ОКРЕМА ДУМКА
судді Бакуліної С. В.
08 лютого 2024 року
м. Київ
cправа № 916/3724/21
за касаційною скаргою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.03.2023 (головуючий - Ярош А.І., судді Колоколов С.І., Разюк Г.П.)
та рішення Господарського суду Одеської області від 14.11.2022 (суддя - Петров В.С.)
у справі №916/3724/21
за позовом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
до ОСОБА_1
про стягнення 95 997 097,30 грн
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі також - ФГВФО, Фонд)звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення майнової шкоди в розмірі 95 997 097,30 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч статутним положенням, Закону України "Про банки і банківську діяльність", приписів Національного банку України Заступник Голови Правління AT "Фінростбанк" - Подгорниц Юлія Валеріївна здійснила протиправні операції шляхом укладення договорів застави майнових прав за договорами міжбанківських вкладів та відступлення права вимоги за цими договорами, в забезпечення вимог за кредитними договорами позичальників, що не мали реальної мети обслуговувати та повернути кредитні кошти, без оформлення належного та співмірного із сумою застави забезпечення, що призвело до заподіяння відповідачем шкоди Банку та його кредиторам в розмірі 95 997 097,30 грн.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.11.2022, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.03.2023 у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи вказані судові рішення суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність позивачем позовних вимог про стягнення майнової шкоди в розмірі 95 997 097,30 грн, зазначивши, що відповідачем від імені АТ "Фінростбанк" укладались договори із надмірним ризиком (застава майнових прав за договорами банківського вкладу та відступлення права вимоги за цими договорами, в забезпечення вимог за кредитними договорами позичальників, що не мали реальної мети обслуговувати та повернути кредитні кошти, без оформлення належного та співмірного із сумою застави забезпечення), однак Заступник Голови Правління Банку на зазначені факти не звернула належним чином уваги, наслідком чого стало здійснення АТ "Фінростбанк" економічно необґрунтованої операції щодо ТОВ "Приватконсалтінг", ТОВ "Бізнес Та Інформаційні Технології" та ТОВ "Компанія з управління активами "Прайвєд Еквіті", без будь-якого забезпечення.
Водночас в ході розгляду справи ОСОБА_1 було заявлено клопотання про застосування позовної давності.
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб проти задоволення клопотання відповідача заперечував, посилаючись на те, що позовну давність не пропущено з огляду на положення частини сьомої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Так, за висновками судів першої і апеляційної інстанцій, враховуючи правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 25.05.2021 у справі №910/11027/18, перебіг позовної давності для заявлення Фондом вимоги до відповідача про відшкодування шкоди розпочався саме з 17.02.2015 (з наступного дня від дати затвердження виконавчою дирекцією ФГВФО Акта про формування ліквідаційної маси ПАТ "Фінростбанк" від 16.02.2015), відповідно закінчився 17.02.2018, тобто правовідносини виникли і закінчилися до набрання чинності частиною сьомою статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в редакції від 30.06.2021 на яку посилався позивач, відтак місцевий і апеляційний господарські суди дійшли висновку про хибність тверджень позивача про те, що строк позовної давності спливає 08.07.2022.
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.03.2023 і рішення Господарського суду Одеської області від 14.11.2022 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
У касаційній скарзі скаржник не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо пропуску позивачем позовної давності, при цьому, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №922/2416/17 (стосовно того, що скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків), а також у постановах Верховного Суду від 24.09.2019 у справі №922/1151/18 та від 02.04.2019 у справі №902/326/16 (щодо застосування позовної давності), від 27.09.2022 у справі №904/3864/21 (щодо визнання причин пропуску позовної давності поважними та застосування позовної давності), від 20.04.2018 у справі №910/8982/17 та від 16.06.2018 у справі №910/4749/16 (щодо визнання причин пропуску позовної давності поважними), від 07.09.2022 у справі №904/3867/21 (щодо застосування частини сьомої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в редакції, чинній станом на дату подачі позову).
Скаржник доводить, що суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі №910/11027/18, яка в подальшому була скасована постановою Великої Палати Верховного Суду від 03.08.2022 при перегляді за нововиявленими обставинами.
Також зазначає, що суди невірно застосували частини третю, четверту Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів виведення банків з ринку та задоволення вимог кредиторів цих банків" №1588-ІХ від 30.06.2021 (далі Закон №1588ІХ), стосовно забезпеченого права Фонду подавати позови про відшкодування шкоди (збитків) для задоволення вимог кредиторів банку, процедура ліквідації якого розпочата до набрання чинності цим законом.
Колегія суддів під час здійснення розгляду справи дійшла висновку, що наявні підстави для передачі справи на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (ухвала від 08.02.2024) з огляду на таке.
Вирішуючи спір у справі, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що:
- 25.12.2014 виконавчою дирекцією ФГВФО було прийнято рішення №268/14 "Про затвердження Реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Фінростбанк", яким затверджено реєстр акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Фінростбанк" на суму 673 428 698,62 грн;
- 16.02.2015 рішенням виконавчої дирекції ФГВФО затверджено Акт про формування ліквідаційної маси ПАТ "Фінростбанк", відповідно до якого ринкова (оціночна) вартість активів банку становила 121 535 282,50 грн;
- розмір недостатності майна банку для задоволення вимог всіх кредиторів був виявлений Фондом на підставі затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів 25.12.2014 та акта формування ліквідаційної маси 16.02.2015;
- таким чином, станом на 16.02.2015 ФГВФО було відомо про те, що розмір вимог кредиторів перевищує розмір активів банку на 551 893 416,12 грн;
- суди дійшли висновку, що строк позовної давності щодо стягнення майнової шкоди з відповідача у даній справі розпочався з 17.02.2015, після прийняття рішення виконавчою дирекцією ФГВФО від 16.02.2015, яким затверджено Акт про формування ліквідаційної маси ПАТ "Фінростбанк", тобто з моменту коли Фонд довідався про наявність завдання шкоди;
- з огляду на позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 25.05.2021 у справі №910/11027/18, до спірних правовідносин підлягають застосуванню наслідки спливу позовної давності; перебіг позовної давності для заявлення Фондом вимог до відповідачів розпочався 17.02.2015 та закінчився 17.02.2018;
- відхиляються посилання позивача на положення частини сьомої статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в редакції, чинній на день звернення з позовом, згідно з якими Фонд має право звертатися з такими позовами до судів належної юрисдикції (в тому числі іноземних судів) протягом процедури ліквідації банку та протягом трьох років після внесення запису про припинення банку як юридичної особи (спеціальна позовна давність), оскільки зміни до Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на які посилається позивач, були прийняті лише 30.06.2021, тобто через 3 роки після спливу позовної давності щодо стягнення майнових збитків з відповідача у цій справі.
