ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 липня 2023 року
м. Київ
справа № 216/1675/22
провадження № 51-1363км23
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 ,
у режимі відеоконференції:
представника потерпілої ОСОБА_7 ,
засудженого ОСОБА_8 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу з доповненням засудженого ОСОБА_8 та касаційну скаргу його захисника - адвоката ОСОБА_6 , на вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 20 жовтня 2022 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42022041630000037 за обвинуваченням
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Тамарино Бериславського району Херсонської області та жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 426-1, ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 20 жовтня 2022 року дії ОСОБА_8 були перекваліфіковані з ч. 1 ст. 115 КК на ч. 1 ст. 119 цього Кодексу і його було засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, а за ч. 5 ст. 426-1 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_8 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.
Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК зараховано у строк покарання ОСОБА_8 строк попереднього ув`язнення з 01 квітня 2022 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.
Цивільний позов ОСОБА_9 до ОСОБА_8 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задоволено повністю.
Постановлено стягнути з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_9 250 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди та 32 818 грн у рахунок відшкодування витрат на поховання, а на користь ОСОБА_10 - 250 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди і 7848,50 грн щомісячно у зв`язку із втратою годувальника, починаючи з 01 квітня 2022 року до досягнення дитиною повноліття.
Вирішено питання щодо процесуальних витрат і речових доказів у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком суду ОСОБА_8 визнано винуватим і засуджено за те, що він, будучи військовослужбовцем за призовом під час мобілізації військової частини НОМЕР_1 , обіймаючи посаду стрільця 2 відділення 1 взводу 3 стрілецької роти зведеного батальйону у військовому званні «молодший сержант» та будучи за своїм військовим званням начальником для військовослужбовців рядового складу цієї частини, тобто військовою службовою особою, 01 квітня 2022 року приблизно о 19:00, перебуваючи на території ротно-опорного пункту 3 стрілецької роти зведеного батальйону вказаної військової частини, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , діючи умисно, в умовах воєнного стану, порушуючи вимоги статей 4, 11, 21, 22, 28-33, 49, 59 Статуту внутрішньої служби Збройних сил України та статей 1, 4 Дисциплінарного статуту Збройних сил України, застосував насильство щодо підлеглого - військовослужбовця за призовом під час мобілізації військової частини НОМЕР_1 , рядового ОСОБА_11 із застосуванням зброї - багнета-ножа, що спричинило тяжкі наслідки у вигляді смерті останнього, а саме під час конфлікту з приводу перебування рядового ОСОБА_11 у стані алкогольного сп`яніння молодший сержант ОСОБА_8 завдав одного удару клинком багнета-ножа в грудну клітку рядового ОСОБА_11 , чим заподіяв йому тілесне ушкодження з ушкодженням серця та лівої легені, від якого він помер на місці.
Крім того, ОСОБА_8 у тому ж місці та в той же час у ході раптово виниклої сварки з підлеглим ОСОБА_11 з причин перебування останнього в стані алкогольного сп`яніння й вилучення в нього пляшки з алкогольним напоєм, намагаючись зупинити неочікувану агресивну поведінку потерпілого, який наближався до нього, та уникнути провокованої останнім бійки, діючи необережно внаслідок злочинної недбалості, не передбачаючи настання суспільно небезпечних наслідків у виді заподіяння смерті, хоча повинен був і міг передбачити, завдав ОСОБА_11 одного удару клинком багнета-ножа в грудну клітку, чим спричинив останньому тілесне ушкодження з ушкодженням серця та лівої легені, від якого потерпілий помер на місці.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 13 грудня 2022 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_8 залишив без змін.
Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги
Захисник ОСОБА_6 , посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить вирок місцевого суду змінити, кримінальне провадження в частині обвинувачення ОСОБА_8 за ч. 5 ст. 426-1 КК закрити на підставі пунктів 2, 3 ч. 1 ст. 284 КПК, у зв`язку з тим, що в діянні підзахисного відсутній склад інкримінованого кримінального правопорушення, не встановлено достатніх доказів для доведення його винуватості в суді й вичерпано можливості їх отримати, ухвалу апеляційного суду скасувати, а призначене ОСОБА_8 за ч. 1 ст. 119 КК покарання у виді позбавлення волі залишити без змін та звільнити його від відбування призначеного покарання з випробуванням. Крім того, просить зменшити розмір відшкодування моральної шкоди на користь ОСОБА_9 і ОСОБА_10 до 50 000 грн та відмовити в задоволенні вимог про стягнення щомісячно відшкодування шкоди в розмірі 7 848, 50 грн у зв`язку з втратою годувальника, оскільки виплати у зв`язку з втратою годувальника передбачені державою.
