РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа № 293/1491/23
Провадження № 2/293/57/2024
04 квітня 2024 рокуселище Черняхів
Черняхівський районний суд Житомирської області в складі:
головуючого судді Збаражського О.М.,
за участю секретаря судового засідання Крисюк О.О.,
позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 ,
відповідача ОСОБА_3 , представника відповідача ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в с-щі Черняхів цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області про визнання договору дарування земельної ділянки удаваним, визнання договору купівлі-продажу недійсним, -
ВСТАНОВИВ:
І. СУТЬ ПОЗОВУ
Позивач звернулась до Черняхівського районного суду Житомирської області із позовом, в якому просить визнати договір дарування земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Житомирської області 04.11.2019, удаваним та визнати, що між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 04.11.2019 фактично був укладений договір купівлі-продажу; визнати договір купівлі-продажу від 04.11.2019 між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 недійсним.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що 02.09.2019 між нею та ОСОБА_5 укладений договір оренди земельної ділянки кадастровий номер 1825684400:08:004:0089, площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Під час укладання зазначеного договору позивач з ОСОБА_5 дійшли усної домовленості про нотаріальне переоформлення зазначеної земельної ділянки на її ім`я, оскільки вона користувалась вказаною земельною ділянкою з 1996 року, шляхом укладення договору купівлі-продажу. Позивач передала ОСОБА_5 частину оговорений коштів, а ОСОБА_5 передала їй Акт на право власності, свій паспорт та РНОКПП.
03.10.2019 між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 був укладений попередній договір (про укладання в майбутньому договору купівлі-продажу) про зобов`язання ОСОБА_5 передати у власність (у майбутньому продати), а ОСОБА_6 - прийняти у власність (у майбутньому купити) вищевказану земельну ділянку кадастровий номер 1825684400:08:004:0089 до 31.12.2019, про що буде укладений окремий договір купівлі-продажу - основний договір.
Пізніше позивач дізналась від ОСОБА_5 про те, що ОСОБА_6 із дружиною ОСОБА_3 хочуть вказану земельну ділянку купити за більші кошти ніж пропонує вона. 04.11.2019 між ОСОБА_7 , що діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_5 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування вказаної вище земельної ділянки.
Позивач вважає, що договір дарування земельної ділянки був укладений для приховання договору купівлі-продажу, а сторони вчинили два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікували правових наслідків. Зазначені обставини стали підставою для звернення з позовом до суду.
ІІ. ПРОЦЕДУРА та ПОЗИЦІЇ СТОРІН
19.09.2023 згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано судді Збаражському О.М. для розгляду.
21.09.2023 ухвалою Черняхівського районного суду Житомирської області відкрито провадження у справі №293/1491/23, призначено справу до судового розгляду у порядку загального позовного провадження з викликом сторін, підготовче засідання призначено на 02.11.2023.
27.10.2023 відповідач ОСОБА_8 подала відзив на позов, згідно якого позов не визнала та зазначила, що ОСОБА_1 не надала жодного доказу, який би підтверджував те, що укладений договір дарування є удаваним, тобто таким, що укладений з метою приховання договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки. Навпроти ОСОБА_5 мала дійсний намір всіляко не допустити переходу права власності на належну їй земельну ділянку до ОСОБА_1 , з метою чого, склала заповіт на вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_7 , яка в подальшому на підставі довіреності подарувала земельну ділянку відповідачу ОСОБА_8 . Наголосила на тому, що ОСОБА_1 не є стороною договору дарування, тому не може знати дійсних намірів сторін договору дарування укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 . Також звернула увагу на те, що договором дарування спірної земельної ділянки не порушуються права та інтереси позивача, а також те, що позивач обрала неефективний спосіб захисту своїх прав.
Ухвалою від 02.11.2023, що у порядку ч. 5 ст. 259 ЦПК України занесена до протоколу судового засідання, суд відклав підготовче засідання на 30.11.2023.
Ухвалою від 30.11.2023, що у порядку ч. 5 ст. 259 ЦПК України занесена до протоколу судового засідання, суд відклав підготовче засідання на 09.01.2024, у задоволенні клопотання позивача про витребування додаткових доказів відмовив.
