ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/687/25 Справа № 199/3152/20 Суддя у 1-й інстанції - Авраменко А. М. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
12 лютого 2025 року Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді: Ткаченко І.Ю.,
суддів: Пищиди М.М., Свистунової О.В.,
за участю секретаря судового засідання: Кошари О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення пені
за апеляційноюскаргою Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк»
на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 березня 2024 року,
В С Т А Н О В И В :
У травні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з уточненим, 28 грудня 2020 року, позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі АТ КБ «ПриватБанк») про стягнення 3% річних та пені.
В обґрунтування позовних вимог посилалися на те, що 26 липня 2013 року між відповідачем та ОСОБА_1 у Кримському регіональному управлінні банку укладено депозитний договір №SAMDN25000736773359 (вклад «Стандарт» на 12 місяців), за умовами якого ОСОБА_1 вніс на особовий рахунок банку № НОМЕР_1 грошові кошти в початковій сумі 90000 доларів США. 21 серпня 2013 року ці ж сторони уклали депозитний договір №SAMDN25000737224020 шляхом оформлення заяви №SAMDN25000737224020 (вклад «Стандарт» на 12 місяців), за умовами якого ОСОБА_1 вніс на особовий рахунок банку № НОМЕР_2 грошові кошти в початковій сумі 1106748,65 російських рублів. 16 вересня 2013 року між ОСОБА_2 та відповідачем у Кримському регіональному управлінні банку укладено депозитний договір №SAMDN25000737673323 (вклад «Стандарт» на 12 місяців), за умовами якого вона внесла на особовий рахунок банку № НОМЕР_3 грошові кошти в початковій сумі 110000 доларів США. 28 серпня 2015 року ОСОБА_1 , а 13 листопада 2015 року ОСОБА_2 звернулися із заявами до відповідача про повернення їм їх банківських вкладів, але протягом двох банківських днів (як це передбачено типовими умовами всіх депозитних договорів) ні відповіді, ні належні їм грошові кошти вони не отримали. Оскільки вони мають право на нарахування 3% річних за порушення грошового зобов`язання відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України та стягнення неустойки (пені) за порушення прав споживача банківських послуг згідно із ч.5 ст.10 Закону України від 12 травня 1991 року №1023-XII «Про захист прав споживачів», просили суд ухвалити рішення, яким стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь: ОСОБА_1 за депозитним договором від 26 липня 2013 року 3% річних у валюті договору за порушення грошового зобов`язання в межах позовної давності за періоди з 19 травня 2016 року по 19 травня 2019 року (включно) та з 25 грудня 2019 року до дня ухвалення судом рішення у справі; пеню в межах позовної давності в розмірі 2698835,63 грн; ОСОБА_1 за депозитним договором від 21 серпня 2013 року 3% річних у валюті договору за порушення грошового зобов`язання в межах позовної давності за періоди: з 19 травня 2016 року по 19 травня 2019 року (включно) та з 25 грудня 2019 року до дня ухвалення судом рішення у справі; пеню в межах позовної давності в розмірі 418671,04 грн; ОСОБА_2 за депозитним договором від 16 вересня 2013 року 3% річних у валюті договору за порушення грошового зобов`язання в межах позовної давності за періоди: з 19 травня 2016 року по 19 травня 2019 року (включно) та з 25 грудня 2019 року до дня ухвалення судом рішення у справі; пеню в межах позовної давності в розмір 3251315,01 грн.
Справа розглядалась судами різних інстанцій.
Останнім рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 06 березня 2024 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за депозитним договором №SAMDN25000736773359 від 26 липня 2013 року пеню в розмірі 600000 грн. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за депозитним договором №SAMDN25000737224020 від 21 серпня 2013 року пеню в розмірі 70000 грн. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 за депозитним договором №SAMDN25000737673323 від 16 вересня 2013 року пеню в розмірі 700000 грн.
Додатковим рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 15 листопада 2024 року в порядку розподілу судових витрат по справі стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судовий збір в розмірі 5864,79 грн.
В апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить змінити рішення суду в частині стягнення пені по договорам №SAMDN25000736773359 від 26 липня 2013 року та №SAMDN25000737673323 від 16 вересня 2013 року, зменшивши розмір пені, яка підлягає стягненню до 100000 грн по кожному договору.
Апеляційна скарга мотивована тим, що розмір стягнутої пені може та має бути ще зменшений, не зважаючи на той факт, що суд застосував норму ч.3 ст.551 ЦК України за їх заявою. Вказували, що вони фактично не володіють коштами позивачів з 17 листопада 2014 року у зв`язку з переведенням коштів банку колишнім керівництвом на рахунки ТОВ ФК «Фінілон».
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги, з огляду на наступне.
Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Судом першої інстанції встановлено та вбачається із матеріалів справи, що між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «ПриватБанк», у подальшому перейменоване в АТ «КБ «ПриватБанк», в особі Кримського регіонального управління укладено два договори банківського вкладу, а саме: договір від 26 липня 2013 року №SAMDN25000736773359 «Стандарт» на строк 12 місяців з депозитним вкладом у розмірі 90000 доларів США зі сплатою 8,5% річних; договір від 21 серпня 2013 року №SAMDN25000737224020 «Стандарт» на строк 12 місяців з депозитним вкладом у розмірі 1106748,65 російських рублів зі сплатою 9% річних.
16 вересня 2013 року між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», в особі Кримського регіонального управління укладено договір банківського вкладу №SAMDN25000737673323 «Стандарт» на строк 12 місяців з депозитним вкладом у розмірі 110000 доларів США зі сплатою 8% річних.
Вказані договори містять положення про автоматичне продовження їх дії на тих самих умовах, якщо у строк не пізніше дня закінчення строку вкладу клієнт не заявить банку про повернення грошових коштів.
17 листопада 2014 року між відповідачем та ТОВ «ФК «Фінілон» укладено договір про переведення боргу за депозитними договорами з ОСОБА_1 та ОСОБА_2
28 серпня 2015 року ОСОБА_1 , а 13 листопада 2015 року ОСОБА_2 звернулися до банку із заявами про повернення вкладів з нарахованими відсотками, однак протягом двох банківських днів, як це передбачено типовими умовами договорів, відповідач не виконав зазначені вимоги та не повернув грошові кошти.
27 січня 2020 року рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська у справі №199/5331/19 розірвано депозитний договір від 26 липня 2013 року №SAMDN25000736773359, укладений між ОСОБА_1 та АТ «КБ «ПриватБанк». Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 вклад у розмірі 90 000 доларів США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становив 2189700 грн, проценти за період з 26 липня 2013 року по 24 грудня 2019 року в розмірі 35572,74 доларів США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становили 865484,76 грн, 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання за період з 20 травня по 24 грудня 2019 року в розмірі 1612,60 доларів США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становили 39234,56 грн, а всього 127185,34 доларів США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становило 3094419,32 грн. Розірвано депозитний договір від 21 серпня 2013 року №SAMDN25000737224020, укладений між ОСОБА_1 та АТ «КБ «ПриватБанк». Стягнуто з Банку на користь ОСОБА_1 вклад у розмірі 1106748,65 російських рублів, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становив 431631,97 грн, проценти за період з 21 серпня 2013 року по 24 грудня 2019 року в розмірі 230996,65 російських рублів, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становили 90088,69 грн, 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання за період з 20 травня по 24 грудня 2019 року в розмірі 19830,51 російських рублів, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становили 7733,90 грн, а всього 1357575,81 російських рублів, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становило 529454,56 грн. Розірвано депозитний договір від 16 вересня 2013 року №SAMDN25000737673323, укладений між ОСОБА_2 та АТ «КБ «ПриватБанк». Стягнуто з Банку на користь ОСОБА_2 вклад у розмірі 110000 доларів США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становив 2676300 грн, проценти за період із 17 вересня 2013 року по 24 грудня 2019 року в розмірі 42495,19 доларів США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становили 1033907,97 грн, 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання за період з 20 травня по 24 грудня 2019 року в розмірі 1970,95 доларів США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становили 47953,21 грн, а всього 154466,14 доларів США, що за курсом НБУ станом на 27 січня 2020 року становило 3758161,18 грн.
23 червня 2021 року постановою Дніпровського апеляційного суду, яка набрала законної сили, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 січня 2020 року в частині розміру процентів, стягнутих з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , змінено. Зменшено розмір процентів, стягнутих з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за депозитним договором від 26 липня 2013 року №SAMDN25000736773359 за період з 26 липня 2013 року по 24 грудня 2019 року, з 35572,74 доларів США до 29809,87 доларів США, що за курсом НБУ станом на момент ухвалення рішення становило 725274,14 грн. Зменшено розмір процентів, стягнутих з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за депозитним договором від 21 серпня 2013 року №SAMDN25000737224020 за період з 21 серпня 2013 року по 24 грудня 2019 року з 230996,65 російських рублів до 218256,57 російських рублів, що за курсом НБУ станом на момент винесення рішення становило 859930,87 грн. Зменшено розмір процентів, стягнутих з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 за депозитним договором від 16 вересня 2013 року №SAMDN25000737673323 за період із 17 вересня 2013 року по 24 грудня 2019 року, з 42495,19 доларів США до 35754,36 доларів США, що за курсом НБУ станом на момент винесення рішення становило 869903,58 грн. Зменшуючи розмір процентів за користування грошовим вкладом, апеляційний суд виходив з процентної ставки за вкладом «на вимогу».
