ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л., Ткача І. В., Пількова К. М., Уркевича В. Ю., Банаська О. О. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року, прийнятої за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22)
за позовом ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ), ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ), ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 ) до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - АТ «Райффайзен Банк Аваль»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестстандарт» (далі - ТОВ «ФК «Інвестстандарт») , приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Рички Юлії Олександрівни (далі - Приватний нотаріус Річка Ю.О.), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Немм Олени Володимирівни (далі - Приватний нотаріус Немм О.ВУ.), ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_4 ), ОСОБА_5 (далі - ОСОБА_6 ) про визнання недійсним і скасування договору відступлення прав вимоги за іпотечним договором, визнання недійсним та скасування договору відступлення прав вимоги за кредитним договором, визнання незаконним і скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння
Коротка історія справи
27 вересня 2007 року між ОСОБА_1 та АТ «Райффайзен Банк Аваль» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого вона отримала кредит в сумі 212 736,30 грн із процентною ставкою 13,5% річних строком до 27 вересня 2017 року (далі - кредитний договір). Того ж дня на забезпечення виконання зобов`язань за цим договором між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , з одного боку, та АТ «Райффайзен Банк Аваль», з іншого боку, укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (далі - іпотечний договір).
26 лютого 2018 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відчужило право вимоги за кредитним та іпотечним договорами на користь ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк», яке того ж дня переуступило ці права ТОВ «ФК «Інвестстандарт». Останнє, в свою чергу, відчужило ці права ОСОБА_4 01 червня 2018 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Ю. О. зареєстрував право власності на предмет іпотеки за ОСОБА_4 .
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду із цим позовом, посилаючись на те, що укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 оспорюваний договір про відступлення права вимоги, незважаючи на його назву, за своєю юридичною природою є договором факторингу, який не може укладатися із фізичною особою, тому він підлягає визнанню недійсним. Відповідно не було правових підстав для реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_4 . Оскільки у жовтні 2018 року ОСОБА_4 продав квартиру ОСОБА_5 , необхідно також визнати недійсним цей договір купівлі-продажу та витребувати у ОСОБА_5 спірну квартиру.
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 було укладено саме договір відступлення права вимоги (цесія), тобто відповідач ОСОБА_4 , як фізична особа, мав право бути стороною такого правочину. Тому підстав для задоволення позову в частині визнання цього договору недійсним немає. Інші позовні вимоги є похідними від наведеної, тому у їх задоволенні суди також відмовили.
ОСОБА_1 і ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просили скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки для правильного вирішення цієї справи вважав необхідним відступити (шляхом конкретизації) від висновків Великої Палати Верховного Суду, про те, що «відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор-банк або інша фінансова установа», та що «відступлення права вимоги за кредитними і забезпечувальними договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації».
Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 касаційну скаргу задоволено частково. Судові рішення попередніх інстанцій скасовані в частині відмови у витребуванні квартири з чужого незаконного володіння, ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення відповідних позовних вимог. В іншій частині рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року змінені в мотивувальній частині.
У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила про таке.
Договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги (пункт 6.22).
Якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги (пункт 6.24).
Фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа (пункт 6.26).
Сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги (пункт 7.13).
Внаслідок послідовного укладення договорів відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним із ОСОБА_1 , це право перейшло від ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_4 . Отже, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, то ТОВ «ФК «Інвестстандарт» не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_4 (пункти 9.3-9.5 постанови).
Ураховуючи те, що відступлення прав за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором), а, як зазначено вище, таке відступлення на користь ОСОБА_4 було неможливим, тому й відступати право за договором іпотеки ТОВ «ФК «Інвестстандарт» не мало права (пункт 9.7).
Ураховуючи те, що у ОСОБА_4 не виникло права власності на спірну квартиру (предмет іпотеки), він не мав законних підстав відчужувати цю квартиру ОСОБА_5 . Відтак, позовна вимога щодо витребування цього майна з володіння кінцевого набувача на користь усіх співвласників квартири є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню (пункт 9.20).
