ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/1233/23 Справа № 242/4413/16-ц Суддя у 1-й інстанції - Черков В.Г. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 березня 2023 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Агєєва О.В.,
суддів: Корчистої О.І., Мірути О.А.,
за участю секретаря судового засідання Шумило І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу №242/4413/16-ц за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління державної казначейської служби України у Донецькій області, третя особа ОСОБА_2 , про відшкодування матеріальних збитків завданих терористичним актом, з апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України, на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 30 березня 2022 року, ухвалене у складі судді Черкова В.Г., -
ВСТАНОВИВ:
В вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління державної казначейської служби України в Донецькій області та просив відшкодувати йому за рахунок Державного бюджету України шляхом списання з Державного бюджету України через управління Державного казначейства в Донецькій області на його користь 267390,58 грн матеріальних збитків, завданих терористичним актом. В обґрунтування своїх вимог, з урахуванням їх уточнення, позивач вказав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 він придбав у власність житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . У липні 2013 року на цій же земельній ділянці він збудував новий житловий будинок, а саме: виготовив проект, придбав будівельні матеріали, провів утеплення стін, облаштував кухню та ванну кімнату, встановив пластикові вікна, вхідні та прохідні двері й усього витратив 267390,58 грн. 19 січня 2015 року під час обстрілу міста Авдіївка Донецької області його новий будинок був зруйнований. Слідчим відділом Авдіївського міського відділу ГУ МВС України в Донецькій області відкрито кримінальне провадження №12015050490000058 за частиною першою статті 115 КК України, внесеним до Єдиного реєстру досудових розслідувань 19 січня 2015 року, оскільки внаслідок артилерійського обстрілу крім пошкодження його будинку було поранено військовослужбовця. Позивач вважає, що оскільки внаслідок артобстрілу будинок пошкоджений, то спричинені йому матеріальні збитки мають бути відшкодовані державою. У судовому засіданні представник позивача уточнив позовні вимоги та просив стягнути на користь позивача 231266 грн. за шкоду, завдану терористичним актом.
Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 07 лютого 2018 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою апеляційного суду Донецької області від 29 травня 2018 року апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, рішення Селидівського міського суду Донецької області від 07 лютого 2018 року без змін.
Постановою КЦС ВС від 21 жовтня 2020 року рішення Селидівського міського суду Донецької області від 07 лютого 2018 року та постанову апеляційного суду Донецької області від 29 травня 2018 року скасовано, направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Селидівського міського суду Донецької області 30 березня 2022 року (з урахуванням додаткового рішення від 13 січня 2023 року) позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління державної казначейської служби України у Донецькій області, третя особа ОСОБА_2 , про відшкодування матеріальних збитків, завданих терористичним актом, задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 231266 грн. 00 коп.
Не погодившись з зазначеним судовим рішенням, Кабінет Міністрів України подав апеляційну скаргу, у якій просив рішення суду скасувати, відмовивши у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування зазначив, що в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутні відомості щодо розгляду справи Верховним Судом, відсутня і вказана постанова Верховного Суду від 21.10.2020 року. В матеріалах справи відсутні докази введення будинку позивача як новозбудованого об`єкту нерухомого майна в експлуатацію у встановленому порядку і набуття цим майном статусу об`єкта нерухомого майна як об`єкта цивільного права. Сам факт знаходження будівельних матеріалів на земельній ділянці, яка належить ОСОБА_1 не визначає право власності вказаних матеріалів. До позову надані копії документів щодо придбання будівельних матеріалів у значній кількості але у документах відсутні відомості щодо особи, яка їх придбала. При цьому відсутні і докази того, що придбані матеріали використовувалися для будівництва житлового будинку. Посилання суду на звіт незалежного експерта-оцінювача ОСОБА_3 про розмір шкоди, спричиненої нерухомому майну - житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , є безпідставним, адже строк дії звіту закінчився на час розгляду справи, а тому вказаний Звіт не є допустимим та належним доказом. Щодо порушення державою позитивних обов`язків, то суд першої інстанції не наводить жодних доказів нездатності держави України підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати права людей. Тоді як з обставин справи вбачається, що має місце неможливість держави України підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати права людей в у мовах збройної агресії проти України російської федерації та про активні дії з боку держави для виконання державою обов`язку забезпечення і захисту прав людини. Зважаючи на широкомасштабну терористичну діяльність сепаратистів, підтримуваних Російською Федерацією, Україна не мала об`єктивної можливості попередити всі терористичні акції. Відтак, неможливість попередження обстрілів у м.