Ухвала
15 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 199/3152/20
провадження № 61-15179св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року у складі судді Руденко В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У травні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, який уточнили у процесі розгляду справи, до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про стягнення трьох відсотків річних та пені, посилаючись на те, що між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», в особі Кримської філії було укладено два договори строкового банківського вкладу, а саме: 26 липня 2013 року - договір № SAMDN25000736773359 «Стандарт, 12 місяців» з депозитним вкладом у розмірі 90 000 доларів США зі сплатою 8,5 % річних; 21 серпня 2013 року - договір № SAMDN25000737224020 «Стандарт, 12 місяців» з депозитним вкладом у розмірі 1 106 748,65 російських рублів зі сплатою 9 % річних. 16 вересня 2013 року ОСОБА_2 уклала з ПАТ КБ «ПриватБанк» в особі Кримської філії один договір строкового банківського вкладу № SAMDN25000737673323 «Стандарт, 12 місяців», за яким вона внесла депозитний вклад у розмірі 110 000 доларів США зі сплатою 8 % річних. Усі вищезгадані договори містять положення про автоматичну пролонгацію їх дії на тих самих умовах. 28 травня 2015 року ОСОБА_1 , а 13 листопада 2015 року ОСОБА_2 зверталися до відповідача із заявами про повернення вкладів, однак протягом двох банківських днів, як це передбачено типовими умовами депозитних договорів, грошові кошти їм не повернули. Таким чином, починаючи з 30 травня та 15 листопада 2015 року (після спливу двох днів з часу звернення), відповідач ухиляється від виконання своїх договірних зобов`язань, чим порушує їх права як вкладників та споживачів банківських послуг. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили стягнути з АТ КБ «ПриватБанк»:
- на користь ОСОБА_1 : за депозитним договором від 26 липня 2013 року № SAMDN25000736773359 з основною карткою № НОМЕР_1: 3 % річних у валюті договору за порушення грошового зобов`язання в межах позовної давності за періоди з 19 травня 2016 року по 19 травня 2019 року включно та з 25 грудня 2019 року до дня ухвалення судом рішення у справі; пеню в межах позовної давності в сумі 2 698 835,63 грн (94 845,41 доларів США (сума протиправно утримуваних коштів) х 28,4551 (курс Національного банку України (далі - НБУ) станом на 24 грудня 2020 року)); за депозитним договором від 21 серпня 2013 року № SAMDN25000737224020 з основною карткою № НОМЕР_3: 3 % річних у валюті договору за порушення грошового зобов`язання в межах позовної давності за періоди з 19 травня 2016 року по 19 травня 2019 року включно та з 25 грудня 2019 року до дня ухвалення судом рішення в цій справі; пеню в межах позовної давності в сумі 418 671,04 грн (1 107 185,28 російських рублів (сума протиправно утримуваних коштів) х 0,37814 (курс НБУ станом на 24 грудня 2020 року));
- на користь ОСОБА_2 за депозитним договором від 16 вересня 2013 року № SAMDN25000737673323 з основною карткою № НОМЕР_2: 3 % річних у валюті договору за порушення грошового зобов`язання в межах позовної давності за періоди з 19 травня 2016 року по 19 травня 2019 року включно та з 25 грудня 2019 року до дня ухвалення судом рішення в цій справі; пеню в межах позовної давності в сумі 3 251 315,01 грн (114 261,24 доларів США (сума протиправно утримуваних коштів) х 28,4551 (курс НБУ станом на 24 грудня 2020 року)).