Таке задоволення є пропорційним меті захисту прав власників, враховуючи, зокрема, те, що вимоги закону до відчуження іпотечного майна та прав вимоги за кредитним й іпотечним договорами були або мали бути відомими ОСОБА_5 . Ці вимоги є чіткими та доступними, а їхня дія - передбачуваною. Судова практика Верховного Суду щодо неможливості відчуження таких прав вимоги на користь фізичних осіб є сталою впродовж тривалого часу та відкритою для ознайомлення у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Крім того, перед придбанням квартири кінцевий набувач міг ознайомитися з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щоби встановити історію вибуття квартири з володіння її власників. Отже, проявивши обачність, він мав можливість самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права дізнатися про те, що ОСОБА_4 не міг набути право власності на квартиру, а тому і не мав права її відчужувати (пункт 9.21).
Придбавши квартиру у такої особи, ОСОБА_5 як її покупець теж не набув право власності на неї. Зареєструвавши це право за собою, він став її володільцем, а право володіння разом із правами користування та розпорядження квартирою надалі належать позивачам як її власникам. Йдучи на ризик із придбанням майна в особи, яка зареєструвала своє право власності на нього, але за законом не могла таке право набути, кінцевий набувач несе ризик настання негативних наслідків придбання квартири у її незаконного володільця. З огляду на вказане за обставин цієї справи витребування з володіння ОСОБА_5 квартири на користь позивачів як співвласників є пропорційним меті захисту права приватної власності останніх. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує відсутність встановлених судами попередніх інстанцій фактів, які би могли впливати на право на повагу до приватного та сімейного життя кінцевого набувача квартири. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку витребування квартири з володіння кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Такий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до ОСОБА_4 , в якого він придбав квартиру, зокрема, про стягнення сплаченої її вартості (пункти 9.22-9.24).
Суди встановили відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з недоведеністю вимог, у тому числі й зазначених вище. Натомість Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про обґрунтованість вимоги щодо витребування майна, вважаючи правильною відмову у задоволенні решти у зв`язку з їх неефективністю для захисту порушеного права позивачів. Отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині визнання недійсними договорів про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки та визнання недійсним договору купівлі-продажу підлягають зміні в мотивувальній частині з урахуванням мотивів цієї постанови (пункти 9.31-9.32).
Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду
Із наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з таких підстав.
Щодо правомірності укладення оспорюваного договору відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 26 лютого 2018 року
За умовами кредитного договору ОСОБА_1 отримала кредит у сумі 212 736,30 грн зі сплатою 13,5 % річних на строк з 27 вересня 2007 року до 27 вересня 2017 року. З метою забезпечення виконання цього зобов`язання між позивачами та банком було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира, вартість якої визначена сторонами в сумі 298 347,00 грн. В іпотечному договорі зазначено, що іпотекодержатель має право у випадку невиконання іпотекодавцем ОСОБА_1 своїх зобов`язань за кредитним договором отримати задоволення за рахунок заставленого майна.
Згідно з розрахунком заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором, сформованого ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» станом на 26 лютого 2018 року, заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором складає 2 710 832,90 грн, з яких: 210 169,19 грн - прострочена заборгованість за кредитом, 276 485,37 грн - прострочена заборгованість за відсотками, 2 221 846,32 грн - розрахована пеня. Останній платіж на погашення заборгованості за кредитним договором ОСОБА_1 здійснено 23 січня 2009 року.
Кредитним договором передбачено, що строк надання кредиту - до 27 вересня 2017 року. Саме до цієї дати ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» нараховував ОСОБА_1 проценти за користування кредитом. Після закінчення строку надання кредиту будь-які фінансові послуги банком боржнику не надавалися. Всі зобов`язання ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» перед ОСОБА_1 за кредитним договором були припинені їх належним виконанням. Залишились лише невиконані зобов`язання ОСОБА_1 перед банком з повернення коштів та сплати відсотків (непогашені борги), які після закінчення строку надання кредиту були продані на підставі договорів відступлення права вимоги, що чітко видно із розрахунків заборгованості, яка придбавалась ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк», ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 . Загальна сума заборгованості, право вимоги на яку відступається, становить 488 986,58 грн і складається із простроченої заборгованості за кредитом у сумі 210 169,19 грн і заборгованості по відсоткам у сумі 278 817,39 грн.
За вказане право вимоги ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк» сплатило ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 170 000,00 грн, ТОВ «ФК «Інвестстандарт» сплатило ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк» 174 000,00 грн, ОСОБА_4 сплатив ТОВ «ФК «Інвестстандарт» 176 000,00 грн. Отже, права вимоги виконання боржником спірних зобов`язань неодноразово перепродувались за ціною більшою за ціну покупки цих майнових прав.
