Номер провадження: 22-ц/813/994/19
Номер справи місцевого суду: 496/4851/14-ц
Головуючий у першій інстанції Буран В.М.
Доповідач Драгомерецький М. М.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27.03.2019 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого: Драгомерецького М.М. (суддя-доповідач),
суддів: Дрішлюка А.І.,
Черевка П.М.,
при секретарі: Півнєві Д.С.,
за участю: представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Потопальського Сергія Миколайовича в інтересах ОСОБА_6 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 07 серпня 2018 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6 про визнання недійсним договорів дарування і скасування державної реєстрації права власності,-
В С Т А Н О В И В:
16 жовтня 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, який у подальшому був ним уточнений, до ОСОБА_6 про визнання недійсним договорів дарування і скасування державної реєстрації права власності.
Позовні вимоги мотивовані тим, що з 20 вересня 2007 року по 24 червня 2014 року ОСОБА_3 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6.
18 червня 2008 року ОСОБА_3 отримав у дар земельну ділянку і житловий будинок по вул. Польовій 3 у с. Усатове Біляївського району Одеської області.
04 вересня 2013 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_6 договір дарування, за яким подарував їй 1/2 частину у праві власності на вказану земельну ділянку площею 0,10 га (кадастровий номер НОМЕР_1), розташовану за адресою: АДРЕСА_1, і того ж дня подарував їй 1/2 частину вказаного житлового будинку за тією ж адресою.
На час укладення спірних договорів дарування через погані стосунки із ОСОБА_6 позивач перебував у нервовому стані, в постійному емоційному стресі, що заважало йому повною мірою прогнозувати наслідки власних дій і усвідомлено приймати рішення, тобто на момент вчинення спірних правочинів він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.
Посилаючись на наведене, ОСОБА_3 просив суд визнати недійсними зазначені договори дарування від 04 вересня 2013 року, скасувати державну реєстрацію права власності на 1/2 частини земельної ділянки і житлового будинку, яке виникло на підставі укладання вказаних договорів дарування у ОСОБА_6, а також стягнути з відповідача на його користь судові витрати по справі.
Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 30 жовтня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.
Вказане судове рішення було предметом перегляду у судах апеляційної та касаційної інстанції.
Так, рішенням апеляційного суду Одеської області від 28 березня 2017 року рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 жовтня 2015 року скасовано в частині встановлення факту отримання ОСОБА_6 від ОСОБА_7 грошових коштів у розмірі 75 000 доларів США та стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 858 896,25 гривень, що еквівалентно 37 500 доларів США, і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року, рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30 жовтня 2015 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 28 березня 2017 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування і скасування державної реєстрації права власності скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. У іншій частині рішення апеляційного суду Одеської області від 28 березня 2017 року залишено без змін.
Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 07 серпня 2018 року позовну заяву ОСОБА_3 в частині визнання недійсним спірних договорів дарування задоволено.
У апеляційній скарзі Потопальський С.М., який діє в інтересах ОСОБА_6, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання спірних договорів дарування недійсними та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні цих позовних вимог, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
В доводах апеляційної скарги зазначає, що під час розгляду справи судом не було встановлено факту неспроможності ОСОБА_3 в момент укладення оспорюваних правочинів розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, а висновками проведених під час розгляду справи судових експертиз встановлено лише, що така здатність ОСОБА_3 була обмежена.
У судове засідання до суду апеляційної інстанції 27 березня 2019 року відповідач ОСОБА_6 не з'явилась, про час та місце розгляду справи сповіщалась належним чином, також у судове засідання були сповіщені її представники ОСОБА_8 і Потопальський С.М., які діють на підставі довіреності від 20 квітня 2017 року (т. 2 а. с. 138), протягом усього часу розгляду справи у всіх судових інстанціях. Крім того, саме адвокат Потопальський С.М. подав в інтересах ОСОБА_6 апеляційну скаргу.
Відповідно до ч. 5 ст. 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.
Таким чином, ОСОБА_6 була належним чином сповіщена про дату, час та місце розгляду її апеляційної скарги.
26 березня 2019 року від представника ОСОБА_6 - адвоката Потопальського С.М. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке вмотивоване тим, що адвокат Потопальський С.М. приймає участь у кримінальному провадженні у Верховному Суді в місті Києві.
Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Судова колегія приходить до висновку про відмову у задоволенні вказаного клопотання, оскільки жодного належного та допустимого доказу на підтвердження участі у кримінальному провадженні у Верховному Суді 27 березня 2019 року суду Потопальським С.М. не надано.
Крім того, 26 березня 2019 року, за день до проведення судового засідання представник відповідача ОСОБА_6, адвокат ОСОБА_9, надав клопотання про відкладення розгляду справи, в якому наголошувала на тому, що вона є новим представником у справі, угода про надання правничої допомоги була укладена з ОСОБА_6 напередодні судового засідання, а тому вона просила відкласти розгляд справи та надати час для ознайомлення з матеріалами справи.
Однак судова колегія не погоджується із доводами адвоката ОСОБА_9, оскільки до суду апеляційної інстанції не було надано відомостей щодо відкликання довіреності на підставі якої інтереси ОСОБА_6 представляють Потопальський С.М. та ОСОБА_8, отже, у них дійсні повноваження представляти інтереси відповідача. Укладення угоди на надання правничої допомоги напередодні судового засідання свідчить про зловживання апелянтом своїми процесуальними правами, оскільки справа перебуває на розгляді в апеляційному суді з вересня 2018 року, що може призвести до порушення строків розгляду справи судом апеляційної інстанції.
За змістом ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.
Недобросовісним користуванням процесуальними правами вважається, зокрема, заявлення численних необґрунтованих відводів суддям, нез'явлення представників учасників судового процесу в судові засідання без поважних причин та без повідомлення причин, подання необґрунтованих клопотань про вчинення судом процесуальних дій, подання зустрічних позовів без дотримання вимог ЦПК, одночасного оскарження судових рішень в різних видах проваджень, подання апеляційних та касаційних скарг на судові акти, які не можуть бути оскаржені тощо. Подібна практика, спрямована на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників судового процесу та суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.
На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що відповідач ОСОБА_6 була належним чином завчасно сповіщена про те, що розгляд справи призначений на 27 березня 2019 року, за цей час у неї була можливість залучити до участі у справі нового представника, який би завчасно зміг ознайомитися із матеріалами справи та підготуватись до розгляду справи. Колегія суддів враховує, що скаржник, як ініціатор судового провадження, повинен проявляти процесуальну зацікавленість рухом своєї справи, а також швидким розглядом поданої ним апеляційної скарги.
Тому, слід визнати, що відповідач ОСОБА_6 самостійно розпорядилась своїми процесуальними правами та її поведінка свідчить про затягування розгляду справи Одеським апеляційним судом, а отже клопотання адвоката ОСОБА_9 про відкладення розгляду справи залишилось судовою колегією без задоволення.
Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечення на апеляцію адвоката позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.
У частинах 1 та 2 ст. 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у ч. 2 ст. 16 ЦК України.
Відповідно до ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Статтею 30 ЦК України встановлено, що цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (ч. 1 ст. 225 ЦК України).
Як зазначено у ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Судом першої інстанції встановлено, що 20 вересня 2007 року між сторонами по справі у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції був зареєстрований шлюб, актовий запис №1524, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії 1-ЖД №21152 (т. 1, а. с. 6), рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2014 року шлюб між сторонами у справі був розірваний, рішення суду набрало законної сили 04 липня 2014 року (т. 1, а. с. 7).
18 червня 2008 року ОСОБА_10 подарував, а позивач ОСОБА_3 прийняв в дар земельну ділянку, площею 0,100 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 договір дарування посвідчений державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області Кифоренко Р.Б. та зареєстрований в реєстрі за №1-3523 (т. 1, а. с. 8-10).
18 червня 2008 року ОСОБА_10 подарував, а позивач ОСОБА_3 прийняв у дар житловий будинок з надвірними спорудами під АДРЕСА_1 що складається з одного житлового будинку «А», житловою площею 74,40 кв.м., загальною площею 185,60 кв.м. та надвірних споруд, розташованих на земельній ділянці, площею 0,100 га, договір дарування посвідчений державним нотаріусом Біляївського державної нотаріальної контори Одеської області Кифоренко Р.Б. та зареєстрований в реєстрі за №1-3518 (т. 1, а. с. 11, 12).
