ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., Антонюк Н. О., Британчука В. В., Гриціва М. І., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ткачука О. С.
18 березня 2020 року
м. Київ
у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Хімагромаректинг» (далі - ТОВ «Хімагромаркетинг») до Приватного підприємства «Ольвія» (далі - ПП «Ольвія») про стягнення заборгованості
за касаційною скаргою ТОВ «Хімагромаркетинг» на рішення Господарського суду Вінницької області від 24 вересня 2018 року (суддя Банасько О. О.) та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 08 січня 2019 року (судді Василишин А. Р., Філіпова Т. Л., Мельник О. В.).
У липні 2018 року ТОВ «Хімагромаркетинг» звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з ПП «Ольвія» 316 141,12 грн заборгованості за договором поставки № АП-02-0110 від 01 червня 2017 року, укладеним між позивачем та відповідачем, з яких 124 246,24 грн - основний борг, 46 297,00 грн - пеня, 34 710,49 грн - штраф та 110 887,30 грн - проценти річних.
24 вересня 2018 року рішенням Господарського суду Вінницької області, залишеним без змін 08 січня 2019 року постановою Північно-західного апеляційного господарського суду, позов ТОВ «Хімагромаркетинг» задоволено частково. Стягнуто з ПП «Ольвія» 40 306,19 грн пені, 30 830,83 грн штрафу, 1067,06 грн витрат зі сплати судового збору, у решті позовних вимог відмовлено. Провадження у справі в частині стягнення 98 381,92 грн боргу закрито у зв`язку з відсутністю предмета спору в цій частині вимог.
Суди, здійснивши перерахунок заявленої позивачем суми штрафу, визначили суму основного боргу, врахували доведеність факту прострочення, умови укладеного сторонами договору та норми матеріального права і зробили висновок про наявність підстав для задоволення позову в цій частині. Досліджуючи розрахунок пені, суди вказали про помилкове включення позивачем у період прострочення день, яким здійснено оплату, та про помилкове включення до основної заборгованості суми, яка стосується правовідносин позивача з іншою юридичною особою, відповідно стягнули суму пені з урахуванням цих обставин.
Щодо суми основного боргу суди вказали, що провадження у справі в частині стягнення 98 381,92 грн основного боргу слід закрити на підставі положень пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у зв`язку з наявністю доказів сплати основного боргу відповідачем після відкриття провадження у справі. Щодо рештисуми основного боргув розмірі 25 864,32 грн суди зробили висновок, що ця вимога стосується правовідносин з іншою юридичною особою (Фермерським господарством «Ольвія-С»), яка не є стороною у справі, у зв`язку із чим така вимога заявлена безпідставно.
Відмовляючи у стягненні процентів, суди вважали, що проценти, передбачені умовами договору (пункт 5.5), за своєю правовою природою є пенею, оскільки цим пунктом сторони фактично погодили відповідальність за прострочення зобов`язання зі сплати товару, а не є розміром процентів як плати за користування грошовими коштами. Вважали, що умовами договору встановлено подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов`язання, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України та суперечить правовій позиції Верховного Суду України та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеній у відповідних постановах, наведених у тексті рішення суду.
18 березня 2020 року за наслідками розгляду Великою Палатою Верховного Суду вказаної справи касаційну скаргу ТОВ «Хімагромаркетинг» задоволено частково. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 08 січня 2019 року та рішення Господарського суду Вінницької області від 24 вересня 2018 року змінено в мотивувальних частинах, викладено їх мотивувальні частини в редакції постанови Великої Палати Верховного Суду. В іншій частині рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
Задовольняючи частково касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що застосовуючи принципи розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнового стану боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір процентів річних як відповідальність за час прострочення грошового зобов`язання.
При розгляді вказаної справи Велика Палата Верховного Суду зробила висновки, що господарські санкції, які встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.
Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних процентів), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
З висновками Великої Палати Верховного Суду в частині визначення правової природи відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, та можливості зменшення її розміру, визначеного сторонами грошового зобов`язання у відповідному договорі не погоджуємося та відповідно до статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.