Судом встановлено, що на розгляді Верховного Суду перебувала справа №916/1489/22 (правовідносини у якій є аналогічними до правовідносин, що виникли у справі, яка розглядається).
З огляду на те, що постанову Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №916/1489/22 ухвалено після подання Фондом гарантування вкладів фізичних осіб касаційної скарги у цій справі, для Суду обов`язковим є врахування висновків у наведеній постанові під час касаційного перегляду цієї справи.
Верховний Суд постановою від 08.11.2023 касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задовольнив частково. Скасував рішення Господарського суду Одеської області від 14.12.2022 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.05.2023 у справі №916/1489/22 та ухвалив нове рішення, яким позов Фонду задовольнив.
В ухвалі про передачу справи на розгляд палати колегія суддів цитує наступні висновки з постанови Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №916/1489/22:
"142. Як вже зазначалося вище, колегія суддів вважає, що у такому випадку початок перебігу позовної давності не може визначатися відповідно до висновків, зроблених у постанові від 25.05.2021 у справі №910/11027/18 через відмінність обставин.
143. Верховний Суд погоджується з доводами Фонду, викладеними як у позові, так і у касаційній скарзі про те, що моментом, коли починається перебіг позовної давності щодо шкоди, завданої Фонду та іншим колишнім кредиторам банку, є момент припинення банку як юридичної особи. Адже саме з цього моменту кредиторам банку, вимоги яких до банку не були задоволені, а погашені через недостатність майна банку, була завдана шкода (для них наступили негативні майнові наслідки). І саме з цього моменту у Фонду виникає право на позов від власного імені в інтересах колишніх кредиторів банку…
…6) тільки після завершення ліквідаційної процедури (продажу активів) та припинення банку можна визначити точний розмір шкоди, завданої Фонду та іншим колишнім кредиторам банку…
…163. Кредитори банку не можуть вважатися особами, яким завдано шкоду у розмірі незадоволених вимог (погашених через відсутність майна), допоки банк не буде припинений як юридична особа.
164. Верховний Суд неодноразово висловлював позицію, що до моменту завершення ліквідаційної процедури кредитор, вимоги якого визнані банком і який включений до певної черги кредиторів, має потенційну можливість отримати від банку задоволення своїх вимог. Наслідки від неправомірних дій пов`язаних із банком осіб для кредиторів банку настають лише тоді, якщо після завершеної процедури ліквідації вимоги кредиторів погашаються внаслідок недостатності майна банку. Саме з цього моменту кредиторам завдано шкоду та можна оцінити її розмір…
…211. Саме з дати припинення Банку як юридичної особи (09.07.2019) між Банком та кредиторами припинилися зобов`язальні відносини, кредитори банку втратили можливість задоволення своїх вимог за рахунок майна банку, а отже саме з цієї дати їм було завдано шкоди.
212. Відтак, норми чинного законодавства щодо позовної давності мають застосовуватися у редакції, що діяла на момент припинення банку, оскільки саме тоді кредиторам банку була завдана шкода і Фонд (як кредитор, що також діє в інтересах інших колишніх кредиторів) отримав право стягнути її в судовому порядку…".
Зазначивши, що, оскільки у вказаній постанові Верховний Суд сформував висновок про те, що саме з моменту припинення банку як юридичної особи, кредиторам, вимоги яких до банку не були задоволені, а погашені через недостатність майна банку, була завдана шкода (для них наступили негативні майнові наслідки), відтак у спорі, де Фонд звертається з позовом до пов`язаних з банком осіб від власного імені в інтересах кредиторів банку, позовну давність необхідно відраховувати саме з моменту внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про ліквідацію банку, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відступити від вказаного вище висновку, що міститься у постанові від 08.11.2023 у справі №916/1489/22, навівши наступні мотиви:
"45. Якщо банку заподіяно шкоди шляхом недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності, то розмір шкоди, завданої банку, оцінюється розміром недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів, якщо не доведений більший розмір шкоди. Для такої оцінки необхідно встановити розмір акцептованих вимог кредиторів та оцінити ліквідаційну масу банку. Отже, лише після складення реєстру акцептованих вимог кредиторів, затвердження реальної ліквідаційної маси банку можна встановити розмір вимог кредиторів, що не покривається наявними активами банку, тобто конкретний розмір завданої банку шкоди.
46. З наведеного слідує, що розмір недостатності майна банку для задоволення вимог всіх кредиторів має бути виявлений Фондом на підставі затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів та акта формування ліквідаційної маси банку шляхом відповідних розрахунків.
47. При цьому, згідно зі статтею 29 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) Фонд набуває право кредитора банку на всю суму, що підлягає відшкодуванню вкладникам такого банку відповідно до цього Закону на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, а також на суму нарахованого, але не сплаченого регулярного збору до Фонду. Фонд також набуває прав кредитора на суму сплачених Фондом витрат, пов`язаних з процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку, а також на суму цільової позики, наданої банку протягом дії тимчасової адміністрації.
48. За таких обставин, колегія суддів вважає, що негативні наслідки від неправомірних дій пов`язаних із банком осіб для кредиторів банку настають саме з моменту віднесення банку до категорії неплатоспроможних та запровадження у банку тимчасової адміністрації.
49. При цьому, в силу приписів чинного законодавства, розмір шкоди, завданий кредиторам банку (зокрема і Фонду) визначається на підставі затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів та акта формування ліквідаційної маси банку, а відтак, Фонд та інші кредитори банку мають змогу оцінити розмір заподіяної їм шкоди внаслідок неправомірних дій пов`язаних із банком осіб саме з моменту затвердження одного із зазначених вище документів.
