ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 травня 2024 року
м. Київ
справа № 369/12714/19
провадження № 61-584св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Червинської М. Є.,
позивач ? ОСОБА_1 ,
відповідач ? ОСОБА_2 ,
треті особи: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Воробйова Тетяна Антонівна, ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Андрієнко А. М., Мельник Я. С.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Воробйова Т. А., ОСОБА_3 , про визнання договору позики недійсним.
Позов мотивований тим, що 17 лютого 2016 року між нею та ОСОБА_2 укладено договір позики, згідно з умовами якого відповідач надала їй грошові кошти у розмірі 9 358 276,00 грн, що на день укладення цього договору становило 339 400,00 доларів США. Пунктом 3 вказаного договору передбачено, що факт одержання позики підтверджується розпискою власноручно написаною нею.
Проте жодних грошових коштів вона не отримувала, була введена в оману щодо реальних намірів на укладення оспорюваного договору, оспорюваний договір є фіктивним. Підписання договору позики мало на меті забезпечення гарантії виплати комісійної винагороди у вигляді різниці між ринковою вартістю землі з цільовим призначенням - землі промисловості та номінальною ціною, визначеною у договорах купівлі-продажу від 17 лютого 2016 року, що були укладені між ОСОБА_2 та її батьком ? ОСОБА_4 в день підписання договору позики від 17 лютого 2016 року.
17 лютого 2021 року за вказаними обставинами вона подала заяву про злочин, яку 18 лютого 2021 року внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за номером кримінального провадження 42021111200000067 за частиною четвертою статті 190 КК України про вчинення щодо неї шахрайських дій у великих розмірах.
Просила визнати недійсним договір позики, укладений 17 лютого 2016 року між нею та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Воробйовою Т. А. і зареєстрований в реєстрі за № 486, а також боргову розписку від 17 лютого 2016 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Києво-Святошинський районний суд Київської області від 04 серпня 2022 року позов задоволено.
Визнано недійсним договір позики, укладений 17 лютого 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Воробйовою Т. А., зареєстрований в реєстрі за № 486 та розписку від 17 лютого 2016 року.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
проаналізувавши розписку від 17 лютого 2016 року, підписану позивачем, суд зробив висновок, що в її тексті не визначено, хто є позичальником і позикодавцем, хто передає грошові кошти, чи інші речі, визначені родовими ознаками. Також розписка містить виправлення та описку. Водночас відсутнє визначення змісту договору, сума у гривні, яка зазначена в розписці, є перерахунком доларів США на гривню за ціною середнього курсу купівлі доларів США комерційними банками станом на 17 лютого 2016 року. Зазначений борговий документ містить посилання на договір позики від 17 лютого 2016 року як такий, що вже підписаний. У свою чергу приватний нотаріус Воробйова Т. А. вчинила правочин з підписання договору позики, не з`ясовуючи факт підтвердження позивачем отримання готівкових грошових коштів у розмірі 9 358 276,00 грн від відповідача та надає суперечливі пояснення щодо написання розписки і підписання договору позики. У матеріалах нотаріальної справи відсутня копія розписки про отримання грошових коштів, що була власноручно написана ОСОБА_1 та є обов`язковою умовою нотаріального посвідчення договору позики від 17 лютого 2016 року;
у порушення умов пункту 1 оспорюваного договору позики фактів щодо передачі грошових коштів відповідач не наводить. Згідно з показаннями свідка ОСОБА_5 (брат відповідача) грошові кошти передавались не позикодавцем, а ним. Крім нього більше ніхто не може підтвердити передачу готівкових грошових коштів позивачу. З показань вказаного свідка у порушення пункту 2 договору позики чітко не встановлено суму позики, що мала бути передана позивачу;