Суди встановили, що 01 червня 2017 року сторони спору уклали договір поставки № АП-02-0110, відповідно до умов пункту 1.1 якого продавець (позивач) зобов`язався передати у власність, а покупець (відповідач) зобов`язався прийняти й оплатити засоби захисту рослин (товар). Згідно з пунктами 1.2, 1.3, 1.5 договору: вартість товару на дату укладення договору становить 44 352 грн; вартість товару в період дії договору може змінюватись в порядку, передбаченому пунктом 2.2, при цьому така ціна є узгодженою сторонами та не потребує додаткового узгодження шляхом підписання змін та доповнень до цього договору; кількість і асортимент товару, який підлягає поставці, визначається відповідно до пункту 1.1 цього договору; за бажанням відповідача кількість та асортимент товару можуть бути збільшені, що оформляється додатковою угодою, у якій визначається кількість та асортимент товару, що підлягає поставці, та строк оплати.
Пунктом 2.1 договору визначено, що відповідач зобов`язався сплатити позивачу вартість товару, зазначену в пункті 1.2 цього договору, у такі строки: не пізніше 10 червня 2017 року - 8870,40 грн; не пізніше 20 жовтня 2017 року - 35481,60 грн. Згідно з пунктами 2.7, 2.8 договору: оплата вартості товару, що залишилася, здійснюється не пізніше кінцевого строку, визначеного в пункті 2.1 договору; датою виконання зобов`язання по оплаті товару вважається день надходження коштів на розрахунковий рахунок позивача.
У силу дії пункту 3.1 договору поставка товару здійснюється в строки, які передбачені пунктом 3.3 договору, або раніше за заявою відповідача.
Пунктом 7.1 договору передбачено, що цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 01 січня 2018 року, а в частині розрахунків - до повного виконання відповідачем своїх зобов`язань за цим договором.
Розділ 5 договору передбачає відповідальність сторін. Зокрема, у пункті 5.2 договору сторони визначили, що: відповідач відповідає за несвоєчасну оплату товару (порушення розділу 2 цього договору) і сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми заборгованості за кожний день прострочення платежу; при розрахунку пені застосовується ставка Національного банку України, що діє в період нарахування пені.
У пункті 5.3 договору сторони дійшли згоди щодо зміни тривалості позовної давності про стягнення неустойки (штрафу, пені), передбаченої частиною другою статті 258 ЦК України, і встановили, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, встановлених розділом 5 цього договору, припиняється через три роки від дня, коли це зобов`язання мало бути виконане.
Пунктом 5.4 договору узгоджено, що у випадку прострочення виконання зобов`язань, передбачених розділом 2 цього договору, більше ніж на 10 (десять) днів винна сторона додатково сплачує іншій стороні за цим договором штраф у розмірі п`ятнадцяти процентів від ціни договору.
У пункті 5.5 договору сторони дійшли згоди щодо зміни розміру процентної ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, і встановили її в розмірі сорока процентів річних від несплаченої загальної вартості товару протягом дев'яноста календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений покупцем, та дев`яносто шести процентів річних від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев`яноста календарних днів. З дня закінчення строків сплати, передбачених пунктом 2.1 договору, вважається, що продавцем пред`явлена вимога щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (минулий та майбутній) та процентів річних. При затримці платежу продавець має право виставити рахунок по сплаті процентів за користування чужими грошима та інфляційних нарахувань з моменту прострочення до фактичної оплати, а покупець зобов`язаний оплатити його в строк не більше трьох банківських днів.
Також у матеріалах справи містяться підписані сторонами додаткові угоди до договору поставки, а саме: додатковий договір № АП-02-0110ДС1 від 06 червня 2017 року на суму 62 805,00 грн; додатковий договір № АП-02-0110ДС2 від 07 червня 2017 року на суму 41 128,00 грн; додатковий договір № АП-02-0110ДС3 від 29 червня 2017 року на суму 25 864,32 грн; додатковий договір № АП-02-0110ДС4 від 10 серпня 2017 року на суму 57 253,92 грн. Цими додатковими договорами узгоджене найменування товару, його кількість, загальна ціна та строк оплати з визначенням останнього - не пізніше 20 жовтня 2017 року.
На виконання умов договору позивач поставив відповідачу товар (засоби захисту рослин) на загальну суму 205 538,92 грн, що підтверджено видатковими накладними, підписаними та скріпленими печатками сторін. До подачі позовної заяви до суду відповідач за поставлений товар розрахувався частково в сумі 107 157,00 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями за період з 07 листопада 2017 року по 13 липня 2018 року.
У зв`язку з невиконанням відповідачем зобов`язання щодо повної оплати товару за договором позивач звернувся до суду за захистом порушеного права шляхом стягнення заборгованості з урахуванням стягнення суми пені, процентів річних та штрафу.