Судами встановлено, що виходячи зі змісту договорів відступлення права вимоги за кредитним договором, зокрема і оскаржуваного договору, укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , останній не набув прав здійснювати жодні фінансові операції стосовно боржника, оскільки за умовами договору про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги до нього перейшло лише право вимоги виконання божником конкретних зобов`язань з повернення грошей та сплати відсотків у тих розмірах, які вже існували на момент укладення цього договору, без можливості нарахування додаткових відсотків, право на нарахування яких мав первісний кредитор (АТ «Райффайзен Банк Аваль»). Визначена в оскаржуваному договорі (розрахунку до нього) грошова сума складається лише із заборгованості за тілом кредиту та відсотками, нарахованими ще первісним кредитором АТ «Райффайзен Банк Аваль», і саме цю суму після укладення договору відступлення права вимоги за кредитним договором ОСОБА_4 вимагав сплатити позивачів, згідно зі змістом письмової вимоги.
Варто відзначити, що положення оскаржуваного договору відступлення права вимоги від 26 лютого 2018 року, укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , не містили умов щодо фінансування ОСОБА_4 ТОВ «ФК «Інвестстандарт» під відступлення права вимоги, надання ним будь-яких послуг за плату, чи зворотний обов`язок ТОВ «ФК «Інвестстандарт» з оплати ОСОБА_4 відповідної плати за надання грошових коштів взамін відступленої вимоги, що є необхідними ознаками договору факторингу. Навпаки, за спірним договором ОСОБА_4 купив у ТОВ «ФК «Інвестстандарт» спірні права вимоги за ціною більшою, ніж останнє купило їх у ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк», що підтверджує відсутність надання ОСОБА_4 будь-яких платних послуг ТОВ «ФК «Інвестстандарт» у вигляді різниці між ціною придбання та ціною продажу спірних прав вимоги.
Наведене засвідчує, що спірний договір, укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу права вимоги (відступлення права вимоги), а не договором факторингу, відповідно ОСОБА_4 міг бути стороною такого договору.
У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок (який надалі застосувала у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц, провадження № 14-16цс20) про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.
У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від означеного загального висновку конкретизувавши його так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.
Таке відступлення було зроблено Великою Палатою Верховного Суду з огляду на те, що у спірних відносинах, які розглядались у справі № 906/1174/18, приймав участь банк, який був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, тому Велика Палата Верховного Суду конкретизувала зазначений вище загальний висновок, не виходячи за межи спірних відносин у справі № 906/1174/18.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду наголосила, що, на її думку, є підстава для відступу від висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) шляхом його конкретизації та вказати, що:
- в імперативній нормі приватного права відсутня заборона на відступлення (купівлю-продаж, міну, дарування майнових прав) права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, будь-якій особі;
- внаслідок відступлення права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, не відбувається будь-якого порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу боржника, що є необхідним для застосування конструкції оспорювання правочину.
Аналізуючи наведені висновки Касаційного цивільного суду, слід зазначити про наступне.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).
Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.
У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-III) вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 2664-IIIфінансовими вважаються такі послуги: торгівля валютними цінностями; залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; фінансовий лізинг; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; надання гарантій; фінансові платіжні послуги; у сфері страхування; діяльність у системі накопичувального пенсійного забезпечення; професійна діяльність на ринках капіталу; факторинг; банківські та інші фінансові послуги, що надаються відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність».
З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.
Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), і підстав для відступлення від неї немає.
Водночас, як уже зазначено, судами попередніх інстанцій у цій справі встановлено, що виходячи зі змісту договорів відступлення права вимоги за кредитним договором, зокрема і оскаржуваного договору, укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , до останнього не перейшло ніяких прав на здійснення будь-яких фінансових операцій чи надання фінансових послуг боржнику, оскільки за умовами спірного договору в нього виникло лише право вимагати виконання боржником зобов`язань з повернення коштів та сплати відсотків у розмірах, які існували на момент укладення цього договору, без можливості нарахування додаткових процентів, право на нарахування яких мав первісний кредитор (АТ «Райффайзен Банк Аваль»). Всі кредитні зобов`язання АТ «Райффайзен Банк Аваль» перед ОСОБА_1 , які передбачали здійснення фінансових операцій чи надання фінансових послуг за кредитним договором, були припинені шляхом їх належного виконання АТ «Райффайзен Банк Аваль» та за договорами відступлення права вимоги не передавались.
