Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 07 травня 2024 року
у справі № 332/875/23
Кримінальна юрисдикція
Щодо права на необхідну оборону
ФАБУЛА СПРАВИ
За вироком суду, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду, ОСОБА_6 засуджено за ч. 2 ст. 121 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.
ОЦІНКА СУДУ
Згідно із ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту (ч. 3 ст. 36 КК). До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об`єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.
Для вирішення питання про кваліфікацію складу кримінального правопорушення, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.
У цьому кримінальному провадженні суд апеляційної інстанції зазначив, що характер, послідовність, рішучість і динамічність дій ОСОБА_6, спосіб заподіяння тілесного ушкодження, інтенсивність і сила удару, тяжкість та локалізація цього ушкодження (місце скупчення крупних кровоносних судин), знаряддя злочину (ніж довжиною леза 12,1 см), розрив у часі, зі слів засудженого, між нанесенням потерпілим йому удару та нанесення ним удару ножем ОСОБА_8, а також поведінка засудженого після заподіяння ушкодження (першу допомогу не надав, швидку допомогу не викликав), все це у сукупності свідчить про те, що ОСОБА_6 мав умисел саме на заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень ОСОБА_8, що спричинило його смерть. Тобто, поведінка засудженого прямо вказує, на те що він керувався наміром спричинити тяжкі тілесні ушкодження, а не захистити себе від якихось протиправних дій потерпілого.
Разом з тим, в ході апеляційного розгляду не знайшли свого підтвердження факти вчинення потерпілим дій, які могли б бути розцінені засудженим як посягання на його охоронювані законом права та інтереси, а також створення реальної загрози заподіяння тяжкої шкоди, які б давали підстави для застосування ножа і нанесення ним удару, а тому суд дійшов до обґрунтованого висновку, що обставини для виникнення стану необхідної оборони у ОСОБА_6 були відсутні.
Зазначене у вироку формулювання обвинувачення, визнане судом доведеним, відповідає диспозиції норми кримінального закону, якою встановлено кримінальну відповідальність за вчинені засудженим дії, які суд правильно кваліфікував за ч. 2 ст. 121 КК, як умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.
ВИСНОВКИ: право на необхідну оборону виникає лише тоді, коли суспільно небезпечне посягання викликає у того, хто захищається, невідкладну необхідність в заподіянні шкоди тому, хто посягає, для негайного відвернення або припинення його суспільно небезпечного посягання.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: злочини проти життя та здоров'я особи, природа необхідної оборони, завдання тілесних ушкоджень