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року позов задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за депозитним договором від 26 липня 2013 року № SAMDN25000736773359: 3 % річних в сумі 8 808,93 доларів США та пеню в розмірі 2 628 080,95 грн. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за депозитним договором від 21 серпня 2013 року № SAMDN25000737224020: 3 % річних в сумі 102 831,73 російських рублів та пеню в розмірі 411 706,84 грн. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 за депозитним договором від 16 вересня 2013 року № SAMDN25000737673323: 3 % річних в сумі 10 612,21 доларів США та пеню в розмірі 3 166 076,12 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачі довели, а відповідач визнав факт укладення між сторонами договорів банківського вкладу та внесення грошових коштів на депозитні рахунки, відкриті в АТ КБ «ПриватБанк», які вкладникам так і неповернуті. Посилання банку на існування укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» (далі - ТОВ «ФК «Фінілон») договору про переведення боргу за депозитними договорами, не заслуговують на увагу, оскільки за відсутності згоди кредитора на переведення боргу такий правочин є нікчемним. Тому саме АТ КБ «ПриватБанк», а не ТОВ «ФК «Фінілон», є належним відповідачем в цій справі. Оскільки банк не виконав свої договірні зобов`язання щодо повернення вкладникам грошових коштів, то позивачі як споживачі фінансових послуг мають право на отримання компенсації від боржника у вигляді 3 % річних, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також - на сплату неустойки у вигляді пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому, з урахуванням положення частини третьої статті 551 ЦК України та принципу пропорційності у цивільному судочинстві, суд вважав за можливе зменшити розмір пені до розміру суми утримуваних банком грошових коштів.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, а рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Визначаючи період нарахування 3 % річних за договорами банківського вкладу, суд першої інстанції обґрунтовано взяв за основу період, вказаний самим відповідачем у його відзиві на уточнену позовну заяву, з яким в подальшому погодилася й сторона позивачів. Стягнення судом пені у розмірі утримуваних банком грошових коштів вкладників відповідає судовій практиці Верховного Суду в аналогічних справах, зокрема правовим висновкам, викладеним у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 727/9352/17, від 20 грудня 2019 року у справі № 757/70995/17-ц. Доводи апеляційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем в цій справі, з посиланням на укладений між ним та ТОВ «ФК «Фінілон» договір про переведення боргу за депозитними договорами, є безпідставними, оскільки банк не довів, що такий договір було укладено зі згоди вкладників.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У вересні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» подалодо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Крім того, АТ КБ «ПриватБанк» просило змінити мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень, виключивши з них фрази: договір про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року, укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників банку, є нікчемним в силу положень частини першої статті 520, частини першої статті 654, частини другої статті 1059 ЦК України, адже будь-які усні чи мовчазні зміни до письмового договору банківського вкладу є нікчемними. Крім того, договір про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року також є нікчемним відповідно до положень статті 228 ЦК України, адже він порушує публічний порядок та спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина і на незаконне заволодіння вкладами громадян України.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 29 січня 2014 року у справі № 6-149цс13, від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-118цс14, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 05 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 591/678/16-ц, від 12 вересня 2019 року у справі № 234/3636/16-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 201/18575/17, від 20 грудня 2019 року у справі № 757/18977/18-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також наразі відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 520, частини першої статті 654, частини другої статті 1059 ЦК України у подібних правовідносинах в частині визнання/встановлення факту нікчемності договору переведення боргу та в частині можливого переведення боргу за договором банківського вкладу за мовчазної згоди вкладника і щодо можливого ототожнення договору банківського вкладу з договором переведення боргу (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди ухвалили рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 8 частини першої, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Крім того, 25 листопада 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду клопотання про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 ЦПК України, посилаючись на те, що така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики в частині, що стосується можливості визнання/встановлення судом факту нікчемності правочину (в даному випадку - договору про переведення боргу), коли на рівні закону відсутня пряма вказівка про таку нікчемність.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська.
11 жовтня 2021 року справа № 199/3152/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція та висновки Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин четвертої-п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Частиною першою статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), а також у зв`язку з тим, що справа містить виключну правову проблему, і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
Згідно з частиною першою статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові кошти вкладника передаються ним у власність банку, а безготівкові кошти - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов`язання за договором банківського вкладу, згідно з яким у вкладника виникає право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати процентів на неї, а в банку - відповідний обов`язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено переданням коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов`язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника).
Судами в цій справі встановлено, що між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», в особі Кримської філії було укладено два договори строкового банківського вкладу, а саме: 26 липня 2013 року - договір № SAMDN25000736773359 «Стандарт, 12 місяців» з депозитним вкладом у розмірі 90 000 доларів США зі сплатою 8,5 % річних; 21 серпня 2013 року - договір № SAMDN25000737224020 «Стандарт, 12 місяців» з депозитним вкладом у розмірі 1 106 748,65 російських рублів зі сплатою 9 % річних.