Сума заборгованості за договором поставки на момент звернення з позовом (20 липня 2018 року) складала 98 381,92 грн, яку відповідач сплатив у повному обсязі відповідно до платіжного доручення № 283 від 30 липня 2018 року, тобто після відкриття провадження у справі.
Згідно із частиною першою статті 173 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.
Статтею 175 ГК України встановлено, що майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановленихстаттею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У ЦК України закріплено принцип свободи договору, за яким відповідно до статті 6цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості(стаття 627 ЦК України).
Необхідно зазначити, що свобода договору передбачає не лише право сторін вільно виявляти волю на вступ у договірні відносини, але включає також можливість визначати змість договору, у тому числі і визначати способи забезпечення договірних зобов`язань та гарантії прав сторін.Така свобода обмежується рамками чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін повинні відповідати вимогам розумності, добросовісності та справедливості.
У частині четвертій статті 179 ГК України зазначено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:
- вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
- примірного договору, рекомендованого органом управління суб`єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;
- типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
- договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб`єктів, коли ці суб`єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
Тобто ГК України також передбачає широку свободу сторін при укладенні господарських договорів, з урахуванням того, що суб`єкти госоподарювання є рівними за своїм правовим статусом.
Згідно зі статтею 526 ЦК України, статтею 193 ГК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України, частина сьомастатті 193 ГК України).
Законодавець передбачив, що спрямування сторін договору має презюмувати безперечне виконання договірних зобов`язань.
Відповідно до статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.
Частиною другою статті 712 ЦК України передбачено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно із частиною третьою статті 692 ЦК України у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Отже, зазначена норма встановлює право продавця (постачальника) у разі несвоєчасної оплати товару покупцем вимагати від останнього оплати товару та процентів за користування чужими грошовими коштами.
Вважаємо за необхідне насамперед вказати на розмежування таких правових понять, як санкція та гарантія у виконанні зобов'язання.
Чинне цивільне законодавство України не містить чіткого визначення поняття «санкція».
У науці цивільного права сутність санкції як правового засобу в механізмі правового регулювання цивільних відносин розуміють як фінансово-правову міру відповідальності.
Санкції як правові засоби, спрямовані на забезпечення інтересів суб`єктів цивільних правовідносин і захист цивільних прав та інтересів, мають такі ознаки:
- спрямовані на усунення перешкоду задоволенні інтересів учасників цивільних правовідносин;
- виступають елементами механізму правового регулювання цивільних відносин і забезпечують його ефективне функціонування;
- призводять до негативних наслідків для особи, яка не виконала цивільного обов`язку, встановленого законом чи договором.
Можна сформулювати таке визначення санкції, як певного негативного наслідку, встановленого законом або договором, який застосовується в разі невиконання (неналежного виконання) цивільно-правового обов`язку, порушення заборон, обмежень та в інших випадках, встановлених законом.
З аналізу змісту статей 524 та 533 ЦК України можна зробити висновок, що цивільне законодавство містить визначення грошового зобов`язання, як такого, що виражається в грошовій одиниці України або грошовому еквіваленті в іноземній валюті і стосується права однієї особи сплатити певну кількість грошей, а іншої сторони - їх отримати.
Згідно із частиною першою статті 229 ГК України учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов`язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов`язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов`язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.
За змістом статті 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.
Суб`єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.
Визначення розміру штрафних санкцій передбачено у статті 231 ГК України, якою встановлено, що законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
Стаття 233 ГК України регулює питання зменшення розміру штрафних санкцій. Так, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Погоджуючись зі зменшенням загального розміру процентів річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання, Велика Палата Верховного Суду вважала їх господарськими санкціями, розмір яких може бути зменшений у розумінні наведених норм матеріального права.
Вважаємо, що такий висновок не враховує наступних вимог закону.
Статтею 625 ЦК України встановлено відповідальність за порушення грошового зобов`язання. Так, частиною першою цієї статті визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.
У частині другій зазначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.
Зазначена норма передбачає, що проценти та індекс інфляції, що стягуються у разі порушення стороною грошового зобов`язання, має компенсаційний, а не штрафний характер.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів. Тобто такі проценти є гарантією для кредитора у вигляді настання певних правових наслідків для боржника через неналежне виконання ним взятих за договором зобов'язань.
Отже, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді трьох процентів річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов`язання.