50. Відтак, колегія суддів не погоджується із висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 08.11.2023 у справі № 916/1489/22 стосовно того, що кредитори банку не можуть вважатися особами, яким завдано шкоду у розмірі незадоволених вимог, допоки банк не буде припинений як юридична особа. І саме з моменту припинення банку як юридичної особи слід вважати, що кредиторам завдано шкоду та можна оцінити її розмір.
51. При цьому, колегія суддів частково погоджується із висновком Верховного Суду стосовно того, що: "тільки після завершення ліквідаційної процедури (продажу активів) та припинення банку можна визначити точний розмір шкоди, завданої Фонду та іншим колишнім кредиторам банку", оскільки на думку колегії суддів, після завершення ліквідаційної процедури та припинення банку можна визначити саме остаточний (залишковий) розмір шкоди завданий Фонду та колишнім кредиторам банку."
Щодо початку перебігу позовної давності колегія суддів зазначила в ухвалі таке:
"60. До норм матеріального права належать норми, які визначають коло осіб, що можуть бути притягнуті до відповідальності, підстави такої відповідальності та її розмір. Тоді як до процесуальних норм належать норми, які визначають порядок притягнення особи до відповідальності.
61. Порядок дій позивача, в тому числі вжиття заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів Банку, що ліквідується, шляхом звернення з вимогами про відшкодування шкоди до пов`язаних з банком осіб, а у випадку їх невиконання до суду є процесуальною, процедурною нормою.
62. Відповідно до правовідносин, у яких бере участь Фонд (виявлення недостатності майна для розрахунків з кредиторами, виявлення нікчемних та сумнівних правочинів, протиправної діяльності пов`язаних з Банком осіб, збитків, звернення з вимогами до пов`язаних з Банком осіб, звернення з позовом до суду), мають застосовуватись редакції статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону "Про банки та банківську діяльність", що були чинними станом на момент вчинення Фондом відповідних дій.
63. У свою чергу, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та Закону "Про банки та банківську діяльність" у частинах, які визначають порядок здійснення процедурних питань, мають застосовуватись у редакціях, що були чинними станом на день звернення з відповідним позовом.
64. Так, норми статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону України "Про банки та банківську діяльність" щодо підстав, розміру цивільно-правової відповідальності за завдану банку або його кредиторам шкоду є матеріально-правовими, а відтак щодо них застосовується принцип незворотної дії закону в часі.
65. Приписами статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття цими законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (абз. 2, 4 п. 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп/1997).
66. Відтак при визначенні підстав відповідальності та кола осіб, які можуть бути притягнуті до такої відповідальності, суд повинен керуватися тією нормою, яка була чинною станом на момент виникнення спірних правовідносин, а саме вчинення пов`язаними з банком особами дій, що спричинили банку збитки.
68. Відповідно до частини п`ятої статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) Фонд або уповноважена особа Фонду у разі недостатності майна банку звертається до пов`язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов`язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. Фонд або уповноважена особа Фонду також має право заявити вимоги до небанківської фінансової установи, якою від фізичних осіб залучені як позики або вклади кошти, що згідно з цим Законом прирівнюються до вкладів.
Кошти, стягнуті з пов`язаних із банком осіб як відшкодування шкоди, а також з небанківських фінансових установ, зазначених в абзаці першому цієї частини, включаються до ліквідаційної маси банку.
У разі невиконання зазначених вимог Фонд звертається з такими вимогами до суду. Такі вимоги забезпечуються накладенням арешту на грошові кошти та майно осіб, до яких вони заявлені, у порядку забезпечення позову.
Ліквідація неплатоспроможного банку не є підставою для закінчення судового розгляду на підставі поданого Фондом позову до пов`язаної з банком особи та не є підставою для звільнення від відповідальності пов`язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов`язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду.
69. Відтак з наведеної норми вбачається, що Фонд або уповноважена особа має право на звернення до пов`язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов`язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. При цьому кошти, стягнуті з таких осіб, включаються до ліквідаційної маси банку.
70. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі №910/11027/18 було вирішено виключну правову проблему щодо питання визначення моменту, з якого починається перебіг позовної давності у спорах за позовами Фонду про стягнення шкоди в порядку частини п`ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
71. Велика Палата вказала, що перебіг позовної давності розпочинається з дня затвердження останнього з двох документів, а саме затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів або акта формування ліквідаційної маси банку шляхом відповідних розрахунків. Тобто, Верховний Суд чітко визначив, з якого моменту в даному випадку починає відраховуватися позовна давність, а саме з моменту коли Фонду стало відомо, що розмір вимог кредиторів не покривається наявними активами банку, що передбачає затвердження одного з двох вищезазначених документів.
72. Наведена правова позиція неодноразово була наведена Верховним Судом у своїх постановах, зокрема і після скасування Великою Палатою Верховного Суду своєї постанови від 25.05.2021 у справі № 910/11027/18, а відтак наразі є чіткою і усталеною судовою практикою і від цих висновків Верховний Суд не відступав.
73. Так у справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій було встановлено, що 25.12.2014 виконавчою дирекцією ФГВФО було прийнято рішення №268/14 "Про затвердження Реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Фінростбанк" яким затверджено реєстр акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Фінростбанк", а 16.02.2015 рішенням виконавчої дирекції ФГВФО затверджено Акт про формування ліквідаційної маси ПАТ "Фінростбанк"; розмір недостатності майна банку для задоволення вимог всіх кредиторів був виявлений Фондом на підставі затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів 25.12.2014 та акта формування ліквідаційної маси 16.02.2015, таким чином, станом на 16.02.2015 ФГВФО було відомо про те, що розмір вимог кредиторів перевищує розмір активів банку.
74.З огляду на наведене господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що перебіг позовної давності для заявлення Фондом вимог до відповідача про відшкодування шкоди розпочався саме 17.02.2015 та відповідно закінчився 17.02.2018.
75.При цьому колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків щодо того, що положення частини сьомої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в редакції на день звернення Фонду з даним позовом (згідно з яких Фонд має право звертатися з такими позовами до судів належної юрисдикції (в тому числі іноземних судів) протягом процедури ліквідації банку та протягом трьох років після внесення запису про припинення банку як юридичної особи (спеціальна позовна давність)) не підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, адже зміни до вказаного закону були прийняті лише 30.06.2021, тобто через 3 роки після спливу позовної давності щодо стягнення майнових збитків з відповідача у цій справі.
81.Таким чином, враховуючи вищенаведене правове регулювання спірних правовідносин, а також встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, колегія суддів вважає, що позовна давність у даних правовідносинах сплила 17.02.2018, тобто правовідносини у справі виникли і закінчилися до набрання чинності частини сьомої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в редакції від 30.06.2021, а отже, така норма не підлягає застосуванню у спірних правовідносинах.
82. Разом з цим, колегія суддів вважає, що у випадку, коли процедура ліквідації банку розпочалась до набрання чинності частини сьомої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (тобто до 30.06.2021), і при цьому з моменту затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів або акта формування ліквідаційної маси банку визначений законодавством трирічний строк позовної давності, станом на дату набрання чинності частини сьомої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (30.06.2021) не закінчився, то у такому випадку позовну давність слід обраховувати з урахуванням приписів частини сьомої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"."
Також колегія суддів не погодилася із висновками Верховного Суду, наведеним у постанові від 08.11.2023 у справі №916/1489/22, щодо можливості надання правового висновку щодо застосування норми права (пункт 3 частини другої статті 287 ГПК) у разі незазначення в ухвалі про відкриття касаційного провадження такої підстави касаційного оскарження (касаційне провадження відкрито тільки на підставі пункт 1 частини другої статті 287 ГПК).
У цій частині ухвали про передачу справи на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, колегія суддів зазначила таке:
"93.Так, колегія суддів вважає, що якщо касаційне провадження відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, то Верховний Суд має:
- перевірити, чи стосується висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, подібних правовідносин. Якщо такий висновок стосується неподібних правовідносин, то у такому випадку суд постановляє ухвалу про закриття касаційного провадження;
- якщо висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується подібних правовідносин, то у такому разі Верховний Суд перевіряє, чи не було відступу від цього висновку (пункт 4 частини першої статті 296 ГПК України). У разі, якщо такого відступу не було Верховний Суд переглядає таке судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку);
- суд має враховувати висновок у постанові Верховного Суду, на яке відсутнє посилання в касаційній скарзі, лише якщо у такій постанові міститься відступ від висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження.
94. Так, у справі №916/1489/22 скаржник у касаційній скарзі посилався на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, як на підставу касаційного оскарження судових рішень, при цьому ухвалою Верховного Суду від 12.07.2023 касаційне провадження було відкрите виключно на цій підставі. Жодних виправлень в порядку статті 243 ГПК України Верховним Судом в ухвалу про відкриття провадження не вносилось.
95. Однак, у своїй постанові від 08.11.2023 Верховний Суд зазначив, що: "Скаржник також стверджував про відсутність висновку Верховного Суду у випадку, якщо Верховний Суд вважатиме, що висновки стосовно позовної давності, що містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі №910/11027/18, не підлягають застосуванню до спірних відносин", що на думку колегії суддів у наведеній справі стало підставою для формування правового висновку про застосування приписів чинного законодавства щодо позовної давності у спірних правовідносинах.
100. Формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини. При цьому формування правового висновку не може здійснюватися поза визначеними статтею 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
101. Так, колегія суддів вважає, що принцип "jura novit curia" надає право Верховному Суду не бути пов`язаними з юридичними аргументами скаржника, надати власну юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, але лише відповідно до встановлених обставин та в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
102. Цей принцип не надає права Верховному Суду, після відкриття касаційного провадження, у позапроцесуальний спосіб самостійно визначати підстави касаційного оскарження судових рішень у справі.
103. Разом з цим, питання компетенції суду касаційної інстанції і необхідність дотримання судом процесуальних норм, які регулюють його діяльність, розглядалось Європейським судом з прав людини, зокрема у справах Сокуренко і Стригун проти України, № 29458/04 і 29465/04, § § 26-29, 20 липня 2006 року.
104. Колегія суддів акцентує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", а отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
105. З огляду на викладене, ураховуючи нормативно-правове регулювання спірних правовідносин, а також встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 08.11.2023 у справі №916/1489/22.".
Відповідно до частини третьої статті 34 ГПК суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Не погоджуюсь з ухвалою від 08.02.2024 про передачу справи на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для відступу від висновків у справі №916/1489/22 з огляду на таке.
Фонд у цьому спорі не представляє державу, натомість захищає свої власні інтереси як звичайної юридичної особи, колишнього кредитора, включеного до третьої черги кредиторів Банку з вимогами у розмірі 530 358 924,23 грн (які є погашеними в момент ліквідації Банку), більша частина яких виникла саме через здійснені Фондом виплати гарантованих сум вкладникам Банку відповідно до вимог Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Фонд у цій справі також намагається отримати відшкодування для захисту (у встановленому законом порядку з дотриманням черговості виплат) інтересів інших колишніх кредиторів Банку (як встановили суди попередніх інстанцій загальна кількість кредиторів становить 683 особи), які (як і Фонд) втратили правомірні очікування на повернення Банком їх майна після його припинення як юридичної особи, зокрема на вклади у розмірі більше 681 млн грн саме через недостатність майна банку для задоволення вимог кредиторів, яка (недостатність) констатована на момент ліквідації Банку.
У разі задоволення позову отримані кошти (які не є кредиторськими вимогами до Банку, а є саме шкодою, заподіяною неправомірними діями пов`язаних із Банком осіб по факту погашення кредиторських вимог) підлягають розподілу між колишніми кредиторами Банку відповідно до Положення про порядок складання і ведення реєстру акцептованих вимог кредиторів та задоволення вимог кредиторів банків, що ліквідуються, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 21.08.2017 №3711.
