Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 26 лютого 2026 року
у справі № 572/4907/24
Кримінальна юрисдикція
Щодо недопустимості використання як доказів позапроцесуальних розмов обвинуваченого з поліцією
ФАБУЛА СПРАВИ
Вироком суду першої інстанції ОСОБА_7 засуджено за частиною першою статті 121 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.
Ухвалою апеляційного суду вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_7 залишено без змін.
ОЦІНКА СУДУ
Зважаючи на положення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), за обставин, коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, а саме застосування недозволених методів під час проведення слідства та дізнання, у поєднанні із загальним обов'язком держави за статтею 1 Конвенції, необхідно провести ефективне офіційне розслідування. Це означає, що таке розслідування повинно бути ретельним, а органи влади завжди повинні добросовісно намагатися з`ясувати те, що трапилося, і не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень.
Забезпечення перевірки заяви про застосування недозволених методів шляхом проведення уповноваженим органом офіційного розслідування щодо можливих порушень прав людини, гарантованих статтями 27, 28 Конституції України, є обов'язковим.
Апеляційний суд, спростовуючи доводи ОСОБА_7 про вчинення на нього психологічного тиску, оскільки він не давав показань, зафіксованих у матеріалах провадження, зазначив, що ці документи є протоколом огляду відеозаписів із бодікамери поліцейського, зі змісту яких не вбачається жодних ознак тиску з боку ОСОБА_12 щодо ОСОБА_7.
Суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки тому, що обвинувальний вирок ґрунтується, зокрема, на позапроцесуальному «зізнанні» ОСОБА_7. Вказані відомості легалізовано шляхом допиту в судовому засіданні працівника правоохоронного органу як свідка (свідок ОСОБА_12), який, заперечуючи тиск на засудженого, фактично відтворив зміст показань останнього, отриманих із порушенням належної правової процедури і повідомив, що ОСОБА_7 зізнався йому в заподіянні тілесних ушкоджень потерпілому.
Разом з тим засуджений послідовно стверджував, що саме в період спілкування із зазначеним працівником поліції до нього застосовувався психологічний тиск.
Посилання суду як на доказ винуватості ОСОБА_7 на показання свідка ОСОБА_12 з огляду на положення пункту 7 частини другої статті 97 КПК за своєю правовою природою не можуть відповідати критеріям допустимості та достовірності.
Стаття 3 Конвенції встановлює абсолютну заборону на будь-які форми примусу, що посягають на фізичну чи психологічну недоторканність особи. На відміну від інших положень, ця стаття не передбачає жодних винятків.
Відповідно до вимог кримінального процесуального закону доказами є фактичні дані, отримані в передбаченому законом порядку та з дотриманням процесуальної форми.
Легалізація судами попередніх інстанцій позапроцесуального зізнання ОСОБА_7 , всупереч наявному конфлікту інтересів, є прямим порушенням принципу змагальності та конституційної гарантії особи не свідчити проти самої себе.
Отже, суди попередніх інстанцій фактично не перевірили належним чином доводів ОСОБА_7 про здійснення на нього психологічного тиску і поклали в основу вироку показання саме тієї особи, яка, за твердженнями засудженого, чинила на нього цей незаконний вплив.
ВИСНОВКИ: держава не може обходити процесуальні гарантії, використовуючи позапроцесуальні розмови з поліцією як докази. Допит працівника правоохоронного органу про зміст таких бесід є недопустимим способом отримання доказів, оскільки це порушує право на захист.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: принцип заборони катування, порушення засад кримінального провадження, недопустимість доказів, злочини проти життя та здоров'я