згідно з пунктом 3 договору позики розписка мала бути написана та грошові кошти необхідно було передати до підписання такого договору позики. Свідки з боку відповідача повідомили, що розписка була написана до підписання договору позики в приміщенні нотаріальної контори, тоді як позивач та свідок з його сторони стверджують протилежне. Водночас факт написання позивачем розписки після підписання договору позики підтверджується текстом розписки, зокрема: «… і зобов`язуюсь його повернути в строк до 15 липня 2017 року згідно договору позики від 17.02.2016 р., що укладений між мною і ОСОБА_2 ….» (строк повернення позики, зазначений в розписці, визначений пунктом 6.1. договору позики, а розписка прив`язана до договору позики);
умови пункту 7 договору позики щодо повернення грошових коштів не можуть вважатись такими, за якими сторони досягли згоди, оскільки позивач не була знайома з відповідачем, ніколи з нею не спілкувалась та не зустрічалась. Крім того, у своєму відзиві від 01 грудня 2021 року, поданому до Київського апеляційного суду у справі № 369/9135/17, на сторінці дев`ятій восьмого абзацу ОСОБА_2 зазначає: «...що вона не була знайома з ОСОБА_1 ...», вони ніколи не зустрічались, у них не було соціальних зв`язків, в матеріалах судової справи містяться докази, що вони ніколи не спілкувались засобами телефонного зв`язку;
договором позики не визначено повноваження представників сторін, тому твердження відповідача та свідка ОСОБА_5 щодо наявності представників, уповноважених здійснювати повернення готівкових грошових коштів, не відповідають умовам договору;
позивач для отримання грошових коштів в сумі 9 358 276,00 грн від відповідача мала проміжок часу від 2 хв до 25 хв. Проте за цей час вона не мала фізичної змоги перерахувати зазначені кошти ані вручну, ані за допомогою лічильного пристрою. Відповідач не надала до суду належних та допустимих доказів на підтвердження передачі готівкових грошових коштів, так само не надала жодних доказів того, що позивач потребувала грошових коштів та з яких доходів позивач планувала їх повертати. Суд встановив, що доходи ОСОБА_1 за 2014-2017 р.р. становили 33 667 315,20 грн. Відповідач не надав суду належних та допустимих доказів наявності у нього достатньої кількості готівкових грошових коштів в сумі 9 358 276,00 грн, а аналізуючи відомості щодо сум її доходів за період з 01 січня 2013 року по 31 грудня 2016 року наявні підстави вважати, що її доходи не дозволяли їй видати позику;
17 лютого 2016 року між ОСОБА_2 як продавцем та ОСОБА_4 як покупцем було укладено 5 договорів купівлі-продажу земельних ділянок, які належали продавцю на підставі договорів дарування від 30 липня 2015 року, укладених між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 . У нотаріальних справах за договорами купівлі-продажу земельних ділянок наявні експертні оцінки землі. У висновку відсутнє цільове призначення землі, в нотаріальних справах відсутній повний текст оцінки, що є обов`язковим. Згідно з попередніми нормативно-грошовими оцінками, що були зазначені в договорах дарування від 30 липня 2015 року та також посвідчувались приватним нотаріусом Воробйовою Т. А., вартість землі в 10 разів вища за ціну, визначену у договорах купівлі-продажу від 17 лютого 2016 року. Водночас ОСОБА_3 на підставі заповіту від 07 квітня 2018 року після смерті ОСОБА_4 прийняв спадщину та оформив на себе майно, частина якого складається з земельних ділянок з цільовим призначенням землі промисловості, розташовані у с. Білогородка Києво-Святошинського району Київській області. Згідно з нормативно-грошових оцінок, зазначених в свідоцтвах про право на спадщину за заповітом за 2019-2020 р.р. вартість аналогічних ділянок землі (землі промисловості, розташовані у с. Білогородка) в 25-27 разів вищі за ціну, визначену у договорах купівлі-продажу від 17 лютого 2016 року. Після підписання позивачем договору позики ОСОБА_3 (брат позивача) підписав іпотечний договір, ОСОБА_4 (батько позивача) уклав договори купівлі-продажу п`яти земельних ділянок;
