Єдиний державний реєстр судових рішень
Справа № 302/1799/24
П О С Т А Н О В А
Іменем України
04 серпня 2026 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Шевчука В.В.,
суддів: Кожух О.А., Феєра І.С.,
з участю секретаря Савинець В.Ю.,
представника позивача адвоката Рішка С.І.,
відповідача ОСОБА_1 ,
представника відповідача адвоката Бітюри А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Рішко Сергій Іванович, на рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 10 березня 2025 року (суддя Пухальський С.В.) у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права користування житлом та зобов`язання звільнити будинок,
в с т а н о в и в:
У грудні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Міжгірського районного суду Закарпатської області з позовною заявою до ОСОБА_1 про припинення права користування житлом та зобов`язання звільнити будинок.
Позовні вимоги мотивовано тим, що позивачу на праві особистої власності належить житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (до перенумерації у 2000 році будинок АДРЕСА_2 ) (далі Будинок № 109).
25 квітня 1991 року між позивачем та відповідачкою було зареєстровано шлюб, який розірвано на підставі судового рішення від 30.07.2013.
Від шлюбу сторони мають двох повнолітніх доньок, які на даний час проживають окремо.
Після розірвання шлюбу відповідачка залишилася проживати в Будинку АДРЕСА_1 , яким користується і по сьогоднішній день, однак не бере жодної участі в утриманні будинку та прибудинкової території. Натомість позивач весь цей час проживав окремо в с. Сойми Хустського району Закарпатської області разом з іншою жінкою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Навесні 2024 року у позивача виникла потреба переїхати із «цивільною» дружиною, ОСОБА_3 , на постійне проживання у будинок АДРЕСА_1 . Оскільки будинок АДРЕСА_1 має невеликі розміри і складається лише з двох житлових кімнат загальною площею 30,4 кв.м (з яких кімната площею 17,4 кв.м є прохідною та фактично використовується в якості вітальні), кухні площею 5,3 кв.м та коридору 8,4 кв.м, то позивач звернувся до відповідачки із проханням знайти собі інше житло і упродовж весни-літа 2024 року добровільно виселитися з будинку АДРЕСА_1 . Однак пройшло більше шести місяців, а відповідачка не бажає виселятися, тим самим створюючи позивачу перешкоди у вільному володінні та користуванні своїм майном. Також своїми діями відповідачка обмежує позивача у можливості вселитися до будинку АДРЕСА_1 разом із ОСОБА_3 , тим самим порушуючи право позивача на повагу до його приватного і сімейного життя.
У жовтні 2024 року за заявою позивача, як власника будинку АДРЕСА_1 , відповідальною особою ЦНАП Пилипецької сільської ради Хустського району Закарпатської області відповідачку було знято з реєстрації у будинку АДРЕСА_1 .
Посилаючись на вказані обставини, позивач просив суд припинити право користування ОСОБА_1 житловим будинком, що розташований в АДРЕСА_1 , та зобов`язати її звільнити даний житловий будинок.
Рішенням Міжгірського районного суду від 10.03.2025 року відмовлено у задоволенні заявленого позову.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 29 січня 2026 року рішення Міжгірського районного суду від 10.03.2025 року залишено без змін, в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
У судових рішеннях зазначено, що за змістом статті 156 ЖК члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Відповідачка ОСОБА_1 була дружиною позивача, вселилася та проживала у будинку за згодою позивача, як власника будинку, і на законних підставах набула права користування даним житлом, та користується ним понад 10 років. Відповідачка ОСОБА_1 не має іншого житла, а належний позивачу будинок є єдиним її житлом для проживання. Тривалий час проживання ОСОБА_1 у будинку, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати цей будинок її житлом, в розумінні статті 8 Конвенції. Позивачем не доведено факту чинення йому перешкод відповідачкою у користуванні спірним будинком.
Пред`явлення вказаних вимог позивача до відповідачки і позбавлення її прав на житло, у даному випадку, є невиправданим втручанням у приватну сферу відповідачки, порушенням її прав на повагу до приватного та сімейного життя і не відпадає принципу пропорційності та легітимній меті.
Постановою Верховного Суду від 13 травня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником Рішком С.І., задоволено частково. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 29 січня 2026 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В судовому засіданні представник апелянта ОСОБА_2 - адвокат Рішко С.І. підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити із наведених у ній підстав.
Відповідач ОСОБА_1 та її представника адвокат Бітюри А.А. заперечили проти апеляційної скарги, просили рішення Міжгірського районного суду від 10.03.2025 залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін та їх представників, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Частиною 1 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з приписами ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Матеріалами справи встановлено, що позивачу ОСОБА_2 на праві особистої власності належить житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений будинок був успадкований позивачем за заповітом після смерті його тітки ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 26.08.2018 у справі № 302/1012/14-ц (т.1, а.с. 14,15).
25 квітня 1991 року виконкомом Річківської сільської ради Міжгірського району Закарпатської області було зареєстровано шлюб між позивачем ОСОБА_2 та відповідачкою ОСОБА_5 , про що було складено відповідний актовий запис за №3, в результаті чого дружина змінила прізвище з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_7 ».
Рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 30.07.2013 у справі № 302/512/13-ц було задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання між ними шлюбу. Рішення суду набрало законної сили 10.08.2013 (т.1, а.с.13).
В будинку № 109 зареєстровані двоє осіб: позивач ОСОБА_2 та його донька, ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією витягу про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 29.10.2024 (т.1, а.с.24). На момент розгляду справи відповідач знята з реєстрації за заявою позивача.