За доводами касаційної скарги, захисник не погоджується з правовою кваліфікацією дій ОСОБА_8 за ч. 5 ст. 426-1 КК.
Зокрема, він не згоден із висновком місцевого суду про те, що за встановлених обставин ОСОБА_8 , з огляду на вимоги статей 5, 6 Дисциплінарного статуту Збройних сил України, мав повноваження віддати наказ іншим підлеглим військовослужбовцям про затримання рядового ОСОБА_11 із негайним доставленням його до уповноваженої службової особи або повідомленням такої особи про затримання і місцеперебування затриманого, тоді як ОСОБА_11 , будучи в стані алкогольного сп`яніння посягав на життя і здоров`я підзахисного.
На переконання ОСОБА_6 , під час конфлікту між ОСОБА_8 і потерпілим його підзахисний не перевищував своїх військових службових повноважень чи влади та не застосовував насильства до ОСОБА_11 , а оборонявся від неправомірних агресивних дій потерпілого і з необережності, відштовхуючи його від себе, завдав удару багнетом-ножем у грудну клітку,а тому за обставин цієї справи кваліфікація дій підзахисного за ч. 5 ст. 426-1 КК є неправильною.
На думку скаржника, у цій справі має місце конкуренція кримінально-правових норм і кримінальне правопорушення, вчинене з необережності, не може бути віднесене до правопорушення, вчиненого із застосуванням насильства.
Звертає увагу захисник і на те, що співвідношення умислу і необережності має взаємовиключний характер і ці дві форми не можуть одночасно характеризувати суб`єктивну сторону одного й того ж злочину - вчиненого в один час, одним суб`єктом щодо одного й того самого потерпілого.
За твердженням ОСОБА_6 , апеляційний суд не усунув порушень, допущених місцевим судом, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги сторони захисту, не оцінив їх та не навів обґрунтованих мотивів на їх спростування.
Також захисник не погоджується з поданим потерпілою цивільним позовом, вважає суму відшкодування, визначену в ньому, завищеною і такою, що не співмірна з вчиненим ОСОБА_8 кримінальним правопорушенням, а тому, на його переконання, необхідно зменшити суму відшкодування моральної шкоди та відмовити у задоволенні позову в частині відшкодування матеріальної шкоди.
Засуджений ОСОБА_8 , посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати судові рішення в частині визнання його винуватим за ч. 5 ст. 426-1 КК, закрити кримінальне провадження з підстав відсутності в його діях цього складу кримінального правопорушення, залишити без зміни призначене за ч. 1 ст. 119 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки та звільнити його від відбування призначеного покарання з випробуванням.
Як і захисник, засуджений не погоджується з правовою кваліфікацією його дій за ч. 5 ст. 426-1 КК.
На переконання ОСОБА_8 , суд не встановив достатніх доказів доведеності його винуватості за ч. 5 ст. 426-1 КК.
Наголошує на тому, що він не застосовував насильства до потерпілого, а лише оборонявся від його агресивних дій. Вказує про відсутність у нього умислу на заподіяння ОСОБА_10 будь-якої шкоди та наявність в його діях необережної форми вини у виді злочинної недбалості.
Як зазначає ОСОБА_8 , апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження в апеляційному порядку, належним чином не розглянув доводів, викладених в апеляційних скаргах сторони захисту, а лише обмежився перерахуванням доказів, покладених в основу вироку, і загальним формулюванням про доведеність його винуватості у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень.
Засуджений вважає таким, що не відповідає принципу справедливості розмір стягнення відшкодування моральної шкоди та матеріальної шкоди.
У доповненні до касаційної скарги засуджений зазначає про помилковість висновків судів попередніх інстанцій стосовно наявності в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 426-1 КК.
На думку ОСОБА_8 , суди під час кваліфікації його дій за ч. 5 ст. 426-1 КК не надали належної оцінки відсутності у нього прямого умислу на спричинення смерті ОСОБА_11 .
Також указує, що поза увагою судів залишились обставини, які свідчать про його намагання уникнути бійки з потерпілим, а також те, що після вилучення з будинку алкоголю, де останній проживав, ОСОБА_11 намагався перешкодити цьому і почав поводити себе агресивно.
За твердженням засудженого, суд не надав належної оцінки механізму заподіяння тілесного ушкодження, його поведінці після завдання удару та його показанням.
Вважає, що, коли потерпілий із застосуванням насильства почав чинити опір його законним діям, відносини між ним і ОСОБА_11 вийшли за межі службових і в нього виникло право на самозахист, а тому, всупереч висновкам суду, він не мав реальної можливості запобігти цьому шляхом вжиття заходів, передбачених ст. 6 Дисциплінарного статуту.