Крім того, 16 вересня 2013 року між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк» в особі Кримської філії було укладено договір строкового банківського вкладу № SAMDN25000737673323 «Стандарт, 12 місяців», за яким позивач внесла депозитний вклад у розмірі 110 000 доларів США зі сплатою 8 % річних.
Усі вищезгадані договори містять положення про автоматичну пролонгацію їх дії на тих самих умовах, якщо у строк не пізніше дня закінчення строку вкладу клієнт не заявить банку про повернення грошових коштів.
28 травня 2015 року ОСОБА_1 , а 13 листопада 2015 року ОСОБА_2 зверталися до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявами про повернення вкладів з нарахованими відсотками, однак протягом двох банківських днів, як це передбачено типовими умовами депозитних договорів, банк не виконав зазначені вимоги, не повернув грошові кошти.
17 листопада 2014 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «ФК «Фінілон» було укладено договір про переведення боргу за депозитними договорами (з урахуванням додаткової угоди від 18 листопада 2014 року та електронного додатку № 1 (перелік депозитних договорів та договорів банківського обслуговування)).
Згідно зі статтею 1060 ЦК України в редакції, чинній на час укладення договорів банківського вкладу,договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.
Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).
Таким чином, строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом.
Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін, в разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні 3 % річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.
Враховуючи наведене, 3 % річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов`язання, складовою якого є, зокрема нараховані проценти за користування коштами, строки сплати яких визначено договором.
Підпунктом 7.1.1 пункту 7.1 статті 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що вкладний (депозитний) рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що уразі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.
Оскільки відповідно до статей 2, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг, а клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Таким чином, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.
Оскільки пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов`язання, її сплата та розмір визначені Законом України «Про захист прав споживачів» за неналежне надання виконавцем банківських послуг споживачеві, то нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України.
Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову (стаття 11 ЦПК України).
Частиною третьою статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Отже, положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.
Наведені правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), в якій Велика Палата дійшла висновку про наявність підстав для стягнення з банку пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», обґрунтувавши цей висновок тим, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунка сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. При цьому Велика Палата Верховного Суду на підставі частини третьої статті 551 ЦК України змінила рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 січня 2017 року в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов`язання в сумі 295 459,43 грн, зменшивши цей розмір до 100 000 грн.
Отже, за змістом наведеної постанови Великої Палати Верховного Суду вартість послуги, на яку нараховується пеня у розмірі 3 % за кожен день прострочення, співпадає з розміром утримуваних банком коштів (у контексті вирішуваної справи - сума неповернутого банківського вкладу з нарахованими на нього відсотками, який після закінчення строку дії відповідного договору трансформувався у банківський рахунок).
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, що переглядає цю справу, не може погодитися з таким висновком, оскільки він не ґрунтується на положеннях частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» та не відповідає вищенаведеним нормам Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Закону України «Про банки і банківську діяльність», Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
У постанові Великої Палати Верховного Суду не наведено тлумачення вжитого в законі терміну «вартість послуги», не роз`яснено, в чому вона полягає і з чого складається. Однак як за договором банківського вкладу (стаття 1058 ЦК України), так і за договором банківського рахунка (стаття 1066 ЦК України) виконавцем відповідних банківських послуг, які полягають у прийнятті від вкладника (клієнта) грошових коштів та виконанні його розпоряджень щодо проведення операцій з ними, включно з їх поверненням, є банк, а споживачем таких послуг - вкладник (клієнт). Тому за змістом частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» особою, яка оплачує надані їй банком послуги (сплачує вартість таких послуг) є їх споживач (вкладник, клієнт). З огляду на викладене визначення вартості вказаних послуг є ключовим для вирішення питання про розмір відповідальності банку.
В загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу. При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного, розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Крім того, за змістом правових норм параграфу 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфу 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне наголосити на тому, що відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав і інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо. При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов?язків. Розумність - це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також публічного інтересу.
