УХВАЛА
29 лютого 2024 року
місто Київ
справа № 757/55832/21-ц
провадження № 14-155цс23
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідачки Воробйової І. А.,
суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільної справи за позовом Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про застосування наслідків недійсності договору, визнання відсутніми прав та обов`язків за договором
за касаційними скаргами Кабінету Міністрів України та Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Вербової І. М., Невідомої Т. О., Нежури В. А.,
УСТАНОВИЛА:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
1. Кабінет Міністрів України (далі - КМУ) у жовтні 2021 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк», банк), у якому просив:
- застосувати наслідки недійсності договору про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105, укладеного між Комерційним банком «Приватбанк» (далі - КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є АТ «КБ «Приватбанк», та ОСОБА_1 , шляхом визнання такими, що не підлягають виконанню всіх зобов`язань АТ «КБ «Приватбанк» за цим договором;
- визнати, що у ОСОБА_1 немає права вимагати від АТ «КБ «Приватбанк» виконання всіх зобов`язань за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105;
- визнати, що у АТ «КБ «Приватбанк» немає обов`язку виконувати зобов`язання за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105.
2. Позивач обґрунтовував пред`явлений позов тим, що 21 грудня 2016 року відповідно до статті 41-1Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) та постанови КМУ від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи» держава набула право власності на 100 % акцій АТ «КБ «Приватбанк».
3. Статутом АТ «КБ «Приватбанк», затвердженим постановою КМУ від 05 червня 2019 року № 594 (у редакції постанови КМУ від 14 серпня 2019 року № 712), визначено, що АТ «КБ «Приватбанк» є державним банком. Тож будь-які фінансові зобов`язання АТ «КБ «Приватбанк» безпосередньо впливають на права єдиного акціонера банку, яким є держава Україна в особі КМУ.
4. КМУ зазначив, що у жовтні 2021 року під час реалізації функцій вищого органу управління банку стало відомо про існування зобов`язання АТ «КБ «Приватбанк» перед ОСОБА_1 за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105, укладеним між КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 (вкладник), за змістом якого вкладник уніс до каси банку грошові кошти у сумі 900 000 000,00 карбованців строком на чотири роки з моменту укладення договору, із щомісячним нарахуванням за річною відсотковою ставкою 220 %.
5. Зобов`язання банку за цим договором станом на 21 грудня 2016 року (дата набуття державою права власності на акції банку) не обліковувалися за його балансовими та/або позабалансовими рахунками.
6. Згідно з відомостями АТ «КБ «Приватбанк» ОСОБА_1 звернувся до іноземного суду - Земельного суду Франкфурта-на-Майні (нім. - Landgericht Frankfurt am Main) (Федеративна Республіка Німеччина), із клопотанням про визнання та виконання рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 29 березня 2012 року, постанови Апеляційного суду Луганської області від 10 липня 2012 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 листопада 2012 року у справі № 2-737/2012 за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ «КБ «Приватбанк») про визнання договору продовженим та таким, що має юридичну силу, зобов`язання повернути суму вкладу, якими позов ОСОБА_1 частково задоволено.
7. Загальний розмір коштів, які ОСОБА_1 просить повернути внаслідок нібито невиконання умов договору про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105, за розрахунками позивача, складає майже 3 000 000 000,00 євро.
8. Права КМУ як вищого органу управління банку порушені внаслідок неузгодження правовідносин зі ОСОБА_1 , оскільки за результатами розгляду судом іноземної юрисдикції заяви вкладника відбудеться зменшення чистого прибутку банку, розміру дивідендів та, як наслідок, зменшення коштів, що зараховуються до Державного бюджету України.
9. Внаслідок законодавчих змін протягом 2014-2020 років Закон № 4452-VI доповнено статтею 41-1, яка врегульовує питання виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави. Станом на 21 грудня 2016 року редакція цієї статті містила абзац дев`ятий частини шостої, у якому зазначено таке: «У разі виявлення зобов`язань банку перед іншими особами, що не обліковувалися за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку на момент набуття права власності на акції банку державою, правочини, за якими виникають такі зобов`язання, вважаються нікчемними, а зобов`язання не підлягають виконанню банком». Аналогічне правило міститься у частині шістнадцятій цієї статті у редакції, чинній на момент звернення до суду із цим позовом (жовтень 2021 року).
