Правова позиція
Конституційного Суду України
згідно з Рішенням
у справі № 1-4/2024(219/24)[3]
від 19 травня 2026 року № 3-р/2026
Щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу „Прикінцеві положення“ Закону України „Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану“ (щодо права на відпустки) у контексті забезпечення мінімальних стандартів права на відпочинок
Суб’єкт права на конституційне подання: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Фабула справи: суб’єкт права на конституційне подання – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають частині першій статті 8, частинам другій, третій статті 22, статтям 45, 64 Конституції України (є неконституційними), приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу „Прикінцеві положення“ Закону України „Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану“ від 15 березня 2022 року № 2136‒IX зі змінами (далі – Закон).
Правова позиція: Конституційний Суд України, здійснюючи конституційний контроль, ураховує визначені в Основному Законі України європейську ідентичність Українського народу, незворотність європейського курсу (абзац п’ятий преамбули) та завдання вищих органів державної влади із забезпечення реалізації стратегічного курсу України на набуття повноправного членства в Європейському Союзі (пункт 5 частини першої статті 85, частина третя статті 102, пункт 11 статті 116), а також з огляду на вимоги частини першої статті 9 Конституції України, задля більш повного та широкого захисту людських прав відповідно до європейських стандартів зважає на приписи чинних міжнародних договорів та релевантні акти Європейського Союзу.
Конституційний Суд України враховує, що визнання права кожного на справедливі і сприятливі умови праці в статті 7 Пакту консолідовано позитивним обов’язком держави забезпечувати це засадниче право: „Держави-учасниці мають основне зобов’язання забезпечувати щонайменше мінімально потрібний рівень права на справедливі та сприятливі умови праці. Це вимагає від держав-учасниць <…> (f) запровадити та забезпечити дотримання мінімальних стандартів щодо відпочинку, дозвілля, обґрунтованого обмеження робочого часу, оплачуваних відпусток і державних свят“ (пункт 65 Загального коментаря № 23).
Законом України „Про ратифікацію Конвенції Міжнародної організації праці № 132 (переглянутої) 1970 року про оплачувані відпустки“ від 29 травня 2001 року № 2481–III ратифіковано Конвенцію Міжнародної організації праці № 132 (переглянуту) 1970 року про оплачувані відпустки [Holidays with Pay Convention (Revised) № 132] (далі – Конвенція № 132), за статтею 3 якої „кожна особа, до якої застосовується ця Конвенція, має право на щорічну оплачувану відпустку встановленої мінімальної тривалості“ (пункт 1); „відпустка в жодному разі не може становити менше трьох робочих тижнів за один рік роботи“ (пункт 3); „кожний член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, може згодом, у новій заяві, повідомити Генерального директора Міжнародного бюро праці про те, що він встановлює більш тривалу відпустку, ніж та, яка була зазначена під час ратифікації“ (пункт 4).
Також згідно з Конвенцією № 132 кожна особа, яка користується відпусткою, визначеною Конвенцією № 132, отримує за повний період цієї відпустки щонайменше свою встановлену або середню заробітну плату (що охоплює грошовий еквівалент будь-якої частини винагороди, яку зазвичай виплачують у натуральній формі, та яка не є постійною виплатою, що її здійснюють попри те, перебуває ця особа у відпустці чи ні), нараховану відповідно до методу, що його визначає компетентний орган влади або інший відповідний орган у кожній країні; суми, що підлягають виплаті, виплачують заінтересованій особі до відпустки, якщо інше не визначено угодою між цією особою та роботодавцем (стаття 7).
Із приписів Конвенції № 132 вбачається, що допустимим є поділ щорічної оплачуваної відпустки на частини, однак одна з таких частин має становити не менше двох робочих тижнів безперервно (стаття 8); заборонено укладати угоди про відмову від права на мінімальну щорічну оплачувану відпустку або про її невикористання із заміною такої відпустки грошовою компенсацією тощо; зокрема, виплата компенсації за щорічну оплачувану відпустку допускається лише після припинення з особою трудових відносин (статті 11, 12).
Конституційний Суд України також зважає на те, що у праві Європейського Союзу та актах Ради Європи для працівників установлено мінімальну тривалість щорічної оплачуваної відпустки – чотири тижні [пункт 3 статті 2 частини II Європейської соціальної хартії (переглянутої) (The European Social Charter) 1996 року (далі – Хартія), пункт 7 Директиви Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу від 4 листопада 2003 року 2003/88/ЄC щодо деяких аспектів організації робочого часу], а власне право Європейського Союзу спрямоване на прогресивне та посилене забезпечення права на щорічну оплачувану відпустку [пункт 8 розділу I Хартії Співтовариства про засадничі соціальні права працівників (Community Charter of the Fundamental Social Rights of Workers) 1989 року; стаття 31 Хартії основоположних прав Європейського Союзу (Charter of Fundamental Rights of the European Union) 2000 року].
Відповідно до пункту 3 статті 2 частини II Хартії задля забезпечення ефективного здійснення права на справедливі умови праці сторони зобов’язуються встановити щорічну оплачувану відпустку тривалістю не менше чотирьох тижнів, однак Україна не брала зобов’язань вважати обов’язковим для себе цей пункт статті 2 частини II Хартії [пункт 2 Закону України „Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)“ від 14 вересня 2006 року № 137–V (далі – Закон № 137)].
Водночас в Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікованій із заявою Законом України „Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони“ від 16 вересня 2014 року № 1678–VII (Додаток XL до Глави 21 „Співробітництво у галузі зайнятості, соціальної політики та рівних можливостей“), визначено поступове наближення національного законодавства України до актів трудового законодавства Європейського Союзу в установлені строки.
Висновки: керуючись конституційним принципом євроінтеграції України та виходячи з міжнародних зобов’язань України щодо забезпечення мінімальних стандартів права на відпочинок, Конституційний Суд України звертає увагу, що трудові відносини мають бути внормовані у такий спосіб, щоб гарантувати кожному працівникові право на оплачувану щорічну відпустку мінімальною тривалістю не менше трьох тижнів із підвищенням цього стандарту надалі.
Ключові слова: захист трудових прав, соціально-економічні права, захист прав працівника, конституційні принципи