04 вересня 2013 року позивач ОСОБА_3 подарував відповідачці ОСОБА_6 1/2 частину житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та складається з одного житлового будинку «А», житловою площею 74,40 кв.м., загальною площею 185,60 кв.м. та надвірних споруд, розташованих на земельній ділянці, площею 0,100 га., посвідчений приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області Зезиком В.А. та зареєстрований в реєстрі за №1180 (т. 1, а. с. 13).
04 вересня 2013 року позивач ОСОБА_3 подарував відповідачці ОСОБА_6 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,100 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 посвідчений приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області Зезиком В.А. та зареєстрований в реєстрі за №1181 (т. 1, а. с. 14).
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 посилався на те, що під час укладання цих угод подружжя постійно сварилось, в наслідок чого позивач перебував у нервовому стані, постійні емоційні стреси заважали йому повною мірою прогнозувати наслідки власних дій, у повній мірі усвідомлено приймати рішення, адекватне ситуації, та повною мірою усвідомлено реалізовувати його. На момент вчинення вказаних правочинів він, хоча і був дієздатним, але не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.
Висновком комплексної судової психолого-психіатричної експертизи №783 від 16.06.2015р., проведеною судовими експертами Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз ОСОБА_13 та ОСОБА_14, встановлено, що ОСОБА_3 з урахуванням обставин, які склалися, психічного стану і індивідуально-психологічних особливостей, які здійснили на нього суттєвий вплив, не міг у повній мірі вільно і свідомо приймати рішення, реалізовувати його своїми діями, усвідомлювати соціально-юридичний зміст власних дій, їх можливі наслідки, прогнозувати можливі наслідки власних дій, не міг у повній мірі свідомо приймати рішення, адекватні ситуації і у повній мірі свідомо реалізовувати їх, усвідомлювати реальний стан власних дій і у повній мірі свідомо керувати ними, передбачити їх можливі наслідки, у серпні-вересні 2013 року, зокрема 04 вересня 2013 року. ОСОБА_6 з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей ОСОБА_3 мала суттєвий вплив на його емоційний стан на його поведінку при складанні вказаних договорів дарування № №1180, 1181 від 04 вересня 2013 року. ОСОБА_3 на момент підписання договорів дарування від 04.09.2013р. знаходився у стані емоційного дистресу, який характеризується внутрішньою напругою, почуттям переживання, відчуттям нездатності впоратися з ситуацією, афективним характером мислення, зниженням критичності, як наслідок психічного розладу. Вказаний стан суттєво вплинув на свідомість і поведінку ОСОБА_3 при укладенні вказаних договорів дарування (т. 1, а. с. 97-123).
Вказаний експертний висновок кореспондується з висновком психолога ОСОБА_15 від 07 листопада 2014 року №15, проведеним Комунальною установою «Міська лікарня № 9», яким встановлено, що ОСОБА_3 знаходився на лікуванні в кардіологічному відділенні з 11.06.2014р. по 20.06.2014р. з діагнозом гіпертонічний криз, гіпертонічна хвороба 2 ступені, перебував у стані сильного стресу з приводу сварки з дружиною, з його слів дуже переймався з приводу розлучення з дружиною, не бачить подальшого життя без неї, кохає її, йому було рекомендовано подальше відвідування психолога, проходження курсу психотерапії. (т. 1, а. с. 56).
Висновком комплексної судової психолого-психіатричної експертизи №23 від 16.06.2016р., проведеною комісією експертів Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології Міністерства охорони здоров'я України ОСОБА_16, ОСОБА_17 та ОСОБА_18, надано відповіді на кожне поставлене судом питання та встановлено, що ОСОБА_3 на момент підписання договорів дарування № №1180, 1181 від 04 вересня 2013 року страждав на психічний розлад: «Розлад адаптації. Змішана тривожно-депресивна реакція» (Б. 43.22 за МКХ-10); Зазначений психічний розлад («Розлад адаптації. Змішана тривожно-депресивна реакція» (Б. 43.22)) істотно впливав на здатність ОСОБА_3 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент підписання договорів дарування № № 1180, 1181 від 04 вересня 2013 року (обмежуючи її), внаслідок чого ОСОБА_3 не міг повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент підписання договорів дарування № № 1180, 1181 від 04 вересня 2013 року. ОСОБА_3 на період підписання договорів дарування № № 1180, 1181 від 04 вересня 2013 року не мав психологічних розладів, тому що страждав на психічний розлад: «Розлад адаптації. Змішана тривожно-депресивна реакція». (т. 2, а. с. 3-19).
