УХВАЛА
14 січня 2021 року
м. Київ
Справа № 904/2979/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Малашенкової Т.М.,
за участю секретаря судового засідання Малихіної О.В.,
представників учасників справи:
позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Серединецьке» - Савчук Ю.М., адвокат ( ордер від 14.12.2020 № 032349, свідоцтво від 14.09.2012 № 827),
відповідача -1 - товариства з обмеженою відповідальністю «Агротек» - не з`явився,
відповідача - 2 - товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Армада ЛТД» - не з`явився,
розглянувши матеріали касаційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю «Серединецьке»
на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.08.2020 (суддя Мілєва І.В.)
та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.10.2020 (головуючий суддя: Подобєд І.М., судді: Дармін М.О., Орешкіна Е.В.)
у справі № 904/2979/20
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Серединецьке» (далі - ТОВ «Серединецьке»)
до товариства з обмеженою відповідальністю «Агротек» (далі - ТОВ «Агротек») та товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Армада ЛТД» (далі -ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД»)
про визнання недійсним договору поруки від 30.03.2018 № 3П/16АФ-15,
ВСТАНОВИВ:
ТОВ «Серединецьке» звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ТОВ «Агротек» та ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД» про визнання недійсним договору поруки від 30.03.2018 № 3П/16АФ-15, який укладений ТОВ «Агротек» та ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД» .
Позовні вимоги обґрунтовані, зокрема з посиланням на фіктивність оспорюваного договору поруки, який, за твердженням позивача, укладався з метою приховування справжніх намірів учасників правочину. Також позивач зазначав про те, що договір поруки укладений з метою зміни територіальної підсудності та є двостороннім правочином, укладеним без згоди боржника, що викликає сумніви у правомочності такого правочину.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 19.08.2020 зі справи № 904/2979/20 у задоволенні позову відмовлено повністю.
Рішення суду першої інстанції мотивовано, зокрема, тим, що позивач не довів суду фактичних обставин, з якими закон пов`язує наявність підстав для визнання фіктивним оспорюваного договору поруки; не довів яким чином, внаслідок укладення оскаржуваного договору, порушені його права. Судове рішення мотивоване, у тому числі, відсутністю належного обґрунтування порушеного права позивача укладенням оспорюваного правочину, в якому останній не є стороною, а, отже, відсутністю підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину.
Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 21.10.2020 рішення суду першої інстанції зі справи залишено без змін.
У вирішенні спору суди попередніх інстанцій виходили з таких встановлених обставин та висновків.
Спірний договір поруки є двостороннім правочином, який укладається з метою врегулювання відносин між кредитором і поручителем.
Договір поруки не створює обов`язків для ТОВ «Серединецьке» (боржника за основним договором), не впливає безпосередньо на його права і обов`язки.
У лютому 2019 року ТОВ «Агротек» звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД», товариства з обмеженою відповідальністю «Євразія-Сервіс» та товариства з обмеженою відповідальністю «СК Бужок» про солідарне стягнення заборгованості з лізингових платежів (справа № 904/421/19). Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на неналежне виконанням умов спірного договору поруки ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД» та неналежним виконанням інших договорів поруки іншими поручителями, які виступають поручителями з виконання лізингоодержувачем (ТОВ «Серединецьке») зобов`язань за договором фінансового лізингу.
Судами попередніх судових інстанцій встановлено, що ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД», як поручителем за договором поруки здійснено часткове виконання оспорюваного договору на суму 100,00 грн., а ТОВ «Агротек», як лізингодавцем прийнято таке часткове виконання.
У зв`язку з встановленими обставинами, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що обидві сторони оспорюваного договору поруки вчинили певні дії, спрямовані на його фактичне виконання, а, отже, сторони намагалися досягти правового результату за укладеним правочином.
Також суди виходили з того, що подання позову ТОВ «Агротек», як лізингодавцем до ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД», як поручителя є правом лізингодавця про солідарне стягнення заборгованості з лізингових платежів (справа № 904/421/19), і не порушує прав ТОВ «Серединецьке», оскільки останнє взагалі не є відповідачем у справі № 904/421/19.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача стало підставою для ухвалення рішень про відмову у задоволенні позову у справі № 904/2979/20.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції і постановою суду апеляційної інстанції, 09.11.2020 позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив зазначені судові рішення зі справи скасувати, а позов задовольнити повністю.
Касаційну скаргу, з посиланням на приписи частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) мотивовано тим, що під час ухвалення оскаржуваних рішень, судами першої та апеляційної інстанцій застосовано норми права (приписи статей 203, 204, 215, 234 та 553 Цивільного Кодексу України, далі - ЦК України) без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17, від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц, у постанові Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі № 6-197цс14 та у постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».
Ухвалою Касаційного господарського суду від 23.11.2020, зокрема, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Серединецьке» у справі № 904/2979/20.
ТОВ «Агротек» у відзиві на касаційну скаргу просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій без змін, посилаючись, зокрема, на їх законність та обґрунтованість, а також на відсутність порушення прав та законних інтересів ТОВ «Серединецьке».
ТОВ «Торговий дім «Армада ЛТД» не скористалося своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
ТОВ «Серединецьке» надало відповідь на відзив ТОВ «Агротек», яку скаржник просить врахувати у розгляді касаційної скарги зі справи.
17.12.2020 ТОВ «Серединецьке» приймало участь у розгляді касаційної скарги зі справи в режимі відеоконференції згідно з ухвалою Верховного Суду від 23.11.2020.
Згідно з ухвалою Верховного Суду від 17.12.2020 розгляд касаційної скарги відкладався.
13.01.2021 від скаржника надійшли додаткові письмові пояснення по справі.
14.01.2021 ТОВ «Серединецьке» приймало участь у розгляді касаційної скарги зі справи в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів згідно з ухвалою Верховного Суду від 24.12.2020.
У судовому засіданні 14.01.2021 від представника ТОВ «Серединецьке» надійшло усне клопотання про передачу даної справи на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, у зв`язку з необхідністю відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у справі № 908/139/19.
Розглянувши заявлене клопотання представника ТОВ «Серединецьке», проаналізувавши його підстави та викладені у ньому мотиви, Суд не вбачає підстав для його задоволення. Разом з тим, Верховний Суд вважає за необхідне передати дану справу на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з тих підстав, які наведені далі.
Так, відповідно до частини другої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Як унормовано частиною четвертою статті 303 ГПК України про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 302 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 302 цього Кодексу.
Під час судового розгляду справи № 904/2979/20 колегія суддів, ознайомившись з матеріалами справи у її сукупності та контексті касаційної скарги, відзиву на неї, відповіді на відзив, дійшла висновку про необхідність передачі справи № 904/2979/20 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Так, згідно з постановою Верховного Суду від 03.09.2019 у справі № 904/4567/18, названий суд у застосуванні приписів частини третьої статті 215 ЦК України у подібних правовідносинах виходив, зокрема, з того, що договір поруки безпосередньо на права та обов`язки боржника не впливає, його зобов`язання в цьому випадку не встановлюються, не припиняються та не змінюються (не доповнюються та не збільшуються).
Колегія суддів у справі № 904/2979/20 вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, з огляду на таке.
За правилами статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав в інших осіб. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 зі справи № 6-605цс/16.
Суди повинні враховувати, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом як порушеного права, так і охоронюваного законом інтересу, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.12.2020 у справі № 910/16280/18, висновки якої Суд вважає необхідним врахувати у розгляді справи, що переглядається.
Відповідно до частини четвертої статті 300 ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи законний інтерес. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, що сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особо її прав, тобто особа має обґрунтувати юридичну зацікавленість щодо наявності/відсутності цивільних прав.
Водночас у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 зроблено висновок про те, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Виходячи з наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.
Згідно з приписами статей 553, 554 ЦК України договір поруки укладається кредитором і поручителем за зобов`язанням, яке забезпечується договором поруки. Що ж до боржника, то він стороною договору поруки не виступає, а є учасником у зобов`язанні, забезпеченому порукою. Обов`язок кредитора або поручителя за договором поруки одержувати згоду боржника на укладення такого договору законодавством України не передбачений та не випливає зі змісту правовідносин поруки. Разом із тим це не означає, що за позовом боржника такий договір не може бути визнано недійсним, якщо буде доведено, що він звужує його права, чи доведено зловмисну домовленість кредитора з поручителем.
За загальним правилом «підсудність за вибором позивача», закріпленим у частині другій статті 29 ГПК України, передбачено, що позови у спорах за участю кількох відповідачів можуть пред`являтися до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання одного з відповідачів.
Водночас згідно з частиною одинадцятою статті 30 ГПК України, у випадку об`єднання позовних вимог щодо укладання, зміни, розірвання і виконання правочину з вимогами щодо іншого правочину, укладеного для забезпечення основного зобов`язання, спір розглядається господарським судом за місцезнаходженням відповідача, який є стороною основного зобов`язання.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Як передбачено частиною другою статті 43 ГПК України, залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, до яких, зокрема віднесено необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою.
З огляду на викладене, колегія суддів у справі № 904/2979/20 вважає, що, у разі оскарження правочину, необхідним є також і надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами.
Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише «про людське око», знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
У розгляді справи № 904/4567/18 Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у застосуванні приписів статі 234 ЦК України у подібних правовідносинах виходив, зокрема, з того, що:
- у разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний;
- фактичне вчинення відповідачами дій на виконання своїх обов`язків за договором поруки спростовує аргументи позивача про відсутність у відповідача наміру взяти на себе обов`язки позивача за основним зобов`язанням та про його укладання сторонами без спрямування на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Проте, колегія суддів у справі № 904/2979/20 вважає, що у застосуванні приписів статті 234 ЦК України у вирішенні питання щодо того, чи наявні наміри сторін договору поруки щодо створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, несуттєве часткове (в порівнянні з повним обсягом основного зобов`язання) виконання стороною оспорюваного правочину необхідно враховувати не як обставину, що презюмує правомірність оспорюваного правочину, а оцінювати у сукупності з іншими встановленими судами обставинами, на які посилається заінтересована особа (у даному випадку, зокрема, щодо пов`язаності між собою юридичних осіб - лізингодавця та поручителя).
Правопорядок не може залишати поза реакцією дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Верховний Суд у складі колегії суддів, яка розглядає справу № 904/2979/20 , вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Касаційного господарського суду у справі № 904/4567/18, яка (постанова) ухвалена у складі колегії суддів з палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме, приписів статей 215, 234 ЦК України (в частині встановлення наявності/відсутності порушеного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, у зв`язку з укладанням договору поруки та наявності/відсутності сукупності підстав для визнання договору поруки фіктивним), у зв`язку з чим справу № 904/2979/20 слід передати на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Керуючись статтями 234, 302, 303 ГПК України, Касаційний господарський суд
УХВАЛИВ:
Справу № 904/2979/20 разом із касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Серединецьке» на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.08.2020 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.10.2020 у справі № 904/2979/20 передати на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Т. Малашенкова