Поставною Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у даній цивільній справі №199/3152/20, а також постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 червня 2021 року по цивільній справі №199/5331/19, яка разом із рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 січня 2020 року в його незміненій частині залишена без змін постановою Верховного Суду від 15 червня 2022 року, а отже вказані судові рішення набрали законної сили та у відповідності до ст.82 ч.5 ЦПК України мають преюдиційне значення для розгляду даної цивільної справи.
Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, спираючись на такі загальні засади цивільного законодавства як справедливість, добросовісність, розумність, а також приймаючи до уваги, що розрахований у відповідності до вимог закону розмір пені за кожним із трьох депозитних договорів, укладених між сторонами, суттєво перевищує розмір збитків позивачів у вигляду розміру заборгованості відповідача за процентами за користування банком коштами депозитів позивачів, яка (заборгованість за процентами) і є базою для обчислення пені на підставі ст.10 ч.5 Закону України «Про захист прав споживачів», суд вважає за необхідне зменшити розрахований та заявлений стороною позивачів розмір пені за депозитним договором №SAMDN25000736773359 від 26 липня 2013 року із заявлених до стягнення 725274,14 грн до 600000 грн, за депозитним договором №SAMDN25000737224020 від 21 серпня 2013 року із заявлених до стягнення 859930,87 грн до 70000 грн, за депозитним договором №SAMDN25000737673323 від 16 вересня 2013 року із заявлених до стягнення 869903,58 грн до 700000 грн, що буде розумним та справедливим.
Рішення суду першої інстанції переглядається лише в частині стягнення пені по договорам №SAMDN25000736773359 від 26 липня 2013 року та №SAMDN25000737673323 від 16 вересня 2013 року, в іншій частині рішення не оскаржено, а тому не переглядається апеляційним судом (стаття 367 ЦПК України).
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в оскаржуваній позивачем частині, з огляду на наступне.
У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення договорів банківського вкладу) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до частин першої, другої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу).
За правиламистатті 1059ЦК Українидоговір банківськоговкладу укладаєтьсяу письмовійформі.Письмова формадоговору банківськоговкладу вважаєтьсядодержаною,якщо внесеннягрошової сумипідтверджено договоромбанківського вкладуз видачоюощадної книжкиабо сертифікатачи іншогодокумента,що відповідаєвимогам,встановленим законом,іншими нормативно-правовимиактами усфері банківськоїдіяльності (банківськимиправилами)та звичаямиділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.
Факт укладення договору №SAMDN25000736773359 від 26 липня 2013 року та №SAMDN25000737673323 від 16 вересня 2013 року, як і факт ухвалення рішення про розірвання вказаних договорів та стягнення за ними сум вкладів, процентів та 3 % за прострочення виконання грошового зобов`язання.
Щодо застосування частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII частини третьої статті 551 ЦК України
Відповідно до частини першої статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Відтак для кваліфікації послуги головним є предметний критерій: предметом договору про надання послуг є процес надання послуги, що не передбачає досягнення матеріалізованого результату, але не виключає можливість його наявності. Якщо внаслідок надання послуги й створюється матеріальний результат, то він не є окремим, віддільним від послуги як нематеріального блага, об`єктом цивільних прав, через що відповідний результат не є обігоздатним сам по собі. При цьому переважно наголошується, що послуга тісно пов`язана з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення діяльності) і навіть невіддільна від них, але все ж таки не збігається з такими діями (діяльністю) й існує як окреме явище певне нематеріальне благо, що споживається в процесі вчинення відповідних дій (здійснення діяльності) виконавцем.
Велика Палата Верховного Суду під час перегляду даної справи у своїй постанові від 18 квітня 2023 року, зауважувала, що не всі договори, які опосередковують зобов`язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг. Зокрема, договір банківського вкладу послугою у вказаному розумінні не є, адже вкладник як замовник такої «послуги» нічого не оплачує банку навпаки, оплатність цього договору є зворотною: саме вкладник отримує відсотки за депозитом. Крім того, результат депозитної операції як фінансової послуги в інтересах вкладника не можна визнати невіддільним від діяльності банку та необігоздатним, адже грошові кошти, виплачені як відсотки за депозитом, очевидно є найбільш ліквідним та цілком обігоздатним майном.
Отже, у системі договірних зобов`язань, що запроваджена ЦК України, договір банківського вкладу (депозиту) є договором sui generis (свого роду), який не може бути кваліфікований як різновид договору про надання послуг.
Згідно зі статтею 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі Закон № 2664-ІІІ; у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 зазначеного Закону фінансова послуга це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Згідно з приписами пункту 17 частини першої статті 1 Закону № 1023-ХІІ послуга це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.