Приписи статті 625 ЦК України про три проценти річних, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов`язання, є диспозитивними та застосовуютьсяв разі, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Тобто в разі якщо в договорі не зазначено розміру процентів, цивільно-правова відповідальність за порушення грошового зобов`язання настає на підставі вимог закону, а саме статті 625 ЦК України. Якщо в договорі позики чи кредитному договорі встановлено збільшення розміру процентів у зв`язку з простроченням сплати боргу, розмір ставки, на яку збільшена плата за користування позикою (кредиту), слід вважати іншим розміром процентів, встановленим договором відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Таким чином, стаття 625 ЦК України надає можливість кредитору боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, встановити інший, ніж три проценти річних, розмір процентів за користування чужими грошовими коштами.
Отже, три процентирічних від простроченої суми за весь час прострочення застосовуються у випадку, якщо сторони в договорі не передбачили іншого розміру процентів річних.
У справі, яка перебувала на розгляді Великої Палати Верховного Суду, сторони в пункті 5.5 договору поставки визначили розмір процентів - сорок процентів річних від суми заборгованості від несплаченої загальної вартості товару протягом дев'яноста календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений покупцем, та дев'яноста шести процентів річних від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев`яноста календарних днів.
Указані виплати процентів річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, не є процентами за користування чужими грошима в розумінні статті 536 цього Кодексу, а є гарантією належного виконання грошового зобов`язання.
Підвищені проценти за статтею 625 ЦК України встановлені й узгоджені самими сторонами.
Зазначені проценти входять до складу основного боргу. Чинне цивільне законодавство не передбачає можливості суду зменшувати основний борг. Тому не може бути зменшено і розмір процентів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.
З урахуванням наведених норм матеріального права можна зробити висновок, що обумовлені сторонами в пункті 5.5 договору поставки проценти річних не можуть бути зменшені за аналогією неустойки (пені) на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, також не може бути відмовлено в їх стягненні тільки з тих підстав, що їх розмір або загальний розмір заборгованості є неспівмірним до суми основного боргу, оскільки їх стягнення не залежить від задоволення вимог про стягнення основного боргу, який до дня ухвалення судового рішення може бути виплачено.
При цьому необхідно керуватися тими мотивами, що сторони в договорі є рівними. У даному випадку обидві сторони є юридичними особами з однаковим правовим статусом. Між сторонами не існує правовідносин підпорядкування чи управління.
Також відповідач не посилався на переважне право позивача чи те, що позивач при підписанні договору перебував у привілейованому стані чи здійснював протиправний тиск на відповідача. Не доведено, що відповідач є слабшою стороною. Крім того, не доведено зловживання позивача при визначенні процентів за статтею 625 ЦК України під час укладення договору поставки.
У запереченнях на позов відповідач не посилався на протиправні дії позивача при укладанні договору поставки, яким і узгоджено сторонами розмір процентів відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Також відсутні посилання на незаконне збагачення продавця, який виконав свої зобов`язання, фактично надавши товарний кредит покупцю, який вчасно не виконав своїх зобов`язань, достовірно знаючи про ті негативні фінансові наслідки, які потягне за собою неналежне виконання грошового зобов`язання.
Якщо рівні сторони при здійсненні господарської діяльності визначили проценти за статтею 625 ЦК України в договорі, то такі проценти можуть бути переглянуті лише і виключно у випадку або зловживання стороною, на користь якої вони сплачуються, своїм привілейованим становищем, або визнання в цій частині умов договору недійсними у разі, якщо чинився протиправний тиск на одну зі сторін, чи в інших, передбачених законом випадках, якщо одна зі сторін діяла незаконно чи недобросовісно, чи штучно створила умови для такого стягнення.
У вказаному випадку не є прийнятним застосування принципів, визначених відповідачем, передбачених у ЦК України, для споживчих договорів, оскільки ГК України передбачає не гарантії захисту прав кредитодавця в розумінні статті 625 ЦК України, а відповідальність учасників господарських відносин та відшкодування збитків (розділ V, глава 24, статті 216 - 223 ГК України).
На підставі викладеного вважаємо, що оскаржувані судові рішення першої й апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення 110 887,30 грн процентів річних мали бути скасовані та ухвалене в цій частині нове рішення про задоволення вказаних позовних вимог.
Судді: О. М. Ситнік
Н. О. Антонюк
В. В. Британчук
М. І. Гриців
В. С. Князєв
Н. П. Лященко
О. Б. Прокопенко
О. С. Ткачук
