Правова позиція
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 16 липня 2026 року
у справі № 910/2188/25
Господарська юрисдикція
Щодо розміру вимог виконавця за заявою, поданою в порядку ст. 336 ГПК України
Фабула справи: господарський суд рішенням позов Акціонерного товариства "Тернопільобленерго" задовольнив. Стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Енерджі" заборгованість у розмірі 28 273 242,44 грн, інфляційні втрати у розмірі 8 109 431,82 грн, 3% річних у розмірі 2 428 505,81 грн, судовий збір в розмірі 465 734,17 грн.
Приватний виконавець виконавчого округу міста звернувся до господарського суду із заявою про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником.
Заявник просив звернути стягнення на кошти у розмірі 3 835 065, 20 грн на рахунках, що належні Акціонерному товариству "Марганецький гірничо-збагачувальний комбінат", яке має заборгованість перед Товариством з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Енерджі", в рахунок задоволення вимог стягувача по виконавчому провадженню з примусового виконання виконавчого документу.
Господарський суд відмовив у задоволенні заяви приватного виконавця виконавчого округу міста.
Постановою апеляційного господарського суду ухвалу господарського суду залишено без змін.
Мотивація касаційної скарги: виконавець зазначає, що відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо можливості приватного виконавця звертатися до суду з декількома заявами в порядку статті 336 ГПК України в межах одного виконавчого провадження, якщо загальна сума звернення згідно заяв, поданих у порядку, передбаченому статтею 336 ГПК України, перевищує суму стягнення за виконавчим документом.
Правова позиція Верховного Суду: відповідно до частини першої статті 336 ГПК України, суд, що розглядав справу як суд першої інстанції, може за заявою стягувача або державного чи приватного виконавця звернути стягнення на грошові кошти, які належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили.
Такий спеціальний порядок звернення стягнення на майно (грошові кошти) передбачений законодавцем для неупередженого, ефективного, своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій, виключно, з метою фактичного виконання рішення суду.
Зі змісту частин восьмої, дев`ятої статті 336 ГПК України убачається, що у разі задоволення заяви судове рішення може бути виконано шляхом звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах заборгованості такої особи перед боржником. Звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, є підставою для визнання виконавчого документа, за яким боржник виступає стягувачем, таким, що не підлягає виконанню в розмірі стягнутої суми.
Особа, яка має заборгованість перед боржником, що не оспорюється нею або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили, набуває статусу боржника саме у виконавчому провадженні, розпочатому виконавцем на виконання судового рішення, в силу ухвали суду про задоволення заяви стягувача, а не в межах окремих майнових відносин між стягувачем та такою особою.
Принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять учасники спірних правовідносин. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача та позов має чітко виражену ціль, яка втілюється у формі позовних вимог, що їх викладає позивач у позовній заяві.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати фактичну підставу та предмет позову.
Відповідно, право особи звернутися до суду з самостійно визначеними вимогами узгоджується з обов`язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог.
З огляду на викладене, безпідставним в цьому випадку є одночасне заявлення вимог приватним виконавцем за заявами про звернення стягнення на грошові кошти, що належать боржнику від інших осіб на загальну суму, що більше ніж у тричі перевищує розмір задоволених рішенням господарський суд позовних вимог у цій справі.
Разом з тим, судами попередніх інстанцій обґрунтовано зазначено про те, що у суду відсутні повноваження самостійно обирати яку з поданих заяв задовольняти, а у задоволенні яких відмовити, чи самостійно визначити частки загальної суми заборгованості, у якій звернути стягнення щодо кожного з боржників, для уникнення надмірного стягнення, оскільки фактичне отримання грошей щонайменше залежить і від платоспроможності цих осіб, наявності в них грошових коштів, тощо.
Судове рішення не може ухвалюватися щодо абстрактних (остаточно не визначених) вимог.
Разом з тим, задоволення судами в цьому випадку вказаних заяв приватного виконавця суперечитиме вимогам статті 236 ГПК України щодо необхідності дотримання засад диспозитивності, пропорційності, верховенства права, законності та обґрунтованості, оскільки таке судове рішення породжуватиме невизначеність як у питанні обсягу зобов'язань відповідача та кожної з третіх осіб, так і в питанні порядку виконання такого судового рішення.
Висновки: провадження за заявою, поданою в порядку статті 336 ГПК України, здійснюється судом, що розглядав справу як суд першої інстанції, з урахуванням меж ухваленого рішення по суті спору.
З огляду на викладене, висновки Верховного Суду щодо застосування принципу диспозитивності підлягають застосуванню і під час розгляду заяви, поданої в порядку статті 336 ГПК України, а розмір вимог за такою заявою не повинен перевищувати розмір таких вимог, задоволених за судовим рішенням, ухваленим за результатами вирішення спору по суті, з урахуванням залишку заборгованості у відповідному виконавчому провадженні.
Ключові слова: стягнення боргу, виконання судових рішень, порядок звернення стягнення
