Єдиний державний реєстр судових рішень
ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 травня 2026 року
(справа № 754/1519/22, провадження № 13-69кс25)
Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) 27.05.2026 розглянула у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження за касаційною скаргою представника цивільного відповідача - Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) ОСОБА_5 на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04.03.2024 та ухвалу Київського апеляційного суду від 02.10.2024 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016000000000875, за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Краснодольне Джанкойського району Автономної Республіки Крим, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, - у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 41, частиною другою статті 365 Кримінального кодексу України в редакції Закону від 21.02.2014 (далі - КК України), частиною четвертою статті 41, статтею 340 КК України, частиною першою статті 111 КК України в редакції Закону від 28.03.2014.
За наслідками перегляду оскаржених судових рішень Велика Палата винесла постанову, якою касаційну скаргу представника цивільного відповідача - МВС України - ОСОБА_5 задоволено частково.
Вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04.03.2024 та ухвалу Київського апеляційного суду від 02.10.2024 щодо ОСОБА_6 в частині вирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_7 про відшкодування моральної шкоди змінено. Позов потерпілого ОСОБА_7 до держави в особі МВС України про відшкодування моральної шкоди задоволено. Стягнуто з держави за рахунок коштів Державного бюджету України на користь потерпілого ОСОБА_7 200 000 (двісті тисяч) гривень на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину. У задоволенні позову потерпілого ОСОБА_7 до ОСОБА_6 відмовлено. У решті судові рішення залишено без зміни.
Короткий зміст оскаржених судових рішень
Вироком від 04.03.2024 Деснянський районний суд м. Києва визнав винуватим і засудив ОСОБА_6 за частиною четвертою статті 41, частиною другою статті 365 КК України в редакції Закону від 21.02.2014 - до позбавлення волі на строк сім років з позбавленням права обіймати посади в державних чи правоохоронних органах на строк три роки; частиною четвертою статті 41, статтею 340 КК України - до позбавлення волі на строк 5 років; частиною першою статті 111 КК України в редакції Закону від 28.03.2014 - до позбавлення волі на строк 15 років, а на підставі частини першої статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначив йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з позбавленням права обіймати посади в державних чи правоохоронних органах на строк 3 роки.
Крім того, на підставі статті 54 КК України позбавив ОСОБА_6 спеціального звання підполковника міліції. Запобіжний захід, обраний ОСОБА_6 у вигляді тримання під вартою, суд залишив без змін та визначив обчислювати строк відбування покарання ОСОБА_6 з моменту фактичного затримання в порядку виконання цього вироку після набрання ним законної сили.
Також суд стягнув солідарно з ОСОБА_6 та МВС України на користь потерпілого ОСОБА_7 моральну шкоду, завдану внаслідок вчинення злочину, в розмірі 200 000 грн.
Київський апеляційний суд ухвалою від 02.10.2024 апеляційну скаргу представника МВС України ОСОБА_8 залишив без задоволення, а вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04.03.2024 щодо ОСОБА_6 - без змін.
Короткий зміст постанови Великої Палати
Велика Палата у своїй постанові від 27.05.2026 зробила висновок щодо застосування частини третьої статті 127, частини п`ятої статті 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у їх взаємозв`язку з положеннями статей 1174 та 1190 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини другої статті 48 та частини четвертої статті 58 ЦПК України.
Зокрема, Велика Палата виснувала, що держава, будучи суб`єктом відповідальності в деліктному зобов`язанні, передбаченому статтею 1174 ЦК України, що виникло внаслідок вчинення посадовою або службовою особою органу державної влади кримінального правопорушення при здійсненні нею своїх повноважень, у разі пред`явлення потерпілим цивільного позову у кримінальному провадженні набуває процесуального статусу цивільного відповідача на підставі приписів частини третьої статті 127, частини п`ятої статті 128 КПК України та частини другої статті 48 ЦПК України.
У такому випадку держава як цивільний відповідач у кримінальному провадженні за приписами частини п`ятої статті 128 КПК України та частини другої статті 48, частини четвертої статті 58 ЦПК України здійснює передбачені кримінальним процесуальним законом права й обов`язки через відповідний орган державної влади у межах його компетенції.
Одночасне покладення спільної (солідарної або часткової) відповідальності і на посадову або службову особу, яка при здійсненні своїх повноважень безпосередньо вчинила кримінальне правопорушення та завдала потерпілому шкоди, і на державу як цивільного відповідача, який бере участь у кримінальному провадженні через відповідний орган державної влади, діями посадової або службової особи якого завдано шкоду, суперечить приписам статей 1174 та 1190 ЦК України.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Щодо можливості вирішення цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, у кримінальному провадженні
Згідно із частиною першою статті 62 КПК України цивільним відповідачем у кримінальному провадженні може бути фізична або юридична особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану кримінально протиправними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та до якої пред`явлено цивільний позов у порядку, встановленому цим Кодексом.
Системний аналіз наведеного положення свідчить про те, що законодавець свідомо визначив вичерпний суб`єктний склад осіб, які можуть бути цивільними відповідачами у кримінальному провадженні, обмеживши його фізичними та юридичними особами.
Так, інститут цивільного позову у кримінальному провадженні має похідний характер від кримінально-процесуальних правовідносин та спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, безпосередньо завданої кримінальним правопорушенням. При цьому обов`язок цивільного відповідача у кримінальному провадженні пов`язується саме з покладенням на нього законом обов`язку компенсувати шкоду, завдану діями підозрюваного чи обвинуваченого. Водночас спори щодо відповідальності держави за незаконні рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади або їх посадових осіб мають іншу правову природу, оскільки виникають із самостійних деліктних зобов`язань держави, врегульованих нормами цивільного права, зокрема статтями 1173, 1174, 1176 ЦК України.
Конституція України у статті 56 гарантує кожному право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади та їх посадових осіб. Однак реалізація цього права здійснюється у порядку та спосіб, що визначених законом. Такі правовідносини конкретизовані нормами цивільного законодавства та спеціальними законами, які регламентують порядок притягнення держави до майнової відповідальності.
Аналіз правових норм, закріплених у КПК України, свідчить, що в кримінальному процесуальному законодавстві України передбачено випадок, коли обов`язок з відшкодування шкоди покладається на державу.
Так, згідно зі статтею 130 КПК України шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. Держава, відшкодувавши шкоду, завдану слідчим, прокурором, застосовує право зворотної вимоги до цих осіб у разі встановлення в їхніх діях складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили, або дисциплінарного проступку незалежно від спливу строків застосування та дії дисциплінарного стягнення.
Отже, кримінальним процесуальним законодавством України передбачено можливість відшкодування державою за рахунок Державного бюджету України шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, у випадках та в порядку, передбачених законом. Такими «законами» є ЦК України, а саме стаття 1176 цього Кодексу «Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду», та Закон України від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
З огляду на те, що КПК України не містить положень про відшкодування державою шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень незалежно від вини цієї особи, застосування аналогії закону в такому випадку в кримінальному провадженні не допускається, оскільки йдеться про зобов`язання держави відшкодувати шкоду, завдану діяннями посадової або службової особи органу державної влади незалежно від вини цієї особи, а такі зобов`язання мають бути чітко визначені законом, оскільки за своєю сутністю такі відносини є відносинами цивільно-правової відповідальності.
Відповідно до частини шостої статті 9 КПК України у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу.