09.01.2024 до суду надійшли письмові пояснення представника Оліївської сільської ради Житомирського району, згідно яких Оліївська сільська рада визнала позов у повному обсязі (а.с.78-79).
09.01.2024 розгляд справи відкладений на 01.02.2024, у зв`язку із перебуванням головуючого судді в нарадчій кімнаті у справі № 293/2018/23.
01.02.2024 підготовче провадження закрито, судовий розгляд справи по суті призначений на 29.02.2024.
29.02.2024 в судовому засіданні оголошено перерву до 04.04.2024.
04.04.2024 в судовому засіданні позивач та її представник ОСОБА_2 позов підтримали просили його задовольнити з наступних підстав. 25.09.2019 ОСОБА_5 та ОСОБА_1 в усній формі домовились про відчуження на користь ОСОБА_1 земельної ділянки кадастровий номер 1825684400:08:004:0089, площею 0,25 га що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Тому в рахунок оплати вказаного договору ОСОБА_1 передала ОСОБА_5 частину оговорених коштів, а ОСОБА_5 передала ОСОБА_1 . Державний акт на право власності на земельну ділянку. Надалі ОСОБА_1 звернулась до Бюро технічної інвентаризації та замовила виготовлення технічної документації. 03.10.2019 ОСОБА_1 приїхала до ОСОБА_5 щоб разом їхати до нотаріуса для укладення обумовленого раніше договору купівлі-продажу земельної ділянки, однак в її будинку вже перебували ОСОБА_6 та ОСОБА_3 . Таким чином, 03.10.2019 ОСОБА_5 та ОСОБА_6 уклали договір про укладання в майбутньому договору купівлі-продажу вищевказаної земельної ділянки, який був посвідчений приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С.Л. Через місяць після укладеного договору про укладення в майбутньому договору купівлі-продажу земельної ділянки, 04.11.2019 ОСОБА_5 та ОСОБА_3 оформили договір дарування вищевказаної земельної ділянки. Таким чином позивач вважала, що ОСОБА_5 та ОСОБА_3 уклали договір дарування земельної ділянки з метою приховання договору купівлі-продажу, тому такий є удаваним.
Відповідач ОСОБА_3 та її представник адвокат Горлов Є.С. позов не визнали, просили відмовити в його задоволенні з підстав викладених у відзиві на позов.
Представник Оліївської сільської ради Житомирського району адвокат Вдовиченко Б.В. позов визнав в повному обсязі, не заперечував проти його задоволення.
ІІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ та ДОКАЗИ НА ЇХ ПІДТВЕРДЖЕННЯ
02.09.2019 між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладено договір оренди земельної ділянки кадастровий номер 1825684400:08:004:0089, площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Право оренди землі за вказаним договором оренди зареєстроване за ОСОБА_1 02.09.2019, номер запису про право в державному реєстрі прав: 33065127 (а.с. 7-9, 10).
03.10.2019 між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладено попередній договір (про укладання в майбутньому договору купівлі-продажу) про зобов`язання ОСОБА_5 передати у власність (у майбутньому продати), а ОСОБА_6 - прийняти у власність (у майбутньому купити) земельну ділянку (кадастровий номер 1825684400:08:004:0089) площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , до 31.12.2019, про що буде укладений окремий договір купівлі-продажу - основний договір. В попередньому договорі визначена ціна договору - 25 000 грн. Зазначений договір посвідчений приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С.Л. 03.10.2019, та зареєстрований в реєстрі за №8218 (а.с.13-14).
04.10.2019 ОСОБА_5 склала заповіт, яким заповіла земельну ділянку кадастровий номер 1825684400:08:004:0089, площею 0,25 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказаний заповіт посвідчений секретарем Тетерівської сільської ради Житомирського району Житомирської області 04.10.2019 (а.с.45).
04.11.2019 між ОСОБА_7 , що діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_5 , та ОСОБА_3 укладено договір дарування земельної ділянки (кадастровий номер 1825684400:08:004:0089) площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений договір посвідчений приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Житомирської області Доброльожею В.В., зареєстрований в реєстрі за № 2445 (а.с.15-16).
Відповідно до інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) №68717972 від 21.03.2022 вбачається, що ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадкова справа після смерті останньої не заведена (а.с.18).
Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку вбачається, що земельна ділянка кадастровий номер 1825684400:08:004:0089, площею 0,25 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , призначена для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і спору, перебуває у приватній власності ОСОБА_5 , та передана в оренду ОСОБА_1 на підставі договору оренди від 02.09.2019 (а.с.20-22).
Із заяви ОСОБА_5 , посвідченої приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Житомирської області Демецькою С.Л. від 03.10.2019 за №8220, встановлено, що ОСОБА_5 не укладала та не підписувала з ОСОБА_1 договір оренди земельної ділянки площею 0,25га, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5684400:08:004:0089 (а.с.44).
Відповідно до акту обстеження земельної ділянки від 13.09.2023, складеного представниками Оліївської сільської ради, встановлено, що земельна ділянка кадастровий номер 1825684400:08:004:0089, площею 0,25 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , перебуває в оренді ОСОБА_1 на підставі договору оренди землі від 02.09.2019 та використовується нею для вирощування сільськогосподарських культур та обслуговування тимчасової сільськогосподарської споруди для зберігання сіна (а.с.96).
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_7 показала, що ОСОБА_5 є тіткою та хрещеною матір`ю її чоловіка ОСОБА_6 . Підтвердила той факт, що зі слів ОСОБА_5 їй відомо, що ОСОБА_1 вчиняла тиск на ОСОБА_5 та схиляла до укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки на її користь. Після того, як ОСОБА_5 дізналась про нібито укладений між нею та ОСОБА_1 договір оренди земельної ділянки, ОСОБА_5 заявила, що не віддасть ОСОБА_1 вказану земельну ділянку та склала заповіт, яким заповіла земельну ділянку на ім`я ОСОБА_7 . Крім того підтвердила, що ОСОБА_3 здійснювала догляд за ОСОБА_5 , допомагала їй у побуті, по господарству, готувала їжу, приносила продукти харчування, допомагала в похованні останньої. ОСОБА_5 була дуже вдячна ОСОБА_3 за проявлену турботу та надану поміч у побуті, тому мала намір відчужити земельну ділянку на користь ОСОБА_3 . Однак, коли виявилось, що земельна ділянка перебуває в оренді на підставі нібито укладеного договору від 02.09.2019, було вирішено укласти договір дарування на ім`я ОСОБА_3 , щоб не допустити перехід земельної ділянки у власність ОСОБА_1
IV. ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ, МОТИВИ СУДУ та ОЦІНКА ДОКАЗІВ
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч. 1ст. 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
У ч. 2 ст. 235 ЦК України зазначено, що якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Для визнання договору дарування удаваним слід установити, що обидві сторони договору діяли свідомо, приховуючи, що між ними укладено інший договір, а їх дії були направлені на приховання справжньої волі, досягнення інших правових наслідків та отримання якоїсь особистої користі. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.
У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що «за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі №576/564/21 (провадження №61-19258св21) вказано, що: «якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України). У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином».
Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі для обох учасників.
Для вчинення удаваного правочину необхідна спільна мета двох сторін приховати інший правочин, який бажають вчинити обидві сторони та настання відповідних результатів. Таким чином, обов`язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Згідно роз`яснень викладених в п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц (провадження № 61-6516св18), від 13 червня 2018 року у справі № 435/1109/12-ц (провадження № 61-31491св18) та від 11 квітня 2018 року у справі №707/1541/16-ц (провадження № 61-7118св18).
Таким чином, оскільки відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з`ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.
Стаття 717 ЦК України передбачає, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Предметом договору дарування відповідно до ст. 718 ЦК України можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Відповідно до ч. 2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, договір дарування земельної ділянки був укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 04.11.2019. За умовами даного договору ОСОБА_5 подарувала відповідачу ОСОБА_3 належну їй земельну ділянку, площею 0,25 га. кадастровий номер 1825684400:08:004:0089, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 18-19). Зазначений договір посвідчений приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Житомирської області Доброльожею В.В., зареєстрований в реєстрі за № 2445 (а.с.15-16).