Оскільки договір відступлення права вимоги, укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , є договором цесії, а не факторингу, і цим договором не передбачено можливості надання ОСОБА_4 боржнику - ОСОБА_1 будь-яких банківських або інших фінансових послуг, у цьому випадку були відсутні правові підстави поширювати на спірні правовідносини сторін положення частини першої статті 1054 ЦК України щодо визначення кола спеціальних суб`єктів, які можуть бути кредитодавцями у кредитних зобов`язаннях, як це зробила Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у пунктах 9.3-9.5 постанови від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20.
Натомість була наявні правові підстави для відступлення від загального висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) шляхом його уточнення таким чином. Відступлення права вимоги у кредитному зобов`язанні за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань з надання кредиту та нарахування відсотків на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа. Відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли предметом відступлення права вимоги є невиконані боржником зобов`язання з повернення коштів та сплати відсотків, які були нараховані банком та фактично існували на час відступлення права вимоги.
Щодо правомірності витребування майна із чужого незаконного володіння
Відповідно до пункту 3.1.4 іпотечного договору у випадку невиконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки, реалізувати його відповідно до пункту 6 цього договору та за рахунок вирученої від реалізації предмета іпотеки суми переважно перед іншими кредиторами задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, пов`язаних з реалізацією предмета іпотеки.
У пункті 1.3 іпотечного договору заставна вартість предмета іпотеки була визначена сторонами в сумі 298 347,00 грн.
Як вже зазначалося, між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 26 лютого 2018 року було укладено договори про відступлення права вимоги за кредитним договором та за договором іпотеки. Вартість прав вимоги за договором від 26 лютого 2018 року про відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , сторони визначили в сумі 176 000,00 грн. При цьому у додатку № 1 до цього договору сторони визначили загальну суму заборгованості божника ( ОСОБА_1 ) за тілом кредиту та відсотками у розмірі 488 986,58 грн.
01 червня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О. на підставі договору іпотеки від 27 вересня 2007 року та договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 26 лютого 2018 року за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
23 жовтня 2018 року між ОСОБА_4 (продавцем) та ОСОБА_5 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу зазначеної вище квартири, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Гугель С. Ю. Згідно звіту про оцінку майна ринкова вартість квартири визначена в сумі 471 111,61 грн, продаж квартири здійснено за ту саму вартість.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
За частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Вирішуючи цей спір, Велика Палата Верховного Суду визначила ОСОБА_5 як недобросовісного набувача квартири, і на цій підставі витребувала у нього це спірне нерухоме майно. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «вимоги закону до відчуження іпотечного майна та прав вимоги за кредитним й іпотечним договорами були або мали бути відомими ОСОБА_5 . Ці вимоги є чіткими та доступними, а їхня дія - передбачуваною. Судова практика Верховного Суду щодо неможливості відчуження таких прав вимоги на користь фізичних осіб є сталою впродовж тривалого часу та відкритою для ознайомлення у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Крім того, перед придбанням квартири кінцевий набувач міг ознайомитися з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щоби встановити історію вибуття квартири з володіння її власників. Отже, проявивши обачність, він мав можливість самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права дізнатися про те, що ОСОБА_4 не міг набути право власності на квартиру, а тому і не мав права її відчужувати» (пункт 9.21).
Однак зазначений висновок не є обґрунтованими та не є справедливим. Очевидно, що особа, яка придбає квартиру на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, не зобов`язана самостійно перевіряти судову практику щодо відчуження іпотечного майна та прав вимоги за кредитним й іпотечним договорами в Єдиному державному реєстрі судових рішень, а також історію вибуття квартири в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Зокрема, відомо, що відповідно до статті 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
У статті 3 Закону України «Про нотаріат» зазначено, що нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
За змістом статті 5 Закону України «Про нотаріат» нотаріус зобов`язаний, зокрема, відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України.
Статтею 46 Закону України «Про нотаріат» передбачено право нотаріуса витребовувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії. При цьому неподання відомостей та документів на вимогу нотаріуса є підставою для відкладення, зупинення вчинення нотаріальної дії або відмови у її вчиненні.
