АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Провадження № 22-ц/774/2264/18 Справа № 201/6092/17
Головуючий у 1 й інстанції - Ходаківський М. П. Доповідач - Петешенкова М.Ю.
Категорія 3
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 липня 2018 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду
Дніпропетровської області у складі:
головуючого - Петешенкової М.Ю.
суддів - Деркач Н.М., Макарова М.О.
при секретарі - Лященко С.Г.
розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 15 листопада 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради про визнання права на приватизацію та зобов'язання вчинити певні дії,-
В С Т А Н О В И Л А:
У квітні 2017 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в інтересах якої діють її батьки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 звернулися до суду із вищевказаним позовом посилаючись на те, що на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ВАТ «Виробниче об'єднання «Дніпровський машинобудівний завод» від 17 липня 1996 року ОСОБА_2 та членам її сім'ї було видано ордер на житлову площу у гуртожитку, а саме кімнати НОМЕР_1 загальною площею 64,3 кв.м. у будинку АДРЕСА_1. До складу сім'ї ОСОБА_2 на той час входили дочка ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8
Рішенням Дніпропетровської міської ради № 10/62 від 22 жовтня 2010 року жилі, нежилі та допоміжні приміщення гуртожитку було дозволено приватизувати громадянам, які у ньому проживають. ОСОБА_2 звернулася із відповідною заявою та всіма необхідними документами до Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради, на що отримала лист від 27 листопада 2015 року про відмову у передачі у власність кімнат у гуртожитку через здійснення самовільного переобладнання із самовільним захопленням місць загального користування та реєстрації позивача та членів її сім'ї у гуртожитку без визначення номеру кімнати, тобто на койко-місце. Крім того, листом від 21 серпня 2015 року позивача ОСОБА_2 було повідомлено, що приватизація кімнат може бути здійснення після узаконення самовільного перепланування. 27 травня 2016 року позивач звернулася до Департаменту житлового господарства із клопотанням узаконити перепланування, на що отримала відмову з причин відсутності таких повноважень у Департаменту житлового господарства.
Позивачі іншого власного житла не мають, зареєстровані та мешкають у гуртожитку з 17 липня 1996 року та вважають, що мають законне право на приватизацію житлових кімнат і частини приміщень загального користування у гуртожитку.
На підставі вищезазначеного, просять визнати за ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право на приватизацію кімнат НОМЕР_1 у гуртожитку по АДРЕСА_1, зобов'язати Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради приватизувати з видачею свідоцтва про право власності на їх користь перелічені житлові кімнати.
Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 15 листопада 2017 року позов задоволено частково.
Визнано право ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на приватизацію кімнат НОМЕР_1 у гуртожитку по АДРЕСА_1.
Зобов'язано Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради здійснити заходи щодо приватизації кімнат НОМЕР_1 у гуртожитку по АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4
У задоволенні іншої частини позову - відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано необхідністю захисту прав позивачів, які мають законне право на приватизацію житлових кімнат у гуртожитку, в яких вони постійно проживають та зареєстровані і не мають у власності іншого житла, отже відповідач зобов'язаний вжити заходи щодо приватизації кімнат позивачів.
В апеляційній скарзі, поданій 05 січня 2018 року, Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції неправильно застосовані законодавчі норми, оскільки позивачами було самовільно проведено перебудову кімнати, що унеможливлює приватизацію квартири.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, з наступних підстав.
Відповідно до п. 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України при прийнятті рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення та якими доказами вони підтверджується, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам закону.
Судом встановлено, що на підставі спільного рішення адміністрації, профспілкового комітету виробничих об'єднань «Дніпровський машинобудівний завод» 17 липня 1996 року ОСОБА_2 видано ордер на право зайняття з родиною із 4 осіб житлової площі у гуртожитку АДРЕСА_1 розміром 64,3 кв.м. (а.с. 15)
Рішенням Дніпропетровської міської ради № 10/62 від 22 жовтня 2010 року жилі, нежилі та допоміжні приміщення гуртожитку за указаною адресою було дозволено приватизувати громадянам, які у ньому проживають.
