СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
ун. № 761/16134/19
пр. № 2/759/57/24
14 травня 2024 року Святошинський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді - П`ятничук І.В.,
за участю секретаря - Марус А.О.,
представника позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Алексашина Юлія Борисівна, Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання недійсними договору іпотеки та договору про внесення змін до договору іпотеки,
ВСТАНОВИВ:
Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» 16.04.2019 року звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Алексашина Юлія Борисівна, Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання недійсними договору іпотеки та договору про внесення змін до договору іпотеки, яким просить визнати недійсними укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , договір іпотеки від 22.07.2014, зареєстрований в реєстрі за № 242 та договір про внесення змін до договору іпотеки від 20.01.2017, зареєстрований в реєстрі за № 15, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Алексишиною Ю.Б. внаслідок їх фіктивності, стягнути з відповідачів на користь позивача судові витрати.
В обґрунтування позову зазначає, що ОСОБА_2 укладаючи договір іпотеки та додаткову угоду до договору іпотеки із ОСОБА_3 , після пред`явлення до нього як до поручителя ТОВ «Компанія «ВТК Відродження» позову про стягнення суми кредитної заборгованості, діяв очевидно недобросовісно та зловживаючи правами стосовно кредитора, оскільки оспорювані договори направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника для погашення кредитної заборгованості. За таких обставин позивач вважає, оспорювані договори були укладеними з порушенням частин першої, третьої, п`ятої та шостої ст. 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 09.08.2019 року було відкрито провадження по даній справі.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала в повному обсязі, просила задовольнити, посилаючись на обставини викладені у позові.
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , приймали участь у справі, проти позову заперечували, просили відмовити в задоволенні позову, посилаючись на обставини викладені у поданому до суду відзиві. Відповідач ОСОБА_3 , у відзиві на позовну заяву просила застосувати строк позовної давності до вимог банку та відмовити у позові, оскільки вважає що позивачем при зверненні до суду із позовом пропущено строки.
Третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Алексашина Ю.Б. в судове засідання не з`явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлялась належним, 05.05.2023 року подала до суду письмові пояснення, відповідно до яких вважає, що правові підстави для визнання оспорюваних договорів недійсними відсутні, оскільки нею як приватним нотаріусом було дотримано всіх необхідних процедур згідно Закону України «Про нотаріат», Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 №296/5.
Третя особа Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України в судове засідання не з`явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, направило до суду письмові пояснення, за змістом яких третя особа підтримує позовні вимоги та просить розглянути справу без участі уповноваженого представника.
Дослідивши матеріали справи, вислухавши представника позивача, враховуючи надану письмову позицію відповідачів та третіх осіб, оцінивши зібрані у справі докази, суд приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що 16.12.2011 року між АТ «Укрексімбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія «ВТК Відродження» укладено Генеральну кредитну угоду № 151111N6, в рамках якої було укладено ряд кредитних договорів: від 16.12.2011 року № 151111К25; від 16.12.2011 року № 151111К31; від 13.11.2012 року № 151112К26; від 25.04.2013 року № 151113К5.
Всупереч взятих на себе зобов`язань, ТОВ «Компанія «ВТК Відродження» не було погашено заборгованість за Кредитними договорами.
З метою забезпечення виконання зобов`язань ТОВ «Компанія «ВТК Відродження» за Генеральною угодою між АТ «Укрексімбанк», ТОВ «Компанія «ВТК Відродження» та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 було укладено Договір поруки № 151111Р18 від 19.12.2011 року.
Згідно з п. 3.1 ст. 3 Договору поруки Поручитель зобов`язався перед Кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання Позичальником основного зобов`язання за Генеральною угодою з усіма чинними Кредитними договорами.
Згідно зі ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку та відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.
Стаття 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов`язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
02.06.2014 року АТ «Укрексімбанк» було подано позовну заяву до Шевченківського районного суду м. Києва про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитними договорами № 151111К25 від 16.12.2011 року, № 151111К31 від 16.12.2011 року, № 151112К26 від 13.11.2012 року та № 151113К5 від 25.04.2013 року, які укладені в рамках Генеральної кредитної угоди № 151111N6 від 16.12.2011 року та Договором поруки № 151111Р18 від 19.12.2011 року в розмірі 5 238 239,23 євро та 30 361 756,12 грн.