Безперечно, нормами цивільного законодавства встановлено, що порушення однією із сторін договору зобов`язань перед іншою стороною має своїм наслідком передбачену законом або договором відповідальність порушника. Однак така відповідальність повинна ґрунтуватися на вищезгаданих засадах цивільного права і бути адекватною як тяжкості порушення, так і межам захисту прав потерпілої сторони.
Застосований Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) спосіб визначення обсягу відповідальності банку за порушення зобов`язання у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі не лише не відповідає положенням частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а й порушує засади справедливості, добросовісності, розумності та створює суттєві ризики стабільності функціонування банківської системи держави і можливості незаконного збагачення значної кількості осіб - споживачів банківських послуг.
Аналіз вищенаведених норм цивільного та банківського законодавства в їх сукупності та взаємозв`язку дає підстави для висновку про те, що передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» відповідальність банку як виконавця фінансових послуг у вигляді сплати споживачеві пені у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги) за кожний день прострочення виконання надання послуги настає лише у випадку, коли у відповідному договорі (банківського вкладу або банківського рахунка) сторони встановили, що така послуга є оплачуваною, і визначили її вартість. В іншому випадку необхідно застосовувати положення вказаної правової норми про те, що у разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення (при цьому законодавець не вказує вид неустойки - штраф чи пеню, що підлягає сплаті). Наведена конструкція правової норми дозволяє зробити висновок про те, що в такому випадку три відсотки обчислюються від загальної вартості замовлення одноразово, а не за кожний день прострочення, тобто є штрафом, а не пенею, що цілком узгоджується з положеннями статей 549-552 ЦК України, якими врегульовано питання застосування неустойки як виду забезпечення виконання зобов`язання, зокрема, що штрафом є неустойка, яка обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання (частина друга статті 549 цього Кодексу).
В контексті частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» під загальною вартістю замовлення можна розуміти суму грошових коштів, які банк безпідставно не повертає вкладнику (клієнту), оскільки вказане словосполучення, зазначене в цій правовій нормі, стосується як виконання оплачених споживачем робіт, так і надання замовлених ним послуг. Разом з тим тлумачення наведеної правової норми беззаперечно і однозначно свідчить, що вжиті в ній поняття «загальна вартість замовлення» та «вартість роботи (послуги)» не є тотожними і передбачають різні бази (розміри грошових коштів), на які нараховується неустойка.
Таке розуміння положень законодавства, якими врегульовано спірні правовідносини, в повній мірі відповідає їх змісту, принципу верховенства права, засадам справедливості, добросовісності, розумності,а також є адекватним як тяжкості допущеного виконавцем банківських послуг порушення, так і розумним межам захисту прав споживача таких послуг.
Також Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), щодо застосування у подібних правовідносинах частини третьої статті 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
За змістом цієї правової норми розмір неустойки може бути зменшений рішенням суду за обов`язкової наявності кількох умов: а) якщо розмір неустойки перевищує розмір заподіяних невиконанням зобов`язання збитків; б) таке перевищення є значним; в) за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Тобто сам факт перевищення розміру неустойки над розміром збитків не є достатньою підставою для застосування цієї статті.
Питання про те, чи є значним перевищення розміру неустойки над розміром збитків, має бути оцінене судом на підставі зібраних доказів і встановлених обставин справи. Тобто це питання є оціночним, однак вказана оцінка має бути наведена в судовому рішенні. При цьому, враховуючи, що право суду на зменшення розміру неустойки законодавцем пов`язано з його перевищенням над розміром збитків, таке зменшення можливе лише до межі, що не є нижчою, ніж розмір збитків.
Крім того, обов`язковим є встановлення судом і наведення в судовому рішенні інших обставин, які мають істотне значення. ЦК України не містить переліку таких обставин. Це питання вирішується на підставі аналізу конкретної ситуації. Зокрема, істотне значення можуть мати обставини, які стосуються ступеня виконання зобов`язання, причин невиконання або неналежного виконання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків тощо. Такими обставинами можуть бути майновий стан сторін, які беруть учать у зобов`язанні, не лише майнові, але і інші інтереси сторін, які заслуговують на увагу.