10. Позивач наголошував, що оскільки стаття 41-1Закону № 4452-VI передбачає нікчемність правочину, що не обліковується на рахунках банку, а також, враховуючи приписи частини другої статті 215 та статті 216 Цивільного кодексу України
(далі - ЦК України), то у цих правовідносинах повинні застосовуватися наслідки недійсності нікчемного правочину, зокрема договору про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105, а саме визнання такими, що не підлягають виконанню, всіх зобов`язань АТ «КБ «Приватбанк» за цим договором.
11. Дії ОСОБА_1 , за твердженням позивача, спрямовані на стягнення грошових коштів за нікчемним правочином, завдають істотних збитків АТ «КБ «Приватбанк». Такі дії здійснені після проведення процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави відповідно до приписів Закону № 4452-VI.
Стислий виклад змісту рішення суду першої інстанції
12. Рішенням від 30 червня 2022 року Печерський районний суд міста Києва позов КМУ задовольнив.
Суд застосував наслідки недійсності договору про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105, укладеного між КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 , шляхом визнання такими, що не підлягають виконанню, всіх зобов`язань АТ «КБ «Приватбанк» за цим договором.
Визнав, що у ОСОБА_1 немає права вимагати від АТ «КБ «Приватбанк» виконання всіх зобов`язань за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105.
Визнав, що в АТ «КБ «Приватбанк» немає обов`язку виконувати зобов`язання за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105.
13. Суд першої інстанції аргументував своє рішення тим, що оспорюваний договір є нікчемним на підставі правил абзацу дев`ятого частини шостої статті 41-1Закону № 4452-VI (у редакції, чинній на момент набуття 21 грудня 2016 року державою права власності на акції банку), у зв`язку із чим вважав за потрібне застосувати наслідки недійсності правочину шляхом визнання такими, що не підлягають виконанню, всіх зобов`язань банку за цим договором.
14. Суд першої інстанції зробив висновок, що КМУ не пропустив позовної давності для звернення до суду із цим позовом, оскільки про обставини нікчемності оспорюваного договору дізнався лише у жовтні 2021 року зі звернення ОСОБА_1 до іноземного суду із клопотанням про визнання та виконання судових рішень у справі № 2-737/2012.
Стислий виклад змісту постанови суду апеляційної інстанції
15. Постановою від 24 січня 2023 року Київський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасував рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 червня 2022 року, ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволені позову КМУ. Здійснив розподіл судових витрат.
16. Суд апеляційної інстанції обґрунтовував цю постанову тим, що оспорюваний договір укладений 06 липня 1995 року, тоді як Закон № 4452-VI доповнено статтею 41-1 лише 12 серпня 2015 року, тобто після укладення правочину, про застосування наслідків недійсності якого просив позивач. Недійсність цього договору не може встановлюватися статтею 41-1 Закону № 4452-VI через незворотність дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
17. Суд апеляційної інстанції врахував наявність рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у справі № 2-737/2012, відповідно до яких суди зобов`язали АТ «КБ «Приватбанк» повернути ОСОБА_1 суму вкладу з нарахуванням відсотків згідно з умовами договору [частина четверта статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)]. Оскільки ці судові рішення набрали законної сили, то вони є обов`язковими та підлягають виконанню.
18. Відсутність обліку зобов`язань банку перед ОСОБА_1 за договором про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105 за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку не свідчить про нікчемність такого договору.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
19. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 06 липня 1995 року між КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено договір про поточний депозитний вклад № 1005682105, відповідно до якого вкладник уніс до каси банку грошові кошти в розмірі 900 000 000,00 карбованців строком на чотири роки з моменту укладення договору із щомісячним нарахуванням за річною відсотковою ставкою 220 %.
20. Рішенням від 29 березня 2012 року у справі № 2-737/2012 Ленінський районний суд м. Луганська задовольнив позов ОСОБА_1 . Суд визнав договір банківського вкладу (депозиту) від 06 липня 1995 року № 10005682105 продовженим з 07 липня 1999 року та таким, що має юридичну силу. Зобов`язав ПАТ «КБ «Приватбанк» повернути ОСОБА_1 суму вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 липня 1995 року № 10005682105 із нарахуванням відсотків згідно з умовами договору з моменту його укладення до 29 березня 2012 року.