09.07.2014 року за вказаною позовною заявою, Шевченківським районним судом м. Києва відкрито провадження у справі № 761/18061/14-ц.
Судом встановлено, що після пред`явлення АТ «Укрексімбанк» позову до суду та відкриття Шевченківським районним судом м. Києва провадження у справі № 761/18061/14-ц, ОСОБА_2 з метою ухилення від виконання своїх зобов`язань за Договором поруки та унеможливлення в майбутньому виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва, у разі задоволення позову АТ «Укрексімбанк», почав вживати заходи, направлені на уникнення звернення стягнення на майно шляхом укладення фіктивних правочинів.
22.07.2014 року, після подання позову АТ «Укрексімбанк» та через 13 днів з моменту відкриття Шевченківським районним судом м. Києва провадження у справі № 761/18061/14-ц між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , було укладено договір позики, що передбачав надання ОСОБА_2 позики у розмірі 100000,00 грн. зі строком повернення через 10 років до 22.07.2024 року, та оспорюваний договір іпотеки від 22.07.2014 року, відповідно до якого, ОСОБА_2 передав в забезпечення своїх позикових зобов`язань об`єкт нерухомості - нежитлові приміщення (будівлі) за адресою: АДРЕСА_1 , площею 826,30 кв.м., ринковою вартістю 3 516 503,00 грн. (п. 2.2. договору іпотеки).
Об`єкт нерухомості не перебував в іпотеці по зобов`язанням ОСОБА_2 перед АТ «Укрексімбанк», однак на нього можливо звернути стягнення в рахунок погашення заборгованості як поручителя.
12.12.2014 року Шевченківський районний суд м. Києва задовольнив заяву АТ «Укрексімбанк» про забезпечення позову у справі № 761/18061/14-ц та прийнято ухвалу про накладення арешту на належне ОСОБА_2 рухоме та нерухоме майно.
08.06.2016 року Шевченківський районний суд м. Києва ухвалено рішення у справі № 761/18061/14-ц, яким задоволено позовні вимоги АТ «Укрексімбанк» та стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість за кредитними договорами № 151111К25 від 16 грудня 2011 року, №151111К31 від 16 грудня 2011 року, № 151112К26 від 13 листопада 2012 року та №151113К5 від 25 квітня 2013 року, які укладені в рамках Генеральної кредитної угоди № 151111N6 від 16 грудня 2011 року в сумі 5 238 239 (п`ять мільйонів двісті тридцять вісім тисяч двісті тридцять дев`ять) євро та 30 361 756 (тридцять мільйонів триста шістдесят одна тисяча сімсот п`ятдесят шість) гривень, а також судовий збір в сумі 3 654 (три тисячі шістсот п`ятдесят чотири) гривень.
Зі змісту рішення суду встановлено, що у справі № 761/18061/14-ц також предметом розгляду були зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 про припинення поруки, у задоволенні яких судом відмовлено.
Так, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/18061/14-ц підтверджується обставина, що у жовтні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» про визнання поруки припиненою, в якому просив визнати договір поруки №151111Р18 від 19.12.2011 року припиненим. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що оскільки вимоги банку про дострокове погашення заборгованості він не отримував, то датою пред`явлення вимоги банком до ОСОБА_2 як до солідарного боржника є дата пред`явлення позову до суду. Тобто, ОСОБА_2 підтверджено момент пред`явлення вимоги про стягнення кредитної заборгованості, який передує укладенню оспорюваних АТ «Укрексімбанк» договору іпотеки від 22.07.2014 року, зареєстрованому в реєстрі за № 242 та договору про внесення змін до договору іпотеки від 20.01.2017 року, зареєстрованому в реєстрі за №15, посвідченому приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Алексишиною Ю.Б.
У липні 2016 року ОСОБА_3 подала до Святошинського районного суду м. Києва позов до ОСОБА_2 про звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна - нежитлові приміщення (будівлі) за адресою: АДРЕСА_1 , площею 826,30 кв.м., шляхом передачі цього майна у її власність в рахунок погашення наявної заборгованості за договором позики.
