УХВАЛА
15 червня 2020 року
м. Київ
Справа № 904/2073/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Ткач І.В.,- головуючий, Кролевець О.А., Стратієнко Л.В.,
розглянувши касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020
(головуючий суддя Кузнецова В.О., судді Чус О.В., Вечірко І.О.)
та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019
(головуюча суддя Ніколенко М.О., судді Соловйова А.Є., Ярошенко В.І.)
у справі №904/2073/19
за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сентоза ЛТД"
про стягнення винагороди за користування кредитом у розмірі 14 025 253,01 грн,
за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сентоза ЛТД"
до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору №4С09021И від 05.01.2009,
ВСТАНОВИВ:
Ухвалою Верховного суду від 29.04.2020 касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 у справі №904/2073/19 залишено без руху на підставі частини 2 статті 292 Господарського процесуального кодексу України для подання доказів сплати судового збору у розмірі 420 757,59 грн. Встановлено скаржнику строк для усунення недоліків касаційної скарги.
26.05.2020 до Верховного Суду надійшла заява від Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про усунення недоліків згідно з ухвалою суду від 29.04.2020, до якої додано платіжне доручення про сплату судового збору на загальну суму 420 757,59 грн.
Тобто скаржник виконав вимоги зазначеної вище ухвали Суду від 29.04.2020.
Не погоджуючись з судовими рішеннями в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог, скаржник оскаржує їх з підстав неправильного застосування п. 6 ч. 1 ст.ст. 3, 6, 13, ч. 3 ст. 16, ст. 204, ч. 1 ст. 212, ч. 3 ст. 509, ст.ст. 525, 626-628, 1048, 1054, 1056-1 ЦК України, ч. 1 ст. 173, ч. 4 ст. 179, 180 ГК України та порушення ст.ст. 33, 43, 73, 78, 79, 86, 236, 237 ГПК України у випадках, зазначених у пунктах 1-3 частини 2 статті 287 ГПК України.
Заявник вважає, що суди застосували до спірних правовідносин висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі №904/8902/17; від 16.11.2016 у справі №6-1746цс16; від 07.12.2018 у справі №910/7547/17; 12.07.2018 у справі №910/11436/16; від 10.10.2012 у справі №6-110пс12, які не стосуються тотожного спору, а стосується інших правовідносин сторін, обставин справи, норм матеріального права, шо регулюють такі правовідносини, що призвело до ухвалення незаконних рішень.
Заявник зазначає, що у постанові від 04.07.2018 у справі №917/2033/16 за подібних правовідносин Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог та вважає, що вказані висновки мали бути враховані при розгляді цієї справи.
Скаржник зазначає, що суди не врахували правові висновки щодо застосування ст.ст. 509, 627 ЦК України у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 13.06.2018 у справі №910/19197/17 та у постанові Верховного Суду у справі №910/14406/17 від 10.05.2018.
Заявник вважає, що інститут винагороди окремо не врегульовано ані цивільним, ані господарським законодавством, спори щодо стягнення винагороди (розрахованої за формулою зазначено в кредитному договору, яка залежить від курсу долара США) за користування кредитним коштами не розглядалися Верховним Судом, тому на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у таких правовідносинах, а тому суди попередніх інстанцій застосовують позиції, які не регулюють такі правовідносини.
З урахуванням приписів статті 294 Господарського процесуального кодексу України Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі, беручи до уваги визначені скаржником підстави касаційного оскарження, яка кореспондуються із пунктами 1-3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Разом з тим, в касаційній скарзі скаржник виклав клопотання про зупинення провадження у цій справі до розгляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №910/12787/17.
Заявник зазначив, що справу №910/12787/17 передано на розгляд об`єднаної палати на підставі ч. 2 ст. 302 ГПК України, оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 10.10.2019 у справі №904/8902/17.
Ухвалою Верховного Суду від 29.01.2020 у справі №910/12787/17 касаційну скаргу AT КБ "Приватбанк прийнято до розгляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 228 Господарського процесуального кодексу України, суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 у цій справі, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020, в задоволенні первісних та зустрічних позовних вимог було відмовлено у повному обсязі. Рішення суду в частині відмови у задоволенні первісного позову обґрунтоване посиланням на те, що умовами кредитного договору фактично визначено додаткову плату, що створило ситуацію подвійної плати за користування кредитом. Сплата винагороди в установленому спірним договором порядку та розмірі не відповідає вимогам розумності та справедливості договору, передбаченим ст. 627 Цивільного кодексу України. При цьому суди врахували правові позиції Верховного Суду України, викладені у постанові від 16.11.2016 у справі №6-1746цс16 та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.07.2018 у справі №910/11436/16, від 10.10.2019 у справі №904/8902/17, відповідно до яких нарахування винагороди (комісії) за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок боржника є незаконною.