аналіз доказів та встановлені фактичні обставини свідчать про те, що у продавця (відповідача) за договорами купівлі-продажу земельних ділянок від 17 лютого 2016 року виник умисел, що виражений в суб`єктивному бажанні отримати приховану комісію від продажу землі. У цивільно-правових угодах купівлі-продажу земель промисловості від 17 лютого 2016 року, враховуючи історію переходу права власності цієї землі та ціни, за якою вона була оцінена, присутня складова легалізації великої кількості готівки;
оцінюючи письмовий доказ ? висновок № 5 від 19 лютого 2022 року судово-психологічної експертизи із застосуванням поліграфа, відповідно до якого ОСОБА_1 ніколи не зверталась з проханням щодо отримання грошових коштів до ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , а також не отримувала грошових коштів від них за розпискою від 17 лютого 2016 року, суд з`ясував обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи, що підтверджує підстави позову. ОСОБА_2 , ОСОБА_5 не були позбавлені можливості надати свої докази на спростування вказаного висновку експерта;
на підтвердження реальності оспорюваного правочину відповідач надала до суду нотаріальні заяви, якими обґрунтовує повернення частини позики позивачем. Зазначені заяви мають ознаки одностороннього правочину, на них відсутній підпис ОСОБА_1 , що мав би свідчити про передачу відповідачу готівкових грошових коштів в рахунок погашення боргових зобов`язань. Не визначено місце повернення частини позики, як того вимагає пункт 7 договору позики від 17 лютого 2016 року. Крім того, відповідач та позивач фізично не могли передати та отримати зазначені в нотаріальних заявах від 14 червня 2017 року за № 3035, від 11 травня 2017 року за № 2150, від 21 серпня 2017 року за № 4294 готівкові грошові кошти, оскільки в цей період вони перебували за України, що підтверджується відомостями щодо перетину державного кордону України. Умовами договору позики не передбачено повноважень представників. Отже, відповідач не доведела факт повернення позивачем частини готівкових грошових коштів за договором позики від 17 лютого 2016 року;
дослідивши матеріали справи суд приходить до висновку, що відповідач ввела в оману позивача, зокрема через її батька - ОСОБА_4 , оскільки сама ОСОБА_1 з ОСОБА_2 ніколи не була знайома. Відповідач запевнила ОСОБА_4 , що договір позики та розписка від 17 лютого 2016 року, які підписала позивач, ніколи не будуть мати ніяких негативних юридичних наслідків, оскільки за вказаними договорами фактично грошові кошти не видаються і він носить суто формальний характер. Підписання ОСОБА_1 договору позики та розписки мали на меті приховати різницю між ринковою та номінальною вартістю землі, яку продавала ОСОБА_2 її батькові ? ОСОБА_4 цього ж дня. Завчасно продуманий умисел відповідача виражений в тому, щоб приховати взаємозв`язок правочинів, замінивши об`єктивний склад сторін договорів купівлі-продажу землі на іншу цивільно-правову угоду під назвою договір позики. Під умислом суд розуміє дії відповідача, спрямовані на те, щоб стягнути з позивача неіснуючу суму позики, яка їй не передавалась. Позивач, підписавши оспорювані договори, була впевнена, що вчинення правочинів не буде мати для неї жодних негативних правових та юридичних наслідків, їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином, оскільки не збиралась повертати грошові кошти, зазначені в договорі позики та розписці, так як не отримувала ці кошти. Якби позивач належним чином отримала пояснення відповідача щодо наміру останньої застосувати реальні правові та юридичні наслідки за укладеними договорами, вона б ці правочини не вчинила;
відповідач намагалась уникнути сплати податків, тому вказала в договорах купівлі-продажу земельних ділянок від 17 лютого 2016 року вартість землі від 10 до 27 разів нижчу, ніж ринкова. Необхідність виплати різниці між ринковою та номінальною вартістю земельних ділянок потягла за собою потребу, нав`язану відповідачем, прогарантувати з боку позивача цю виплату шляхом укладання з відповідачем договору позики та написання розписки, іпотечного договору з ОСОБА_3 . Відповідач, реалізуючи свій умисел шляхом обману, запевнивши позивача, а також замовчуючи про реальні наміри, створила штучні умови, за яких позивач підписала оспорений договір позики, в який внесено завідомо неправдиві відомості щодо наміру отримати в борг готівкові кошти в сумі 9 358 276,00 грн. Тому договір позики та розписка від 17 лютого 2016 року, за якими не передавались та не отримувались сторонами готівкові грошові кошти в сумі 9 358 276,00 грн, є фіктивним в силу статті 234 ЦК України;