27.11.2017 року рішенням Святошинського районного суду м. Києва у справі № 759/10131/17 позовні вимоги ОСОБА_3 були задоволені у повному обсязі.
Постановою Київського апеляційного суду 06.03.2019 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 27.11.2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким ОСОБА_3 відмовлено у задоволенні позову.
Відповідно до ч. 4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч. 5 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Відповідач ОСОБА_3 як особа, яка не брала участі у справі № 761/18061/14-ц про стягнення кредитної заборгованості не спростувала обставини, встановлені у рішенні Шевченківського районного суду м. Києва від 08.06.2016 року, яким було стягнуто заборгованість з ОСОБА_2 , зокрема той факт, що він підтвердив обставину пред`явлення вимог банку про сплату боргу фактично до моменту вчинення оспорюваних договорів.
08.12.2016 року Шевченківським районним судом м. Києва № 761/18061/14-ц видано виконавчий лист, на підставі якого 04.01.2017 року відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відкрито виконавче провадження № 53228700 та винесено постанову про накладення арешту на все майно, що належить боржнику ОСОБА_2
20.01.2017 року, через 16 днів з моменту відкриття виконавчого провадження між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір про внесення змін до оспорюваного договору іпотеки, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Алексашиною Ю.Б. та зареєстрований в реєстрі за № 75, згідно з яким предмет іпотеки забезпечував виконання іпотекодавцем зобов`язань з погашення позики у сумі 3500000,00 грн., зі строком повернення до 01.03.2017 року.
За початковими умовами договору позики для ОСОБА_2 ставилась умова погасити позику до 2024 року тобто по 10000, 00 грн. протягом року. Згідно внесених змін ОСОБА_2 мав обов`язок погасити позику 3400000 грн. протягом двох місяців, що свідчить про вчинення дій ОСОБА_2 при укладенні правочинів на шкоду АТ «Укрексімбанк» як кредитору та уникнення можливості звернути стягнення на майно в рахунок погашення заборгованості перед банком.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 будучи поручителем був обізнаний про наявність у нього невиконаного зобов`язання з погашення заборгованості перед АТ «Укрексімбанк» та незважаючи на це уклав оспорювані правочини із ОСОБА_3 .
У зв`язку з таким перебігом подій, ОСОБА_2 міг передбачити на момент укладення оспорюваних правочинів для себе наслідки у разі задоволення позовних вимог щодо стягнення коштів і мав намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків, а отже суд вважає дії відповідача ОСОБА_2 при укладенні оспорюваного правочину направленими на уникнення виконання зобов`язання з повернення боргу.
При укладенні Договору про внесення змін до договору іпотеки за постановленої ухвали Шевченківського районного суду м. Києва 12.12.2014 року у справі № 761/18061/14-ц та про накладення арешту на належне ОСОБА_2 рухоме та нерухоме майно, ОСОБА_2 діяв неправомірно, зловживаючи своїм суб`єктивним правом, грубо порушивши при цьому вимоги чинного законодавства.
Під час розгляду справи ОСОБА_2 , та представником ОСОБА_3 адвокатом Стригуном А.А. було надано пояснення суду, що відповідачі знайомі задовго до моменту укладення оспорюваних договорів, мають відносини, які було побудовано на взаємній довірі.
Таким чином, оспорювані договори вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами, а навпаки для використання прихованого умислу. Суд приходить до висновку, що вчинені ОСОБА_2 оспорюванні договір іпотеки та договір про внесення змін до нього, спрямовані на зменшення свого майна з метою приховування його від звернення стягнення в рахунок погашення боргу перед АТ «Укрексімбанк».
Згідно матеріалів справи вбачається, що укладення оспорюваних договорів є наслідком порушення прав та інтересів АТ «Укрексімбанк», оскільки банк було позбавлено можливості задовольнити свої вимоги до ОСОБА_2 щодо повернення заборгованості за рахунок вартості об`єкту нерухомого майна, який передано було в іпотеку.
Вказане підтверджується матеріалами виконавчого провадження № 53228700 наданими Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України з примусового виконання виконавчого листа № 761/18061/14-ц виданого 08.12.2016 року Шевченківським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_2 на користь АТ «Укрексімбанк».
Встановлені судом обставини справи спростовують посилання відповідачів на безпідставність заявлених до них позовних вимог.
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Згідно із частинами другою та третьою ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Як визначає ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема відповідно до частини 5 даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до положень ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Правочин - це дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна тощо), яка характеризується такими ознаками: це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі; це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону; спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета.
Фраудаторними правочинами в юридичній науці та в останні роки в українській судовій практиці називають договори, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору.Цей термін походить від англ. "fraud" - шахрайство, підроблення, афера. Значення цього слова розкривається внутрішнім змістом тих категорій і понять, які вони називають.
У постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 Верховний Суд сформулював висновок щодо конструкції фраудаторного правочину (тобто правочину, який вчинений боржником на шкоду кредитору), яка включає: момент укладення договору (коли боржник усвідомлює, що майно заберуть за борги); контрагента, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пов`язана або афілійована юридична особа); ціну (ринкова/неринкова, наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-2 зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції Цивільний кодекс України в статтях 215 та 216 наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи».
Відповідно до ч. 4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому та обставина, що правочин, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17.
Велика Палата Верховного Суду кваліфікує правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам, як фраудаторні правочини, зробивши такий правовий висновок.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)" (постанова ВП ВС від 03.07.2019 року у справі №369/11268/16-ц).
Отже, договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.
Велика Палата Верховного Суду у зазначеній вище справі вказує, що позивач має право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України) і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 ЦК України.
Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм (зловживання правом).
Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку. Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.
Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі; контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи); щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.
Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.
Тлумачення ст. 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».
За змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2019 року у справі №910/8357/18 правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
Зі змісту поняття фраудаторного правочину випливає, що правочин на шкоду кредитору вчиняється саме боржником в період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором.
Згідно зі ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, суд дійшов висновку, що оскаржувані правочини не відповідають критеріям розумності, добросовісності, справедливості, мали на меті приховання активів боржника ОСОБА_2 з метою уникнення стягнення на актив кредитором в рахунок погашення кредитної заборгованості, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.
Щодо застосування строку позовної давності до даних правовідносин, то суд зазначає, що обставини на які посилається відповідач ОСОБА_3 у відзиві на позовну заяву не знайшли свого підтвердження, з огляду на наступне.
У постанові Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15, вказано, що тлумачення частин першої і п`ятої ст. 261 ЦК України свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним (рецисорний позов) перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання (зокрема при застосуванні наслідків нікчемного правочину) початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення ч. 5 ст. 261 ЦК України застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним.
Обставини справи свідчать про те, що позивач довідався про існування оспорюваних договору іпотеки та договору про внесення змін до нього після відкриття виконавчого провадження (04.01.2017 року), а саме під час ознайомлення із матеріалами виконавчого провадження 25.09.2018 року.
Таким чином суд вважає, що подання позову до суду 16.04.2019 року є таким, що вчинено у межах строку загальної позовної давності. Доказів щодо спростування таких фактів з боку відповідачів суду не надано.
На підставі ст. 141 ЦПК України, з відповідачів підлягає стягненню судовий збір на користь позивача у розмірі 960 грн. 50 коп. з кожного.
Керуючись ст. ст. ст. ст. 12, 76, 80, 81, 141, 259, 263-265, 278-289, 354-355 ЦПК України, суд,
УХВАЛИВ:
Позов Акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Алексашина Юлія Борисівна, Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання недійсними договору іпотеки та договору про внесення змін до договору іпотеки - задовольнити.
??? Визнати недійсними укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , договір іпотеки від 22.07.2014, зареєстрований в реєстрі за № 242 та договір про внесення змін до договору іпотеки від 20.01.2017, зареєстрований в реєстрі за № 15, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Алексишиною Ю.Б. внаслідок їх фіктивності.
Стягнути з ОСОБА_2 ( РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 ) та ОСОБА_3 ( РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 ) на користь Акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» ( місце знаходження: 03150, м. Київ, вул. Антоновича, 127, код ЄДРПОУ 00032112) сплачений судовий збір у розмірі 960 ( дев`ятсот шістдесят) грн. 50 коп. з кожного.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя: І.В. П`ятничук