Натомість у справі №910/12787/17, передаючи справу на розгляд об`єднаної палати, колегія суддів у справі не погодилася з висновками Верховного Суду, викладеним у справі №904/8902/17 про те, що положення кредитного договору, які передбачають обов`язок боржника сплачувати винагороду за користування кредитом, суперечать положенням ч. 1 ст.ст. 1048, 1054, 1056-1 ЦК України та принципам справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства, оскільки умови кредитного договору, за якими сторона повинна сплатити, крім відсотків за користування кредитом, ще й винагороду за користування кредитом, є несправедливими умовами договору та відповідно до ст. 203 ЦК України ці умови договору є недійсними.
Колегія суддів зазначила, що умови кредитних договорів у справі №904/8902/17 та у справі №910/12787/17 передбачають встановлення плати за користування кредитом: 1) фіксованої процентної ставки на основну суму кредиту; 2) винагороди за користування кредитом, що обраховується за певною формулою.
На думку колегії суддів у справі №910/12787/17, у разі передбачення у кредитному договорі винагороди за користування кредитом за певною формулою, немає підстав вважати про наявність порушення ст. 1056-1 ЦК України. Ця правова норма визначає тип процентної ставки у кредитних договорах, яка може бути фіксованою або змінюваною. Встановлює, що розмір процентів за кредитним договором і порядок їх сплати є договірними умовами, які узгоджуються сторонами в договорі кредиту. Судом у справі №904/8902/17 та у справі та Північним апеляційним господарським судом у постанові від 04.11.2019 у справі №910/12787/17 помилково ототожнено поняття "винагороди за користування кредитом" та "змінюваної процентної ставки". При цьому сторони кредитних договорів у справі №904/8902/17 та №910/12787/17 узгодили тип процентної ставки - фіксовану кредитну ставку, передбачили певний її розмір. Стаття 1056-1 ЦК України не передбачає можливості визначати у кредитному договорі одночасно фіксовану та змінювану кредитну ставку.
Правові наслідки недійсності окремих частин правочину визначено у ст. 217 ЦК України, згідно з якою недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки у такому випадку правочин має бути визнаний недійсним вцілому. Тобто, у разі якщо кваліфікувати оспорювані умови кредитних договорів як такі, що встановлюють змінювану процентну ставку, необхідно визнавати кредитний договір недійсним вцілому, тому що оспорюється істотна умова кредитного договору.
При розгляді спорів про визнання недійсним кредитного договору в частині щодо встановлення банку винагороди за користування кредитом не у всіх випадках необхідно застосовувати правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі №6-1746цс16.
У справі №6-1746цс16 розглядався позов фізичної особи до банку про визнання кредитного договору частково недійсним в частині умов договору про щомісячну комісію. Предметом розгляду були відносини за договором про надання споживчого кредиту, що підпадали, на момент їх розгляду, під правове регулювання, зокрема, Закону України "Про захист прав споживачів" та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168.
На відміну від справи №6-1746цс16, у справах №904/8902/17 та №910/12787/17 кредити надавалися для забезпечення фінансування господарської/поточної діяльності товариств, між сторонами не укладалися договори про надання споживчих кредитів, тобто відсутні підстави для застосування правових норм, що регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", яка визначає підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача та закріплює поняття "несправедливі умови договору". Верховний Суд від 10.10.2019 у справі №904/8902/17 послався на правову позицію Верховного Суду України викладену у постанові від 16.11.2016 у справі №6-1746цс16 без врахування викладеного.
У справі №904/8902/17 та у справі №910/12787/17 позови про визнання недійсними кредитних договорів в частині сплати винагороди за користування кредитом подавали особи, які не були сторонами кредитних договорів, тобто заінтересовані особи.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси, як заінтересованої особи, безпосередньо порушені спірним договором та в результаті визнання недійсним договору майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені. Позивач, реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
З врахуванням вказаного, передаючи справу на розгляд об`єднаної палати, колегія суддів виходила з того, що при розгляді справ про визнання недійсними кредитних договорів або їх частин за позовами заінтересованих осіб, необхідно враховувати, що сторони кредитних договорів були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, узгодили ці умови, підписавши кредитні договори, а тому всі умови спірних договорів з моменту їх укладення стають однаково обов`язковими для виконання сторонами, сторони на свій розсуд вчиняли правочини на певних встановлених умовах, виконували договори та не оспорювали їх умови. Наведені обставини зобов`язують суд встановити безумовне порушення майнових прав та інтересів позивача, який не є стороною кредитного договору.
Враховуючи викладене, Суд дійшов висновку про наявність підстав для зупинення провадження за касаційною скаргою, поданою у справі №904/2073/19, до розгляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №910/12787/17. З огляду на викладене клопотання Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про зупинення провадження у справі підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 228, 234, 287, 290, 294, 301 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
У Х В А Л И В:
1. Відкрити касаційне провадження у справі №904/2073/19 за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019.
2. Встановити Товариству з обмеженою відповідальністю "Сентоза ЛТД" строк для подання відзиву на касаційну скаргу - до 02.07.2020
3. Зупинити провадження у справі №904/2073/19 до розгляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №910/12787/17.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І. Ткач
Судді О. Кролевець
Л. Стратієнко
