Єдиний державний реєстр судових рішень
ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/31215/25
УХВАЛА
03 червня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Карпушової О.В., суддів Епель О.В., Файдюка В.В., секретар судового засідання Заліська Є.Я., за участі представника позивача Тарасенко Д.Ю., представника відповідача Жиделяєвої Ю.Г., представника третьої особи - Куртмоллаєва А.Е., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство Оборони України про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акту
В С Т А Н О В И В:
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач) в якому просить:
- визнати протиправними та нечинними пункти 17 та 17-1 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2025 р. № 556 "Про реалізацію експериментального проекту з автоматичної верифікації та перевірки відомостей про призовників, військовозобов`язаних та резервістів";
- зобов`язати Кабінет Міністрів України привести Постанову Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2025 р. № 556 "Про реалізацію експериментального проекту з автоматичної верифікації та перевірки відомостей про призовників, військовозобов`язаних та резервістів" у відповідність до Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" із врахуванням висновків суду по даній справі.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він був визнаний непридатним до військової служби та виключеним з військового обліку, але через оскаржувану постанову знову опинився на військовому обліку військовозобов`язаних. Таким чином, оскаржуваною Постановою КМУ порушені права та законні інтереси позивача.
Зазначає, що положення п. 17 та 17-1 Постанови Кабінету Міністрів України від 16 серпня 2024 р. № 932 «Про реалізацію експериментального проекту з автоматичної верифікації та перевірки відомостей про призовників, військовозобов`язаних та резервістів» такими, що суперечать статті 37 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", у зв`язку із чим на його думку постанова підлягає визнанню протиправною та нечинною у відповідній частині.
Вважає, що Кабінет Міністрів України має привести постанову Кабінету Міністрів України від 16 серпня 2024 р. № 932 «Про реалізацію експериментального проекту з автоматичної верифікації та перевірки відомостей про призовників, військовозобов`язаних та резервістів» у відповідність до Закону таким чином, щоб процедура постановки на облік за експериментальним проектом не розповсюджувалась на осіб, які були виключені з військового обліку, а також передбачала процедуру скасування постановки на облік у випадку, якщо така постановка відбулась з порушенням.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2025 р. у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Вважаючи, що ухвалене рішення впливає на права та обов`язки ОСОБА_2 , останній звернувся до суду з апеляційною скаргою на рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2025 р.
Так, ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство оборони України, про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акту.
Розгляд справи призначено у відкритому судовому засіданні.
Представником Кабінету Міністрів України подано клопотання про закриття провадження у справі № 320/31215/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , аналогічне клопотання було заявлено й представником позивача у поданих письмових поясненнях.
У судовому засіданні присутні представники сторін підтримали клопотання Кабінету Міністрів України про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 .
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги колегія суддів зазначає наступне.
Зі змісту позовної заяви та оскаржуваного рішення суду першої інстанції вбачається, що правовою підставою позову ОСОБА_1 є невідповідність (на думку Позивача) пунктів 17, 17-1 Порядку статті 37 Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХII.
Судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні оцінка суду невідповідності пункту 17 Порядку реалізації експериментального проекту з автоматичної верифікації та перевірки відомостей про призовників, військовозобов?язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.08.2024 № 932 нормам частин дев?ятої, десятої статті 1 Закону № 2232-ХІI, про яку зазначає Апелянт ОСОБА_2 у апеляційній скарзі, не надавалася, підстави, з яких ОСОБА_2 , зазначає про порушення його права оскаржуваними пунктами Порядку судом першої інстанції не розглядалися.
Отже незгода ОСОБА_2 з оскаржуваною Постановою КМУ грунтується на інших обставинах, які судом першої інстанції не досліджувались.
Також в судовому засіданні було встановлено, що ОСОБА_2 дізнався, що перебуває на військовому обліку напочатку 2025 року, а оскаржувані норми Постанови КМУ 556 були прийняті в квітні 2025 року, з чого очевидно вбачається, що ОСОБА_3 не був автоматично поставлений на облік саме з підстав оскаржуваної Постанови КМУ. ОСОБА_3 очевидно був поставлений на облік з іншої підстави, і сам ОСОБА_3 не позбавлений можливості звернутись до суду із власним позовом, якщо вважає таку підставу незаконною.
Відтак, в даному випадку суд першої інстанції не вирішував питання про право, свободи, інтереси чи обов`язки ОСОБА_2 .
Відкриваючи апеляційне провадження, суд апеляційної інстанції виходив з того, що апелянт є особою, яка не брала участі у справі, але судове рішення стосується її прав, свобод, інтересів чи обов`язків.
Разом з тим, відповідно до ч.1 ст.5 КАС України, особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину щодо фактичного порушення суб`єктом владних повноважень - відповідачем його прав, свобод чи інтересів має довести, саме, позивач належними і допустимими доказами.
В розумінні Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення, при цьому, задоволенню підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.
Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. То ж, для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем в момент здійснення ним оскаржуваних дій чи рішень.
Аналогічна позиція підтверджується, зокрема, рішеннями Конституційного Суду України № 6-рп/1997 від 25 листопада 1997 року за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України та № 9-рп/1997 від 25 грудня 1997 року за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, зі змісту яких випливає, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Як зазначив Верховний Суд України в ухвалі від 12.03.2009, відповідно до аналізу норм статей 11, 12, 15, 16 ЦК України слід зробити висновок, що право, яке захищає суд, повинно існувати на день ухвалення судового рішення.
Право на судовий захист, гарантоване Конституцією України, закріплене статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України, має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особа могла реалізувати своє право на судовий захист, суд повинен встановити, що оскаржуваними рішенням чи діянням суб`єкта владних повноважень порушено права, свободи чи інтереси саме цієї особи.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» має один і той же зміст.
Верховний Суд України, усуваючи розбіжності у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права в постанові від 15 грудня 2015 року (справа № 800/206/15) вказав, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
При цьому, Верховний Суд України зазначив, що суб`єктивна оцінка порушення права не є абсолютною. В деяких випадках сам законодавець визначає коло осіб, права яких можуть бути порушені внаслідок бездіяльності, вчинення суб`єктом владних повноважень певних дій чи прийняття актів, правомірно обмежуючи право інших осіб на звернення до суду за захистом порушених прав, свобод або інтересів. Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто оскаржити такий акт інші особи не можуть. Зі змісту регулювання, яке міститься у КАС, також убачається, що і право оскаржити індивідуальний акт має особа, якої він стосується. Правові акти індивідуальної дії породжують права і обов`язки тільки у тих суб`єктів (чи визначеного цим актом певного кола суб`єктів), яким його адресовано.
У зав`язку з цим Верховний Суд України у постановах від 15 липня 2014 року(справа №21-273а14) та від 24 лютого 2015 року (справа№21-34а15) дійшов висновку, що відсутність у будь-кого прав чи обов`язків у зв`язку із оскаржуваним правовим актом індивідуальної дії не породжує і права на захист, тобто права на звернення із адміністративним позовом, оскільки не стосуються його безпосередньо.
Таким чином, право на захист виникає за умови доведення позивачем факту застосування до нього норм оскаржуваного рішення, або того, що він є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано це рішення, при цьому, законність оскаржуваного рішення може бути перевірена лише після встановлення у позивача права на його оскарження.
Така правова позиція висловлена Вищим адміністративним судом України в пункті 21 постанови Пленуму від 06 березня 2008 року №2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ».
Також, за правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постановах від 24.06.2008 у справі №2/164-35/246, від 02.09.2008, судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.
Зазначена правова позиція була підтримана Верховним Судом у постановах від 17.05.2018 (справа № 904/5618/17), від 11.07.2018 (справа № 911/2635/17) та інших і є сталою.
Відповідно до ч. 1 ст. 293 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Тобто, передумовою апеляційного оскарження судового рішення особою, яка не брала участі у справі, є встановлення обставин, що суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки. При цьому, на відміну від ч. 1 ст. 5 КАС України, яка пов`язує право особи на звернення до адміністративного суду у тому числі із суб`єктивним критерієм, наведені положення КАС України крізь призму юридичної визначеності та сталості судового рішення гарантують особі право на апеляційне оскарження виключно у випадку, якщо така особа була учасником справи або суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.
На переконання суду, рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яку не було залучено до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване судове рішення ніяким чином не впливає на права чи інтереси апелянта, при цьому, апелянтом не надано доказів, які б підтверджували порушення судовим рішенням його прав та інтересів та не вказано, яким чином скасування оскаржуваного ним судового рішення відновить порушені права та інтереси (якщо такі мали місце).
Відповідно до п.3 ч.1 ст.305 КАС України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.
Повний текст ухвали складено 04.06.2026 року.
Керуючись ст.ст. 242, 250, 305, 308, 310, 321 КАС України, суд, -
У Х В А Л И В:
Клопотання Кабінету Міністрів України про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2025 р. - задовольнити.
Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство Оборони України про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акту - закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Колегія суддів: О.В. Карпушова
О.В. Епель
В.В. Файдюк
