Правова позиція
Конституційного Суду України
згідно з Рішенням
у справі № 1-4/2024(219/24)[5]
від 19 травня 2026 року № 3-р/2026
Щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу „Прикінцеві положення“ Закону України „Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану“ (щодо права на відпустки) у контексті дотримання принципу домірності при обмеженні конституційного права на відпочинок у період дії воєнного стану
Суб’єкт права на конституційне подання: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Фабула справи: суб’єкт права на конституційне подання – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають частині першій статті 8, частинам другій, третій статті 22, статтям 45, 64 Конституції України (є неконституційними), приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу „Прикінцеві положення“ Закону України „Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану“ від 15 березня 2022 року № 2136‒IX зі змінами (далі – Закон).
Правова позиція: досліджуючи приписи частини другої статті 64 Основного Закону України, Конституційний Суд України наголошує, що в них визначено винятковий механізм установлення тимчасових окремих обмежень прав і свобод, який діє лише в умовах воєнного або надзвичайного стану, однак не можуть бути обмежені в таких умовах права і свободи, визначені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55–63 Конституції України.
Конституційний Суд України наголошував, що „відповідно до частини третьої статті 22, статті 64 Конституції України право громадян на соціальний захист, інші соціально-економічні права можуть бути обмежені, у тому числі зупиненням дії законів (їх окремих положень), лише в умовах воєнного або надзвичайного стану на певний строк“ (абзац шостий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); „обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України“ (абзац перший підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020); „в умовах воєнного стану верховенство Конституції України та її принципів, зокрема верховенства права, поділу влади, поваги до прав і свобод людини, є основами демократичного конституційного ладу України“ [перше речення абзацу першого підпункту 8.3 пункту 8 мотивувальної частини Рішення від 18 липня 2024 року № 8-р(II)/2024].
Розвиваючи зазначені юридичні позиції, Конституційний Суд України акцентує на тому, що оцінку домірності тимчасових окремих обмежень прав і свобод людини слід здійснювати з урахуванням потреб, пов’язаних із воєнним станом, передусім щодо захисту держави від зовнішніх загроз та відновлення безпеки. Тому така оцінка характеризується певними особливостями, обумовленими суворістю та інтенсивністю обмежень, територією і строками їх застосування, що має відповідати гостроті воєнного стану; з іншого боку, потрібно серед заходів обирати найменш радикальний, щоб не завдати надмірної шкоди правам і свободам людини. Тобто в умовах воєнного стану втручання в права і свободи може бути значно інтенсивнішим та суворішим, ніж у межах загального механізму обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина (частина перша статті 64 Конституції України), коли такі обмеження держава вводить для захисту конституційно визначених інтересів і запроваджує як невіддільний елемент збалансованого публічного регулювання реалізації таких прав і свобод та захисту вказаних інтересів.
Висновки: Конституційний Суд України зазначає, що обмеження конституційного права на відпочинок, допустиме відповідно до частини другої статті 64 Конституції України, може бути запроваджене лише домірно, із визначенням чітких строків і в період дії воєнного стану держава має забезпечити принаймні мінімальні гарантії відпочинку для відновлення сил працівників, щоб повністю не позбавити їх відпочинку. Принцип балансу між роботою і особистим життям також не зникає, однак він трансформується з урахуванням реалій цього особливого правового режиму, набуває прикладного характеру для задоволення потреб, пов’язаних із воєнним станом, тобто цей принцип стає спрямованим не стільки на забезпечення максимального соціально-економічного комфорту працівників, скільки на збереження людської гідності, мінімального рівня соціально-економічних гарантій для підтримання життєздатності працівників і їхніх сімей в умовах обмежень, запроваджених у зв’язку з воєнним станом.
Ключові слова: захист трудових прав, соціально-економічні права, захист прав працівника, конституційні принципи, правовий режим воєнного стану