Як зазначалося вище,при вирішенні справи № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) Велика Палата Верховного Суду на підставі частини третьої статті 551 ЦК України змінила рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 січня 2017 року в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов`язання в сумі 295 459,43 грн, зменшивши цей розмір до 100 000 грн. Однак при цьому в постанові від 20 березня 2019 року Велика Палата Верховного Суду не навела мотивів, з яких вона виходила при зменшенні розміру неустойки до вказаної суми в національній валюті України, тоді як за обставинами справи розмір вкладу споживача, на який він просив нарахувати неустойку (розмір збитків у розумінні частини третьої статті 551 ЦК України), був визначений позивачем в сумі 4 512,74 євро. При цьому обставини, які стосуються курсу відповідних валют як на час пред`явлення позову, так і на час вирішення справи в судовому рішенні не відображені, що залишило відкритим цілий ряд питань щодо правильного застосування судами вищевказаної правової норми.
Також Велика Палата Верховного Суду не навела в судовому рішенні встановлених інших обставин, що мають істотне значення, наявність яких є обов`язковою для зменшення розміру неустойки, а лише послалася на статтю 2 ЦПК України, якою передбачено, що суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданнями цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі, та на статтю 11 ЦПК України, згідно з якою суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову.
Однак наведені основні положення цивільного процесуального законодавства є обов`язковими і підлягають застосуванню судами в усіх справах, що вирішуються в порядку цивільного судочинства. Разом з тим вказані положення самі по собі не є встановленими судом в кожній конкретній справі обставинами, що мають істотне значення, за наявності яких неустойка може бути зменшена за рішенням суду.
На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, вирішення наведених вище правових питань містить виключну правову проблему, а передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Однакове застосування правових норм у подібних правовідносинах забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до судової системи.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба у з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. Як встановлено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 751/2322/17 (провадження № 61-49048св18), понад п`ятсот справ з таких правовідносин перебуває на розгляді в судах.
При цьому значна кількість таких справ перебувала на розгляді Верховного Суду, різні судові колегії якого ухвалювали різні за змістом судові рішення.
Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 31 липня 2018 року про виправлення описки, у справі № 759/13827/15-ц (провадження № 61-5543св18) наведено принцип обчислення розміру пені відповідно до положень частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». В цій постанові Верховний Суд зазначив, що за змістом вищенаведеної частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» та частини першої статті 1061 ЦК України, якою передбачено виплату банком вкладнику процентів на суму вкладу в розмірі, встановленому договором, вартість послуги за договором банківського вкладу - це розмір процентів, які банк має сплатити за користування коштами вкладника.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 470/493/17 (провадження № 61-12724св18) при вирішенні спору щодо стягнення пені внаслідок неналежного виконання банком умов договору банківського рахунка виходив з положень Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». Скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, Верховний Суд зауважив, що чинним законодавством передбачено правовий механізм та вид відповідальності у разі порушень прав контрагента за договором банківського рахунка, проте суди не з`ясували правової природи укладеного між сторонами договору та умов, які становлять його зміст, у зв`язку з чим дійшли помилкового висновку про необхідність застосування приписів пункту 5 частини першої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Застосування цієї норми закону можливе при вирішенні подібного спору за умови укладення між сторонами договору банківського вкладу, а не договору банківського рахунка.
В цілому ряді судових рішень Верховного Суду, ухвалених після постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), суд вирішував позовні вимоги про стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» із суми банківського вкладу з посиланням на правові висновки щодо застосування до спірних правовідносин як наведеної правової норми, так і частини третьої статті 551 ЦК України, викладені у згаданій постанові Великої Палати Верховного Суду, від яких вважає за необхідне відступити Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, що переглядає цю справу. Такі посилання містяться, зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 757/49408/18-ц (провадження № 61-13488св19), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року у справі № 758/10471/15-ц (провадження № 61-18955св19).
При цьому, вважаючи за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), а також у зв`язку з тим, що справа містить виключну правову проблему, і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про повернення грошових коштів, розміщених за договорами банківського вкладу, щодо нарахування пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за несвоєчасне повернення цих грошових коштів вкладнику (клієнту) та застосування до спірних правовідносин як наведеної правової норми, так і частини третьої статті 551 ЦК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду своєю ухвалою від 19 серпня 2020 року раніше направляв справу № 320/5115/17 з подібних правовідносин на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частинами четвертою, п`ятою статті 403 ЦПК України.