суд відхилив доводи відповідача про порушення психічного стану позивача, оскільки наведене спростовується довідкою КНП «Київського міського психоневрологічного диспансеру №1» від 26 вересня 2021 року № 14 про те, що ОСОБА_1 на обліку у лікаря-психіатра не перебуває, психічних порушень не виявлено. З червня 2016 року по час видачі довідки до лікаря психіатра не зверталась. Також сам відповідач та приватний нотаріус Воробйова Т. А. не заперечують щодо здорового психологічного стану позивача;
щодо застосування позовної давності суд вказав, що пропуск процесуального строку не повинен слугувати засобом легалізації триваючого правопорушення. Відповідач не надає доказів наявності у неї грошових коштів, походження яких має бути підтверджено документально та задекларовано, намагаючись факт обману та омани, фіктивності правочину захистити строком позовної давності. Причина поновлення пропуску строку, спрямована на захист порушеного права позивача з підстав того, що готівкові гроші не передавались, є підставою для визнання її поважною. Оскільки позивач про існування заборгованості за договором позики дізналась після ознайомлення 17 липня 2019 року з рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області у цивільній справі №369/9135/17, наведене свідчить про наявність обставин, які є об`єктивно непереборними та унеможливлювали своєчасне звернення до суду за захистом його порушеного права.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Воробйової Т. А. задоволено.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
з матеріалів справи вбачається, що 17 лютого 2016 року приватним нотаріусом Воробйовою Т. А. був посвідчений договір позики між ОСОБА_1 (позичальник) та ОСОБА_2 (позикодавець), відповідно до якого позикодавець передає у власність позичальнику грошові кошти у розмірі 9 358 276,00 грн, а позичальник зобов`язується повернути позику у визначений договором строк та на визначених договором умовах згідно з графіку повернення позики, визначеного пунктом 6.2. договору. До матеріалів справи долучена копія розписки ОСОБА_1 від 17 лютого 2016 року, в якій остання зазначила, що, перебуваючи при здоровому глузді та ясній пам`яті та діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій та правові наслідки, отримала борг в розмірі 9 358 276,00 грн, еквівалент якого складає 339 400,00 доларів США, від ОСОБА_2 і зобов`язується його повернути в строк до 15 липня 2017 року згідно з договору позики від 17 лютого 2016 року, що укладений між ними; ОСОБА_1 не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вона не отримувала коштів за вказаним договором;
суд першої інстанції безпідставно залишив поза увагою те, що правовідносини з приводу виконання ОСОБА_1 умов договору позики від 17 лютого 2016 року були предметом судового розгляду. У серпні 2017 року ОСОБА_2 зверталася до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за договором позики. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня 2019 року позов ОСОБА_2 задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість з договором позики у розмірі 1 057 246,00 грн, інфляційні втрати у розмірі 299 422,92 грн, 8 % річних у розмірі 288 572,46 грн, пеню у розмірі 300 000,00 грн. Постановою Київського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 17 лютого 2016 року у загальному розмірі 3 499 507,98 грн;
