Справа № 352/2324/17
Провадження № 22-ц/4808/785/19
Головуючий у 1 інстанції Хоминець М. М.
Суддя-доповідач Бойчук
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 червня 2019 року м. Івано-Франківськ
Івано -Франківський апеляційний суд в складі:
судді-доповідача Бойчука І.В.,
суддів Фединяка В.Д., Томин О.О.,
секретаря Турів О.М.,
з участю сторін та їх представників,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну місця проживання дитини за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Тисменицького районного суду від 24 квітня 2019 року під головуванням судді Хоминець М.М. у м. Івано-Франківську,
в с т а н о в и в:
ОСОБА_1 15 грудня 2017 року звернулась з вищевказаним позовом до батька дитини ОСОБА_2 про зміну місця проживання дитини і просила визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 з матір`ю, відібрати малолітню дитину у відповідача та повернути дитину матері, допустивши рішення у цій частині до негайного виконання.
Заявлений позов обґрунтовувала тим, що вона з 05.04.2016 р. перебувала у фактичних шлюбних стосунках з відповідачем ОСОБА_2 . Від фактичних шлюбних відносин у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася спільна дитина ОСОБА_4 , батьком якої записаний відповідач.
У неї була складна вагітність та важкі пологи. Після народження у дитини було діагностовано збільшення правих відділів серця. Відповідач почав агресивно поводитись по відношенню до неї, звинувачував її у тому, що у дитини є вади серця. У зв`язку з такими конфліктними відносинами стан її психічного здоров`я погіршився, приблизно на другий місяць після пологів вона стала тривожною, неспокійною, не могла нічого робити, весь час переживала за стан дитини і боялась її втратити.
Позивач 25 квітня 2017 року звернулась за медичною допомогою до Івано-Франківської ОПНЛ № 3, де перебувала на стаціонарному лікуванні до 02 червня 2017 року з приводу психічного розладу. Пройшовши курс лікування, вона повністю вилікувалась від цього тимчасового психічного розладу. Після лікарні вона повернулась у с. Вільшаниця до житлового будинку своєї матері, куди 06.06.2017 переселився відповідач з дитиною. Протягом тижня вони разом проживали у с. Вільшаниця, а 13.06.2017 відповідач під приводом необхідності обстеження стану здоров`я дитини забрав дитину від неї та більше не повернув, змінивши без її згоди місце проживання дитини. З цього часу вона не бачила дитини, оскільки відповідач зі своєю матір`ю взагалі не допускають її до дитини, яка проживає у іншому селі Побережжя у відповідача та не дають їй можливості бачитися, спілкуватися з дитиною, опікуватися нею. Усі її намагання побачитися з дитиною, приймати участь у її вихованні виявились безрезультатними. Згідно рішення комісії з питань захисту прав дитини Тисменицької РДА від 22.08.2017 вирішено вважати за доцільне визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_1 .
Рішенням Тисменицького районного суду від 24 квітня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 з матір`ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , жителькою АДРЕСА_1 .
Відібрано малолітню дитину ОСОБА_4 від батька ОСОБА_2 і повернуто дитину матері ОСОБА_1 .
Рішення суду у частині відібрання дитини від батька та повернення її матері звернуто до негайного виконання.
Додатковим рішенням Тисменицького районного суду від 07 травня 2019 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 640 грн оплаченого судового збору та 7 963,07 грн витрат пов`язаних із проведенням експертизи, а всього 8 603,07 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 640 грн судового збору в дохід державного бюджету.
ОСОБА_2 на дане рішенням суду подав апеляційну скаргу в якій зазначає, що воно є необґрунтованим та таким, що не відповідає нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи.
Суд, приймаючи рішення не врахував, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини у відповідності з ст. 161 СК України беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.
Постійним місцем проживання малолітньої дитини з моменту її народження по даний час є житловий будинок АДРЕСА_2 і воно ніколи не змінювалося. У даному будинку він проживає з матір`ю та дитиною.
Позивачка самостійно покинула дитину після завершення лікування в психіатричній-неврологічній лікарні і не виявила бажання повертатись до своєї дитини за місцем проживання його та малолітньої дочки та не заперечувала щодо проживання дитини з ним.
У суду не було підстав для відібрання дитини та негайного виконання рішення суду.
Просить оскаржуване рішення скасувати і ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову у повному обсязі.
Вислухавши суддю-доповідача, пояснення сторін та їх представників, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з наступних підстав.
Судом встановлено, що за час перебування ОСОБА_11 та відповідача ОСОБА_2 у фактичних шлюбних стосунках у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась дочка ОСОБА_4 , батьками якої є сторони.
Після народження дитини батьки дитини продовжували проживати за місцем проживання відповідача по АДРЕСА_2 .
У зв`язку погіршенням стану свого психічного здоров`я позивач 25.04.2017 звернулась за медичною допомогою до Івано-Франківської ОПНЛ № 3, де перебувала на стаціонарному лікуванні з 25.04.2017 до 02.06.2017, що стверджується копією виписки з медичної карти стаціонарного хворого № 1260/17 ОПНЛ № 3 (т.1, а.с.6-7).