Велика Палата Верховного Суду визнала мотиви, викладені у вищезгаданій ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 серпня 2020 року обґрунтованими та прийняла справу до розгляду (див. ухвалу Великої Палати від 15 вересня 2020 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20)).
Разом з тим в постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) Велика Палата Верховного Суду не відступила від вищенаведених висновків, викладених в її постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), оскільки фактичні обставини справи 761/26293/16-ц були відмінними від обставин справи № 320/5115/17, в якій договори банківського вкладу між сторонами були розірвані за рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 04 грудня 2014 року, що набрало законної сили 25 березня 2015 року.
Водночас у справі № 320/5115/17 Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для застосування до спірних правовідносин положення частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з огляду на те, що після ухвалення рішення суду про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між вкладниками та банком не існує споживчих правовідносин, а отже, з часу набрання таким рішенням законної сили вищезгаданий Закон, який регулює договірні відносини за участі споживачів та визначає механізм їх захисту, вже перестав поширювати свою дію на сторін у справі. Тому Велика Палата дійшла висновку, що оскільки позивачі, звертаючись до суду з позовом, просили стягнути пеню за період з 19 липня 2016 року по 19 липня 2017 року, тоді як рішення суду, яким розірвано договори банківського вкладу, набрало законної сили 25 березня 2015 року, то позовні вимоги у вказаній частині не підлягали задоволенню.
Разом з тим, як вбачається з матеріалів цієї справи укладені між сторонами договори банківського вкладу були розірвані рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 27 січня 2020 року (справа № 199/5331/19), яке набрало законної сили 23 червня 2021 року (том 2 а. с. 104-114).
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», обчислену в межах трирічної позовної давності, тобто за три останні роки до дня подання позову (за період з 18 травня 2017 року по 18 травня 2020 року). Оскільки рішення суду, яким розірвано укладені між сторонами в цій справі договори банківського вкладу, набрало законної сили 23 червня 2021 року, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
З огляду на викладене в постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) Велика Палата Верховного Суду не вирішила виключну правову проблему, про яку йшлося в ухвалі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 61-38234св18), тобто наразі продовжує існувати очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про повернення грошових коштів, розміщених за договорами банківського вкладу, щодо нарахування пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за несвоєчасне повернення цих грошових коштів вкладнику (клієнту) та застосування до спірних правовідносин як наведеної правової норми, так і частини третьої статті 551 ЦК України.
Тому для забезпечення формування єдиної правозастосовчої практики ця справа має бути вирішена Великою Палатою Верховного Суду.
Правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), від яких вважає за необхідне відступити Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, що переглядає цю справу, були застосовані Верховним Судом і в інших судових рішеннях, зокрема: в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц (провадження № 61-461св19); в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року у справі № 359/8114/17 (провадження № 61-81св19); в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 січня 2020 року у справі № 335/11482/16-ц (провадження № 61-19787св19); в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18 (провадження № 61-14248св19); в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц (провадження № 61-8130св19); в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року у справі № 756/14910/16-ц (провадження № 61-14561св19); в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2020 року у справі № 186/408/17 (провадження № 61-339св17); в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 367/1260/19 (провадження № 61-22949св19).
ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, від 22 листопада 1995 року).
Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), а також для вирішення виключної правової проблеми, що є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про повернення грошових коштів, розміщених за договорами банківського вкладу, щодо нарахування пені за несвоєчасне повернення цих грошових коштів вкладнику (клієнту).
Що стосується клопотання АТ КБ «ПриватБанк», яке було надіслане до Верховного Суду після подання банком касаційної скарги, про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою вирішення питання щодо можливості визнання/встановлення судом факту нікчемності правочину (в даному випадку - договору про переведення боргу), коли на рівні закону відсутня пряма вказівка про таку нікчемність, то з огляду на передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з інших наведених вище підстав колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду виходить з того, що зазначені в касаційній скарзі доводи заявника щодо вказаного питання застосування норм матеріального права мають бути оцінені судом касаційної інстанції при вирішенні цієї справи по суті.
Керуючись частинами четвертою-п`ятою статті 403, частиною четвертою статті 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення трьох відсотків річних та пені за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук
