П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 січня 2019 року
м. Київ
Справа № 826/6762/18
Провадження № 11-1124апп18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Нова Лізинг» (далі - Товариство) до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
за касаційною скаргою Товариства на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 травня 2018 року (суддя Кузьменко А. І.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2018 року (судді Шурко О. І., Бабенко К. А., Василенко Я. М.),
УСТАНОВИЛА:
У квітні 2018 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому просило:
- скасувати рішення Фонду від 30 березня 2018 року № 826 про затвердження умов продажу активів;
- зобов'язати Фонд вчинити дії для зняття з продажу на відкритих торгах (аукціонах) лотів, що включають права вимоги до Товариства (ідентифікаційний код 38749930) на підставі кредитних договорів, укладених між Товариством (ідентифікаційний код 38749930) та Приватним акціонерним товариством (далі - ПАТ) «Радикал банк» (ідентифікаційний код 36964568): № К-6981/1-980 від 22 липня 2013 року, № К-6981/4-980 від 12 серпня 2013 року, № К-6981/59-980 від 1 липня 2014 року, № К-6981/5-980 від 5 вересня 2013 року, № К-6981/6-980 від 5 вересня 2013 року, № К-6981/7-980 від 5 вересня 2013 року, № К-6981/11-980 від 18 вересня 2013 року, № К-6981/14-980 від 18 вересня 2013 року, № К-6981/15-980 від 24 вересня 2013 року, № К-6981/16-980 від 24 вересня 2013 року, № К-6981/25-980 від 14 листопада 2013 року, № К-6981/40-980 від 26 лютого 2014 року, № К-6981/26-980 від 4 грудня 2013 року, № К-6981/27-980 від 4 грудня 2013 року, № К-6981/28-980 від 4 грудня 2013 року, № К-6981/39-980 від 24 січня 2014 року, № К-6981/29-980 від 12 грудня 2013 року, № К-6981/32-980 від 19 грудня 2013 року, № К-6981/43-980 від 5 березня 2014 року, № К-6981/47-980 від 27 березня 2014 року, № К-6981/49-980 від 17 квітня 2014 року, № К-6981/51-980 від 17 квітня 2014 року, № К-6981/52-980 від 17 квітня 2014 року, № К-6981/53-980 від 3 червня 2014 року, № К-6981/54-980 від 3 червня 2014 року, № К-6981/56-980 від 4 червня 2014 року, № К-6981/57-980 від 18 червня 2014 року, № К-6981/58-980 від 18 червня 2014 року, № К-6981/60-980 від 1 липня 2014 року, № К-6981/61-980 від 1 липня 2014 року, № К-6981/62-980 від 11 липня 2014 року, № К-6981/63-980 від 25 липня 2014 року, № К-6981/64-980 від 5 серпня 2014 року, № К-6981/65-980 від 5 серпня 2014 року, № К-6981/66-980 від 23 вересня 2014 року, № К-6981/67-980 від 29 жовтня 2014 року, № К-6981/69-980 від 29 жовтня 2014 року, № К-6981/70-980 від 29 жовтня 2014 року, № К-6981/71-980 від 29 жовтня 2014 року.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, Товариство зазначило, що листом від 10 квітня 2018 року № 311 ПАТ «Радикал банк» повідомило позивача про виставлення прав вимоги за кредитними договорами, укладеними між ним і ПАТ «Радикал банк», для продажу на відкритих торгах (аукціоні).
Підставою для ініціювання та проведення вказаних торгів щодо прав вимоги стало рішення Фонду від 30 березня 2018 року № 826 про затвердження умов продажу активів.
Товариство вважає таке рішення Фонду протиправним у зв'язку з неіснуванням виставлених на торги прав вимоги ПАТ «Радикал банк» до позивача, адже Товариство виконало грошові зобов'язання за наведеними вище кредитними договорами.
Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 2 травня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2018 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що спір у цій справі виник поза межами публічно-правових відносин та віднесений до юрисдикції господарського суду.
Товариство подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів про відмову у відкритті провадження у справі та направити справу до суду першої інстанції для розгляду.
Незгода скаржника з висновками судів попередніх інстанцій мотивована тим, що у цій справі оскаржується рішення Фонду саме як суб'єкта владних повноважень, а не суб'єкта господарювання, призначення торгів віднесено до владних функцій відповідача, а тому позов Товариства підлягає вирішенню за правилами КАС.