Пунктом 15 спірного договору дарування земельної ділянки від 04.11.2019, сторони підтвердили, що зазначений договір не носить характер удаваного чи фіктивного правочину, не приховує собою інший правочин, а відповідає дійсним намірам створити для себе юридичні наслідки; волевиявлення учасників правочину є вільним та відповідає їх внутрішній волі.
Відповідно ст. 44 Закону України «Про нотаріат», нотаріус зобов`язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину.
Встановлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін.
Встановлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони з метою виключення можливості стороннього впливу на її волевиявлення. Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.
Згідно ч. 1 ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Виконання нотаріусом вказаних вимог, при посвідченні оспорюваного договору, вбачається із змісту самого договору.
У постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника(-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документа, в якому втілюється правочин.
Згідно з правовим висновком, що міститься у постанові Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 357/3132/15-ц, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.
Однак жодних належних доказів на підтвердження того, що воля ОСОБА_5 та ОСОБА_3 були спрямовані на встановлення інших цивільно-правових відносин ніж тих, що передбачені договором дарування та настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені договором дарування земельної ділянки позивачем не надані, зокрема доказів оплатності спірного договору дарування, отримання ОСОБА_5 грошових коштів від обдарованої в обмін на набуття дарунку, виписок з банківських рахунків ОСОБА_5 щодо зарахування значних сум грошових коштів, розписок тощо.
Також суд враховує, що позивач не є стороною оспорюваного правочину, а тому відомості щодо дійсних намірів сторін договору дарування їй не могли бути відомі, тому вважає, що доводи позивача щодо удаваності договору дарування земельної ділянки є її припущеннями.
Обгрунтовуючи позовні вимоги позивач також зазначає, що після укладення договору оренди спірної земельної ділянки 02.09.2019 між нею та ОСОБА_5 вони дійшли усної домовленості про відчуження земельної ділянки на її користь шляхом укладення договору купівлі-продажу.
Натомість, ані попереднього договору, ані основного договору безпосередньо купівлі-продажу, як і будь-якого іншого правочину про відчуження спірної земельної ділянки на користь позивача, суду не надані. Причин, які перешкоджали вчинити такий правочин, позивачем також не наводяться.
Аналізуючи наданий позивачем договір попереднього договору (про укладення в майбутньому договору купівля-продажу) спірної земельної ділянки, що був укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 03.10.2019 слід зазначити наступне.
Відповідно до положень ч.1, 3 ст. 635 ЦК України, попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Враховуючи викладене, обов`язок укласти в майбутньому договір купівлі-продажу виникає лише у сторін договору, в даному випадку у ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Крім того відповідальність за невиконання умов вказаного договору несуть лише його сторони.
Доводи позивача про те, що ОСОБА_3 є дружиною ОСОБА_6 , який ще 03.10.2019 виявив бажання саме купити земельну ділянку суд не приймає до уваги, оскільки договір не може бути визнаний удаваним у частині сторони правочину, про що зазначено у постанові об`єднаної палати КЦС Верховного Суду від 14.02.2022 у справі № 346/2238/15-ц.
Щодо показів свідка ОСОБА_7 , яка підтвердила те, що ОСОБА_5 та ОСОБА_3 мали намір укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки кадастровий номер 1825684400:08:004:0089, площею 0,25 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , однак його не уклали, оскільки спірна земельна ділянка була обтяжена договором оренди землі від 02.09.2019, то такі заслуговують на увагу суду, однак дійсність договору (правочину), його істотні умови, дійсні наміри сторін, укладеного в простій письмовій чи нотаріальній формі не можуть бути доведені (встановлені) показами свідків. Подібна правова позиція викладена в постанові Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978 року №3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» та в постанові Верховного Суду від 13.11.2023 у справі №569/1857/21.
Крім того, за відсутності будь-яких інших доказів, покази свідків не можуть бути достатньою підставою для визнання правочину удаваним.
Доводи позивача про те, що спірний договір дарування укладено між сторонніми особами, які не є родичами, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини.
Посилаючись на порушення переважного права орендаря на отримання земельної ділянки у власність як на підставу для визнання недійсним договору купівлі-продажу, слід зазначити що переважне право орендаря поширюється саме на укладення договору купівлі-продажу, тоді як спірна земельна ділянка вибула з власності ОСОБА_5 на підставі договору дарування.