У цьому випадку вкладається істотно розширений зміст: послугами згідно із Законом № 1023-ХІІ є всі види комерційної взаємодії суб`єктів господарювання зі споживачами, які не вписуються в набагато більш конкретні й чіткі визначення понять «товари» та «роботи» і є набагато ширшими за аналогічне поняття, що вжите в ЦК України, адже включає в себе, наприклад, прокат, який ЦК України однозначно кваліфікується як різновид договору майнового найму.
Таким чином, за договором банківського вкладу (депозиту) банк надає вкладнику послугу, поняття якої трактується в розумінні законів № 2664-III та № 1023-ХІІ, але не в розумінні ЦК України.
За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).
За змістом статті 1 Закону № 1023-ХІІ споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.
Договір банківського вкладу (депозиту) належить до виплатних договорів за ознакою наявності в банку обов`язку виплатити вкладнику, крім суми вкладу, також і проценти на неї або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України).
У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу.
При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.
Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), у якій зазначила, що з урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.
Тобто обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.
Позивачами було надано розрахунок пені, у межах заявлених позовних вимог.
Колегія суддів звертає увагу на те, що суд першої інстанції перевірив розрахунок позивачів та навів власний розрахунок, який в свою чергу ретельно досліджено колегією суддів та встановлено, що він виконаний правильно.
За договором №SAMDN25000736773359 від 26 липня 2013 року: 796540,59 грн (база обрахунку пені розмір заборгованості за процентами за курсом НБУ на початку періоду розрахунку) х 3 % (розмір процентної ставки пені) x 366 (кількість днів у періоді обрахунку пені з 22 червня 2020 року по 22 червня 2021 року) : 100 % = 8746015,68 грн; за депозитним договором №SAMDN25000737673323 від 16 вересня 2013 року: 955381,53 грн (база обрахунку пені розмір заборгованості за процентами за курсом НБУ на початку періоду розрахунку) х 3 % (розмір процентної ставки пені) x 366 (кількість днів у періоді обрахунку пені з 22 червня 2020 року по 22 червня 2021 року) : 100 % = 10490089,20 грн.
За змістом статей 546, 548, 549 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися відповідно до вимог закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі порушення зобов`язання.
Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України).
У разі якщо розмір неустойки перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд може його зменшити (частина третя статті 551 ЦК України).
Отже, зміст частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.
Такий висновок зробили Верховний Суд України у постанові від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15 і Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 грудня 2018 року в справі № 703/1181/16-ц (провадження № 14-442цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, просив відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) щодо застосування в подібних правовідносинах частини третьої статті 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що після прийняття постанови у справі № 761/26293/16-ц вона вже конкретизувала критерій, на підставі якого суд застосовує частину третю статті 551 ЦК України, в постановах від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19, пункт 8.24) і від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункт 85).
Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, провадження № 12-79гс19 (пункт 8.24) та від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18 (пункт 85)).
Колегія суддів зауважує, що таке зменшення не суперечить положенням частини третьої статті 551 ЦК України.
Враховуючи наведені вище правові висновки щодо застосування неустойки та підстав її зменшення у відповідності до ст.551 ч.3 ЦК України, спираючись на такі загальні засади цивільного законодавства як справедливість, добросовісність, розумність, а також приймаючи до уваги, що розрахований у відповідності до вимог закону розмір пені за кожним із депозитних договорів, укладених між сторонами, суттєво перевищує розмір збитків позивачів у вигляду розміру заборгованості відповідача за процентами за користування банком коштами депозитів позивачів, яка (заборгованість за процентами) і є базою для обчислення пені на підставі ст.10 ч.5 Закону України «Про захист прав споживачів», суд першої інстанції дійшов правильних висновків про зменшення розрахованого та заявленого позивачами розміру пені та стягнення за договором №SAMDN25000736773359 від 26 липня 2013 року пені у розмірі 600000 грн, та договором №SAMDN25000737673323 від 16 вересня 2013 року пені в розмірі 700000 грн, що буде розумним та справедливим.
Доводи приведені в апеляційній скарзі цих висновків не спростовують.
Посилання апеляційної скарги про наявність підстав для зменшення пені до 100000 грн за кожним із договорів, не знайшли свого підтвердження.
Також колегія суддів звертає увагу на те, що визначаючи розмір пені, не можна залишити поза увагою і конкретні обставини справи, яка переглядається, зокрема кількість депозитних договорів, за якими позивачі змогли повернути належні їм кошти лише за результатами довготривалого судового розгляду, розмір депозитів, який є значним.
До подібних висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 08 травня 2024 року у справі № 175/1713/18.
Інші доводи апеляційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані та підтверджені матеріалами справи. Рішення суду прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.
Зважаючи на наведене апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України,
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» - залишити без задоволення.
Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 06 березня 2024 року в оскарженій частині - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Вступна та резолютивна частини проголошена 12 лютого 2025 року.
Повний текст постанови складено 13 лютого 2025 року.
Судді:
