Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 22 січня 2019 року
у справі № 243/4050/16-к
Кримінальна юрисдикція
Щодо розмежування складів злочинів, передбачених ч. 2 ст. 121 КК та ст. 119 КК
Фабула справи: за вироком міськрайонного суду ОСОБА_3 засуджено за ч. 2 ст. 121 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років. Апеляційний суд змінив вирок міськрайонного суду, постановив вважати ОСОБА_3 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 119 КК, та призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки. Звільнив ОСОБА_3 від відбування призначеного покарання на підставі п. «ґ» ст. 1 Закону України від 22 грудня 2016 року «Про амністію у 2016 році» №1810-VII.
Мотивація касаційної скарги: прокурор не погоджується з рішенням суду апеляційної інстанції про перекваліфікацію дій ОСОБА_3 з ч. 2 ст. 121 КК на ч. 1 ст. 119 КК України, вважає неправильними зазначені у судовому рішенні висновки, що в діях ОСОБА_3 є злочинна недбалість, яка виразилась у тому, що винна особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була та могла їх передбачати.
При цьому прокурор зазначає, що про умисел винного на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень свідчать його дії, а саме завдання ОСОБА_3 потерпілому трьох ударів, і засуджений не міг не розуміти, що від цих ударів ОСОБА_4 впаде, бачив, на яке покриття він впаде, і бажав цього.
Правова позиція Верховного Суду: зі змісту постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» вбачається, що у випадках, коли особа, яка позбавила потерпілого життя чи заподіяла йому тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість), або ж не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачити (злочинна недбалість), її дії слід розглядати як вбивство через необережність чи заподіяння необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження і кваліфікувати відповідно за ст. 119 КК або ст.128 КК.
Особливістю складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК є те, що у ньому присутні два суспільно небезпечні наслідки (первинний - тяжкі тілесні ушкодження і похідний - смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним. До заподіяння тяжкого тілесного ушкодження він ставиться умисно, а до настання смерті потерпілого від такого ушкодження - необережно, при цьому винний усвідомлює можливість настання похідного наслідку в результаті настання первинного. Якщо ж таке усвідомлення відсутнє, вчинене слід кваліфікувати як вбивство з необережності.
Висновки: розмежування складів злочинів за ч. 2 ст. 121 КК та ст. 119 КК здебільшого здійснюється за їх суб'єктивною стороною. Зміст і характер інтелектуального та вольового критеріїв вини у зазначених злочинах обумовлюються усвідомленням особою характеру вчиненого злочинного діяння, передбаченням його негативних наслідків та ставленням до цих наслідків. Специфіка вбивства з необережності полягає у його суб'єктивній стороні: воно має місце лише при необережній формі вини, яка може виступати у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.
Ключові слова: вбивство через необережність, умисне тяжке тілесне ушкодження, злочинна самовпевненість, злочинна недбалість