Відповідач відзиву на касаційну скаргу суду не надав.
Дослідивши в межах, визначених частиною першою статті 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
Згідно з частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Пунктом 1 та абзацом другим пункту 2 частини першої статті 4 КАС передбачено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 7 КАС).
За правилами визначення юрисдикції адміністративних судів, закріплених статтею 19 КАС, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.
Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Відтак помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
Закон України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 4452-VI) визначає правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цей Закон також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
За змістом статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
Згідно з частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону № 4452-VI, серед яких, зокрема, здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.
Аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків.
Водночас у розумінні Закону № 4452-VI неплатоспроможним є банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення його до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність». Ліквідацією банку є процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до законодавства (пункти 6 і 8 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI).
За змістом частин першої та п'ятої статті 34 Закону № 4452-VI Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.
Частиною першою статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, установлених Фондом, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів - передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку.
Відповідно до частини першої статті 48 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, повноваження органів управління банку, приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку, здійснює відчуження активів та/або зобов'язань банку, якщо це було передбачено планом врегулювання, або в інших випадках, передбачених цим Законом.
Частиною сьомою статті 51 Закону № 4452-VI передбачено, що порядок реалізації майна банку під час проведення ліквідаційної процедури регламентується нормативно-правовими актами Фонду. Виконавча дирекція Фонду приймає рішення, зокрема, про: затвердження переліку майна банку, що не підлягає продажу; затвердження умов відкритих торгів (у тому числі аукціонів, що проводяться за методами підвищення та/або зниження ціни і без обмеження мінімальної ціни продажу майна), зокрема, розмірів гарантійного внеску, лота та кроку аукціону, порядку зниження ціни, встановлення або відмови від встановлення мінімальної ціни продажу; проведення відкритих торгів (аукціонів) уповноваженою особою Фонду або торговельним посередником, біржею тощо, у тому числі у разі продажу пулів активів, сформованих за рахунок майна кількох банків.
Системний аналіз наведених нормативних приписів дозволяє дійти висновку, що з моменту запровадження у банку тимчасової адміністрації Фонд набуває повноваження органів управління та контролю банку з метою реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій. При цьому банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та відповідного самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Такий правовий статус Фонду, визначений Законом № 4452-VI, дає підстави для висновку про те, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. При цьому в приватноправових відносинах, якими є здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не здійснює функцій суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 4 КАС.
Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що визначений статтею 3 Закону № 4452-VI правовий статус Фонду, відповідно до якої він є, зокрема, юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні, - не впливає на правовий статус банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію або щодо якого розпочато процедуру ліквідації, оскільки Фонд розпоряджається майном такого банку від імені останнього й у межах виконання покладених на нього законодавством функцій щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку та не здійснює в цій частині жодних владних управлінських функцій.
У цій справі спірні правовідносини виникли у зв'язку з виконанням Фондом дій щодо затвердження умов продажу активів ПАТ «Радикал банк», щодо якого здійснюється процедура ліквідації, а самепродажу прав вимоги зазначеного банку до Товариства згідно з укладеними між ними кредитними договорами, зобов'язання за якими, як стверджує позивач, виконані ним у повному обсязі.
Оскільки Товариство оскаржує рішення Фонду, прийняте ним не як суб'єктом владних повноважень, а як органом управління банком, який здійснює заходи щодо продажу майна банку, що ліквідується, такий спір не є публічно-правовим.
Зважаючи на суб'єктний склад та характер правовідносин у цій справі, наведені в касаційній скарзі доводи Товариства про поширення на неї юрисдикції адміністративного суду Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані, натомість вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства.
Такі висновки судів не суперечать правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 18 квітня 2018 року (справа № 910/8132/17), на яку посилається Товариство, обґрунтовуючи скаргу.
За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Ураховуючи наведене, касаційну скаргу Товариства слід залишити без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 травня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2018 року - без змін.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Нова Лізинг» залишити без задоволення.
2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 травня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко С. В. БакулінаЛ. І. Рогач В. В. БританчукІ. В. Саприкіна Д. А. ГудимаО. М. Ситнік О. С. ЗолотніковО. С. Ткачук О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич В. С. КнязєвО. Г. Яновська Л. М. Лобойко
