Ухвала
23 січня 2023 року
місто Київ
справа № 305/1164/16-ц
провадження № 61-8355св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 25 січня 2022 року, ухвалене суддею Мигаль Г. П., та постанову Львівського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року, прийняту колегією суддів у складі Мельничук О. Я., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у липні 2016 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у подальшому уточненим, у якому просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за розпискою у сумі 637 568, 12 грн, відсотки за прострочення виконання грошового зобов`язання у розмірі 66 944, 64 грн та 3 % річних від простроченої суми за три з половиною роки прострочення виконання грошового зобов`язання у розмірі 66 944, 64 грн.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 23 жовтня 2012 року ОСОБА_2 позичив у нього та отримав особисто відповідно до складеної ним розписки у борг 625 000, 00 чеських крон, зобов`язався повернути ці кошти позивачу не пізніше ніж до 01 лютого 2013 року.
Стверджував, що у зазначений строк відповідач борг не повернув. На прохання позивача про сплату боргу відповідач звернувся із зустрічним проханням продовжити строк повернення боргу на певний час, на це позивач погодився. У подальшому відповідач знову звернувся з проханням продовжити строк повернення боргу ще на один рік. 23 травня 2016 року сплинув останній погоджений термін сплати боргу. На прохання позивача виконати взяті на себе зобов`язання та повернути борг відповідач повідомив позивача, що він борг не буде повертати, оскільки в нього немає коштів.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач заперечував проти позову, зазначив про необґрунтованість позовних вимог та заявив про застосування позовної давності.
Зазначив, що строк повернення суми у розмірі 625 000, 00 чеських крон визначений сторонами не пізніше ніж до 01 лютого 2013 року, а тому вже 02 лютого 2013 року позивач довідався про те, що борг у зазначеному розмірі не сплачений відповідачем. Тож позивач повинен був звернутися до суду із позовом до відповідача не пізніше 02 лютого 2016 року.
Стверджував, що позивач не надав жодного належного доказу про причини пропуску строку позовної давності. Відповідач вважав, що посилання на усні домовленості з ним про продовження строку виконання зобов`язання суперечить правовій природі договору позики. Такий строк встановлений лише розпискою, жодного іншого терміну не зафіксовано договором та/або додатком до нього.
На переконання відповідача, справа є у спорі з іноземним елементом, а тому відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право» повинно бути враховане право Чеської Республіки, оскільки договір позики укладений між позивачем та відповідачем на території Чеської Республіки, чеською мовою. Позивач проживає також на території Чеської Республіки станом на момент розгляду справи.
Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням від 13 червня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 11 квітня 2018 року, Франківський районний суд м. Львова у задоволенні позову відмовив.
Суди зазначили, що з урахуванням положень пункту 16 частини першої статті 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» та встановлених судом обставин, за відсутності відповідної згоди сторін договору про вибір права, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки правочин (а саме складення та підписання розписки від 23 жовтня 2012 року) більш тісно пов`язаний з правом Чеської Республіки - держави, де такий правочин укладено, позивач як позикодавець на обґрунтування позовних вимог на норми права Чеської Республіки не посилався, а отже немає правових підстав для задоволення позову.
Постановою від 01 липня 2020 року Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасував рішення Франківського районного суду м. Львова від 13 червня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 11 квітня 2018 року, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий судовий розгляд, Верховний Суд зазначив, що під час застосування права іноземної держави суд чи інший орган повинен встановити зміст його правових норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів (частини перша, друга статті 8 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Суд відповідно до правил частини третьої статті 8 Закону України «Про міжнародне приватне право», частини п`ятої статті 12 ЦПК України під час розгляду справи повинен роз`яснити особам, які беруть участь у справі, їх право подавати документи, що підтверджують зміст відповідних норм права іноземної держави, інакше сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм права.
При цьому судам потрібно мати на увазі, що якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті заходи, тоді частина четверта статті 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» дозволяє до спірних правовідносин застосовувати право України.
Також Верховний Суд встановив, що, відмовляючи у задоволенні позову, суди усупереч завданням цивільного судочинства не встановили повною мірою обставини, що мають істотне значення для розгляду справи по суті спору, не дослідили наявні докази.