Після пройденого курсу лікування позивач повністю вийшла із хворобливого стану, вилікувавшись від тимчасового тяжкого психічного розладу, пов`язаного з післяпологовим періодом, що підтверджується консультаційним висновком спеціаліста від 02.02.2018, згідно з яким на момент огляду ОСОБА_1 розладів психіки та поведінки немає.
Згідно висновку судово-психіатричної експертизи від 20.03.2019 (а.с.103-106 т.2) ОСОБА_1 перенесла тимчасовий тяжкий психічний розлад у вигляді важких психічних та поведінкових розладів, пов`язаних з післяпологовим періодом, депресивно-параноїдний синдром, з приводу якого перебувала на стаціонарному лікуванні з 25.04.2017 р. до 02.06.2017 р.; на час виписки із стаціонару повністю вийшла з хворобливого стану.
Судом встановлено, що після виписки з лікарні ОСОБА_1 повернулась за місцем своєї реєстрації до житлового будинку матері по АДРЕСА_1 . До цього будинку переїхав 06 червня 2017 року проживати відповідач з дитиною. Протягом тижня сторони разом проживали у с. Вільшаниця, а 13.06.2017 р. відповідач під приводом візиту до лікаря для обстеження стану здоров`я дочки забрав тримісячну дитину від матері та більше не повернув, змінивши без згоди матері місце проживання дитини.
З цього часу відповідач не допускає матір до дитини, яка проживає з відповідачем у с. Побережжя Тисменицького району і не дає матері можливості бачитися, спілкуватися з дитиною та опікуватися нею.
Позивач 19.07.2017 р. звернулась до служби у справах дітей Тисменицької РДА із заявою про визначення місця проживання малолітньої дитини з нею, оскільки ОСОБА_2 забрав у неї дитину та перешкоджає їй брати участь у вихованні дитини (а.с.169 т.1).
З копії витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань (а.с.100 т.1) вбачається наявність кримінального провадження щодо колишньої свекрухи позивача ОСОБА_12 (на даний час ОСОБА_12 ), якій інкриміновано умисне спричинення ОСОБА_1 легких тілесних ушкоджень 09.01.2018 р.
Згідно з висновком амбулаторної комісійної судово-психіатричної експертизи від 20.03.2019 р. (т.2, а.с.103-106), яка була призначена судом на підставі клопотання обох сторін, згідно якого ОСОБА_1 перенесла тимчасовий тяжкий психічний розлад у вигляді важких психічних та поведінкових розладів, пов`язаних з післяпологовим періодом, депресивно-параноїдний синдром, з приводу якого перебувала на стаціонарному лікуванні; на час виписки із стаціонару повністю вийшла з хворобливого стану. На даний час ОСОБА_1 психічною хворобою не страждає, може усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, може брати участь у вихованні дитини. Психічний стан ОСОБА_1 не становить загрози для життя чи здоров`я підекспертної та інших осіб.
Відповідно до вимог ст. 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 р., ратифікованої Постановою ВР УРСР від 27.02.1991, держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.
Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Відповідно до положень ст.18 вказаної Конвенції проголошено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини, найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Частиною третьою статті 11 ЗУ «Про охорону дитинства» передбачено, що предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини, а ч.1 ст.12 передбачено, що на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.
Згідно з ст. 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до вимог ч.1 ст.151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
Згідно з ст.153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Частиною 2 ст.157 СК України встановлено, що той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Згідно ч.3 цієї статті той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до ч.1 ст.160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Згідно з вимогами ч.1 ст.161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.
У Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р., зокрема, принцип 6, зазначено, що дитина для повного і гармонійного розвитку своєї особистості потребує любові і розуміння; малолітня дитина не повинна бути розлучена зі своєю матір`ю, крім тих випадків, коли наявні виключні обставини.
Суд першої інстанції встановив, що мати дитини має задовільні умови проживання, що підтверджується відповідними актами обстеження житлових та матеріально-побутових умов, постійне місце роботи та джерело існування, вона в змозі створити всі умови для проживання, виховання та розвитку дитини.
При цьому судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір`ю.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку обставинам справи щодо перешкоджання батьком у спілкуванні дитини з її матір`ю, самовільної зміни місця проживання дитини та дійшов правильного висновку, що такі дії можуть завдати шкоди здоров`ю та розвитку дитини з урахуванням рішення комісії з питань захисту прав дитини Тисменицької районної державної адміністрації від 22 серпня 2017 року .
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відібрання дитини від батька на підставі ч. 1 ст. 162 СК України, який дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дитини з матір`ю та відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення дитини зі своєю матір`ю.
Апеляційний суд приходить до переконання, що судом першої інстанції постановлено рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності та обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Тисменицького районного суду від 24 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 24 червня 2019 року.
Судді: І.В. Бойчук
В.Д. Фединяк
О.О. Томин