За змістом ч. 2 статті 777 ЦК України, наймач, який належно виконує свої обов`язки за договором найму, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання.
Натомість матеріали справи не містять доказів належного виконання зобов`язань позивачем за договором оренди землі, в тому числі доказів внесення орендної плати.
Крім того, із нотаріальної заяви ОСОБА_5 від 03.10.2019 за №8220, встановлено, що ОСОБА_5 повідомила усім компетентним органам та особам, що не укладала та не підписувала з ОСОБА_1 договір від 02.09.2019 оренди земельної ділянки площею 0,25га, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5684400:08:004:0089.
Таким чином, позивач не довела чим саме порушуються її права внаслідок укладення спірного договору дарування.
Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові і не потребує перевірки обраного позивачем способу захисту і правової оцінки по суті спору. Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20.
З огляду на наведене вище, суд дійшов висновку, що воля сторін при укладенні спірного договору дарування була спрямована на набуття права власності відповідачем на земельну ділянку, що і було досягнуто. Між сторонами правочину не настали інші права та обов`язки, ніж передбачені договором дарування. Жодних доказів того, що сторони договору дарування діяли свідомо з метою приховати інший правочин та мали на меті укладення саме договору купівлі-продажу земельної ділянки, а не договору дарування, їх дії при цьому були направлені на приховання справжньої волі, досягнення інших правових наслідків та отримання якоїсь особистої користі судом здобуто не було.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У §145 рішення від 15.11.1996 у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що обраний позивачем спосіб захисту прав та інтересів не захищає її прав на спірну земельну ділянку та їх не відновлює.
Щодо заяви представника Оліївської сільської ради про визнання позову, суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач.
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного право уповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Під неналежним відповідачем розуміють такого відповідача, щодо якого судом під час розгляду справи встановлено, що він не є зобов`язаним за позовною вимогою особою. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу.
Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.
Частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Нормами ч. 1, ч. 2 ст. 83 Земельного кодексу України, встановлено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають, зокрема усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.
Позивач не зазначила в позові зміст позовних вимог щодо Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області, не зазначила в чому полягає невизнання, оспорювання її прав, свобод чи законних інтересів саме Оліївською сільською радою Житомирського району Житомирської області.
Оліївська сільська рада Житомирського району Житомирської області не є стороною оспорюваних правочинів, земельна ділянка, що є об`єктом оспорюваних договорів на момент укладення договору дарування перебувала у приватній власності ОСОБА_5 , що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, що міститься в матеріалах справи.
Представником відповідача Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області також не надано належних доказів, що спірна земельна ділянка перебувала в комунальній власності сільської ради, яким чином предмет спору зачіпає інтереси Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області.
Таким чином, дослідивши всебічно, повно та об`єктивно наявні у справі докази та з`ясувавши усі обставини справи, суд дійшов висновку, що Оліївська сільська рада Житомирського району Житомирської області не зобов`язана відповідати за укладеним договором дарування земельної ділянки та ніяким чином не могла порушити, визнавати чи оспорювати законні права чи інтереси позивача щодо спірної земельної ділянки.
З вказаних підстав, суд відмовляє у задоволенні позову до неналежного відповідача Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області.
Враховуючи встановлені судом обставини справи, відсутні підстави для задоволення позову до належного відповідача ОСОБА_3 .
V. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
Зважаючи, що за наслідком розгляду справи у задоволенні позову відмовлено, судові витрати пов`язані з розглядом справи покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 89, 259, 265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, -
УХВАЛИВ:
У задоволенні позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Житомирського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач:
ОСОБА_1 ,
ІНФОРМАЦІЯ_3 ,
зареєстрована за адресою:
АДРЕСА_2
РНОКПП НОМЕР_1
Відповідачі:
ОСОБА_3 ,
ІНФОРМАЦІЯ_4 ,
зареєстрована за адресою:
АДРЕСА_3
РНОКПП НОМЕР_2
Оліївська сільська рада Житомирського району Житомирської області
місцезнаходження за адресою: 12402, Житомирська область, Житомирський район,
с. Оліївка, вул. Леоніда Ступницького, 68
код ЄДРПОУ 04348409
Повне рішення складено та підписано 15.04.2024.
Суддя Олег ЗБАРАЖСЬКИЙ