Допитаний 26 червня 2018 року у судовому засіданні в режимі відеоконференції свідок ОСОБА_18, лікар - судово-психіатричний експерт, який був членом комісії та доповідачем, засвідчив, що пам'ятає процес проведення експертизи, це була амбулаторна експертиза та експертам було достатньо всіх наданих матеріалів для того, щоб прийняти рішення і зробити висновок. Розлади, які вони діагностували у підекспертного, таким чином впливали на його здатність вчиняти правочини, що він був невільний від симптомів цих розладів коли він ці правочини укладав. Воля ОСОБА_3 не була вільна від проявів психічного розладу. Висновок експертизи не був складений на припущеннях, була категорична відповідь, яка не дозволяє іншого трактування. У висновку не застосовувались слова можливо чи не виключає, чи інші слова, що не дозволяють надати категоричну відповідь, при їх застосуванні це було б припущенням. У своєму висновку експерти надали категоричну відповідь, що психічний стан, який був у підекспертного істотно впливав на його волевиявлення. У висновку відсутні припущення (т. 2, а. с. 171-173).
Допитаний 26 червня 2018 року у судовому засіданні в режимі відеоконференції свідок ОСОБА_16, лікар - судово-психіатричний експерт, який був головою комісії, засвідчив, що пам'ятає момент проведення експертизи та матеріалів було достатньо для її проведення. Було встановлено психічні розлади у підекспертного під час вчинення правочинів, які впливали на його волю і ці психічні розлади позбавляли можливості повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, тобто істотно впливали на його волевиявлення. Неможливо вважати, що висновок ґрунтується на припущеннях. Припущення, це коли експерт каже, що з великою долею вірогідності, можливо, але таких термінів вони у експертному висновку не використовували. Це не було припущеннями (т. 2, а. с. 171-173).
Допитаний 26 червня 2018 року у судовому засіданні в режимі відеоконференції свідок ОСОБА_17, психолог-судовий експерт, яка була членом комісії засвідчила, що матеріалів було достатньо для відповідей, які були поставлені на розгляд експертам. Психологічних розладів у підекспертного не було, він страждав на психічний розлад (т. 2, а. с. 190-192).
За таких обставин, вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що в судовому засіданні доведено належним чином те, що ОСОБА_3 під час укладання договорів дарування за своїм психічним станом, не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при прийнятті своїх рішень, тому такі договори підлягають визнанню недійсними за статтями 203, 215, 225 ЦК України, а державна реєстрація вказаного майна скасуванню. Разом з цим, суд вважав, що стороною відповідача не надано доказів на спростування висновків судової експертизи, як і доказів в обґрунтування своїх заперечень проти позову.
Посилання адвоката Потопальского С.М. в інтересах відповідача ОСОБА_6, в апеляційній скарзіна те, що рішення суду першої інстанції є незаконним й необґрунтованим, оскільки в судовому засіданні не встановлено абсолютну неспроможність ОСОБА_3 на момент укладання спірних договорів дарування розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише доведено, про істотний вплив обставин і порушень психічної діяльності на здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, тому позовні вимоги задоволені безпідставно, не приймаються до уваги за таких підстав.
Дійсно, скасовуючи попередні судові рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними спірних договорів дарування і скасування державної реєстрації права власності з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в своїй ухвалі від 18 жовтня 2017 року, виходив з того, що проведеними у справі експертизами не зроблено висновку про абсолютну неспроможність позивача в момент укладення договорів розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише стверджено про істотний вплив обставин і порушень психічної діяльності на здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні ст. 225 ЦК України в постанові від 29 лютого 2012 року у справі №6-9цс12 та постанові від 17 вересня 2014 року у справі №6-13цс14 Верховний Суд України дійшов до правового висновку про те, що «підставою для визнання правочину недійсним відповідно до ст. 225 ЦК може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях».