Так, пункт 11 розділу VIII Положення передбачає, що якщо Фонд одержав кошти в результаті вжиття заходів з відшкодування шкоди (збитків), заподіяної банку особами, визначеними у частині п`ятій статті 52 Закону, - такі кошти спрямовуються Фондом кредиторам банку - особам, акцептовані вимоги яких до банку були віднесені до першої - восьмої черги та в результаті ліквідаційної процедури залишилися незадоволеними та вважаються погашеними, у межах розміру шкоди, заподіяної їм внаслідок визнання погашеними їхніх акцептованих вимог, в порядку та черговості задоволення вимог, встановлених Законом і цим Положенням, після відшкодування витрат Фонду, понесених у зв`язку із стягненням шкоди (збитків) (абз.1); якщо одержані інші кошти, які до затвердження ліквідаційного балансу банку підлягали б включенню до ліквідаційної маси,- такі кошти спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів банку - осіб, акцептовані вимоги яких до банку в результаті ліквідаційної процедури залишилися незадоволеними та вважаються погашеними,- у межах розміру шкоди, заподіяної їм внаслідок визнання погашеними їхніх акцептованих вимог, у черговості та порядку, визначених Законом і цим Положенням (абз.3).
Відповідно до приписів частини першої статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, яка діяла як на момент припинення банку, так і на момент звернення Фонду з позовом) вимоги до банку, незадоволені за недостатністю його майна, вважаються погашеними, що не позбавляє Фонд або уповноважену особу Фонду права звертатися з вимогами до пов`язаної з банком особи у порядку, визначеному частиною п`ятою цієї статті.
З наведеного нормативного регулювання вбачається, що обставини заподіяння шкоди пов`язаними з банком особами колишнім кредиторам банку виникають не раніше його ліквідації, оскільки йдеться вже про деліктні відносини заподіяння шкоди менеджментом банку фізичним і юридичним особам, в інтересах яких законом уповноважено діяти Фонд, а не відносини із завдання збитків неналежним виконанням менеджментом банку своїх обов`язків щодо банку.
Законом №1588-IX статтю 53 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) доповнено частиною шостою згідно з якою Фонд, звертаючись з позовом про відшкодування шкоди (збитків) у порядку статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", діє від імені та в інтересах неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону "Про банки і банківську діяльність", а у разі припинення неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону "Про банки і банківську діяльність", як юридичної особи - в інтересах кредиторів, вимоги яких залишилися незадоволеними після завершення ліквідації банку.
Отже, і у процесуальному законодавстві, чинному на дату звернення з позовом, чітко розмежовано два види позовів Фонду про відшкодування шкоди (збитків), які подаються у порядку статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб":
-позов який подається від імені та в інтересах неплатоспроможного банку про стягнення збитків;
-позов від власного імені в інтересах кредиторів припиненого неплатоспроможного банку (у тому числі і своїх), вимоги яких залишилися незадоволеними після завершення ліквідації банку, про стягнення шкоди.
Умовами виникнення права звернення Фонду з другим видом позову, як зазначено вище, є: (1) завершення ліквідаційної процедури неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону "Про банки і банківську діяльність"; (2) залишення кредиторських вимог без задоволення (їх погашення внаслідок недостатності майна); (3) припинення банку як юридичної особи. Схожі за змістом висновки містяться також у постанові Верховного Суду від 12.07.2022 у справі №910/18526/21.
Колишні кредитори банку (які саме через втрату статусу кредиторів банку є просто фізичними або юридичними особами вимоги яких до банку є погашеними) не можуть вважатися особами, яким неправомірними діями пов`язаних з банком осіб завдано шкоду у розмірі погашених вимог через недостатність майна банку, допоки банк не буде припинений як юридична особа, позаяк до цього момент неправомірні дії мають місця саме щодо завдання збитків банку.
Верховний Суд неодноразово висловлював позицію, що до моменту завершення ліквідаційної процедури кредитор, вимоги якого визнані банком і який включений до певної черги кредиторів, має потенційну можливість отримати від банку задоволення своїх вимог. Наслідки від неправомірних дій пов`язаних із банком осіб для кредиторів банку настають лише тоді, якщо після завершеної процедури ліквідації вимоги кредиторів погашаються внаслідок недостатності майна банку. Саме з цього моменту кредиторам завдано шкоду та можна оцінити її розмір, який має дорівнювати розміру погашених кредиторських вимог , а не даним ліквідаційного балансу.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц вказано, що "вчинення Фондом та уповноваженою особою Фонду дій, спрямованих на одержання задоволення вимог банку до боржників банку, зокрема щодо повернення кредитів, стягнення процентів, відшкодування збитків тощо, реалізує і похідний інтерес вкладників та інших кредиторів банку у трансформації майна банку у вигляді прав вимоги у більш ліквідну (грошову) форму з метою подальшого задоволення вимог кредиторів у черговості, встановленій статтею 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Натомість вкладники та інші кредитори банку не мають права вимоги до боржників банку і не можуть розглядатися як особи, яким заподіяно збитки боржниками банку, які не сплатили заборгованість банку, у тому числі за вимогами із заподіяння банку шкоди (зокрема, збитків). Право вимоги до боржників банку, в тому числі про повернення кредитів, стягнення процентів, про відшкодування шкоди, завданої банку (зокрема, збитків), належить банку, а не кредиторам банку, а несплата банку коштів боржниками банку не може розцінюватися як завдання шкоди кредиторам банку". Втім, ці висновки стосуються випадків звернення вкладника з позовом до власника істотної участі банку, який ще не був припинений як юридична особа. Тому, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на неприпустимість подвійного, паралельного стягнення збитків за одні й ті самі дії - банком, від імені якого діє Фонд, і вкладником цього банку.
У постанові Верховного Суду від 09.08.2023 у справі №910/18289/21 зазначено:
"93.Прийняття правлінням НБУ постанови від 02.03.2015 №150 "Про віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних" та у подальшому постанови правління НБУ від 02.10.2015 №664 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Дельта банк" не є законодавчою забороною щодо повернення грошових коштів кредиторові неплатоспроможного банку на вимогу такого кредитора та не може свідчити про неможливість виконання зобов`язання в розумінні ст.607 ЦК, оскільки процедура повернення кредитору неплатоспроможного банку коштів регламентована Законом "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а початок ліквідації банку не є підставою для припинення зобов`язань.