Авдіївка, внаслідок якого зруйноване належне позивачу житло, не може бути достатнім свідченням неналежного виконання Державою свого позитивного обов`язку стосовно гарантування права на майно, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Як слідує з матеріалів справи, на даний час держава в особі її уповноважених органів продовжує здійснювати розслідування злочину, внаслідок якого позивачу було завдано шкоду. Жодних рішень уповноважених державних органів, які б свідчили про необ`єктивність і незалежність цього розслідування, судом не встановлено. Позивач не надав доказів звернення до Донецької обласної державної адміністрації або будь якого іншого органу влади з приводу відшкодування спричиненої шкоди, надання матеріальної допомоги на відновлення будинку, а також відсутності компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу. Позивачем не надано було до Суду жодного доказу стосовно прийняття рішень відповідними органами державної влади про відмову виплати матеріальної допомоги за пошкоджене майно. Судом також не враховано висновки ВП ВС у постанові від 22.09.2020 року по справі №910/378/19, що призвело до ухвалення оскаржуваного рішення.
Позивач надав відзив на апеляційну скаргу, у якому просив рішення залишити без змін, а скаргу без задоволення. В обґрунтування зазначив, що позивні вимоги заявлено на суму 231266 грн. з тих причин, що оцінювальний висновок на відновлення зруйнованого будинку складено саме на таку суму. Слідчий орган не встановив особу, винну у руйнуванні його будинку. Вважає, що має право на відшкодування збитків, які завдані терористичним актом за рахунок коштів Державного бюджету України. Відсутність на час звернення до суду у законодавстві України положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості та рухомого майна терористичним актом не перешкоджає позивачу вимагати від держави компенсації за невиконання позитивного обов`язку на підставі ст.1 Першого протоколу до Конвенції. В будь-якому випадку держава не запровадила дієві механізми компенсації за пошкоджене чи знищене майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж більш ніж 6 років.
Іншими учасниками справи відзив на апеляційну скаргу не надано.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Представник Кабінету Міністрів України Вірченко Ю.М. в судовому засіданні апеляційного суду, яке проводилось в режимі відео конференції, підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.
Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання, оскільки відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої без змін.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною першою, другою та п`ятою стаття 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 12 жовтня 2012 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу набув у власність житловий будинок із надвірними будівлями, розташований на земельній ділянці розміром 0,1га, кадастровий номер 1410200000:04:011:0051, за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно свідоцтва про право власності від 09 вересня 2013 року земельна ділянка розміром 0,1га, кадастровий номер 1410200000:04:011:0051, за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_1 .
23 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Авдіївського міського відділу УМВС України в Донецькій області з заявою про проведення розслідування щодо пошкодження будинку внаслідок попадання снаряду 19 січня 2015 року, в результаті якого стіни, дах та вікна зазнали значних пошкоджень.
23 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Авдіївського міського голови з заявою, в якій просив скласти акт про пошкодження будинку.
Відповідно до витягу з кримінального провадження від 19 січня 2015 року №12015050490000058 Авдіївський міський відділ УМВС України в Донецькій області відкрив кримінальне провадження за частиною другою статті 15, частиною першою статті 115 КК України, згідно з фабулою якого 19 січня 2015 року під час артилерійського обстрілу м.Авдіївка військовослужбовець в/ч НОМЕР_1 командир роти ОСОБА_4 отримав тілесні ушкодження та було пошкоджено будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 .
Кримінальне провадження №12015050140000058, до якого були долучені матеріали за зверненням ОСОБА_1 , передано за підслідністю до Управління Служби безпеки України в Донецькій області, та на момент розгляду даної справи в судах першої й апеляційної інстанцій воно не завершене.
Згідно з листами департаменту фінансів Донецької обласної державної адміністрації від 11 квітня 2017 року №02-02/22-611-4 і від 02 червня 2017 року №02-02/22-984-4 допомога ОСОБА_1 на відновлення пошкодженого майна за адресою: АДРЕСА_1 , з обласного та місцевого бюджетів не надавалася.