Рішенням від 25 січня 2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року, Франківський районний суд м. Львова відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , здійснив розподіл судових витрат.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зазначив, що отримані судом документи не містять повної інформації про норми права Чеської Республіки, якими регулюються відносини щодо позики, не містять юридичних висновків про застосування положень законодавства Чеської Республіки щодо позовної давності, а відтак неповністю висвітлюють питання позовної давності. Окрім цього, офіційного тексту норм матеріального права Чеської Республіки з засвідченим перекладом українською мовою до суду не надано.
Враховуючи строк, протягом якого зазначена цивільна справа знаходиться у провадженні суду, заходи, вжиті судом для встановлення змісту норм права Чеської Республіки, поведінку сторін, представників сторін, які не надали до суду відповідних документів щодо встановлення змісту норм права Чеської Республіки, а також ту обставину, що зміст норм права Чеської Республіки, на підставі яких спір може бути вирішено, в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті судом заходи, суд на підставі частини четвертої статті 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» зробив висновок про застосування права України під час вирішення цієї справи.
З приводу суті спору суд зазначив, що відповідач не заперечує факт складання розписки від 23 жовтня 2012 року та отримання в борг грошей, водночас не надав належних та допустимих доказів на підтвердження погашення боргу, а тому позовні вимоги є обґрунтованими.
Застосовуючи позовну давність, суд врахував, що починаючи з 02 лютого 2013 року розпочався перебіг загального трирічного строку позовної давності, який закінчився 02 лютого 2016 року, а з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 08 липня 2016 року, тобто з пропуском позовної давності. На переконання суду, показання свідків у частині продовження строку виконання відповідачем зобов`язань за договором позики не є доказами поважності причин пропуску позивачем строку на звернення до суду.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 24 серпня 2022 року з використанням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Франківського районного суду м. Львова від 25 січня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 , ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявник, наполягаючи на тому, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права, підставами касаційного оскарження зазначених судових рішень визначив те, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20), згідно з якими позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності;
- суди першої та апеляційної інстанцій неповно з`ясували фактичні обставини справи та не дослідили долучені до матеріалів справи докази.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відповідач подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
ОСОБА_2 зазначає, що позивач звернувся до суду з пропуском позовної давності як за законодавством України, так і за законодавством Чеської Республіки. Стверджує, що позивач не довів, що не міг раніше дізнатися про порушення своїх прав відповідачем.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 01 вересня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
З метою визначення меж розгляду справи Верховний Суд застосовує правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За правилами частин першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційне провадження у справі підлягає закриттю з таких підстав.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач до позовної заяви долучив копію розписки про отримання грошей на чеській мові.
За змістом українськомовного тексту розписки:
«Я підтверджую цією розпискою, що сьогодні я позичив від ОСОБА_3 , персональний номер НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 , грошову суму 625 000, 00 чеських крон. Я зобов`язуюся повернути зазначеній особі цю суму у власні руки не пізніше ніж до 01 лютого 2013 року.
м. Мост, 23 жовтня 2012 року, ОСОБА_4 - підпис, персональний номер 700714/9996, АДРЕСА_1».
Згідно з українськомовним текстом згаданої розписки: «Засвідчення - легалізація: порядковий номер в книзі засвідчень О 1521/2012. Засвідчую, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_2 , особа якого була встановлена за дійсним офіційним посвідченням, власноручно підписав цей документ в моїй присутності.
м. Мост, 23 жовтня 2012 року ОСОБА_5 , уповноважена нотаріусом - Магістром Аленою Заградніковою».
«Засвідчення: засвідчую, що ця копія, яка складається з 1 листа, дослівно відповідає документу, з якого вона була зроблена і який складається з 1 листа. Юрист Ярослава Мала - нотаріус м. Мост».
Нотаріально засвідчена розписка від 23 жовтня 2012 року про отримання ОСОБА_6 625 000, 00 чеських крон складена на території м. Мост Чеської Республіки.
Позивач згідно із зазначеною розпискою на день її складання проживав за адресою: АДРЕСА_1 , а відповідач проживав за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач ОСОБА_7 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_6 .