94. Процедура ліквідації станом на день відкриття провадження у справі триває, а ПАТ "Дельта Банк" не є ліквідованим в розумінні ст.53 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", відповідно до якого ліквідаційна процедура банку вважається завершеною з моменту затвердження ліквідаційного балансу, а банк ліквідованим - з моменту внесення запису про припинення банку до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань".
У постанові Верховного Суду від 11.07.2023 у справі №910/18432/21 вказано: "55. Суд зазначає, що процедура ліквідації Відповідача триває, в цій процедурі здійснюються заходи щодо збереження активів банку, стягнення простроченої заборгованості позичальників та інших боржників банку, відчуження майна (активів) банку, а кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) спрямовуються на погашення кредиторів банку у визначеній спеціальним законом черговості. Тому доводи Скаржника, що сьома черга кредиторів банку не буде задоволена, на даний час є передчасними."
Отже, до припинення банку як юридичної особи ані для Фонду як кредитора банку, ані для інших кредиторів банку, не настали негативні наслідки у вигляді втрати грошових коштів, а відтак Фонд як колишній кредитор та юридична особа, яка діє в інтересах інших колишніх кредиторів, не мав підстав для звернення до суду з позовом про стягнення завданої шкоди розмір якої до ліквідації банку не може бути встановлений в силу об`єктивних причин продовження здійснення заходів щодо збереження активів банку.
Крім того, оскільки шкоду завдано Фонду (як колишньому кредитору банку) та іншим колишнім кредиторам банку саме внаслідок погашення їх вимог до банку, яке відбулося внаслідок припинення Банку та недостатності його майна для розрахунку зі всіма кредиторами, то розмір завданої шкоди має дорівнювати розміру погашених вимог колишніх кредиторів. Цей розмір не може бути встановлений раніше ліквідації банку.
Так, завданням ліквідаційної процедури є задоволення вимог кредиторів банку, включених до реєстру.
Частиною четвертою статті 110 Цивільного кодексу України передбачено, що особливості ліквідації банків встановлюються законом про банки і банківську діяльність.
Ліквідація банку - процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону та Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (стаття 2 Закону "Про банки і банківську діяльність").
Виведення неплатоспроможного банку з ринку - заходи, які здійснює Фонд стосовно банку, віднесеного до категорії неплатоспроможних, щодо виведення його з ринку одним із способів, визначених статтею 39 цього Закону. Ліквідація банку - процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства (частина перша статті 2 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").
Відповідно до частин першої, другої статті 39 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації виконавча дирекція Фонду затверджує план врегулювання з обов`язковим дотриманням принципу найменших витрат для Фонду. План врегулювання складається відповідно до вимог, встановлених актами Фонду. У плані врегулювання на підставі оцінки фінансового і майнового стану банку визначаються заходи щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку в один із таких способів: 1) ліквідація банку з відшкодуванням з боку Фонду коштів за вкладами фізичних осіб у порядку, встановленому цим Законом; 2) ліквідація банку з відчуженням у процесі ліквідації всіх або частини його активів і зобов`язань на користь приймаючого банку; 3) відчуження всіх або частини активів і зобов`язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку з відкликанням банківської ліцензії неплатоспроможного банку та подальшою його ліквідацією; 4) створення та продаж інвестору перехідного банку з передачею йому активів і зобов`язань неплатоспроможного банку і подальшою ліквідацією неплатоспроможного банку; 5) продаж неплатоспроможного банку інвестору.
Згідно зі статтями 45, 48, 49 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" кредитори мають право заявити Фонду/уповноваженій особі Фонду про свої вимоги до банку. Вимоги фізичних осіб-вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами не заявляються. Фонд/уповноважена особа Фонду складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів. Реєстр акцептованих вимог кредиторів та зміни до нього підлягають затвердженню виконавчою дирекцією Фонду. Протягом 20 днів з дня затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів Фонд/уповноважена особа Фонду сповіщає кредиторів про акцептування їх вимог шляхом розміщення повідомлення на офіційному сайті Фонду, неплатоспроможного банку, а також у приміщеннях такого банку в доступному для відвідувачів місці.
Статті 26, 27 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" встановлюють, що Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 грн. Уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду/коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду. Виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників/відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників/рахунків вкладників.
Відповідно до статті 29 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд набуває прав кредитора банку на всю (загальну) суму, що підлягає відшкодуванню вкладникам такого банку відповідно до цього Закону на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку.
Кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом/уповноваженою особою Фонду на задоволення вимог кредиторів у відповідній черговості (стаття 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").
Протягом періоду здійснення ліквідаційної процедури норми Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (зокрема вищенаведені) зазнавали певних змін. Однак незмінною є спрямованість процедури, яку вони регулюють (задоволення вимог кредиторів), та її значна тривалість.
Очевидно, що розмір вимог колишніх кредиторів Банку, які лишилися непогашеними у липні 2019 року по факту недостатності майна Банку на їх погашення, може суттєво відрізнятися від розміру акцептованих вимог кредиторів, який був зафіксований у Реєстрі акцептованих вимог кредиторів, складеному ще у 2014 році.
Отже, до завершення ліквідаційної процедури та припинення Банку як юридичної особи неможливо визначити розмір шкоди, завданої колишнім кредиторам неправомірними діями пов`язаних з банком осіб, через недостатність майна Банку для погашення їх кредиторських вимог.
У цій справі саме з дати припинення Банку як юридичної особи (09.07.2019) між Банком та колишніми кредиторами припинилися зобов`язальні відносини, колишні кредитори банку втратили можливість задоволення своїх вимог за рахунок майна банку, а отже саме з цієї дати їм було завдано шкоди неправомірними діями пов`язаних з Банком осіб.
