Правова позиція
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 31 жовтня 2018 року
у справі № 178/447/16-ц
Цивільна юрисдикція
Щодо спадкування права довічного успадкованого володіння земельною ділянкою
Фабула справи: ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до сільської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - державна нотаріальна контора, про спадкування за заповітом.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що ОСОБА_6 отримав Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею. На підставі вказаного акту ОСОБА_6 отримав у користування земельну ділянку для організації фермерського господарства. Після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина на все належне йому майно, у тому числі й на вказану земельну ділянку, яка розташована на території сільської ради. Позивач повторно звернувся до державного нотаріуса державної нотаріальної контори ОСОБА_8 із заявою про прийняття спадщини щодо права користування земельною ділянкою, яка є предметом спору, однак нотаріусом було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину.
Із урахуванням зазначеного, позивач просив суд позов задовольнити, визнати за ним після померлого ОСОБА_6 право на довічне успадковуване володіння та користування вказаною вище земельною ділянкою.
Рішенням районного суду у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 - відмовлено.
Рішенням апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог.
Мотивація касаційної скарги: прокурор зазначив, що судом апеляційної інстанції не застосовано до спірних правовідносин положення ст.ст. 407, 1216 ЦК України, ст. 131, п. 6 прикінцевих положень ЗК України, а також п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», однак безпідставно застосовано положення ст. 23 Закону України «Про фермерське господарство» та п. 8 постанови Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі», які взагалі не регулюють спірні правовідносини. Аналіз чинного законодавства, що регулює порядок спадкування речових прав на земельні ділянки, на думку прокурора, свідчить, що право постійного користування землею, як і право довічного успадковуваного володіння, набуте на підставі державного акту, не підлягає спадкуванню. Спадкодавець отримав право на довічне успадковуване володіння спірною земельною ділянкою, однак за життя не скористався своїм правом на оформлення права власності або користування землею відповідно до норм ЗК України. Відповідно до п. 6 прикінцевих положень ЗК України громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні переоформити у встановленому законом порядку право власності або право оренди на них. Прокурор обґрунтував необхідність вступу у справу та подання касаційної скарги порушенням інтересів держави, що доводиться порушенням встановленого законом порядку набуття прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які перебувають у власності держави.
Правова позиція Верховного Суду: згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.
Зі змісту ч. 2 ст. 92 ЗК України слідує, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам законом не передбачена.
Відповідно до ч. 1 ст. 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Згідно із ч. 1 ст. 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
Відповідно до ст. 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.
Згідно із ч. 1 ст. 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.
Відповідно до ч. 2 ст. 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини), та ч. 2 ст. 102 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.
Відповідно до ст. 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).
Перехід у порядку спадкування права довічного володіння землею законом не передбачено. Чинним ЗК України не передбачено такого виду землекористування.
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обовязків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обовязки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Висновки: право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право володіння земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини. Із урахуванням зазначеного слід дійти висновку, що судом першої інстанції зроблено правильний та обґрунтований висновок щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3, оскільки чинним законодавством України не передбачено такого права на земельну ділянку, як довічне успадковане володіння, і таке право не може входити до складу спадщини і не може бути успадковано.
Ключові слова: склад спадщини, постійне користування землею