Відповідач ОСОБА_8 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_7 .
Свої зобов`язання з повернення позики відповідач не виконав, про що свідчить наявність у позивача боргового документа - оригіналу розписки ОСОБА_8 від 23 жовтня 2012 року.
Позивач подав до суду письмові пояснення двох свідків, а саме ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .
У своїх поясненнях свідки зазначили, що у лютому 2013 року у їх присутності ОСОБА_8 звернувся до ОСОБА_1 з проханням продовжити йому термін для повернення боргу в розмірі 625 000, 00 чеських крон до травня 2015 року. Пізніше, у травні, також у їх присутності, ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_1 з проханням продовжити йому термін повернення боргу ще на один рік.
Щодо права, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин
Верховний Суд врахував, що справа, яка переглядається, має іноземний елемент, оскільки, незважаючи на те, що позивач і відповідач є громадянами України, договір позики сторони уклали на території Чеської Республіки, на момент укладення цього договору проживали на території цієї держави, а тому потрібно визначити, право якої держави (України чи Чеської Республіки) має застосовувати суд для вирішення спору між сторонами.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.
У частинах першій та другій статті 4 Закону України «Про міжнародне приватне право» зазначено, що право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України. Якщо згідно з частиною першою цієї статті неможливо визначити право, що підлягає застосуванню, застосовується право, яке має більш тісний зв`язок із приватноправовими відносинами.
За правилами статті 32 Закону України «Про міжнародне приватне право» зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв`язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов`язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.
Згідно з частиною першою статті 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до частин другої і третьої статті 32 цього Закону.
У пункті 16 частини першої статті 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є позикодавець за договором позики.
Додатково потрібно враховувати, що пунктами 1, 2 статті 48 Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах, ратифікованого Законом України від 10 січня 2002 року № 2927-III, встановлено, що правовідносини, що виникають в результаті укладення договорів, регулюються законодавством, яке обирається за згодою їхніх учасників. Якщо учасники не змогли домовитися, ці відносини регулюються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої було укладено договір, за винятком випадків, передбачених пунктом 3 цієї статті (вирішення спору стосовно нерухомого майна).
У справі, що переглядається, суди встановили, що договір позики сторони уклали у Чеській Республіці, на момент укладення договору позики позикодавець проживав у Чеській Республіці, а отже право, яке підлягає застосуванню до спірних матеріально-правових правовідносин, - це право Чеської Республіки.
Щодо місця проживання позивача на момент розгляду справи судами, то Верховний Суд врахував, що матеріалами справи також підтверджено, що позивач продовжував проживати у Чеській Республіці (довіреність, видана ОСОБА_1 23 листопада 2016 року у м. Мост Чеської Республіки, заява ОСОБА_1 від 18 червня 2019 року, направлена засобами поштового зв`язку з м. Мост Чеської Республіки, довіреність, видана ОСОБА_1 27 березня 2018 року у м. Прага Чеської Республіки).
Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов переконання, що до спірних матеріально-правових правовідносин підлягає застосуванню право Чеської Республіки, про що зазначав Верховний Суд у постанові від 01 липня 2020 року у справі, що переглядається, направляючи її на новий судовий розгляд.
Під час нового судового розгляду справи відповідно до частин першої та другої статті 8 Закону України «Про міжнародне приватне право», з метою встановлення змісту норм права, які регулюють відносини щодо позики коштів у сумі 625 000, 00 чеських крон відповідно до боргової розписки, вчиненої на території м. Мост Чеської Республіки 23 жовтня 2012 року, суд першої інстанції направив запит до Міністерства юстиції України для звернення до Компетентних органів Чеської Республіки з приводу встановлення змісту норм права, що регулюють відносини позики грошових коштів згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у Чеській Республіці. Суд просив надати та зазначити акти законодавства, що регулюють відносини щодо позики грошових коштів між фізичними особами, які діяли станом на 23 жовтня 2012 року та діють на цей час, зокрема, щодо форми укладення договору позики, в тому числі форми внесення змін щодо строків повернення позики, правові наслідки недотримання такої форми, докази, на які сторони мають право посилатися при усній домовленості щодо продовження строків повернення позичених коштів; також встановити зміст норм права щодо строку позовної давності до правовідносин, що виникають із договорів позики грошових коштів, яка оформлена борговою розпискою, а саме початок перебігу строку позовної давності, переривання, сплив строку позовної давності, наслідки спливу строку позовної давності, поновлення строку позовної давності. Крім цього, у зв`язку з тим, що позивач вимагає стягнення 3-х відсотків річних від простроченої суми за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, суд просив зазначити та надати акти законодавства, що регулюють питання щодо відповідальності позичальника за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання щодо повернення грошових коштів за борговою розпискою, що передбачено законодавством Чеської Республіки.