На його переконання, за обставин, установлених судами попередніх інстанцій, він не мав можливості вжити інших заходів, визначених статутами, які були б ефективними для відвернення агресивних, насильницьких дій зі сторони потерпілого.
Наголошує на тому, що застосування командиром (начальником) в умовах воєнного стану чи бойовій обстановці заходів фізичного впливу та зброї у зв`язку з вчиненням підлеглим кримінального правопорушення, пов`язаного з непокорою, опором чи погрозою начальнику, застосуванням насильства, регламентовані ст. 22-1 Статуту внутрішньої служби, яка йому не була інкримінована.
Як зазначає ОСОБА_8 , в обвинувальному акті та у вироку суду не конкретизовані положення нормативних актів, які розкривають об`єктивну сторону кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 426-1 КК, а саме невідповідність його дій та причинно-наслідковий зв`язок між перевищенням повноважень і його наслідками. На думку засудженого, нерозкриття в обвинувальному акті інкримінованих йому статей Статуту внутрішньої служби та Дисциплінарного статуту свідчить про некоректність пред`явленого обвинувачення і порушення його права на захист.
Крім того, вказує, що суд вийшов за межі пред`явленого обвинувачення, оскільки дійшов висновку про порушення ОСОБА_8 вимог статей 5, 6 Дисциплінарного статуту, однак порушення цих статей йому не було інкриміновано.
На переконання засудженого, враховані судами дані про його особу, обставини, що пом`якшують покарання та відсутність обставин, які його обтяжують, дають достатні підстави для призначення покарання за ч. 1 ст. 119 КК зі звільненням від його відбування з випробуванням за ст. 75 цього Кодексу.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 та засуджений ОСОБА_8 , надавши відповідні пояснення, підтримали подані касаційні скарги.
Прокурор ОСОБА_5 та представник потерпілої ОСОБА_7 заперечили проти задоволення касаційних скарг сторони захисту.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, Суд дійшов висновку, що подані стороною захисту касаційні скарги необхідно задовольнити частково з огляду на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Частиною 1 ст. 412 КПК передбачено, що істотними є такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Зі змісту ст. 370 КПК, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, убачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Як передбачено ст. 419 КПК, в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, має бути зазначено: короткий зміст вимог, викладених у апеляційних скаргах, та зміст судового рішення суду першої інстанції; узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, й узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження; обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, з посиланням на докази; мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними та мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. У разі залишення апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, на яких її визнано необґрунтованою.
Суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції, і це покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК. Водночас у певних випадках дослідження доказів апеляційним судом може бути визнано додатковою гарантією забезпечення права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що згідно зі статтями 2, 7, 370, 404, 419 КПК при перегляді вироку місцевого суду апеляційний суд, дотримуючись засад кримінального провадження, зобов`язаний ретельно перевірити всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, з`ясувати, чи повно, всебічно та об`єктивно здійснено судове провадження, чи було у передбаченому вказаним Кодексом порядку здобуто докази обвинувачення, чи оцінено їх місцевим судом із додержанням правил ст. 94 цього Кодексу і відповідно до тих доказів, чи правильно було застосовано закон України про кримінальну відповідальність. Тобто в цьому рішенні необхідно проаналізувати аргументи скаржника і, зіставивши їх із фактичними даними, наявними у справі, дати на кожен із них вичерпну відповідь (див., наприклад, постанови Верховного Суду від 17 липня 2018 року у справі № 125/2485/15-к, від 4 грудня 2018 року у справі № 463/836/16-к, від 19 лютого 2019 року у справі № 686/4578/16-к, від 2 липня 2019 року у справі № 515/331/17, від 30 вересня 2020 року у справі № 523/16917/15-к, від 10 лютого 2021 року у справі № 664/317/17, від 08 грудня 2021 року у справі № 464/3115/18 та інші).
Однак суд апеляційної інстанції під час розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_8 цих вимог не дотримався, оскільки суттєві доводи сторони захисту залишив без належної відповіді.
Так, орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_8 у застосуванні насильства щодо підлеглого, вчиненого з застосуванням зброї, в умовах воєнного стану, що спричинило тяжкі наслідки, та в умисному вбивстві, тобто умисному протиправному заподіянні смерті іншій людині, і кваліфікував його дії за ч. 5 ст. 426-1 КК і ч. 1 ст. 115 КК відповідно.