після закінчення апеляційного розгляду за апеляційними скаргами ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , апеляційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня 2019 року подав ОСОБА_3 , який посилався на фіктивність укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 договору позики. Вказував, що цей договір був укладений на забезпечення усної домовленості про виплату ОСОБА_4 винагороди в сумі 350 000,00 доларів США після переоформлення права власності на земельні ділянки з ОСОБА_2 на ОСОБА_4 на підставі укладених 17 лютого 2016 року договорів. Постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2022 року апеляційна скарга ОСОБА_3 залишена без задоволення. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 , як сторона договору позики, не заперечувала проти позовних вимог ОСОБА_2 з підстав фіктивності правочину або вчинення правочину позики під впливом обману. Навпаки, вона визнавала обставини укладення у письмовій формі договору позики від 17 лютого 2016 року, отримання у ОСОБА_2 у борг грошових коштів, а також порушення нею зобов`язання з повернення позики позикодавцю на суму 1 957 246,00 грн. У свою чергу ОСОБА_3 не є учасником спірних правовідносин за договором позики та не наділений повноваженнями оспорювати договір позики в інтересах позичальника ОСОБА_1 ;
з урахуванням юридичної визначеності у спірних правовідносинах щодо зобов`язань ОСОБА_1 за оспорюваним договором позики, які були предметом розгляду суду першої та апеляційної інстанції протягом 2017-2022 р.р., суд першої інстанції безпідставно вдався до оцінки доказів, які надавались позивачкою з метою доведення факту фіктивності укладеного правочину та ухвалив помилкове рішення про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 ;
колегія суддів також звертає увагу на те, що первісно позовні вимоги про визнання недійсним договору позики ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що на момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними. У подальшому ОСОБА_1 змінили підставу позовних вимог, просила визнати договір позики недійсним у зв`язку з його фіктивністю. Первісні та змінені підстави позовних вимог ОСОБА_1 є взаємовиключними.
Аргументи учасників справи
У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати оскаржену постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що сума розрахунку за спірним договором позики від 17 лютого 2016 року, укладеного між двома фізичними особами, перевищувала 150 000,00 грн та складала 9 358 276,00 грн. З урахуванням положень постанови Правління Національного банку України від 06 червня 2013 року № 210 «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою», що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, розрахунки за цим договором мали відбуватися у безготівковій формі і підтверджуватися відповідними банківськими розрахунковими документами або випискою з депозитного рахунка нотаріуса, чи у інший спосіб шляхом передачі готівкових коштів з відповідним підтвердженням їх отримання. Нотаріус зобов`язаний контролювати виконання вказаної постанови та здійснювати контроль за дотриманням її виконання сторонами при вчиненні правочинів. Якщо при таких обставинах передача готівкових грошових коштів не відбувається, цей договір носить ознаки фіктивного.
Cуд першої інстанції встановив, що позивач не повертала грошові кошти згідно з одностороннього правочину у вигляді нотаріальної заяви, на якій відсутній її підпис, готівкові грошові кошти за укладеними договорами вона не отримувала. Надані відповідачем нотаріальні заяви, якими обґрунтовує повернення частини позики мають ознаки одностороннього правочину, її підпис на них відсутній, в зазначені в деяких заявах дати вона та відповідач взагалі перебували за межами України.
Суд апеляційної інстанції невірно розтлумачив преюдицію, адже звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматись судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Преюдицію можна заперечити доказами, а отже вона не має абсолютного характеру. Вона не заперечує факт написання розписки, проте спростовує отримання грошових коштів доказами, що містяться в матеріалах справи. У постанові Київського апеляційного суду від 10 лютого 2022 року у справі № 369/9135/17 за позовом ОСОБА_2 до неї про стягнення заборгованості не встановлювались те, що вони ніколи не були знайомі, а отже не можуть визнаватись такими, що встановлені. Відповідач не звільнена від доказування обставин щодо передачі грошових коштів, їх повернення, наявності таких грошових коштів у відповідача для надання позики. Основною підставою позову є обман та омана.
