Правова позиція
Конституційного Суду України
згідно з Рішенням
у справі № 3-29/2024(60/24)[1]
від 11 березня 2026 року № 2-р(I)/2026
Щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 5 частини першої статті 46 Закону України „Про вищу освіту“ у контексті статусу студентів як споживачів за договором із закладом вищої освіти про надання платних освітніх послуг
Суб’єкт права на конституційну скаргу: Падєрін В.О.
Фабула справи: суб’єкт права на конституційну скаргу звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) пункт 5 частини першої статті 46 Закону України „Про вищу освіту“ від 1 липня 2014 року № 1556–VII (далі – Закон № 1556).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 46 Закону № 1556 однією з підстав для відрахування здобувача вищої освіти є „порушення умов договору (контракту), укладеного між закладом вищої освіти та особою, яка навчається, або фізичною (юридичною) особою, яка оплачує таке навчання“.
На думку Падєріна В.О., застосування оспорюваного припису Закону № 1556 у його справі призвело до порушення гарантованого частиною другою статті 58 Конституції України права „не бути притягнутим до відповідальності за діяння, що не визнається законом як правопорушення“.
Правова позиція: унаслідок укладення договору (контракту) виникають правовідносини між закладом вищої освіти та замовником освітньої послуги. Важливою складовою договору (контракту) є деталізація фінансових зобов’язань, що їх бере на себе фізична (юридична) особа – замовник освітньої послуги.
Договір (контракт) є різновидом цивільно-правового договору з ознаками споживчого договору, тому підлягає оцінюванню з погляду дотримання стандартів захисту прав споживачів.
Конституційний Суд України зважає на приписи Директиви Ради 93/13/ЄEC від 5 квітня 1993 року про несправедливі умови споживчих договорів, у преамбулі якої зазначено, що „приписи права держав-членів щодо умов договорів між продавцем товарів або постачальником послуг, з одного боку, та споживачем цих товарів або послуг – з іншого, істотно відрізняються, національні ринки продажу товарів і надання послуг споживачам також різняться між собою, унаслідок цього між продавцем та постачальником може виникати порушення правил конкуренції, зокрема коли вони продають та постачають товари до інших держав-членів“.
Суд справедливості Європейського Союзу у рішенні Karel de Grote – Hogeschool Katholieke Hogeschool Antwerpen VZW v Susan Romy Jozef Kuijpers від 17 травня 2018 року, C-147/16, § 57 зазначив, що „предметом спору є послуга, що надається цим закладом, яка є додатковою та допоміжною щодо його освітньої діяльності, а саме – надання на підставі договору безвідсоткового плану погашення сум, що належить сплатити студенту, який заборгував цьому закладу; за своєю природою така послуга є угодою про надання пільгових умов щодо погашення наявного боргу і, по суті, є кредитним договором“. У цьому самому рішенні Суд справедливості Європейського Союзу дійшов висновку, що навіть навчальний заклад з безкоштовною формою навчання можна вважати „продавцем“ або „постачальником“ послуг, якщо за договором він надає студенту пільгові умови для погашення заборгованості (наприклад, за реєстраційні збори або витрати на поїздку).
Освітня послуга – це „комплекс визначених законодавством, освітньою програмою та/або договором дій суб’єкта освітньої діяльності, що мають визначену вартість та спрямовані на досягнення здобувачем освіти очікуваних результатів навчання“ [пункт 18 частини першої статті 1 Закону України „Про освіту“ від 5 вересня 2017 року № 2145–VIII (далі – Закон № 2145)]. Ключовими характеристиками цієї послуги в контексті розуміння договірних відносин, що виникають між закладом вищої освіти та здобувачем освіти, є результати навчання та вартість дій суб’єкта освітньої діяльності, спрямованих на досягнення результатів навчання.
Такий предмет договору (контракту) обумовлює права, обов’язки та відповідальність сторін договору (контракту), а також можливість його дострокового розірвання.
Висновки: заклади вищої освіти, які надають платні освітні послуги, є постачальниками послуг, а студенти, як слабша сторона договору, – споживачами. Перед застосуванням до здобувача освіти такого виду відповідальності, як відрахування на підставі пункту 5 частини першої статті 46 Закону № 1556, стандартні умови договору (контракту), які визначають наслідки порушення зобов’язань здобувачем освіти, слід перевірити на предмет їх домірності.
Зокрема, не можна вважати домірними умови договору (контракту), які: покладають на здобувача освіти відповідальність за невиконання зобов’язань незалежно від причин такого невиконання; не передбачають можливості звільнення від відповідальності у разі порушення договору (контракту) закладом вищої освіти; установлюють автоматичні та непропорційні санкції (відрахування, штрафи, стягнення повної вартості навчання) без урахування фактичних обставин.
Ключові слова: освітні права, правовий статус здобувача освіти, договірні відносини із закладом освіти