Відповідно до статті 46-1 Закону України «Про нотаріат» нотаріус під час вчинення нотаріальних дій обов`язково використовує відомості єдиних та державних реєстрів шляхом безпосереднього доступу до них. Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій використовує відомості Єдиного державного демографічного реєстру, а також Державного реєстру актів цивільного стану громадян, Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, інших єдиних та державних реєстрів, що функціонують у системі Міністерства юстиції України. Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості обов`язково використовує також відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.
Згідно зі статтею 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо вчинення такої дії суперечить законодавству України або якщо не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії.
Правомірність двох правочинів: щодо переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_4 на підставі іпотечного договору та договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, а також щодо купівлі-продажу цієї квартири, укладеного між ОСОБА_4 (продавцем) та ОСОБА_5 (покупцем), перевірялись приватними нотаріусами. У цьому випадку сторони вказаних правочинів вправі покладатися на висновки нотаріуса щодо відповідності правочинів вимогам закону та не перевіряти всю необхідну для укладення правочинів інформацію самостійно, дублюючи роботу нотаріуса.
У зв`язку із цим були відсутні підстави вважати ОСОБА_5 недобросовісним набувачем і витребувати на цій підставі у нього квартиру на користь осіб, які добровільно передали її в іпотеку в забезпечення виконання свого кредитного зобов`язання, яке не виконали майже в повному обсязі.
ОСОБА_5 був добросовісним набувачем квартири, тому за статтею 388 ЦК України ця квартира могла би бути витребувана в нього лише за умови, якщо вона вибула з володіння власників не з їхньої волі. Натомість у цій справі власники квартири, взявши кредит, добровільно уклали іпотечний договір, який передбачав можливість задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок іпотечного майна.
Взявши кредит у сумі 212 736,30 грн, ОСОБА_1 на виконання свого обов`язку щодо його повернення здійснила лише один платіж в сумі 2 567,11 грн. Очевидно, що за таких обставин вона розуміла, що банк буде задовольняти свої грошові вимоги за рахунок іпотечного майна. Такі дії банку були би очікуваними та передбачуваними у цій ситуації.
Однак, оскільки процедуру звернення стягнення на іпотечне майно здійснив не банк, а фізична особа - ОСОБА_4 , якому борг ОСОБА_1 був проданий за договором відступлення прав вимоги, позивачі звернулись до суду з указаним позовом, помилково вважаючи, що даний договір є факторингом, який ОСОБА_4 , як фізична особа, не мав право укладати.
За таких обставин витребування квартири від добросовісного набувача на користь недобросовісних боржників, крім всього іншого, є несправедливим та непропорційним, іншими словами, не відповідає меті забезпечення верховенства права.
Отже, витребування майна за віндикаційним позовом на підставі статей 387, 388 ЦК України було неможливим за обставинами цієї справи, а застосовані норми статей 387, 388 ЦК України не підлягали застосуванню.
Висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що витребування з володіння ОСОБА_5 квартири на користь позивачів як співвласників є пропорційним меті захисту права приватної власності останніх (пункт 9.22 постанови) позбавлений правових підстав, оскільки право приватної власності позивачів на квартиру у даному випадку не потребує захисту, тому що воно було добровільно передано в іпотеку банку в обмін на грошові кошти, які позивачі не повернули. Звернення стягнення на квартиру в обмін на непогашені кредитні зобов`язання є саме по собі не лише правомірною, але і очікуваною для позивачів дією.
Крім того, з матеріалів справи вбачається (том 1, аркуш справи 94), що у цій квартирі з листопада 2018 року проживали ОСОБА_5 зі своєю дружиною та неповнолітньою дочкою 2008 року народження. Витребування Великою Палатою Верховного Суду спірної квартири у ОСОБА_5 позбавило житла його родину, в тому числі його неповнолітню дитину, чого відповідно до частини четвертої статті 19 Сімейного кодексу України не могло бути здійснено без обов`язкової участі у такому спорі органу опіки та піклування.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вона «враховує відсутність встановлених судами попередніх інстанцій фактів, які би могли впливати на право на повагу до приватного та сімейного життя кінцевого набувача квартири» (пункт 9.23).