Однак, колегія суддів вважає, що вказаний правовий висновок Верховного Суду України не може бути застосовано до правовідносин, які виникли між сторонами під час вирішення спору у даній справі з огляду на наступне.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77 - 80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач був зобов'язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а відповідач - ті обставини, на які вона посилалася як на заперечення проти позову, а саме, відсутність правових підстав для визнання правочинів дарування частини нерухомого майна недійсними.
Частиною 1 та 2 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3.В., суд першої інстанції свій висновок про те, що під час укладання договорів дарування за своїм психічним станом, позивач не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при прийнятті своїх рішеньобґрунтовував висновками двох судових експертиз, висновком спеціаліста психолога та свідченнями свідків ОСОБА_16, ОСОБА_17 та ОСОБА_18, які проводили комплексну судову психолого-психіатричну експертизу №23 від 16 червня 2016 року і є судовими експертами в галузі психології та психіатрії.
Враховуючи те, що сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх доводів та заперечень, а перевірка вказаних обставин має значення для правильного вирішення спору, колегія суддів вважає, що вказані письмові докази стосуються предмету доказування по справі й мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Проте, в порушення вказаних принципів цивільного процесу ні відповідачка ОСОБА_6, ні її представники, адвокат Потопальский С.М., та ОСОБА_8 не надали суду будь-яких належних та допустимих доказів на спростування вказаних письмових доказів та свідчення свідків, які надані позивачем, ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції.
За змістом статті 717 ЦК України при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі.
Згідно ч. 1 ст. 225 ЦК України, правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
У пункті 16 постанови Пленуму «Про судову практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року №9 Верховний Суд України роз'яснив, що правила ст. 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК.
Аналізуючи зазначені норми матеріального права та роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, колегія суддів вважає, що законодавець та Пленум Верховного Суду України не передбачали, що «лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях».
Відповідно до вимог ст. 102 ЦПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.
Суд першої інстанції у своєму рішенні вказав, що висновки судових експертів є належним і допустимим доказом у даній справі, виходячи з такого:
- у призначенні та проведенні судових експертиз було додержано вимоги чинного законодавства України;
- відсутні обставини, які б виключали участь експерта у справі;
- судовий експерт не вийшов за межі своїх повноважень, надав повні відповіді на порушені питання, підтвердив їх відповідність іншим фактичним даним;
- між дослідницькою частиною та підсумковими висновками судових експертиз є узгодженість;
- висновок є обґрунтованим та узгодженим з іншими матеріалами справи;
- судові експерти повно і обґрунтовано відповіли на всі поставлені перед ними в судовому засіданні питання.
Судом першої інстанції встановлено, що висновок комплексної судової психолого-психіатричної експертизи №783 від 16 червня 2015 року та висновок комісійної судово-психіатричної експертизи №23 від 16 червня 2016 року, містять докладний опис проведеного дослідження та обґрунтовані, чіткі висновки з поставлених запитань з урахуванням свідчень судових експертів у судовому засіданні.
Тому, оцінивши вказані вище висновки судових експертиз за правилами ст. 89 ЦПК України, суд першої інстанції не знайшов обставин, які б дозволяли стверджувати про необґрунтованість, неправильність цих висновків чи суперечливість їх іншим матеріалам справи й обґрунтовано прийняв їх до уваги при постановленні рішення у справі.
Отже, суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував обставини, які мають значення для вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та вірно виходив з того, що матеріалами справи об'єктивно та достовірно встановлено те, що під час укладання спірних договорів дарування за своїм психічним станом, позивач ОСОБА_3 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при прийнятті своїх рішень які передували підписанню спірних договорів дарування, тому є законні підстави для задоволення заявлених ОСОБА_3 позовних вимог.
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення спору.
Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та приймаючи до уваги ратифікацію Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Першого протоколу і протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23 лютого 2006 року, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
За таких обставин судова колегія приходить до висновку, що законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -
постановив:
Апеляційну скаргу адвоката Потопальського Сергія Миколайовича в інтересах ОСОБА_6 залишити без задоволення.
Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 07 серпня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повне судове рішення складено: 08 квітня 2019 року.
Головуючий М.М. Драгомерецький
Судді: А.І. Дрішлюк
П.М. Черевко