Відповідно до листа міської комісії з питань матеріальної допомоги громадянам Військово-цивільної адміністрації м.Авдіївка Донецької області від 10 травня 2017 року №2 ОСОБА_1 до міської комісії з надання матеріальної допомоги громадянам за рахунок коштів міського бюджету не звертався.
Відповідно до акта попереднього обстеження об`єктів, які постраждали внаслідок проведення бойових дій на території м. Авдіївка, від 10 травня 2017 року робочою групою на підставі звернення ОСОБА_1 здійснене обстеження житла, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яке постраждало внаслідок бойових дій на території м.Авдіївка.
В результаті обстеження встановлено: повне руйнування шиферного покриття та кровляної конструкції даху житлового будинку, руйнування дерев`яного перекриття с дахом та стель, міжкімнатної перегородки між залом та спальнею, коридором та кухнею, оздоблювальних матеріалів в житлових кімнатах, пошкодження всіх міжкімнатних дверей, шести металопластикових віконних блоків, водопостачання, електропроводки та електролічильника, сантехприборів та вхідних дверей.
Згідно зі звітом про оцінку розміру шкоди, завданої нерухомому майну об`єкту незавершеного будівництва, житловому будинку, загальною площею 97,84 м2, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , вартість відновлювального ремонту з урахуванням фізичного зносу складає 231266 грн, вартість будівельних матеріалів, виробів та конструкцій 202 590 грн. Звіт складений у 2015 році без зазначення дати.
Відповідно до проекту та локального кошторису на будівельні роботи індивідуального житлового будинку його вартість склала 241394 грн.
Згідно з наданими позивачем квитанціями про купівлю будівельних матеріалів їх загальна вартість склала 271895,22 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції посилався на відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та не відновлення житла. Суд зазначив, що враховує постанову КМУ №767 від 02.09.2020 року, якою затвердженийПорядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру,однак вважає, щоналежним способом захисту прав позивача є стягненнягрошової компенсації, оскільки постанова прийнята майже через три роки з моменту пошкодження житла позивача. Тобто до прийняття зазначених нормативно-правових актів позивач не мав можливості отримати відповідну компенсацію з обставин, що від неї не залежали.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком та зазначає наступне.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
За змістом частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Аналіз наведеного свідчить про те, що предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначення позивачами конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.
Необхідність застосування цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, (провадження №14-473цс18), в якій зазначено, що «згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм».
З аналізу наведених норм процесуального права вбачається, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Звертаючись до суду ОСОБА_1 мотивував позов, зокрема й тим, що порядок відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення АТО в Донецькій та Луганській областях досі не затверджений та з причин бездіяльності КМ України мешканці цих областей кинуті на призволяще. Також зазначив, що право на судовий захист права власності гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конституцією України (ст.41), а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
Оцінюючи спірні правовідносини, апеляційний суд виходить із того, що зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.
Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
Позивач в обґрунтування позову керувався статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та зазначив що шкода, завдана внаслідок терористичного акту, має бути відшкодована державою.
Частиною першою статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).
З огляду на зміст наведених положень закону, реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, у законодавстві України не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.
При цьому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не тільки не було визначеної процедури виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08).
Відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів Українивід 18 грудня 2013 року №947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року №623, механізм застосування якого фактично не визначений.
Передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.
З аналогічних підстав не породжує у позивачів такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.
Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів.
Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини десятої вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання.
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, оскільки передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу).
Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Отже, суд першої інстанції вірно зазначив, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.
Водночас суд першої інстанції правильно виходив із того, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Позивач, зокрема, зазначив, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважали, що мають право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту нерухомого майна, в розмірі реальної його вартості.
Також позивач посилався на відсутність компенсації завданої шкоди, відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту нерухомого майна, обов`язок держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.
Зазначені доводи ОСОБА_1 є доведеними.
Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява №54522/00, §113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», §114).
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від
29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява №8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява №13216/05, §188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява №40167/06, §152-242).
Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
Саме до таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі №265/6582/16-ц (провадження №14-17цс19).
Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Loizidou проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, «Myra Xenides-Arestis проти Туреччини» від 07 грудня 2006 року; «Chiragov and Others проти Вірменії» [ВП] від 16 червня 2015, п. 199, «Sargsyan проти Азербайджану» [ВП] від 16 червня 2015 року).
