Справа № 761/40240/21
Провадження № 2/761/1521/2023
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 лютого 2023 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого: судді - Притули Н.Г.
при секретарі: Габунії М.Г.,
за участі
представника позивача: Орєхова А.В. ,
представника відповідачів: ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» до ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування, -
В С Т А Н О В И В:
09.11.2021 року до суду надійшла зазначена позовна заява.
В позовних вимогах позивач просить: визнати недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1 , укладений 23.09.2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_3 , який посвідчено державним нотаріусом Першої київської нотаріальної контори Ревою І.М. та зареєстровано в реєстрі за №8-893.
Вимоги позову обгрунтовані тим, що 13.02.2007 року між ОСОБА_4 (далі - Позичальник) та позивачем був укладений кредитний договір за умовами якого Банк надав Позичальнику кредит в сумі 153 740,98 швейцарських франків, строком до 13.02.2028 року.
В якості забезпечення виконання умов кредитного договору, між позивачем та ОСОБА_5 був укладений договір іпотеки, а з ОСОБА_3 був укладений договір поруки.
У зв`язку з невиконанням Позичальником умов кредитного договору в частині повернення грошових коштів, Банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості з Позичальника та Поручителя.
Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 17.12.2015 року (справа №753/15547/14-ц) було стягнуто заборгованість.
Як зазначає позивач, відповідач ОСОБА_3 , знаючи про відкриття провадження у справі про стягнення заборгованості, знаючи обов`язок її як поручителя сплатити заборгованість за кредитним договором, за договором дарування від 23.09.2014 року подарувала 3/4 частин квартири власному сину.
А тому оскільки ОСОБА_3 подарувала частину квартири з метою уникнення відповідальності за кредитним договором, позивач звернувся до суду з цим позовом.
В судовому засіданні представник позивача вимоги позову підтримав та просив його задовольнити.
Представник відповідачів в судовому засіданні заперечила проти задоволення заявлених вимог оскільки ОСОБА_3 дійсно подарувала частину квартири для проживання сина з його сім`єю. Крім того, представник відповідачів звернулась до суду із заявою про застосування строків позовної давності.
Третя особа в судове засідання не з`явилась, хоча належним чином була повідомлена про час та місце слухання справи, про поважні причини неявки в судове засідання суд не повідомила, пояснення на заявлені вимоги до суду не направила.
А тому суд продовжив слухання справи у відсутність третьої особи, яка не з`явилась в судове засідання.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування покладений на сторони.
Вислухавши представників сторін, оцінивши в сукупності надані суду докази, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог за наступних підстав.
Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування, купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (продавець), проти якого ухвалено рішення суду про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та покупець, які укладають договір купівлі-продажу, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір купівлі-продажу, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 22 квітня 2021 року у справі № 908/794/19 (905/1646/17) звернув увагу на те, що для вирішення питання про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідків вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У такому випадку важливим є врахування того, що таке звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків цієї особи (недопущення їх у майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину. Тому у разі оскарження правочину заінтересованою особою необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами.
Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Зокрема, дії спрямовані на відчуження майна, особою, яка достеменно обізнана про необхідність виконання грошового зобов`язання, заниження нею вартості майна при відчуженні, а також невжиття протягом тривалого часу до відчуження майна заходів, спрямованих на належне виконання своїх зобов`язань перед кредитором, свідчать про недобросовісність цієї особи при укладенні договору відчуження майна та про зловживання своїми правами.
При цьому фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, а така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Такий висновок зроблений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у цивільній справі № 369/11268/16-ц (касаційне провадження № 14-260цс19), у якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.
Аналогічні висновки також висловлені Верховним Судом у постановах від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справах № 910/7976/17, № 904/7905/16 та № 916/3600/15, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 та від 22 квітня 2021 року у справі № 908/794/19.
Як встановлено в судовому засіданні, 13.02.2007 року між ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір №28807С27, за умовами якого позивач надав відповідачу кредит у сумі 153 740,98 швейцарських франків, строком до 13.02.2028 року, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 8,24% річних.
Для забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_4 за кредитним договором №28807С27 від 13.02.2007 року між ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» та відповідачем ОСОБА_3 02.06.2010 року було укладено договір поруки №28810Р6.
У зв`язку з неналежним виконанням Позичальником зобов`язань за договором, Банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості.
Заочним рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 17.12.2015 року позов ПАТ „Державний експортно-імпортний банк України" задоволено та стягнуто з ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Києва, громадянки України, зареєстрованої та проживаючої в АДРЕСА_2 , (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженки м. Києва, громадянки України, зареєстрованої та проживаючої в АДРЕСА_2 , (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) солідарно на користь ПАТ „Державний експортно-імпортний банк України" 126 368,74 швейцарських франків, 1 075 585 грн. 38 коп. в рахунок стягнення заборгованості за кредитним договором №28807С27 від 13.02.2007 року, 3654 грн. судового збору, а всього 126 368,74 швейцарських франків та 1 079 239 грн. 38 коп.
Рішення набрало законної сили та на його примусове виконання було видано виконавчі листи.
Як вбачається з матеріалів справи, під час примусового виконання зазначеного рішення суду з ОСОБА_3 на користь позивача стягнуто 5 312,29 грн. В той же час, ОСОБА_4 не сплатила заборгованість, навіть частково.
Як встановлено судом, за договором дарування частини квартири від 23.09.2014 року, ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_3 частини квартири АДРЕСА_3 .