На підтвердження висунутого обвинувачення прокурор представив суду низку доказів, серед яких, зокрема, показання: ОСОБА_8 , котрий частково визнав винуватість і вказав, що вчинив убивство потерпілого з необережності; свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 (солдатів, що проходили службу у військовій частині разом із ОСОБА_8 і потерпілим), які зазначили, що через перебування ОСОБА_11 у стані алкогольного сп`яніння між ним та ОСОБА_8 відбулася розмова на підвищених тонах, самого моменту удару вони не бачили, чули, як засуджений закричав, що він вдарив потерпілого, та просив викликати швидку, а також письмові докази.
Місцевий суд, установивши фактичні обставини кримінального провадження, дослідивши та проаналізувавши вищевказані докази у їх сукупності, надавши їм оцінку, дійшов висновку, що ними доведено винуватість ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 426-1 КК. Водночас, погодившись із тим, що в результаті дій засудженого було заподіяно смерть потерпілого, суд установив відсутність у діях ОСОБА_8 умислу на вчинення вбивства і наявність у його діях необережності в цій частині, у зв`язку з чим перекваліфікував його діяння з ч. 1 ст. 115 КК на ч. 1 ст. 119 КК.
Не погоджуючись із вироком місцевого суду, захисник ОСОБА_6 і засуджений ОСОБА_8 подали апеляційні скарги, у яких, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просили скасувати вирок місцевого суду в частині засудження ОСОБА_8 за ч. 5 ст. 426-1 КК та закрити в цій частині кримінальне провадження.
При цьому вимоги апеляційних скарг сторона захисту обґрунтувала чіткими доводами, які аналогічні наведеним у їхніх касаційних скаргах, щодо неправильної кваліфікації дій ОСОБА_8 за ч. 5 ст. 426-1 КК.
Зокрема, сторона захисту заперечувала висновок суду стосовно того, що засуджений на виконання вимог статей 5, 6 Дисциплінарного статуту Збройних сил України мав повноваження віддати наказ іншим підлеглим військовослужбовцям про затримання ОСОБА_11 із негайним доставленням його до уповноваженої службової особи або повідомленням такої особи про затримання і місцеперебування затриманого. Наголошувала на відсутності об`єктивної сторони інкримінованого ОСОБА_8 кримінального правопорушення, передбаченого ст. 426-1 КК, оскільки засуджений під час конфлікту з ОСОБА_11 , який перебував у стані алкогольного сп`яніння, не перевищував своїх військових службових повноважень чи влади, не застосовував будь-якого насильства до потерпілого, а, зробивши потерпілому зауваження щодо його перебування в стані алкогольного сп`яніння, оборонявся від протиправних і неадекватних дій потерпілого, який намагався заподіяти йому удар, в результаті чого ОСОБА_8 необережно вдарив потерпілого ножем у грудну клітку.
Апеляційний суд, відхиляючи вищенаведені доводи сторони захисту, зосередив свою увагу на доведеності тієї обставини, що ОСОБА_8 був військовою службовою особою в розумінні положень розділу ХІХ КК та статей 32 - 34 Статуту внутрішньої служби Збройних сил України, тобто суб`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 426-1 КК.
Водночас, виклавши у своєму рішенні доводи сторони захисту, суд апеляційної інстанції не навів жодного обґрунтування на підтвердження наявності в діях ОСОБА_8 об`єктивної та суб`єктивної сторін складу злочину, передбаченого ст. 426-1 КК, і причинно-наслідкового зв`язку між діями засудженого в значенні цієї норми закону та наслідками, що настали.
Перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень(ст. 426-1 КК) є злочином проти встановленого порядку несення або проходження військової служби, під яким розуміють врегульовані правовими нормами суспільні відносини, що виникають та існують при проходженні служби різними категоріями військовослужбовців у процесі їх службової та бойової діяльності.
Безпосередній об`єкт злочину, передбаченого ст. 426-1 КК, становить ту частину суспільних відносин порядку несення військової служби під час її проходження, посягання на які передбачає недотримання або порушення приписів чинного законодавства, що забезпечують належне управління підпорядкованими військовими частинами, їх підрозділами із забезпечення належного правопорядку у військовій сфері і за своїм спрямуванням посягають на кілька об`єктів «за горизонталлю» (основні й додаткові безпосередні об`єкти).
Об`єктивна сторона перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень складається з трьох обов`язкових ознак: 1) злочинних дій; 2) суспільно небезпечних наслідків; 3) причинного зв`язку між діями і суспільно небезпечними наслідками.
До того ж відповідальність за ст. 426-1 КК настає лише за умови, що дії військової службової особи були зумовлені її службовим становищем і пов`язані з її владними чи службовими повноваженнями. Якщо такого зв`язку не встановлено, дії винного за наявності до того підстав можуть кваліфікуватися за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи, власності, громадського порядку тощо.
