ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Уркевича В. Ю., Катеринчук Л. Й., Пількова К. М.
Справа № 554/10517/16-ц
Провадження № 14-76цс22
1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 20 червня 2023 року частково задовольнила касаційну скаргу заступника прокурора Полтавської області: скасувала рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 21 листопада 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 12 березня 2020 року й ухвалила у справі нове рішення, яким позов першого заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури задовольнила частково - повернула територіальній громаді міста Полтави земельну ділянку на АДРЕСА_1 площею 1000 кв. м з кадастровим номером 5310137000:15:017:0020; в задоволенні інших позовних вимог відмовила.
2. Прокурор пред`явив позов про визнання недійсними низки рішень органів місцевого самоврядування (Октябрської райради та її виконавчого комітету), державного акта на право власності на земельну ділянку та про витребування із чужого незаконного володіння земельної ділянки до земель запасу Полтавської міської ради. При цьому прокурор вказував на протиправність дій органів місцевого самоврядування і, відповідно, незаконність набуття земельної ділянки ОСОБА_1 , а в подальшому ОСОБА_2 .
3. Вирішуючи справу і відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що місцевою радою порушено норми земельного законодавства, однак прокурор, пред`являючи віндикаційний позов, пропустив установлений законом строк звернення до суду (позовну давність), а тому наявні правові підстави для застосування частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України та відмови в задоволенні позовних вимог.
4. Мотивуючи своє рішення, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що землі природно-заповідного фонду, що перебувають у комунальній власності, не підлягають приватизації; такі землі можуть перебувати у приватній власності лише у зв`язку з формуванням на цих земельних ділянках об`єктів природно-заповідного фонду чи включенням земельних ділянок, що належать фізичним чи юридичним особам, до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.
5. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням Земельного кодексу України та Закону України «Про природно-заповідний фонд України» потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала за собою право приватної власності на цю ділянку.
6. Звідси Велика Палата Верховного Суду виснувала, що ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов.
7. Проте з наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна з огляду на таке.
8. Статтею 43 Земельного кодексу України встановлено, що землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.
9. Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом (стаття 45 Земельного кодексу України).
10. Відповідно до частини п`ятої статті 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» території та об`єкти природно-заповідного фонду або їх частини, що створюються чи оголошуються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища з оформленням охоронного зобов`язання.
11. Вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 52) вказала, що якщо в принципі за жодних умов не може виникнути право власності, то й володіння є неможливим. Факт володіння майном приводить до того, що в очах сторонніх осіб, які не мають інсайдерської інформації, володілець сприймається як власник майна, якщо немає підстав сумніватися у праві власності володільця. Якщо ж стороннім особам достеменно відомо, що особа не може бути власником майна, то така особа не може сприйматися як власник майна, а тому вона не є володільцем. При цьому розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже й нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 Земельного кодексу України (подібні правові висновки Великої Палати Верховного Суду сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 80), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших). Тому зайняття земельної ділянки водного фонду або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом (правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 71), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 97), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 46), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 52).
12. Водночас володіння землями природно-заповідного фонду цілком можливе для приватних осіб, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності, про що зазначено вище. Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі за жодних умов не може виникнути право власності; якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 59).
13. Звідси вимога про витребування земельної ділянки природно-заповідного фонду з незаконного володіння (віндикаційний позов) у порядку статті 387 Цивільного кодексу України є належним та ефективним способом захисту права власності. Подібні правові висновки (але щодо земель лісового фонду) сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункти 53, 56).
14. Отже, саме віндикаційний позов є належним та ефективним способом захисту в спірних правовідносинах у цій справі. До таких вимог застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).
15. У цій справі прокурор звернувся з позовом, предметом якого, зокрема, була вимога про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння.
16. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи постанову у цій справі, зазначила, що оскільки мета позову спрямована на усунення перешкод територіальній громаді міста Полтави, яка не втратила володіння земельною ділянкою, у користуванні та розпорядженні останньою шляхом її повернення від ОСОБА_2 , то Велика Палата Верховного Суду розглядає вимогу витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку до земель запасу Полтавської міської ради як вимогу про повернення цієї земельної ділянки територіальній громаді міста Полтави за правилами негаторного позову.
17. Водночас за змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті).
18. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та диспозитівність (частина третя статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).
19. Згідно із частиною першою статті 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
20. Таким чином, суд розглядає справу виключно в межах позовних вимог та з урахуванням способу захисту, обраного позивачем.
21. Звідси Велика Палата Верховного Суду всупереч зазначеним основним засадам (принципам) цивільного судочинства задовольнила такі позовні вимоги, які прокурор у своєму позові не заявляв, тобто фактично вийшла за межі позовних вимог, що не передбачено цивільним процесуальним законодавством.