Суд апеляційної інстанції не з`ясував та не виявив справжню правову природу договорів, не зробив висновки походження грошових коштів, не надав оцінки доказам, які суд першої інстанції дослідив та встановив, що грошові кошти фактично не передавались, а справжня правова природа договору позики - це розрахунок у вигляді різниці між фактичною ринковою вартістю землі в 2016 році та номінальною вартістю. Відповідачу правильно було б оформити не договір позики, а договір купівлі-продажу земельних ділянок з відкладальною умовою розрахунку або з розстроченням платежу. Суд першої інстанції встановив ті обставини, які не спростував апеляційний суд.
Суд першої інстанції встановив, що копія розписки від 17 лютого 2016 року взята зі справи № 369/9135/17, в межах розгляду якої позивач заперечувала походження автентичного тексту розписки та вимагала призначити експертизу у справі, оскільки розписку було написано в декількох екземплярах. Висновком експерта від 22 січня 2021 року № 4/21 встановлено, що розписка писалась у надзвичайних умовах, під впливом на процес письма тимчасових внутрішніх збиваючих факторів природного характеру, імовірніше за все - у незвичайному психофізіологічному стані, пов`язаному з операційною напругою виконавця (зокрема, при нанесенні тексту під диктовку) та його незвичайним емоційним станом (хвилюванням, стресом, втомою, пригніченістю, тощо). Крім того судом першої інстанції встановлено з показань свідка ОСОБА_5 (рідний брат відповідача), що саме він передавав грошові кошти. Апеляційний суд не надав оцінки тому факту, що у матеріалах нотаріальної справи відсутня була копія розписки, що є обов`язковою умовою нотаріального посвідчення договору позики. У розписці написано дієслово «передає» грошові кошти, тобто дія, яка має виконатись у майбутньому, а не «передав».
Договір позики це двосторонній правочин та реальний договір. Оскільки за вказаним договором готівкові кошти не передавались, тому і розписка повинна бути двостороннім правочином та мати підпис позикодавця та позичальника, що слідує з тлумачення статті 1046 ЦК України. Отже, якщо розписка є документом, то вона має бути оформлена реквізитами та підписами сторін. При цьому розписку нотаріус не посвідчувала, а тому внесення нею непідтвердженої інформації в договір, який вона посвідчує нотаріально, суперечить Закону України «Про нотаріат».
За умовами договору при поверненні позичальником частини позики готівкою повернення підтверджується нотаріально засвідченою заявою позикодавця про отримання грошей, при безготівковому поверненню - повернення підтверджується випискою з банківського рахунку позикодавця. Також в договорі визначене місце повернення позики, а саме за місцем реєстрації позикодавця. Вона ніколи не приходила за зазначеною в договорі адресою і як встановлено судом першої інстанції ніколи не зустрічалась з відповідачем та не передавала коштів за вказаною адресою, нікого не уповноважувала здійснити передачу коштів.
Апеляційний суд не надав оцінку обставинам щодо здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні №42021111200000067 від 18 лютого 2021 року за частиною четвертою статті 190 КК України, де вона є потерпілою особою внаслідок шахрайських дій щодо створення умов, за яких 17 лютого 2016 року підписано договір позики та розписку. Встановлено й те, що ОСОБА_2 упродовж 2018-2021 років не мала з`єднань з власником мобільного терміналу, який належить ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції встановив юридичні факти, які не спростовані апеляційним судом, такі як показання свідків, відповіді перевірки Міністерства юстиції України щодо приватного нотаріуса Воробйової Т. В. Свідок ОСОБА_3 підтвердив, що 17 лютого 2016 року перебував у якості іпотекодавця разом з позивачем в приміщенні нотаріальної контори ОСОБА_7 , він з позивачем завідомо знали, що грошові кошти за договором позики передаватись не будуть, а сам правочин носить суто формальний характер. Свідок ОСОБА_7 (нотаріус) вказувала, що грошові кошти було передано до укладення договору позики, на підтвердження чого їй надали розписку, особисто факту передачі грошових коштів вона не бачила. Свідок ОСОБА_8 (працювала юрисконсультом на підприємстві, де директором була мати відповідача) пояснила, що вона за дорученням ОСОБА_5 готувала договір позики та розписку та погоджувала їх з людиною, яка була начебто представником позивача. Факт передачі грошових вона не бачила.