Згідно із довідкою № 2922 від 28 вересня 2015 року про склад сім'ї громадянина, що мешкає у житловому приміщенні (кімнаті, кімнатах) у гуртожитку, та займані ними приміщення, виданої Комунальним підприємством «Жилсервіс-5» Дніпропетровської міської ради, у кімнатах гуртожитку НОМЕР_1 жилою площею 16,8, 13,2, 13,1, 14,7 кв.м. гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1, постійно мешкають і мають право на приватизацію житла ОСОБА_2 (зареєстрована з 14 жовтня 1994 року), ОСОБА_3 (зареєстрована з 03 березня 1987 року), ОСОБА_4 (зареєстрована з 05 серпня 2012 року) (а.с. 17).
Маючи намір реалізувати своє право на приватизацію, 11 серпня 2015 року ОСОБА_2 звернулася до Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради із заявою щодо передачі у власність їй та членам її родини шляхом приватизації кімнат АДРЕСА_1.
Листом від 21 серпня 2015 року № І-34 Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради зазначило про відсутність законних підстав для підготовки проекту рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради стосовно передачі у власність мешканців у гуртожитку по АДРЕСА_1, посилаючись зокрема на те, що указаний гуртожиток блочного типу. Під час здійснення перепланувань житлових приміщень має місце самовільне приєднання до них допоміжних приміщень, які є місцями загального користування. Деякі блоки перетворені у окремі квартири. Тобто здійснити узаконення перепланування у гуртожитку неможливо (а.с. 18).
З метою узаконення перепланування житлових кімнат гуртожитку НОМЕР_1 по АДРЕСА_1, позивач звернулася до Департаменту житлового господарства Дніпропетровської міської ради 27 травня 2016 року із відповідним клопотанням, на що отримала відповідь від 23 червня 2016 року щодо відсутності повноважень Департаменту щодо узаконення переобладнання житлових приміщень гуртожитку з незаконним самовільним захопленням та приєднанням допоміжних приміщень та площі, яка зазначена у правовстановлюючих документах на житло. Крім цього зауважено, що згідно наданого ордеру було надано право на користування житловою площею у розмірі 64,3 кв. м., а правові підстави для користування площею 107,8 кв.м. відсутні (а.с. 19).
Вважаючи відмову відповідача в проведенні приватизації квартири порушенням своїх прав на житло, посилаючись на вимоги статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), Закону № 2482-XII, позивачі просили задовольнити їх позов та зобов'язати відповідача вчинити певні дії, а саме провести приватизацію квартири.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на повагу до житла.
У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 345 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.
Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства.
У частині третій статті 9 ЖК УРСР визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.
Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом № 2482-XII.
У частині десятій статті 8 Закону № 2482-XII закріплено, що органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.
Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України від 04 вересня 2008 року № 500-VI «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»; далі - Закон № 500-VI), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону № 500-VI,частина друга статті 2 Закону № 2482-XII).
За ст. 4 Закону, громадяни та члени їхніх сімей, на яких поширюється дія цього Закону, мають право на приватизацію жилих приміщень у гуртожитках, що перебувають у власності територіальних громад і можуть бути приватизовані відповідно до цього Закону за рішенням місцевої ради. Приватизація жилих приміщень у гуртожитках здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та прийнятих відповідно до нього нормативно-правових актів з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Приватизація жилих і нежилих приміщень у гуртожитках, що перебувають у власності територіальних громад, які раніше були самовільно переплановані, може відбуватися після визнання перепланування таким, що відповідає законодавству України щодо технічних умов і будівельних норм до житла. Мешканці гуртожитку, які на правових підставах, визначених цим Законом, проживають у гуртожитках, на які поширюється дія цього Закону (державної форми власності, а також у гуртожитках, включених до статутних капіталів товариств, у тому числі тих, що в подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб), набувають право на приватизацію жилих приміщень у таких гуртожитках після їх передачі у власність відповідної територіальної громади згідно з цим Законом та Загальнодержавною цільовою програмою передачі гуртожитків у власність територіальних громад. Зазначене право поширюється на дітей законних мешканців гуртожитків, які народилися під час проживання їхніх батьків у гуртожитках, на які поширюється дія цього Закону.
Відповідно до п. 13 «Про затвердження Положення про порядок передачі у власність громадян жилих приміщень (кімнат) у гуртожитках у власність громадян», приватизація квартир (будинків), жилих приміщень в гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд (далі - орган приватизації).
Згідно з п. 17 Положення громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається до орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.
Пунктом 18 Положення затверджено перелік документів, які подаються громадянином до органу приватизації. Серед них має бути і копія ордера про надання жилої площі, а також документ, що підтверджує невикористання житлових чеків для приватизації державного житлового фонду.