Представник відповідачів в судовому засіданні зазначала, що квартира дійсно використовується відповідачем ОСОБА_3 для проживання його та сім`ї, однак не надала суду доказів, що відповідач ОСОБА_3 дійсно разом із сім`єю проживає в квартирі АДРЕСА_3 . В той же час, реєстрація місця проживання у вказаній квартирі не свідчить про його використання для проживання.
При зверненні до суду з позовом позивач зазначав, що після отримання ухвали суду про відкриття провадження у справі ОСОБА_3 подарувала частину спірної квартири та вчинила дії, спрямовані на ухилення від виконання рішення суду про стягнення заборгованості.
Однак представник відповідача в судовому засіданні зазначила, що на повідомленні про вручення документів від суду проставлено підпис не ОСОБА_3 , що підтверджується копією висновку експерта від 13.01.2023 року.
Суд не може прийняти до уваги зазначене представником відповідача, оскільки така експертиза проведена по копії документу, що суперечить положенням п.3.5 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, що затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 № 53/5.
Крім того, зазначене представником відповідача не свідчить про не обізнаність відповідача про відкриття провадження у справі.
Суд враховує, що за договором дарування земельної ділянки від 19.09.2014 року ОСОБА_3 подарувала власному сину ОСОБА_3 належну їй земельну ділянку площею 0,25 гектарів, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 . За договором дарування від 19.09.2014 року також ОСОБА_3 подарувала власному сину ОСОБА_3 будинок загальною площею 55,00 кв. м., що розтащованій на земельній ділянці площею 0,25 гектарів, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .
В червні 2021 року ОСОБА_4 звернулась до Господарського суду м.Києва із заявою про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність та зазначила, що банком розпочато процедуру примусового стягнення заборгованості.
В даній заяві зазначено інформацію про членів сім`ї заявника - мати - ОСОБА_3 .
Ухвалою господарського суду м.Києва від 15.09.2021 року (справа №910/10606/21) відмовлено ОСОБА_4 у відкритті провадження у справі про її неплатоспроможність.
Таким чином, враховуючи встановлені в судовому засіданні обставини, суд вважає, що дії ОСОБА_3 по відчуженню належної їй 2/3 частки квартири своєму сину ОСОБА_3 , при наявності заборгованості за кредитом, в провадженні суду позовної заяви про стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 коштів, вказують на те, що спірний правочин вчинено нею без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, дії сторін цього договору направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від примусового відчуження для погашення грошових зобов`язань.
Сукупність наведених обставин доводить той факт, що при укладенні договору дарування частки квартири воля відповідачів не відповідала зовнішньому прояву та не мала на меті реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином. Зокрема ОСОБА_3 відчужила майно після пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості, майно відчужено на підставі безвідплатного договору близькому родичу - сину, а також що, після відчуження спірного майна у ОСОБА_3 відсутнє інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїм зобов`язанням перед кредитором.
Наведені підстави відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) свідчать про фіктивність оспорюваного правочину та необхідність визнання його недійсним.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18 вказано, що боржник, який вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно і зловживає правами стосовно кредитора. Водночас будь-який правочин, вчинений боржником, у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
Представник відповідачів звернулась до суду із заявою про застосування строків позовної давності в якій зазначила, що позивач мав об`єктивну можливість знати про укладений відповідачами договір, так як інформація з Державного реєстру прав на нерухоме майно знаходиться у вільному доступі. Крім того, позивач міг дізнатися з матеріалів виконавчого провадження про укладення оскаржуваного договору. Однак позивач звернувся до суду з позовом 09.11.2021 року, тобто з пропуском трирічного строку.
Представник позивача в свою чергу вказав, що про укладення оскаржуваного договору він дізнався в липні 2021 року при ознайомленні з матеріалами справи Господарського суду м.Києва за заявою ОСОБА_4 про неплатоспроможність.
Крім того, суд враховує, що Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, до реєстрації права власності ОСОБА_3 на частини спірної квартири не містив інформацію про належність ОСОБА_3 , як поручителю зазначеної квартири на праві власності. Представник відповідачів не надав суду доказів, що ОСОБА_3 , як поручитель повідомляла Банк про належність їй частини квартири на праві власності.
Враховуючи зазначене, оскільки матеріал,и справи не містять доказів, що позивач міг знати про належність відповідачу на праві власності зазначеної квартири та про укладення оскаржуваного договору, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні заяви представника відповідачів про застосування строків позовної давності.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" наголосив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи предмет та підстави позову, так як судом встановлено що ОСОБА_3 вчинила оскаржуваний договір з метою уникнення відповідальності за грошовим зобов`язанням, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.
На підставі положень статті 141 ЦПК України з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню судовий збір.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст.4, 77-81, 264, 265, 354 ЦПК України, суд
вирішив:
Позов Акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (ЄДРПОУ 00032112, адреса: м.Київ, вул.Антоновича, буд.127) до ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_5 ), ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_6 ), третя особа - ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування - задовольнити.
Визнати недійсним Договір дарування (три четвертих) частини квартири АДРЕСА_1 , укладений 23.09.2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_3 , який посвідчено державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Рева І.М. та зареєстрований в реєстрі за № 8-983.
Стягнути в рівних частинах з ОСОБА_3 , ОСОБА_3 на користь Акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» судовий збір в сумі 3 405,00 грн., тобто по 1 702,50 грн.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення виготовлено 17 лютого 2023 року
Суддя: Н.Г. Притула