Боргова записка не містить посилання на момент передання грошових коштів, а умови надання та повернення коштів є суперечливими, тому не може свідчити про факт укладення договору позики.
Висновки поліграфічної експертизи свідчать про те, що ОСОБА_1 ніколи не зверталась з проханням щодо отримання грошових коштів до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та не отримувала їх від указаних осіб. Таким висновком можуть встановлюватись дані, які є доказом у цивільному процесі.
Також суд дослідив декларації про доходи та довідки про її майновий стан за 2014-2017 р.р., який становить 33 667 315, 20 грн. Наведене свідчить про відсутність потреби у грошах та формальний характер розписки і договору позики. Водночас відповідач не надала доказів щодо наявності у неї можливості надати позики у розмірі 9 358 276,00 грн.
Відповідач ввела її в оману через батька ОСОБА_4 , оскільки вони не були знайомі, та запевнила її батька, що договір позики та розписка матимуть суто формальний характер, оскільки мали намір приховати різницю між ринковою та номінальною вартістю землі, яку продала ОСОБА_2 її батьку.
Задовольняючи апеляційну скаргу приватного нотаріуса, суд не звернув увагу, що рішення суду першої інстанції не встановлювало прав чи обов`язків для нотаріуса, яка має статус третьої особи без самостійних вимог, а тому таку апеляційну скаргу слід було залишити без задоволення.
31 жовтня 2022 року вона подала через систему «Електронний суд» заяву про відкладення підготовки розгляду справи апеляційним судом з поважних причин та просила визнати причини її неявки в судове засідання на 02 листопада 2022 року поважними з підстав відсутності у неї адвоката, а попередній адвокат припинив договір та представництво її інтересів в суді. Також зазначила про те, що перебуває за кордоном, на підтвердження вказаних нею обставин надала докази. На наведене суд уваги не звернув, чим позбавив її права на справедливий суд.
Крім того, електронним листом 07 листопада 2022 року, коли судове засідання ще не закінчилось, повідомила суд, що вона не має можливості доїхати та погано себе почуває, у зв`язку з чим просила відкласти розгляд справи, але суд це проігнорував, не зважаючи на те, що з попередньої заяви йому було відомо, що вона захищає свої інтереси самостійно.
Також її належним чином не було повідомлено про дату, час і місце судового засідання, яке відбулось 07 грудня 2022 року.
07 листопада 2022 року через систему «Електронний суд» вона подала заяву про направлення їй ухвали про відкриття апеляційного провадження та копій апеляційних скарг у паперовому вигляді на адресу її листування. Лише 10 листопада 2022 року за підписом судді Шебуйовой В. А. їй було направлено на електронну адресу сканкопії апеляційної скарги нотаріуса та ухвали про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 . Інші вимоги були проігноровані, що свідчить про необ`єктивність та небажання судді розібратись з тим, що від неї просить позивач. Також 07 листопада 2022 року вона подала заяву про видачу у паперовому вигляді запису судового засідання суду першої інстанції, на що їй листом за підписом судді було відмовлено з підстав того, що наведене не передбачено ЦПК України.