21. Рішенням від 10 липня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 листопада 2012 року, Апеляційний суд Луганської області скасував рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 29 березня 2012 року в частині визнання договору банківського вкладу (депозиту) від 06 липня 1995 року № 1005682105 продовженим із 07 липня 1999 року та таким, що має юридичну силу, ухвалив у цій частині нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 . Також суд апеляційної інстанції змінив рішення суду першої інстанції в частині зобов`язання ПАТ «КБ «Приватбанк» повернути ОСОБА_1 суму вкладу з нарахуванням відсотків згідно з умовами договору, шляхом зміни кінцевої дати нарахування відсотків з 29 березня 2012 року на 06 липня 2003 року. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
22. Держава 21 грудня 2016 року набула право власності на 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» відповідно до статті 41-1 Закону № 4452-VI та постанови КМУ від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи».
23. Статут АТ «КБ «Приватбанк», затверджений постановою КМУ від 05 червня 2019 року № 594 (у редакції постанови КМУ від 14 серпня 2019 року № 712), передбачає, що АТ «КБ «Приватбанк» є державним банком. Єдиним акціонером банку є держава в особі КМУ.
24. Листом від 11 жовтня 2021 року № 20.1.0.0.0/7-175017 АТ «КБ «Приватбанк» повідомило КМУ та Міністерство фінансів України про те, що у 1995 році між банком та вкладником укладено договір про поточний депозитний вклад на суму 900 000 000,00 карбованців.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги АТ «КБ «Приватбанк»
25. АТ «КБ «Приватбанк» 02 березня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просило скасувати постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року, залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 червня 2022 року.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
26. Підставами касаційного оскарження постанови апеляційного суду від 24 січня 2023 року КМУ зазначив таке:
- відсутність висновку Верховного Суду щодо питання законодавчої можливості застосування статті 41-1 Закону № 4452-VIв сукупності зі статтями 203, 215 ЦК України та часових меж такого застосування;
- суд апеляційної інстанції неправильно розтлумачив статті 203, 215 ЦК України та статтю 58 Конституції України, частини першу, другу, п`яту статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» у поєднанні з незастосуванням до такого тлумачення правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 753/11009/19 (провадження № 61-1903св20);
- суд апеляційної інстанції врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у справах з неподібними правовідносинами;
- суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, зокрема статті 18, 82, 357-359, 362 ЦПК України.
27. КМУ наголосив, що незастосування судом апеляційної інстанції у спірних правовідносинах наслідків недійсності нікчемного правочину, встановлених статтею 41-1 Закону № 4452-VI, призведе до стягнення з державного банку 3 000 000 000,00 євро, що в умовах воєнного стану зменшить надходження коштів до державного бюджету у виді дивідендів банку.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
28. ОСОБА_1 у липні 2023 року подав до Верховного Суду відзив на касаційні скарги КМУ та АТ «КБ «Приватбанк», у якому просив постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року залишити без змін, а касаційні скарги - без задоволення.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
29. Ухвалами від 20 та 31 березня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційні провадження у цій справі.
30. Ухвалою від 20 червня 2023 року Верховний Суд призначив справу до розгляду, а ухвалою від 18 жовтня 2023 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду задля відступу від правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року
у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20).
Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
31. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася таким.
32. Звертаючись до суду із цим позовом, КМУ зазначав, що усі фінансові зобов`язання АТ «КБ «Приватбанк» безпосередньо впливають на права єдиного акціонера банку, яким є держава в його особі. КМУ від свого імені звернувся до суду як акціонер АТ «КБ «Приватбанк».
33. Водночас у пункті 76 постанови від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20) Велика Палата Верховного Суду сформулювала таку правову позицію: «За похідним позовом учасник, член, акціонер набуває статусу процесуального представника юридичної особи, якій завдано збитків, але не має власного права на позов (у матеріальному значенні) до порушника. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) акціонер (учасник) юридичної особи, навіть мажоритарний, не може розглядатися як належний заявник, якщо йдеться про порушення прав юридичної особи (рішення від 20 травня 1998 року у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), заява № 29010/95; рішення від 18 жовтня 2005 року у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (Case of Terem LTD, Chechetkin and Olius v. Ukraine), заява № 70297/01, пункти 28-30; рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», заява № 42758/05, пункт 30). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала на це увагу, зокрема в постановах від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17
(провадження № 12-77гс19), від 15 жовтня 2019 року у справі № 905/2559/17 (провадження № 12-264гс18), від 07 квітня 2020 року у справі № 904/3657/18 (провадження № 12-159гс19)».
34. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що наведений висновок Великої Палати Верховного Суду про потребу відмовити в задоволенні позову через неналежність позивача та неналежність йому права на звернення до суду із цим позовом є перешкодою у доступі до правосуддя, відтак це порушує вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
35. В юридичній літературі похідний позов, зокрема, визначається як правовий засіб захисту, що дозволяє учасникам або кредиторам юридичної особи заявляти та підтримувати позови в інтересах юридичної особи, якщо юридична особа
з певних причин не ініціює розгляд самостійно. Акціонер (учасник) товариства може оспорити договір, вчинений товариством, якщо обґрунтує відповідні вимоги порушенням його корпоративних прав. Отже, захист прав та законних інтересів юридичних осіб її засновниками (учасниками) можливий завдяки доктрині «зняття корпоративної вуалі», тобто за допомогою пред`явлення похідного (непрямого) позову особою (учасником юридичної особи), яка не є безпосереднім учасником спірних матеріальних правовідносин (яким є юридична особа).
36. Колегія суддів наголосила, що ЄСПЛ зробив висновки про можливість звернення засновника юридичної особи в окремих випадках до суду з позовами про захист прав та інтересів заснованої ним юридичної особи, що є підтвердженням застосування щодо юридичних осіб теорії «проникнення під корпоративну вуаль» (рішення від 24 жовтня 1995 року у справі «Аґротексім та інші проти Греції» (Agrotexim and Others v. Greece), заява № 14807/89).
37. Подібний прояв доктрини зняття корпоративної вуалі застосував Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 01 липня 2020 року у справі № 910/15925/18, а також Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2019 року в справі № 810/4438/16 (провадження № К/9901/47608/18), в якій суд погодився із задоволенням позову фізичної особи - власника 100 % статутного капіталу товариства у зв`язку з потребою захисту прав як самого товариства, так і його учасника (засновника).
38. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що існування у судовій практиці Верховного Суду різних підходів до права на позов не сприяє правовій визначеності і передбачуваності в застосуванні судами єдиних підстав і форм захисту засновником (учасником) прав та інтересів юридичної особи, а відтак ускладнює повноцінну реалізацію в Україні доктрини зняття корпоративної вуалі.
39. Застосування судами правового висновку, від якого колегія суддів просить відступити, не сприятиме захищеності бізнесу та може призвести до погіршення інвестиційного клімату в Україні. Адже власники підприємств позбавляються найефективнішого способу захисту своїх корпоративних прав, порушених внаслідок укладення невигідних для таких організацій угод.
40. Колегія суддів зазначила, що Велика Палата Верховного Суду у наведеному правовому висновку, викладеному у постанові від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (з огляду на обставини справи, яка переглядається), не звернула уваги на те, що акціонер, подаючи такий позов, захищає не права юридичної особи, а свої власні корпоративні права як акціонера цього товариства, які є відмінними за своєю природою. Тобто КМУ пред`явив позов не з метою захисту порушених прав та інтересів самого товариства, а з метою захисту корпоративних прав його як єдиного акціонера. Іншого способу захисту корпоративного права, порушеного внаслідок укладення угоди, яку оспорює позивач, не існує.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
41. У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права (правовладдя).
42. Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
43. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
44. Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
45. ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).
46. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба
в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України»,
заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
47. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
48. В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках потреби та при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі «Проценко проти Росії», заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти Росії», заява № 8269/02, пункт 38).
49. У пунктах 34, 39 остаточного рішення від 07 жовтня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення у справах «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30, та «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36, 37); неспроможність вищого суду впоратися із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99); Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким потрібно керуватися; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі потреби може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104).
50. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, потрібно пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).
51. Судді повинні послідовно застосовувати закон. Проте якщо суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
52. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності у вирішенні спірних ситуацій для учасників справи.
53. Водночас принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки
в протилежному випадку це б унеможливлювало суду виправлення своєї позиції або ж гальмувало б динамічний розвиток права та суспільних відносин.
54. В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIII та ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
55. Згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 45 Закону № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
56. Щоб гарантувати юридичну визначеність, Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання [постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 09 лютого 2021 року
у справі № 381/622/17 (пункт 41)].
57. Тож Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належних підстав. Такі підстави мають бути належно мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
58. Велика Палата Верховного Суду вважає, що справу потрібно повернути на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду з таких підстав.
59. Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
60. Відповідно до пунктів 25-27, 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовним, суб`єктним та об`єктним критеріями.