22. При цьому Велика Палата Верховного Суду послалася на принцип jura novit curia («суд знає закони»).
23. Разом з тим у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20, пункт 6.57) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при вирішенні спору суд у межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права й обов`язки та ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин.
24. Тобто суд, використовуючи принцип jura novit curia («суд знає закони»), може визначити правову норму, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, лише у межах заявлених позивачем позовних вимог.
25. Крім того, ухвалюючи рішення про повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді міста Полтави, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, відповідачі у справі могли і повинні були знати про те, що ця ділянка впродовж багатьох десятків років перебуває у межах об`єкта природно-заповідного фонду - парку-пам`ятки садово-паркового мистецтва.
26. Вважаємо такий висновок Великої Палати Верховного Суду необґрунтованим, оскільки земельна ділянка, яка належить до природно-заповідного фонду, може містити явні і видимі ознаки її належності до такого фонду, але може й не мати їх. Наприклад, якщо на земельній ділянці, на якій були розміщені ботанічні сади, дендрологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва, знищено дерева і кущі, розпочато будівництво на самій ділянці чи поруч з нею, відсутні оголошення про правовий режим ділянки тощо, то добросовісній особі важко ідентифікувати таку ділянку як таку, що належить до природно-заповідного фонду. Якщо ж наявні зовнішні, об`єктивні, явні і видимі ознаки належності земельної ділянки до природно-заповідного фонду, а особа, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що земельна ділянка належить до такого фонду, то це може лише свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема, про витребування земельної ділянки природно-заповідного фонду. Подібні правові висновки щодо земель лісового фонду викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 59).
27. Дійшовши висновку, що ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду належному власнику є негаторний позов, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов позивач може пред`явити до того часу, поки існує відповідне правопорушення.
28. Разом з тим, визначаючи критерії розмежування віндикаційного та негаторного позовів, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 72), уточнюючи власні висновки, сформульовані у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц(провадження № 14-181цс18), зазначила, зокрема, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння. З наведених правових висновків Великої Палати Верховного Суду вбачається, що власник нерухомого майна перестає бути володільцем цього майна лише в разі державної реєстрації права власності за іншою особою.
29. Застосовуючи позовну давність, суди попередніх інстанцій виходили з того, що прокурору про порушення прав територіальної громади, зменшення розміру земельної ділянки парку «Перемога» достовірно стало відомо в червні 2013 року; 20 червня 2013 року прокурор направив подання про усунення порушень вимог земельного та податкового законодавства, яке рішенням Полтавської міськради від 12 липня 2013 року було відхилено.
30. Однак зменшення розміру земельної ділянки парку « Перемога » саме по собі не свідчить ані про те, що право власності на спірну земельну ділянку було зареєстроване за відповідачами, ані про те, коли прокурор дізнався чи мав дізнатися про таку реєстрацію (якщо вона була здійснена). Жодних висновків про ці обставини справи судові рішення не містять.
31. Як установили суди попередніх інстанцій, вироком Київського районного суду міста Полтави від 23 квітня 2015 року, що набрав законної сили, ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення за частиною другою статті 367 Кримінального кодексу України, який, працюючи на посаді завідуючого Полтавським сектором охорони навколишнього природного середовища Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Полтавській області, протягом 2009-2010 років незаконно затвердив висновки про погодження проєктів із землеустрою щодо надання у власність 17 земельних ділянок на території парку «Перемога», серед яких було погоджено відповідний висновок ОСОБА_1 . Встановлено, що на підставі вказаного висновку останньому незаконно було передано безоплатно у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд земельну ділянку площею 1000,00 кв. м, яка розташована в АДРЕСА_1 та яка знаходиться під об`єктом природно-заповідного фонду - парку «Перемога» у м. Полтаві.
32. Проте суди попередніх інстанцій таких обставин справи не врахували та не дослідили, чи впливає момент набрання законної сили вироком Київського районного суду міста Полтави від 23 квітня 2015 року на початок перебігу позовної давності у цій справі.
33. Крім того, прокурор у позовній заяві поставив під сумнів добросовісність відповідачів ОСОБА_1 та/або ОСОБА_2 , але водночас суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які мають значення для вирішення справи, в частині добросовісності цих осіб щодо набуття спірної земельної ділянки.
34. За таких обставин судові рішення судів попередніх інстанцій у цій справі в частині позовної вимоги про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння необхідно було скасувати, а справу в цій частині - направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
35. Водночас із постановою Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у цій справі щодо відмови в задоволенні позову в іншій частині позовних вимог слід погодитися.
Судді: В. Ю. Уркевич Л. Й. Катеринчук К. М. Пільков