З матеріалів справи вбачається, що, звертаючись у 2010 році до органу приватизації, позивач ОСОБА_2 отримала відмову у приватизації, з підстав відсутності повноважень у відповідача щодо узаконення переобладнання житлових приміщень гуртожитку з незаконним самовільним захопленням та приєднанням допоміжних приміщень та площі, яка зазначена у правовстановлюючих документах на житло. Крім цього зауважено, що згідно наданого ордеру було надано право на користування житловою площею у розмірі 64,3 кв. м., а правові підстави для користування площею 107,8 кв.м. відсутні
Гуртожиток, де проживають позивачі, перебуває у власності територіальної громади Дніпровської міської ради.
Вирішення питань щодо розподілу та надання житла, що належить до комунальної власності відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та статті 15 ЖК Української РСР є виключно компетенцією виконавчого органу сільських, селищних, міських рад.
Вказаний орган питання щодо надання у користування позивачам право на користування житловою площею у розмірі 107,8 кв.м. в гуртожитку на розгляд виконавчого комітету не вносив і відповідно відповідачем це питання не вирішувалось.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про задоволення позову, оскільки компетентним органом питання щодо надання у користування позивачам спірної жилої площі не вирішувалось, тоді як вирішення цього питання судом буде суперечити положенням статті 6 Конституції України, відповідно до якої органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Цивільний кодекс України передбачає загальні засади набуття права власності, зокрема ст.ст.316-323, 325, 328, 331, 334 ЦК України передбачено, що власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном; усі суб'єкти права власності є рівними перед законом; право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом; право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Згідно із роз'ясненнями, викладеними у п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 ЦК України (про правовий режим самочинного будівництва)» при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що відповідно до ст. 26 Закону України «Про основи містобудування» спори з питань містобудування вирішуються радами, інспекціями державного будівельного архітектурного контролю у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства.
За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч.1 ст.3 ЦПК України).
У зв'язку з викладеним, звернення позивачів до суду фактично є позовом про визнання права власності на самочинне будівництво, тоді як позов з даних підстав має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого, чи його відсутність, дають підстави вважати про наявність спору.
Проте, зазначене залишилося поза увагою суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи так і не з'ясував, чи зверталися позивачі до відповідного органу з питання визнання за ним права власності на самочинне будівництво та чи вирішувалося таке питання у визначеному законом порядку, з урахуванням чого, не визначився з тим, у який спосіб і ким повинно здійснюватися узаконення такого об'єкту нерухомості та чи звертався заявник з відповідними питанням до органів місцевого самоврядування, якою є Дніпровська міська рада, внаслідок чого в достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню до них, що призвело до поверхневого вирішення справи.
Враховуючи, що згідно з ч.1 ст.142 Конституції України, ч.3 ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування», нерухоме майно, що є у комунальній власності територіальної громади селища є матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, то незаконне та безоплатне вибуття такого майна з власності територіальної громади підривають матеріальну основу місцевого самоврядування та завдає істотної шкоди інтересам громадян та держави, яка відповідно до ст.ст. 7,142 Конституції України, гарантує та фінансово підтримує місцеве самоврядування.
Отже, спосіб захисту порушеного права позивачів не суперечитиме вимогам закону та надасть змогу позивачу реалізувати своє право на приватизацію жилих приміщень у гуртожитку, яке може бути реалізовано відповідною перевіркою необхідних інших обставин, що не були предметом спору та надають право на приватизацію приміщень гуртожитку компетентними органами (зокремаДепартаменту житлового господарства Дніпровської міської ради) та вирішенням вказаного питання без поршень вимог закону, прав та інтересів позивачів та інших осіб.
Враховуючи, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення допустив порушення норм процесуального права, неправильно застосував норми матеріального права та прийшов до висновків які не відповідають обставинам встановленим у справі, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
На підставі ст. 141 ЦПК України, з позивачів підлягають стягненню на користь відповідача витрати зі сплати судового збору у розмірі по 469, 30 грн., з кожного.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 376 ЦПК України, ч.ч.3-6 ст.147 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», колегія суддів, -
П О С Т А Н О В И Л А :
Апеляційну скаргу Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради - задовольнити.
Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 15 листопада 2017 року - скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради про визнання права на приватизацію та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради судові витрати зі сплати судового збору у розмірі по 469, 30 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Судді : М.Ю. Петешенкова
Н.М. Деркач
М.О. Макаров