Відтак, норми чинного законодавства щодо позовної давності мають застосовуватися у редакції, що діяла на момент припинення банку, оскільки саме тоді кредиторам банку була завдана шкода і Фонд (як кредитор, що також діє в інтересах інших колишніх кредиторів) отримав право стягнути її в судовому порядку в деліктних правовідносинах, які виникли між пов`язаними з Банком особами та фізичними і юридичними особами (колишніми кредиторами, які втратили такий свій статус).
У справі, що переглядається, вкладники Банку позбавлені можливості звернутися з позовом до пов`язаних з Банком осіб (керівників Банку). Верховний Суд неодноразово зазначав, що в інтересах вкладників з такими вимогами звертається лише Фонд - як ліквідатор банку від імені банку до дати його припинення, і від власного імені в інтересах всіх колишніх кредиторів, вимоги яких до банку залишилися незадоволеними - після припинення банку як юридичної особи (зокрема див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц, постанови Верховного Суду від 12.07.2022 у справі №910/18526/21, від 27.09.2022 у справі №904/3864/21).
Враховуючи, що вкладники банку позбавлені можливості напряму захистити свої права і отримати відшкодування втрачених вкладів, то позбавлення Фонду, який діє в їх інтересах, такого права після припинення банку як юридичної особи є надмірним та невиправданим тягарем.
Водночас, за запропонованим колегією суддів в ухвалі про передачу справи на розгляд палати підходу обрахунку початку перебігу позовної давності у цій справі, право кредиторів банку щодо звернення до суду за відшкодуванням втрачених вкладів, не могло бути належним чином реалізоване ні до ліквідації банку (внаслідок наведеної вище судової практики щодо неможливості напряму захистити свої права і отримати відшкодування втрачених вкладів), ні після його ліквідації (внаслідок спливу позовної давності, яка, за висновком колегії суддів, спливла ще до ліквідації банку).
Крім того вважаю, що в указаній ухвалі наявні суперечності у питанні визначення початку відліку позовної давності, адже колегія суддів стверджує, що негативні наслідки від неправомірних дій пов`язаних із банком осіб для кредиторів банку настають саме з моменту віднесення банку до категорії неплатоспроможних та запровадження у банку тимчасової адміністрації, відтак, логічним є висновок, що за такого підходу відлік позовної давності має починатися саме з запровадження у банку тимчасової адміністрації. Разом з тим, далі по тексту ухвали колегія суддів доходить висновку, що позовна давність у спірних правовідносинах розпочинає свій перебіг з дня затвердження останнього з двох документів, а саме затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів або акта формування ліквідаційної маси банку шляхом відповідних розрахунків, посилаючись на практику Верховного Суду, яка сформована щодо дещо відмінних правовідносин - які стосувалися стягнення збитків, завданих банку, і Фонд звертався з позовом від імені банку як ліквідатор банку. Тобто банк існував як юридична особа на момент звернення Фонду з позовом до суду. У справі, яка переглядається, Фонд звернувся до суду з позовом про стягнення шкоди після припинення банку як юридичної особи від власного імені в інтересах своїх як кредитора та колишніх кредиторів банку. Водночас в ухвалі про передачу справи на розгляд палати колегія суддів не враховує відмінності у видах позовів, що можуть подаватися Фондом відповідно до статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", та фактично пропонує запровадити єдиний підхід до початку відліку перебігу позовної давності в обох з цих позовів.
На мою думку такий підхід до визначення початку перебігу позовної давності безпідставно обмежить осіб (колишніх кредиторів неплатоспроможного банку, зокрема, й Фонд) у доступі до правосуддя, адже за визначеного підходу у цій справі позовна давність спливає, фактично, так і не розпочавши свій перебіг, що прямо суперечить практиці ЄСПЛ.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Відповідно до позиції ЄСПЛ Конвенція покликана ґарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, а права практичні та ефективні.
Вважаю, що заперечення права Фонду звертатися з позовом в інтересах колишніх вкладників та інших кредиторів банку після припинення банку як юридичної особи, через те, що з таким позовом не звернувся сам банк до його припинення як юридичної особи, по суті призведе до порушення права на доступ до суду тих осіб, які втратили свої вклади через протиправні дії пов`язаних з банком осіб.
Крім того, як вже було зазначено вище, майнову шкоду Фонду як кредитору Банку було завдано лише з моменту припинення Банку. У деліктних відносинах негативні наслідки (шкода) не завжди співпадають у часі із вчиненням протиправних дій. А отже, особа апріорі не може звернутися з позовом про стягнення завданої їй шкоди до моменту настання для неї наслідків протиправних дій.
З огляду на викладене вище вважаю, що у Суду були відсутні підстави для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 08.11.2023 у справі №916/1489/22 щодо питання застосування позовної давності у спірних правовідносинах.
Щодо інших висновків від яких колегія суддів вирішила відступити в ухвалі від 08.04.2024.
Як було зазначено вище, в указаній ухвалі про передачу справи на розгляд палати, колегія суддів, окрім сформованого Верховним Судом у справі №916/1489/22 висновку щодо застосування норм права про позовну давність у спірних правовідносинах, не погодилась також і зі способом формування Судом цього висновку, зазначивши, що оскільки касаційне провадження у справі №916/1489/22 було відкрито лише на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК щодо неврахування висновків Верховного Суду у питанні застосування позовної давності у подібних правовідносинах, установлення Судом під час розгляду справи неподібності відносин у порівнювальних справах, повинно було мати наслідком закриття касаційного провадження, а не формування висновку про застосування норм права відповідно до пункт 3 частини другої статті 287 ГПК.
Вважаю ухвалу у цій частині також необґрунтованою, з огляду на таке.
Стаття 287 ГПК щодо підстав касаційного оскарження була викладена у чинній редакції Законом "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо удосконалення перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку" від 15.01.2020 №460-IX.
У пояснювальній записці до цього Закону , зокрема, зазначено:
"На сьогодні склалась ситуація, за якої Верховний Суд внаслідок недосконалого механізму підстав касаційного оскарження може дійти взаємовиключних правових висновків без застосування передбаченої процесуальним законом процедури відступлення, що не забезпечує єдності судової практики.