21 жовтня 2021 року Міністерство юстиції України направило на адресу суду першої інстанції отриману від Міністерства юстиції Чеської Республіки інформацію, переклад якої надав відповідач на виконання вимог ухвали суду, внесеної до протоколу судового засідання 29 листопада 2021 року.
Також відповідач просив долучити до матеріалів справи переклад документів, наданих Департаментом з питань дотримання законодавства Міністерства юстиції Чеської Республіки. У цих документах Департамент з питань дотримання законодавства Міністерства юстиції Чеської Республіки надав роз`яснення, які положення Цивільного кодексу Чеської Республіки підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
На підставі частини четвертої статті 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» про застосування права України під час вирішення цієї справи суди першої та апеляційної інстанцій наведеного не врахували та зробили помилкові висновки, що зміст норм права Чеської Республіки, на підставі яких спір може бути вирішено, в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті судом заходи, оскільки у матеріалах справи є переклад норм права Чеської Республіки, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, з відповідним роз`ясненням щодо застосування цих норм права Департаменту з питань дотримання законодавства Міністерства юстиції Чеської Республіки.
Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин суди першої та апеляційної інстанцій мали застосовувати право Чеської Республіки, враховуючи, що у матеріалах справи наявні переклад цих норм права та роз`яснення щодо їх застосування, а тому помилковим є посилання судів першої та апеляційної інстанцій на правила частини четвертої статті 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» про застосування права України під час вирішення цієї справи у зв`язку з неможливістю встановлення змісту норм права Чеської республіки, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Оцінка аргументів касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з положенням пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
У справі, яка переглядається, касаційну скаргу подано та касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених положенням пунктів 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
1. Щодо релевантності до спірних правовідносин правових висновків Верховного Суду, наведених заявником у касаційній скарзі як підстави касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У справі, що переглядається, касаційну скаргу подано та касаційне провадження відкрито з підстав, зокрема, передбачених положенням пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Так, підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі є положення пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, тобто неврахування висновків щодо застосування певної норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20), згідно з якими позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
Проте зазначена підстава касаційного оскарження не підтвердилася під час перегляду справи в межах доводів касаційної скарги позивача, оскільки Верховний Суд встановив, що до спірних правовідносин суди першої та апеляційної інстанцій повинні були застосовувати норми права Чеської Республіки, враховуючи, що Міністерство юстиції Чеської Республіки надало витяг з Цивільного кодексу Чеської Республіки щодо норм права, які підлягають застосуванню до правовідносин з договору позики, а також щодо застосування правил про позовну давність. Сторона відповідача надала переклад цих норм права, а також просила долучити до матеріалів справи роз`яснення Департаменту з питань дотримання законодавства Міністерства юстиції Чеської Республіки щодо положень Цивільного кодексу Чеської Республіки, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
У постанові від 11 листопада 2020 року у справі № 753/11009/19 (№ 753/21770/14) (провадження № 61-1903св20) Верховний Суд зазначив, що відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обов`язковими у застосуванні є правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, а також у постановах Верховного Суду України у разі, якщо не встановлено підстав для відступу від такого висновку.
