Правова позиція
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 19 червня 2018 року
у справі № 917/2004/16
Господарська юрисдикція
Щодо визнання недійсним договору фінансового лізингу в частині встановлення лізингових платежів
Фабула справи: СВК "Багачанський" подав позов до ВАТ КБ "Приватбанк" про визнання недійсним п.2.4 договору фінансового лізингу.
П.2.4. Договору фінансового лізингу суперечить положенням ч.2 ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг", оскільки його зміст фактично повторює умови пунктів 2.1. - 2.2. цього Договору, якими вже встановлено обов'язок лізингоодержувача сплачувати винагороду за користування майном. При цьому, позивач вважав, що ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг" за своєю суттю є імперативною та встановлює правила, які не можуть бути змінені сторонами в договорі, зокрема, встановлює вичерпний перелік платежі. Застосування сторонами спірного пункту 2.4 Договору призводить до порушення визначених ст.627 ЦК України принципів розумності та справедливості та, як наслідок, до порушення законних прав та інтересів позивача, оскільки відповідно до проведеного розрахунку розмір зобов'язання позивача перед відповідачем збільшується.
Суд першої інстанції задовольнив позов частково.
Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову.
Мотивація касаційної скарги: позивач доводив, що судом неправильно розтлумачено норму ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг", оскільки даною нормою встановлено чіткий та вичерпний перелік лізингових платежів. Разом з тим, іншими витратами лізингодавця, що безпосередньо пов'язані із виконанням договору, у зв'язку із відсутністю визначення, враховуючи звичаї ділового обороту, слід розуміти як безпосередні витрати лізингодавця, пов'язані із виконанням Договору, а саме витрати на зберігання, транспортування, передпродажну підготовку предмета лізингу тощо.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач заперечив проти доводів скаржника та зазначив, що ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не визначено чіткої структури лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця", що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу, і дана норма не містить явно вираженої заборони на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності.
Правова позиція Верховного Суду: за змістом положень ст.3 ЦК України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, що передбачено також ст.ст. 626, 627 ЦК України.
Виходячи із зазначеного, на кожну з сторін, яка підписує договір, покладається обов'язок узгодження всіх спірних питань укладення договору до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони.
Позивачем не доведено, що розмір оплати згідно з п.2.4. Договору фінансового лізингу був невідомий йому на момент підписання договору, а також не доведено підписання Договору внаслідок введення його в оману, або наявності інших обставини, які обґрунтовують недобросовісність дій контрагента при укладенні такого договору.
Відповідно до ст.ст. 627, 628 ЦК України сторони самостійно і на добровільних засадах визначають умови договору. Відтак запропоновані відповідачем умови оспорюваного Договору фінансового лізингу, зокрема, й пункту 2.4. цього Договору, мали бути проаналізовані позивачем на предмет їх справедливості та прийнятності для лізингоодержувача на момент його укладення, а не за фактом його подальшого виконання.
Виходячи із системного аналізу положень ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг", ст. 179, 189 ГК України та ст.ст. 524, 533 ЦК України, сторони договору лізингу мають право включити до складу лізингового платежу плату за користування предметом лізингу, яка буде складатися з двох окремих частин, обрахованих різними способами, оскільки вимоги щодо складу лізингових платежів не є імперативними, а дозволяють їх узгодження сторонами. Сторони зобов'язання можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Отже, законодавець не забороняє визначити у валюті частину зобов'язання. Оскільки винагорода за користування предметом лізингу є складовою частиною лізингових платежів, сплата яких є обов'язком лізингоодержувача, Сторони договору не можуть бути обмежені у праві передбачити в договорі право застосування валютного еквівалента до частини їх грошового зобов'язання, що може гарантувати права лізингодавця на випадок значної інфляції.
Відповідно до ст.13 ЦК України, цивільні права особа здійснює в межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. У спірному випадку сторони, укладаючи оспорюваний пункт в договорі лізингу, діяли з відступленням від традиційних умов укладення договору лізингу, однак, в межах загальних вимог цивільного законодавства, якими допускається вираження зобов'язань сторін (як в цілому, так їх окремих частин) в грошовому еквіваленті до іноземної валюти. Також, позивачем не доведено інших підстав відповідно до частин 2-5 ст.13 ЦК України, які б обмежували відповідача на таке врегулювання правовідносин за договором лізингу.
Висновки: контрагенти мають право включити до складу лізингового платежу плату за користування предметом лізингу, яка буде складатися з двох окремих частин, обрахованих різними способами. Це виступає відображенням засади цивільного законодавства - свободи договору.
Ключові слова: визнання недійсним договору лізингу, склад лізингового платежу, структура лізингових платежів, винагорода за користування майном, витрати лізингодавця, свобода договору