Передбачена процесуальним законом процедура допуску до касаційного оскарження судових рішень не сприяє виконанню Верховним Судом свого основного завдання - забезпечення сталості та єдності судової практики, а відтак, і дотриманню принципу правової визначеності як одного з елементів принципу верховенства права.
Доцільно запровадити систему допуску та фільтрів для касаційного оскарження, передбачивши, що таке оскарження може мати місце у виключних випадках, коли потребує вирішення саме питання застосування норми матеріального та/або процесуального права, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Запропонована система допуску до касаційного оскарження судових рішень не тільки забезпечить формування єдиної судової практики, але з часом дозволить значно зменшити кількісне навантаження на цей суд.
Метою і завданням проекту Закону є комплексне врегулювання питань організації діяльності Верховного Суду задля виконання останнім основного свого завдання - забезпечення єдності та сталості судової практики. Крім того, законопроект має на меті збалансування навантаження справами між різними юрисдикціями та сприятиме швидкому розгляду справ".
Отже, підстави касаційного оскарження були запровадженні у якості "фільтрів", які мали працювати саме на стадії допуску справи до касаційного перегляду, а не при розгляді касаційної скарги по суті, і їх метою було зменшення кількості справ, які переглядаються Верховним Судом як судом касаційної інстанції (в рамках відповідної реформи планувалося й істотне зменшення кількості суддів Верховного суду з 200 до 100). Істотне зменшення навантаження Верховного Суду мало створити можливості для виконання ним своєї основної функції, яка полягає у забезпеченні сталості та єдності судової практики.
Можливість закриття касаційного провадження передбачена у статті 296 ГПК для виключних випадків, коли не спрацювали належним чином касаційні фільтри, встановлені у статті 287 ГПК, і суд помилково відкрив касаційне провадження.
Відтак, відповідно до вимог ГПК Верховний Суд, дійсно розглядає касаційні скарги в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, тобто він не може висувати власні аргументи чи доводи щодо законності та обґрунтованості судових рішень, які переглядаються, чи допущених судами попередніх інстанцій процесуальних порушень. Втім, надаючи у мотивувальній частині відповіді на аргументи та доводи касаційної скарги й відзиву на неї, Верховний Суд не може бути обмежений у посиланнях на норми закону, які підлягають застосуванню до спірних відносин та релевантну практику Верховного Суду (правові висновки щодо тлумачення таких норм). Такі обмеження суперечили би основній функції Верховного Суду - забезпеченню єдності судової практики.
Касаційна скарга Фонду по суті містила один ключовий аргумент - неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм законодавства щодо позовної давності, без урахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 27.09.2022 у справі №904/3864/21, від 07.09.2022 у справі №904/3867/21, від 24.09.2019 у справі №922/1151/18, від 02.04.2019 у справі №902/326/16, а також відсутність висновку з цього питання. Скаржник просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у позові з мотивів пропуску позовної давності та направити справу у цій частині на новий розгляд, а в іншій частині (якою встановлено обґрунтованість позовних вимог Фонду) оскаржувані рішення залишити в силі. В межах цих вимог касаційної скарги і цього єдиного ключового аргументу щодо позовної давності Верховний Суд і переглянув рішення судів попередніх інстанцій, Верховним Судом не розглядалися будь-які інші вимоги чи аргументи.
Водночас, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, вважаю доцільним звернутися до висновків, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти росії" (рішення ЄСПЛ від 11.01.2007), згідно з якими, аналізуючи право особи на справедливий розгляд її справи відповідно до статті 6 Конвенції, обов`язок національних судів щодо викладу мотивів своїх рішень полягає не тільки у зазначенні підстав, на яких такі рішення ґрунтуються, але й у демонстрації справедливого та однакового підходу до заслуховування сторін.
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення Європейського суду з прав людини "Олюджіч проти Хорватії").
Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Мала проти України", "Богатова проти України").
Згідно з практикою Європейського суду, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов`язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України"). Більш того, у визначення справедливого судового розгляду справи сторін не можна не враховувати загальні фактичні та юридичні обставини справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станкевич проти Польщі").
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії"). Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" та у справі "Руїз Матеос проти Іспанії").
На мою думку, якщо підстави відкриття касаційного провадження у справі, зазначені в ухвалі про відкриття провадження, не охоплюють усіх фактично викладених стороною підстав оскарження у тексті касаційної скарги, зазначена помилка Суду при відкритті провадження у справі не може звільняти Суд від обов`язку відповісти на усі доречні аргументи сторони і без внесення відповідних виправлень в ухвалу Суду. Право на доступ до правосуддя не може бути обмежене зайвим формалізмом.
Крім того, колегія суддів не врахувала, що закриття касаційного провадження відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК є винятковим випадком, який передбачає відступ Верховного Суду від такої конституційної засади судочинства, визначеної пунктом 8 частини другої статті 129 Основного Закону України, як забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення.
Такий відступ може мати місце, зокрема, у разі коли відсутні будь-які підстави стверджувати, що певні відмінності у порівнювальних правовідносинах зі сформованою Верховним Судом практикою можуть впливати на однакове правозастосування.
У цій же справі має місце неоднаковість правового регулювання двох видів позовів, що подаються Фондом відповідно до статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Практика, якою обґрунтовує свою позицію колегія суддів в ухвалі про передачу справи на розгляд палати, сформована по відношенню до одного з видів зазначених позовів - позов Фонду про стягнення збитків, завданих банку, а відтак є нерелевантною до правовідносин, що виникли між сторонами у справі №916/3724/21. Водночас в тексті касаційної скарги у справі №916/3724/21 скаржник прямо зазначив про відсутність правового висновку Верховного Суду з питань позовної давності у категорії спорів щодо інших позовів - від імені Фонду як колишнього кредитора банку після ліквідації банку про стягнення шкоди. За таких обставин, під час розгляду справи №916/3724/21 у Суду були наявні підстави для формування висновку про застосування норми права.
Враховуючи викладене вище, вважаю, що відсутні підстави для відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 08.11.2023 у справі №916/1489/22, також і у питанні щодо застосування приписів ГПК.
Відтак вважаю, що були відсутні підстави для передачі цієї справи на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Суддя С. Бакуліна