Згідно із технічним паспортом, будинок позивача має загальну площу 44,1 кв.м., житлова площа 30,4 кв.м, яка складається із двох житлових кімнат, з яких кімната площею 17,4 кв.м є прохідною, кухні площею 5,3 кв.м та коридору 8,4 кв.м (т.1, а.с. 16-20).
Відповідно до ч.1 ст.417 ЦПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції,є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Суд касаційної інстанції, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції і направляючи дану справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, у постанові від 13 травня 2026 року зазначив, що апеляційний суд не звернув увагу, що позови про визнання особи такою, що втратила право користування житлом та про зобов`язання звільнити будинок є видом негаторного позову, метою якого є усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном; законність визнання колишнього члена сім`ї власника нерухомого майна таким, що втратив право користування житлом, що по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Також апеляційний суд не надав оцінки вимогам позивача про припинення права користування житловим будинком та зобов`язання його звільнити на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті захисту права власності у світлі статті 8 Конвенції. Апеляційний суд не з`ясував: чи припинення права користування відповідачкою житловим будинком та зобов`язання його звільнити відповідає такій меті, з огляду на те, що між сторонами спору склалися неприязні стосунки, будинок АДРЕСА_1 має невеликі розміри і складається з двох житлових кімнат, відповідачка набула право користування будинком (особистий сервітут) як член сім`ї позивача, проте після розірвання шлюбу у 2013 року перестала бути членом сім`ї позивача і не довела правомірність подальшого користування спірним будинком, всупереч волі власника; чи не відбудеться покладення на позивача «надмірного тягаря» незважаючи на його безспірне право власності, без будь-якої спроби встановити баланс між відповідними інтересами та чи не відбувається покладення на власника індивідуального та надмірного тягаря, який порушує справедливий баланс. Тому апеляційний суд не надав оцінки конкуруючим інтересам власника будинку, який створив нову сім`ю із «цивільною дружиною», та його колишньої дружини.
Колегія суддів, враховуючи позицію Верховного суду та надаючи правову оцінку спірним відносинам, зазначає наступне.
Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України,ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ст.405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Конституційний суд України зазначав, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників). Проте право власності, в тому числі й приватної, не є абсолютним; його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов`язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян (див. рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020).
Згідно із ч.4 ст. 10 ЦПК України, при розгляді справ суд застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. (ч.4 ст. 10 ЦПК України).
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2021 року по справі № 206/5355/18 (провадження № 61-6714св20) зазначено, що: «відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожній особі гарантується окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21 лютого 1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Втручання у право на повагу до житла відповідачів буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції. Обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ від 14 грудня 2017 року).
Відповідно до ч.ч. 1,2 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України).
Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України).
Сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15-ц (провадження № 61-4025св18), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23).
Згідно із ч.ч. 1,2,4 ст.406 ЦК України сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом (частина перша, друга та третя статті 406 ЦК України).
Колегія суддів звертає увагу, що успірних правовідносинах конкурують право на повагу до житла відповідачки, яка не є власницею будинку, із правом власності на нього позивача. Задоволення позову є втручанням у право на повагу до житла відповідачки, а відмова у його задоволенні допускає втручання у право власності позивача, повноту реалізації якого обмежує проживання у будинку його колишньої дружини.
Втручання у право на повагу до житла відповідачки переслідує мету захисту права власності позивача. Ця мета передбачена у пункті 2 статті 8 Конвенції, а тому є легітимною.
Припинення права користування ОСОБА_1 житловим будинком та зобов`язання її звільнити відповідає такій меті, з огляду на те, що між сторонами спору склалися неприязні стосунки, що встановлено у судовому засіданні, будинок АДРЕСА_1 має невеликі розміри і складається з двох житлових кімнат, відповідачка набула право користування будинком (особистий сервітут) як член сім`ї позивача, проте після розірвання шлюбу у 2013 року перестала бути членом сім`ї позивача і не довела правомірність подальшого користування спірним будинком, всупереч волі власника. Фактично, позивач не заперечував проти проживання відповідачки у будинку до моменту, поки у нього самого не виникла потреба вселитися до нього.
За таких обставин суд першої інстанції не вірно оцінив баланс конкуруючих інтересів власника будинку, який створив нову сім`ю та його колишньої дружини. За встановлених судом обставин, суд першої інстанції помилково визнав виселення відповідачки непропорційним, посилаючись на ст. 8 Конвенції
Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги ОСОБА_2 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Суд першої інстанції, розглядаючи даний спір, не врахував вищенаведених фактичних обставин справи та вимог закону, повно та всебічно не дослідив наявні у справі докази, не дав їм належної правової оцінки, та дійшов помилкових висновків про відмову у позові.
Відповідно до приписів п.4 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог.
Згідно ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Позивачем за подання позову та апеляційної скарги сплачено судовий збір у загальній сумі 3062,80 грн., який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. Судовий збір сплачений за подання касаційної скарги матеріалами справи не підтверджується, тому у цій частині розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись нормами статей 367, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд,
у х в а л и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Рішко Сергій Іванович, задовольнити.
Рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 10 березня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнити.
Припинити право користування ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , житловим будинком, що розташований в АДРЕСА_1 , та зобов`язати її звільнити даний житловий будинок.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір у розмірі 3062,80 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 12.08.2026.
Головуючий
Судді