У справі «Dokic проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».
На підставі зазначеної судової практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.
У будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року №947 затверджено Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання. Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року №767 до цього Порядку були внесені зміни, якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації.
Відповідно до пункту 3 вказаного Порядку грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, яке перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».
Відповідно до пунктів 5, 6 зазначеного Порядку рішення про надання постраждалим грошової допомоги та її розмір приймає Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади. Рішення про надання грошової компенсації приймають комісії з розгляду питань, пов`язаних з наданням грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації (далі - комісія), на підставі поданих органами місцевого самоврядування, а у разі їх відсутності - військово-цивільними адміністраціями населених пунктів сформованих та затверджених списків постраждалих на виплату грошової компенсації.
Комісія утворюється в Донецькій та Луганській областях Донецькою та Луганською облдержадміністраціями. Рішення про утворення комісії погоджується з Мінреінтеграції.
Зміни у законодавстві, якими був запроваджений порядок здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, набули чинності 08 вересня 2020 року, а розпорядження щодо створення комісії з розгляду зазначених питань ухвалено Донецькою обласною державною адміністрацією, обласною військово-цивільною адміністрацією прийнято лише у жовтні 2020 року.
З даним позовом до суду позивач звернувся у вересні 2016 року, коли у законодавстві України не було унормовано порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту. Крім того, після запровадження з 08 вересня 2020 року державою порядку здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, такий порядок позивачу роз`яснений не був, факт звернення останнього до відповідної комісії з розгляду зазначених питань не підтверджено.
Справа неодноразова розглядалась судами різних інстанцій протягом 7 років.
У частині першій статті 4 ЦПК України, частині першій статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Отже, на час звернення до суду з цим позовом права позивача були порушені, юридичної основи для отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачу майна у законодавстві України розроблено не було, а тому позивач у цій справі не мав іншого ефективного способу захисту порушених прав, аніж звернення до суду.
Подібні висновки викладені в ухвалах Верховного Суду від 09 серпня 2021 року у справі №757/27082/18 (провадження №61-13046св21), від 01 листопада 2021 року у справі №243/2107/18 (провадження №61-9470сво21) та постановах Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі №243/5286/17 (провадження №61-8896св21) та від 16 лютого 2022 року у справі №264/881/18 (провадження №61-10686св21).
Враховуючи відсутність в Україні на час подання позову та розгляду справи підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення АТО на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність позивачем, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно його права власності на таке майно, а тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
Визначаючи розмір такої компенсації, суд першої інстанції, виходячи з фактичних обставин справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з держави України на користь позивача грошової компенсації у розмірі 231266,00 грн., яка є доведеною позивачем.
Зазначене відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), які підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20).
Подібні висновки викладені також в ухвалах Верховного Суду від 09 серпня 2021 року у справі № 757/27082/18 (провадження № 61-13046св21), від 01 листопада 2021 року у справі № 243/2107/18 (провадження № 61-9470сво21), постановах Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року у справі № 757/18055/18-ц (провадження № 61-15453св20), від 27 жовтня 2021 року у справі № 243/5286/17 (провадження № 61-8896св21), від 24 листопада 2021 року у справі № 243/2107/18 (провадження № 61-9470св21), від 07 лютого 2022 року у справі № 242/4767/16-ц (провадження № 61-3999св21), від 16 лютого 2022 року у справі № 264/881/18 (провадження № 61-10686св21) та від 03 серпня 2022 року у справі № 265/5850/17 (провадження № 61-10581св21).
Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19, оскільки у цій справі установлено інші фактичні обставини справи, зокрема, майно, вартість якого просив відшкодувати позивач, було викрадено невідомими особами і за вказаним фактом здійснювалося кримінальне провадження, а страхові відшкодування, за встановленими судами обставинами, не підлягали виплаті за відсутності страхового випадку.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Враховуючи зазначене, відповідно до статті 375 ЦПК України апеляційна скарга відповідача підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги позивача без задоволення, підстави для перерозподілу судових витрат за результатами розгляду апеляційної скарги відсутні.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.
Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 30 березня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повне судове рішення складено 29 березня 2023 року.
Головуючий суддя:О.В. Агєєв