Однак, погоджуючись із висновками місцевого суду, апеляційний суд не навів жодного обґрунтування, що за встановлених фактичних обставин справи дії засудженого стосовно потерпілого були спрямовані саме на умисне порушення суспільних відносин порядку несення військової служби під час її проходження або порушення тих приписів чинного законодавства, які забезпечують належне управління підпорядкованими військовими частинами, їх підрозділами із забезпечення належного правопорядку у військовій сфері і за своїм спрямуванням посягають, зокрема на безпосередній об`єкт злочину, передбаченого ст. 426-1 КК.
Також суд апеляційної інстанції не вказав, які умисні дії, визначені об`єктивною стороною зазначеного кримінального правопорушення, вчинив ОСОБА_8 , посягаючи саме на його безпосередній об`єкт, і як ці умисні дії перебувають у причинно-наслідковому зв`язку з його наслідками.
Отже, апеляційний суд не навів обґрунтування на важливі аргументи сторони захисту, які мають значення для встановлення наявності/відсутності в діянні ОСОБА_8 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 426-1 КК.
Крім того, із суб`єктивної сторони застосування насильства щодо підлеглого у значенні ст. 426-1 КК характеризується прямим умислом. Інтелектуальний елемент умислу в цьому випадку складається з усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій і передбачення можливості або неминучості настання суспільно небезпечних наслідків. Це означає, що особа, коли вчиняє вказане кримінальне правопорушення, усвідомлює вихід за межі наданих їй повноважень, тобто розуміє, що вчиняє дії, які не входять до її компетенції.
У цій справі суди, встановивши фактичні обставини кримінального правопорушення, дійшли висновку, що, заподіявши смертельного удару потерпілому, засуджений вчинив кримінальні правопорушення, передбачені ст. 426-1 КК і ст. 119 КК, які утворюють так звану ідеальну сукупність, тобто коли одним діянням вчиняється два або більше злочинів.
Однак апеляційний суд не обґрунтував того, як ОСОБА_8 , виявляючи необережність у виді злочинної недбалості, не передбачаючи наслідку у виді смерті потерпілого, завдав ОСОБА_11 одного удару багнетом-ножем у грудну клітку та, водночас, за встановлених судами обставин і кваліфікації, діяв із прямим умислом на застосування насильства щодо підлеглого в значенні ст. 426-1 КК.
Таким чином, апеляційний суд не вмотивував свого рішення, дійшов передчасного висновку про обґрунтованість вироку місцевого суду, не навів переконливих мотивів відхилення доводів апеляційних скарг сторони захисту, а тому постановлене за результатом апеляційної процедури судове рішення є таким, що не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК, у зв`язку з чим воно підлягає скасуванню з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону із призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
Беручи до уваги особливості касаційного розгляду, визначені в ст. 433 КПК, за якими суд касаційної інстанції не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, Верховний Суд позбавлений можливості самостійно усунути вказані порушення. Тому наведені обставини має перевірити саме суд апеляційної інстанції, який, як зазначалось, є судом факту.
З огляду на викладені вище мотиви, колегія суддів уважає передчасним оцінювати доводи касаційних скарг сторони захисту про неправильне, на їх думку, вирішення цивільного позову у справі, а тому вони підлягають розгляду під час нового апеляційного перегляду.
За таких обставин касаційні скарги сторони захисту підлягають частковому задоволенню, а ухвала апеляційного суду щодо ОСОБА_8 - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду в апеляційному суді необхідно врахувати наведене в цій постанові, належним чином перевірити аргументи сторони захисту, викладені в апеляційних скаргах, надавши на них змістовні відповіді і, за встановлення належних підстав, ухвалити судове рішення згідно з вимогами ст. 370 КПК.
За правилами ч. 3 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції розглядає питання про обрання запобіжного заходу під час скасування судового рішення і призначення нового розгляду в суді першої чи апеляційної інстанції.
Враховуючи, що ОСОБА_8 обвинувачується у вчиненні особливо тяжкого злочину, з метою запобігання ризикам, передбаченим ст. 177 КПК, зокрема переховуванню ОСОБА_8 від суду, колегія суддів уважає за необхідне обрати йому запобіжний захід у виді тримання під вартою на строк 60 днів.
Керуючись статтями 433, 434, 436-438, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу з доповненням засудженого ОСОБА_8 та касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 задовольнити частково.
Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року щодо ОСОБА_8 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Обрати обвинуваченому ОСОБА_8 запобіжний захід у виді тримання під вартою на строк 60 днів, тобто до 02 вересня 2023 року включно.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