Однак, Самарський районний суд м. Дніпропетровська в рішенні від 22 червня 2021 року та Дніпровський апеляційний суд у постанові від 22 вересня 2021 року у цій справі встановили, що «згідно довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні / будинку осіб № 9619, виданої відділом обліку проживання фізичних осіб Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради 21 листопада 2018 року, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані з 21 листопада 2018 року власник ОСОБА_5 , його донька ОСОБА_8 та дружина ОСОБА_9 . В той же час, ОСОБА_10 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за вказаною адресою зняті з реєстрації ще з 14 червня 2018 року».
Проте Велика Палата Верховного Суду залишила поза увагою вказані обставини та ухвалила постанову, якою порушила право на повагу до приватного та сімейного життя ОСОБА_5 та його родини, в тому числі неповнолітньої дитини.
Таким чином, висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що витребування квартири з володіння останнього набувача на користь позивачів є пропорційним меті захисту прав власників та не впливає на право на повагу до приватного та сімейного життя кінцевого набувача квартири вважаємо неправильними.
Щодо визнання недійсним оспорюваного договору відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 26 лютого 2018 року
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивачі заявляли вимоги про визнання недійсними договорів від 26 лютого 2018 року про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладених між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , як таких, що суперечать вимогам закону, визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки та визнання недійсним договору купівлі-продажу, як таких, що не мають під собою правових підстав, а також витребування спірної квартири з чужого незаконного володіння, оскільки внаслідок визнання недійсними зазначених договорів про відступлення прав вимоги від 26 лютого 2018 року володіння кінцевого набувача квартири стає незаконним.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2023 року, зазначила, що «оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, то ТОВ «ФК «Інвестстандарт» не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_4 » (пункт 9.5); «ураховуючи те, що відступлення прав за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором), а, як зазначено вище, таке відступлення на користь ОСОБА_4 було неможливим, тому й відступати право за договором іпотеки ТОВ «ФК «Інвестстандарт» не мало права» (пункт 9.7); «як встановлено вище, до ОСОБА_4 не могло перейти право вимоги ні за кредитним договором, ні за договором іпотеки, тому підстав для державної реєстрації за ним права власності на предмет іпотеки також не було. Так само, як і не було у нього достатнього обсягу повноважень (права власності) для продажу цього предмета іпотеки ОСОБА_5 » (пункт 9.9); «ураховуючи те, що у ОСОБА_4 не виникло права власності на спірну квартиру (предмет іпотеки), він не мав законних підстав відчужувати цю квартиру ОСОБА_5 . Відтак, позовна вимога щодо витребування цього майна з володіння кінцевого набувача на користь усіх співвласників квартири є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню» (пункт 9.20).
Шляхом наведеного обґрунтування Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність задоволення позовної вимоги щодо витребування квартири з чужого незаконного володіння, але при цьому відмовила у задоволенні решти вимог у зв`язку з їх неефективністю для захисту порушеного права позивачів.
Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга).Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя).
При цьому статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Договори від 26 лютого 2018 року про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладені між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , не є нікчемними, оскільки їх недійсність законом не встановлена. Тому в силу наведених норм статей 204, 215 ЦК України зазначені договори є оспорюваними та правомірними до визнання їх судом недійсними.
Позивачі у цій справі оспорювали правомірність указаних договорів, проте суди першої, апеляційної інстанцій та Велика Палата Верховного Суду не визнали їх недійсними.
За таких обставин, виходячи з презумпції правомірності договору, встановленої в статті 204 ЦК України, договори від 26 лютого 2018 року про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладені між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , є дійсними та правомірними.
Отже, ОСОБА_4 звернув стягнення на іпотечне майно та заволодів ним на передбаченій законом правовій підставі, а саме на підставі договору іпотеки та договору відступлення прав вимоги за цим іпотечним договором. Відповідно, набувши права власності на іпотечне майно, він правомірно продав це майно ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати власник має право витребувати це майно від набувача.
Оскільки, ОСОБА_5 придбав спірне майно від особи ( ОСОБА_4 ), яка звернула стягнення на це майно за правомірним договором, стала власником цього майна та мала право його відчужити, то норми статей 387, 388 ЦК України не підлягали застосуванню до спірних відносин.
Висновки
На підставі всього наведеного вище вважаємо, що були відсутні правові підстави для витребування спірної квартири на користь позивачів на підставі статей 387,388 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду мала залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року - без змін.
Судді Ю. Л. Власов
І. В. Ткач
К. М. Пільков
В. Ю. Уркевич
О. О. Банасько