Правовий висновок (правова позиція) - це тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, що є обов`язковим для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших судових справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних правових відносин між іншими особами. Таке тлумачення має на меті на підставі загальних засад права здійснити конкретизацію змісту певної норми права шляхом уточнення такого змісту (як звужувального, так і розширювального), визначення сфери її застосування, співвідношення з іншими нормами права у їх системному взаємозв`язку та взаємодії, а так само шляхом застосування інших методів тлумачення, що дозволяють судові визначити дійсний зміст певного запровадженого правила поведінки, а так само й визначення застосування такої норми права за аналогією до інших відносин тощо.
Відповідно до частин п`ятої та шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
У постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про застосування частини п`ятої статті 267 ЦК України щодо захисту порушеного права у разі визнання поважними причин пропущення позивачем позовної давності. У цих постановах Верховний Суд не викладав правових висновків щодо застосування норм права про позовну давність, передбачених цивільним кодексом Чеської Республіки.
Правила про позовну давність є нормами матеріального права, а тому у спірних правовідносинах не підлягають застосуванню правові висновки про застосування правил позовної давності за законодавством України, касаційна скарга не містить доводів про застосування правових висновків Верховного Суду про позовну давність за правом Чеської Республіки, так само заявник не визначав такої підстави касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, як відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права Чеської Республіки про позовну давність.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження
№ 14-737цс19).
Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27 березня 2020 року у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин та об`єкт (предмет).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, з метою конкретизації висновків, викладених, зокрема, у постанові від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16; постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/7, постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16, зазначила, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Наведене дає підстави для висновку, що у цій справі не існує подібності змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин зі справами, які наведені заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, що є підставою для закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд касаційної інстанції встановив, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
2. Щодо оцінки обґрунтованості касаційного оскарження рішень судів на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України
Верховний Суд визнає, що у касаційній скарзі відсутні належно викладені підстави касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій відповідно до пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України - оскарження судових рішень з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України.
В оцінці доводів касаційної скарги, що суди першої та апеляційної інстанцій неповно з`ясували фактичні обставини справи та не дослідили долучені до матеріалів справи докази Верховний Суд врахував таке.
У постанові від 10 листопада 2021 року у справі № 761/10548/18 (провадження № 61-10409св20) Верховний Суд зазначив, що потрібно враховувати, що така підстава касаційного оскарження, як недослідження судами першої та апеляційної інстанцій доказів у справі, може вважатися належно викладеною, якщо містить доводи про те, що суди першої та/або апеляційної інстанцій не здійснили дослідження зібраних у справі доказів, виключно за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу, що відповідає пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Натомість у справі, яка переглядається, заявник на обґрунтування такої підстави касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій не навів належних доводів про те, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без врахування правових висновків Верховного Суду в цій частині позовних вимог або відсутності правового висновку Верховного Суду чи необхідності відступлення від вже існуючого правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. До того ж заявник не зазначив, які докази не дослідив суд та не надав їм оцінку.
За таких обставин, Верховний Суд визнає, що така підстава касаційного оскарження як нездійснення дослідження зібраних у справі доказів, що мало відповідати пункту 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини першої статті 411 ЦПК України, належно не викладена заявником у касаційній скарзі.
Підсумовуючи, наведені заявником підстави касаційного оскарження за змістом та обґрунтуванням не відповідають вимогам пункту 4 частини другої статті 389 та пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, враховуючи, що касаційне провадження, що відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, підлягає закриттю.
Наведена заявником друга підстава касаційного оскарження судових рішень (неналежне дослідження доказів) не може бути визнана Верховним Судом такою, що відповідає вимогам пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, оскільки зміст наведеного правила свідчить про те, що зазначений пункт підлягає застосуванню за умови викладення та обґрунтованості заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість заявленої у касаційній скарзі першої підстави касаційного оскарження (неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правового висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права у подібних правовідносинах), тому недослідження доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) не може бути належною, достатньою та самостійною підставою касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
За таких обставин, переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що наявність наведеної у касаційній скарзі ОСОБА_1 підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не була підтверджена після відкриття касаційного провадження.
Оскільки наявність наведеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не підтверджено після відкриття касаційного провадження, то відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 підлягає закриттю.
Керуючись статтею 396 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 25 січня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, відкрите на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, закрити.
Ухвала суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак
