в сфері освіти, а також на законодавство, яким врегульовано питання приватизації державного житлового фонду.
В преамбулі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, зазначено, що цей Закон визначає правові основи приватизації житла, що знаходиться в державній власності, його подальшого використання і утримання.
Колегія суддів вважає, що оскільки даний спір виник з приводу приватизації квартири у житловому будинку АДРЕСА_1 , що належав до державного житлового фонду, і спеціальним законом, яким врегульовано питання приватизації державного житлового фонду, є Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду», з огляду на те, що при конкуренції загальних і спеціальних норм, якими врегульовано спірні правовідносини застосуванню підлягають спеціальні норми, то до спірних правовідносин слід застосовувати саме Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду», інші нормативні акти, якими врегульовано питання приватизації державного житлового фонду.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно із статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Порядок та підстави приватизації державного житлового фонду врегульовані Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян», затвердженим наказом Державного комітету України по житлово - комунальному господарству від 15.09.1992 року №56, яке було чинним на момент виникнення спірних правовідносин, на момент приватизації ОСОБА_2 у 1996 році квартири у житловому будинку АДРЕСА_1 , яке регулювало порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян та склад документів, що підлягають оформленню.
В преамбулі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, зазначено, що цей Закон визначає правові основи приватизації житла, що знаходиться в державній власності, його подальшого використання і утримання.
В пункті 5 статті 5 вищезгаданого Закону зазначено, що кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.
Відповідно до пунктів 1 та 3 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
Аналогічна норма міститься в пункті 13 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян», затвердженим наказом Державного комітету України по житлово - комунальному господарству від 15.09.1992 року №56, яке було чинним на момент виникнення спірних правовідносин, у якому зазначено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною виконавчою владою, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні чи оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.
Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
У пункті 9 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, зазначено, що державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій та установ, за їх бажанням може передаватись у комунальну власність за місцем розташування будинків з наступним здійсненням їх приватизації органами місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування згідно з вимогами цього Закону.
Відповідно до пункту 17 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, державний житловий фонд, який перебуває в повному господарському віданні або в оперативному управлінні державних підприємств, установ та організацій, за їх бажанням може передаватись у комунальну власність за місцем розташування будинків з наступним здійсненням їх приватизації органами місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування згідно з вимогами Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Отже, державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій установ може передаватись у комунальну власність за їх бажанням.
Слід зазначити, що Закон не містить заборони приватизації державного житлового фонду без передачі до комунальної власності.
Крім того, Закон не визначає підпорядкованість вирішення питання приватизації певному органу приватизації в залежності від належності житлового фонду, а лише перелічує уповноважені органи приватизації.
Частина десята статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачає, що органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків) у приватизації займаного ними житла, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 2 цього Закону.
Відповідно до пункту 2 статті 2 вищезгаданого Закону не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки) розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам`яток, садово-паркового мистецтва, історико - культурних заповідників, музеїв-заповідників; кімнати в гуртожитках; квартири (будинки), які перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки) розташовані в зоні безумовного (обов`язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Перелік об`єктів, які не підлягають приватизації, чітко визначений у законодавстві і є вичерпним.
Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б підтверджували ту обставину, що квартира АДРЕСА_3 на момент її приватизації ОСОБА_2 відносилася до переліку об`єктів, що не підлягають приватизації, який чітко визначений частиною 2 статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
І оскільки квартира АДРЕСА_3 на момент її приватизації ОСОБА_2 не відносилася до переліку об`єктів, що не підлягають приватизації, який чітко визначений частиною 2 статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, то з врахуванням положень частини 10 статті 8 цього Закону орган приватизації не мав права відмовити ОСОБА_2 , як мешканцю квартири, у приватизації займаного ним житла.
Подібні за змістом висновки викладені Верховним Судом у постановах від 24 травня 2021 року у справі №296/2566/18 (провадження №61-4038 св20), від 09 червня 2021 року у справі №296/2561/18 (провадження № 61-5068 св20).
Згідно із пунктом 18 згаданого вище Положення, громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), звертається в органу приватизації або створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.
Пунктами 23, 24 цього ж Положення передбачено, що оформлена заява на приватизацію квартири (будинку) з доданими до неї довідкою про склад сім`ї та займані приміщення, а також документом, що підтверджує на пільгові умови приватизації, подаються громадянином до органу приватизації місцевої державної адміністрації, виконкому місцевої ради народних депутатів, чи державного підприємства, організації, установи, де вони реєструються. Зареєстрована заява передається підприємству по оформленню документів. Орган приватизації, в разі потреби, уточнює необхідні для розрахунків дані в залежності від складу сім`ї і розміру загальної площі квартири (будинку), оформляє розрахунки та видає розпорядження.
З матеріалів справи вбачається, що 12 лютого 1996 року відбулося засідання ректорату Львівського державного університету ім. І. Франка, на якому слухали питання про приватизацію квартир у відомчому будинку по АДРЕСА_1 , ректорат університету ухвалив дати дозвіл на приватизацію будинку при умові поступлення заяв від усіх мешканців будинку, що підтверджується витягом з протоколу №23 засідання від 12 лютого 1996 року.
Листом Львівського державного університету імені Івана Франка №7 від 15.07.1996 року, за підписом проректора В.І. Носан, ОСОБА_2 , проживаючому у АДРЕСА_4 , на його лист від 03 січня 1996 року, було повідомлено, що ректорат Львівського державного університету ім. І. Франка на засіданні 12.02.1996 року розглянув клопотання ОСОБА_2 щодо приватизації квартири АДРЕСА_3 , ректорат ухвалив надати дозвіл на приватизацію будинку по АДРЕСА_1 в цілому при умові поступлення заяв від усіх мешканців будинку.
Як вбачається з розпорядження органу приватизації від 05.04.1996 року, від наймача ОСОБА_2 надійшла заява на приватизацію квартири у АДРЕСА_4 , з проханням передати цю квартиру у приватну власність, керівником органу приватизації на ТзОВ «Профіт» покладено обов`язок оформити свідоцтво про право власності.
Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру (будинок), виданого 03.06.1996 року, органом приватизації, Львівським державним університетом ім. І. Франка, підтверджується, що квартира в АДРЕСА_4 , належить на праві приватної власності ОСОБА_2 , квартира приватизована згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», свідоцтво видано згідно з розпорядженням від 05.04.1996 року.
Колегія суддів вважає, що орган приватизації ухвалив законне розпорядження про задоволення заяви ОСОБА_2 , а отже, спірна квартира приватизована уповноваженим органом приватизації, в порядку та спосіб, встановленими законом, з відома ректорату Львівського державного університету ім. І. Франка.
Вважаючи приватизацію квартири АДРЕСА_3 незаконною, позивач покликається на те, що квартира була приватизована за відсутності рішення повноваженого органу державної влади - Міністерства освіти та науки України, що держава, в особі Міністерства освіти та науки України, як власник житла, згоду на приватизацію не надавала, що свідчить про відсутність волевиявлення власника на приватизацію спірної квартири, а відтак наявні підстави для витребування житлового будинку АДРЕСА_1 з володіння ОСОБА_1 .
З такими доводами позивача погодився суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що квартира АДРЕСА_3 була приватизована незаконно, за відсутності згоди власника, яким є держава в особі Міністерства освіти та науки України, яке згоди на приватизацію квартири не надавало.
Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, до яких суд дійшов з врахуванням положень частини першої, другої статті 70 Закону України «Про вищу освіту», частини першої, четвертої статті 80 Закону України «Про освіту» в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, статті 63 Закону України «Про освіту» в редакції , чинній на час виникнення спірних правовідносин, Указу Президента України «Про положення про національний заклад (установу) України» від 16.06.1995 року №451, пунктом 12.1 Статуту Львівського національного університету ім. І.Франка, що відносно майна Львівського національного університету ім. І. Франка, управління яким здійснює Міністерство освіти і науки України, згаданими законами встановлена заборона на його відчуження, в тому числі і в порядку приватизації.
Вищезгаданими нормативними актами встановлено заборону на приватизацію об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти та використання їх не за освітнім призначенням, встановлено обмеження з приводу передачі майна закладів вищої освіти іншим особам, в тому числі шляхом приватизації, однак такі обмеження, на думку суду, не стосуються державного житлового фонду, передача у власність якого врегульована спеціальним нормативним актом, Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакцій, чинній на час приватизації ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_3 .
Колегія суддів не погоджується з судом першої інстанції, який задовольняючи позовні вимоги про витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 житлового будинку АДРЕСА_1 з тих підстав, що житло вибуло поза волею його власника в результаті незаконної приватизації державного житлового фонду, оскільки, як вважає колегія суддів, суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги положення Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакцій, чинній на час виникнення спірних правовідносин, який передбачає право мешканців на приватизацію державного житлового фонду, не врахував передбачений пунктом 2 статті 2 цього Закону перелік об`єктів державного житлового фонду, що не підлягають приватизації, а як встановлено судом, квартира АДРЕСА_3 , не відноситься до такого переліку.
Що стосується обґрунтувань судом підставності позовних вимог положеннями Закону України «Про вищу освіту», а саме, частини перша, друга статті 70 Закону, положеннями Закону України «Про освіту», в редакції, чинній на момент пред`явлення позову, а саме, стаття 80, колегія суддів зазначає, що до спірних правовідносин слід застосовувати положення законів, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, тобто, чинних на момент приватизації квартири АДРЕСА_3 , а не положеннями законів, чинними на момент пред`явлення позову.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що Закон України «Про вищу освіту» станом на 1996 рік не був прийнятий, а що стосується Закону України «Про освіту», який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин, то такий складається з 61 статті, та не містить статті, на яку посилався суд першої інстанції, а саме, статті 63.
Окрім цього, колегія суддів зазначає, що стосовно спірних правовідносин Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» є спеціальною нормою, якою врегульовано порядок приватизації державного житлового фонду, а відтак положення цього Закону підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
При вирішенні спору судом першої інстанції не враховано наступне.
Відповідно до ст. 4 ЖК України жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає в тому числі: жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд).
Згідно зі ст. 5 ЖК України державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).
Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. (частина 2 статті 1 Закону України ««Про приватизацію державного житлового фонду» в редакцій, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
Тобто, житлові приміщення, які перебувають у віданні міністерств, державних комітетів і відомств, є житловими приміщеннями державного житлового фонду, а тому квартира АДРЕСА_7 належала до державного житлового фонду, а відтак при вирішенні питання про її приватизацію підлягав застосуванню Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду», в тій редакції, яка була чинною на момент її приватизації.
Висновки суду першої інстанції про те, що приватизація квартири АДРЕСА_3 , яка, як вірно вважав суд в оскаржуваному рішенні, є квартирою державного житлового фонду, відбулася з порушенням законодавства, оскільки відбулася за відсутності волевиявлення власника - держави в особі Міністерства освіти України, спростовуються положеннями Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», чинними на момент виникнення спірних правовідносин, який не вимагає та не передбачає необхідності надання органом, в особі якого держава здійснює своє право власності, згоди на приватизацію квартири з державного житлового фонду, та положеннями цього ж Закону, які передбачають безумовне право на приватизацію державного житлового фонду у встановленому законом порядку та чітко передбачають підстави для відмови у приватизації.
Вищенаведене спростовує висновки суду першої інстанції про те, що відсутність рішення повноважного органу державної влади - Міністерства освіти України, спрямованого на приватизацію державного житлового фонду - квартири АДРЕСА_3 , означає, що держава в особі Міністерства освіти України, як власник, не виявила волі на приватизацію цієї квартири, а відтак така вибула з володіння власника, яким є держава в особі Міністерства освіти України, поза його волею, що є підставою для її витребування.
Колегія суддів приходить до висновку, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження зазначених позивачем обставин, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги, що при приватизації квартири ОСОБА_2 були порушені вимоги законодавства, чинного на момент приватизації квартири АДРЕСА_3 , за відсутності волевиявлення власника, в особі Міністерства освіти і науки України, що свідчить, що приватизація квартири є незаконною
Суд першої інстанції не врахував ту обставину, що ОСОБА_2 вселився у спірне житлове приміщення на законній підставі і протягом тривалого часу правомірно та добросовісно ним користувався, на спірну житлову площу, окрім відповідача ніхто не претендував, спірна квартира була його єдиним житлом.
Колегія суддів враховує те, що ОСОБА_2 тривалий час правомірно та добросовісно користувався спірним житлом, у передбаченому законодавством порядку звернувся із завою про приватизацію займаної ним квартири до Львівського державного університету ім. І.Франка, ректорат якого на засіданні 12 лютого 1996 року дав дозвіл на приватизацію квартир у житловому будинку АДРЕСА_1 , а в подальшому звернувся до органу приватизації із відповідною заявою та надав необхідні для приватизації квартири документи.
Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (справа EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року).
Втручання у право мирного володіння майном навіть, якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має бути співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий і навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Будь-які приписи, зокрема, і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.
Колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що позбавлення його права власності на спірне майно, яке він отримав в дарунок від батька, ОСОБА_2 , який на законних підставах набув право власності на спірну квартиру в результаті її приватизації з державного житлового фонду, право на приватизацію якої було передбачене Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», тобто, таке право йому було надане державою, та вважає законним набуття відповідачем права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , а тому позбавлення його права власності шляхом витребування у ОСОБА_1 житлового будинку становитиме непропорційне втручання держави у його право, нестиме для нього індивідуальний і надмірний тягар, що суперечить прецедентній практиці ЄСПЛ.
Суд першої інстанції вважав, що таке втручання не порушуватиме вимогу пропорційності та не становитиме для відповідача ОСОБА_1 індивідуальний та надмірний тягар, оскільки право користування ним спірним житловим будинком, проживання у ньому відповідача, позивачем не оспорюється, а відтак відповідач і надалі може проживати у спірному житлі.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном, а відповідно до статті 319 власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Наслідком припинення права власності на майно є припинення прав власника, а саме, права на одночасне володіння, користування та розпорядження своїм майном, а відтак висновки суду про те, що припинення права власності ОСОБА_1 на житловий будинок АДРЕСА_1 , не порушуватиме вимогу пропорційності та не становитиме для відповідача ОСОБА_1 індивідуальний та надмірний тягар, спростовуються тим, що він буде позбавлений права розпорядження житловим будинком.
Відповідно до ст. 387 ЦК власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Натомість можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі ст. 388 ЦК залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частина перша-третя статті 388 ЦК).
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння.
Зазначена норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі, іншим шляхом.
За змістом статті 388 ЦК випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що квартира АДРЕСА_3 вибула із володіння власника, яким є держава в особі Міністерства освіти України поза його волею, оскільки службова особа Львівського національного університету ім. І. Франка - проректор з адміністративно-господарської роботи Канцір С.І. відчужив (підписав документи на приватизацію та передачу у власність) вказану квартиру у приватну власність ОСОБА_2 без вираження на це волі власника - держави в особі Міністерства освіти України.
Задовольняючи позов про витребування житлового будинку АДРЕСА_1 з володіння ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку, що Міністерство освіти та науки України згідно з частиною третьою статті 388 ЦК має право на витребування від відповідача ОСОБА_1 житлового будинку АДРЕСА_1 загальною площею 41,7 кв.м. (реєстраційний номер 8777815 від 10.02.2015), який вибув з володіння держави поза її волею та був набутий на підставі договору дарування безоплатно від ОСОБА_2 , який не мав права його відчужувати, і оскільки майно набуте відповідачем безоплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках, й обставина щодо добросовісності набуття відповідачем спірного майна у власність в даному випадку не має правового значення.
Дійшовши висновку про правомірність приватизації ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_3 , про правомірність набуття ОСОБА_1 права власності на цю квартиру на підставі договору дарування, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення позовних вимог та витребування житлового будинку АДРЕСА_1 з володіння ОСОБА_1 .
Задовольняючи позовну вимогу про скасування державної реєстрації за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , із одночасним припиненням такого права, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки первинна державна реєстрація права власності на будинок за адресою: АДРЕСА_6 була проведена без законних правових підстав на майно, яке, як було встановлено судом першої інстанції, незаконно вибуло з володіння держави в особі позивача, а тому вважав підставною вимогу про скасування державної реєстрації права власності відповідача із одночасним припиненням такого права.
Однак, оскільки колегія суддів дійшла висновку про правомірність набуття ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_3 , яку було набуто в результаті її приватизації з державного житлового фонду, правомірність набуття ОСОБА_1 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, з огляду на зміну нумерації і присвоєння окремого номера АДРЕСА_1 на підставі дозвільних документів, виданих уповноваженими на це органами, колегія суддів вважає безпідставною та необґрунтованою позовну вимогу про скасування державної реєстрації за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , із одночасним припиненням права власності.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні безпідставно посилався на абзац 2 частини 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом, оскільки застосуванню підлягають норми матеріального права, чинні на час виникнення спірних правовідносин.
З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України до ОСОБА_1 .
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно з п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 24 березня 2023 року - скасувати та ухвалити постанову, якою в задоволенні позовних вимог Львівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти та науки України до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Львівський національний університет імені Івана Франка, про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації права власності - відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 28.08.2023 року.
Головуючий: Н.О. Шеремета
Судді: О.М. Ванівський
Р.П. Цяцяк