61. З-поміж цих критеріїв змістовний (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
62. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, потрібним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.
63. На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
64. З урахуванням наведених правових висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що висновки суду касаційної інстанції, від яких пропонується відступити, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду
у справі № 761/45721/16-ц за інших фактичних обставин, тому правове регулювання цих відносин не є подібним до правовідносин у цій справі з огляду на таке.
65. У справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20) позивачкою була спадкоємиця вкладника, якій виплатили гарантовану Фондом гарантування вкладів фізичних осіб суму відшкодування у розмірі 200 000,00 грн. Ця особа пред`явила позов до пов`язаної з банком особи з вимогою про стягнення невиплаченої суми вкладу з нарахованими відсотками у порядку, встановленому статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
66. Позивачка посилалася на те, що пов`язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності, несе цивільно-правову відповідальність, зокрема, своїм майном.
67. Постановою від 28 вересня 2021 року Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні позову, оскільки у справі № 761/45721/16-ц позивачка звернулася до суду з позовом з вимогами про стягнення на її користь коштів як відшкодування збитків, завданих, на її думку, неправомірними діями відповідача щодо ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»; такими діями збитки можуть бути завдані безпосередньо банку, а не позивачці. Позивачка не довела порушення її права чи інтересу, а тому вона, за висновком суду, не є належним позивачем у справі № 761/45721/16-ц, що є самостійною підставою для відмови в позові.
68. На противагу наведеним справам, у справі, яка передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, позивачем є КМУ, а відповідачами - АТ «КБ «Приватбанк», єдиним акціонером якого є держава в особі КМУ, та вкладник ОСОБА_1 , який у 1995 році відкрив у банку депозитний рахунок на суму 900 000 000,00 карбованців, зобов`язання за яким станом на дату націоналізації банку не обліковувалися за балансовими та/або позабалансовими рахунками.
69. Спір у цій справі стосується питання поширення дії правил абзацу дев`ятого частини шостої статті 41-1 Закону № 4452-VI (у редакції, чинній на момент набуття 21 грудня 2016 року державою права власності на акції банку) щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину до договору про поточний депозитний вклад від 06 липня 1995 року № 1005682105.
70. На підставі викладеного Велика Палата Верховного Суду виснувала, що обставини справи № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20) та справи № 757/55832/21-ц (провадження № 14-155цс23) не є подібними, оскільки правове регулювання правовідносин, суб`єктний склад та фактичні обставини цих двох справ є відмінними, а тому Велика Палата Верховного Суду не може вирішувати питання відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20).
71. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду фактично не погоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 761/45721/16-ц
(провадження № 14-122цс20), та з цих підстав просить від нього відступити. Проте колегія суддів не навела, а Велика Палата Верховного Суду не встановила об`єктивних причин відступу від попереднього правового висновку, якими, за усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду, можуть бути очевидні вади попереднього рішення (неефективність, неясність, неузгодженість) чи зміна суспільного контексту.
72. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що сама лише незгода із її позицією не є підставою для передачі справи до розгляду відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України.
73. Обґрунтування передачі справи наявністю суперечливої судової практики, а саме посиланням на постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (пункт 53), які були ухвалені до прийняття Великою Палатою Верховного Суду постанови від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20), не доводить відмінність підходів касаційних судів до вирішення порушеного колегією суддів правового питання на цей час, тобто після прийняття Великою Палатою Верховного Суду згаданої постанови, тому підстав для прийняття справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду не існує.
74. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає передачу справи невмотивованою.
75. Згідно із частиною шостою статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
76. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.
77. Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
УХВАЛИЛА:
Справу № 757/55832/21-ц за позовом Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про застосування наслідків недійсності договору, визнання відсутніми прав та обов`язків за договором за касаційними скаргами Кабінету Міністрів України та Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року - повернути на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідачка І. А. Воробйова
Судді О. О. Банасько М. В. Мазур
О. Л. Булейко К. М. Пільков
Ю. Л. Власов С. О. Погрібний
М. І. Гриців О. В. Ступак
Ж. М. Єленіна І. В. Ткач
І. В. Желєзний О. С. Ткачук
Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич
В. В. Король Є. А. Усенко
О. В. Кривенда Н. В. Шевцова
Ухвала оформлена суддею Погрібним С. О. в порядку частини третьої статті 415 ЦПК України