Згідно із частиною першою статті 7 КПК України зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться: 1) верховенство права, 2) законність, 3) рівність перед законом і судом; 4) повага до людської гідності; 5) забезпечення права на свободу та особисту недоторканність; 6) недоторканність житла чи іншого володіння особи; 7) таємниця спілкування; 8) невтручання у приватне життя; 9) недоторканність права власності; 10) презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини; 11) свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім`ї; 12) заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення; 13) забезпечення права на захист; 14) доступ до правосуддя та обов`язковість судових рішень; 15) змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 16) безпосередність дослідження показань, речей і документів; 17) забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності; 18) публічність; 19) диспозитивність; 20) гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними засобами; 21) розумність строків; 22) мова, якою здійснюється кримінальне провадження.
Згідно із частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Основними критеріями розуміння верховенства права, зокрема, є: доступність закону (закон має бути зрозумілим, чітким та передбачуваним); питання юридичних прав мають бути вирішені нормами права, а не на основі дискреції; рівність перед законом; влада має здійснюватись у правомірний, справедливий та розумний спосіб; елементами верховенства права є: законність, включаючи прозорий, підзвітний та демократичний процес введення в дію приписів права; юридична визначеність; заборона свавілля; рівність перед законом. У такому контексті верховенство права означає, що органи державної влади не можуть діяти свавільно та зобов`язані дотримуватись правил, які даватимуть можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах. На підставі зазначеного особа може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат.
Одним з елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності. Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно у цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття «легітимні очікування») (Доповідь «Верховенство права», схвалена Європейською комісією «За демократію через право» (Венеційською комісією) на 86-му пленарному засіданні 25, 26 березня 2011 року).
Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017 № 2-р/2017).
У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави у сферу його прав. Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування). Таким чином, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа залежно від обставин повинна мати можливість орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних юридичних наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.
Застосовуючи принцип верховенства права, враховуючи принцип юридичної визначеності, можна зробити висновок, що держава не може виступати у кримінальному провадженні як цивільний відповідач у разі виникнення зобов`язання про відшкодування шкоди на підставі статті 1174 ЦК України.
Таким чином, ми вважаємо, що питання наявності підстав для покладення на державу обов`язку з відшкодування шкоди, причинного зв`язку між незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади та завданою шкодою, а також визначення її розміру належать до сфери цивільно-правових відносин. Такі спори не охоплюються предметом кримінального провадження та підлягають вирішенню за правилами цивільного судочинства.
Інше тлумачення положень кримінального процесуального закону суперечить принципу юридичної визначеності як складовій верховенства права, оскільки розширення кола суб`єктів, які можуть бути цивільними відповідачами у кримінальному провадженні, шляхом аналогії закону або розширювального тлумачення процесуальних норм є неприпустимим.
Отже, ми доходимо висновку, що держава не може бути залучена як цивільний відповідач у кримінальному процесі виходячи з положень частини першої статті 62 КПК України, а потерпілий може реалізувати гарантоване статтею 56 Конституції України право на відшкодування шкоди шляхом звернення до суду в порядку цивільного судочинства.
Наведене повністю узгоджується з висновками Великої Палати, викладеними у постановах від 27.11.2019 (справа № 242/4741/16-ц), від 25.03.2020 (справа № 641/8857/17), від 12.05.2022 (справа № 635/6172/17), де належним відповідачем у такій категорії справ визнано державу, а залучення або незалучення до участі у спорах ДКС України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення відповідача у справі, та висновком Великої Палати, викладеним у постанові від 12.03.2019 (справа № 920/715/17), згідно з яким питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а суд самостійно встановлює наявність чи відсутність
складу правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.
Ураховуючи викладене, вважаємо, що Велика Палата мала прийняти рішення, яким касаційну скаргу представника цивільного відповідача МВС України - ОСОБА_5 задовольнити частково. Вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04.03.2024 та ухвалу Київського апеляційного суду від 02.10.2024 щодо ОСОБА_6 в частині вирішення цивільного позову скасувати і в цій частині призначити новий розгляд у суді першої інстанції у порядку цивільного судочинства. У решті судові рішення залишити без зміни.
Судді: ОСОБА_1
ОСОБА_2
ОСОБА_3
ОСОБА_4