21 листопада 2022 року вона подала заяву про відвід судді Шебуйовой В. А., однак у задоволенні заяви їй було відмовлено ухвалою Київського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року. 28 листопада 2022 року повторно подано заяви про відвід ОСОБА_9 , а також про відвід судді Борисової О. В. Ухвалою Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року колегія суддів однією ухвалою описує та вирішує три заяви про відвід, перекручує обставини, що є фактично небажанням головуючого судді вивчати матеріали справи та свідчить про упередженість. Аналіз змісту частини одинадцятої статті 40 ЦПК України свідчить про те, що кожна заява учасника судового процесу вирішується окремою ухвалою за кожною заявою. Після цього протоколом автоматизованого розподілу від 30 листопада 2022 року справу призначено судді-доповідачу Журбі С. О., однак всупереч пункту 4 частини п`ятнадцятої статті 33 ЦПК України в протоколі не зазначено підстави відводу судді, що відбулось з підстав неправильного оформлення ухвали. Крім того головуюча суддя Шебуєва В. А. приймала участь у розгляді справи № 369/1256/252, що є порушенням статті 37 ЦПК України. Також вказана суддя надавала правову допомогу представнику ОСОБА_10 , що підтверджується протоколом судового засідання від 27 липня 2022 року, що є порушенням пункту 2 частини першої статті 36 ЦПК України. Брат відповідача - ОСОБА_5 є другом та колегою сина судді ОСОБА_9 - ОСОБА_11 , який згідно з відповіддю Київського апеляційного суду від 05 січня 2023 року № 0214/3/2023 у період з 05 жовтня 2018 року по 29 січня 2021 року перебував у трудових відносинах з Київським апеляційним судом. Вона бачила ОСОБА_5 разом зі схожим чоловіком на сина судді. Крім того, на фото, які розміщенні в мережі Інтернет, ОСОБА_5 перебуває в компанії чоловіків, один з яких схожий на ОСОБА_12 . Отже, суддя Шебуєва В. А. зобов`язана була ретельно перевірити всі доводи та надати можливість самостійно захищати себе в суді, а також не створювати умови, за якими її дії викликають наявність підстав вважати про порушення Бангалорських принципів поведінки суддів.
13 лютого 2023 року ОСОБА_1 подала клопотання про передачу справи на розгляд Об`єднаної Палати або Великої Палати Верховного Суду.
Клопотання мотивовано тим, що у цій справі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, про що зазначено в окремій думці суддів Ситнік О. М., Бакуліної С. В., Кібенко О. Р., Рогач Л. І. від 08 вересня 2020 року у справі №916/667/18 (провадження
№12-145гс19).
Положенням статті 1087 ЦК України визначено, що розрахунки за участю фізичних осіб, не пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб - підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України. Ураховуючи положення постанови Правління Національного банку України № 210 всі угоди, що перевищують 150 000,00 грн мали бути проведенні через перерахування коштів на поточний рахунок, але матеріали справи не містять доказів, що кошти перераховувались на рахунок позивача у безготівковій формі або позивач повертав гроші в безготівковій формі, про що зазначив суд першої інстанції.
Як встановлено судом першої інстанції, якщо розписка пишеться після вчинення правочину з підписання договору позики, готівкові грошові кошти мають передаватися в офісі нотаріуса, якщо їх сума не перевищує 150 000,00 грн або за безготівковим перерахунком на рахунок позичальника. Нотаріус зобов`язаний виконувати постанови Національного банку України та здійснювати контроль за дотриманням виконання її положень сторонами при вчиненні правочинів. Якщо при таких обставинах передача готівкових грошових коштів не відбувається, цей договір носить ознаки фіктивного. Суд першої інстанції встановив, що позивач не повертала готівкові кошти згідно з одностороннього правочину у вигляді нотаріальної заяви, на якій відсутній підпис позивача, місце повернення частини позики не було визначено, готівкові грошові кошти за договору позики та розписки не отримувала.
Згідно з статтею 179.1. Податкового кодексу України, платник податку зобов`язаний подавати річну декларацію про майновий стан і доходи. Крім того податковий кодекс установлює джерело походження коштів у фізичної особи та обов`язок декларувати доходи.
Отже, Верховному Суду необхідно надати правовий висновок щодо наступного:
чи суперечить вимогам статті 1087 ЦК України, нормам Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», статті 56 Закону України «Про Національний банк України», постанові Правління Національного банку України від 06 червня 2013 року № 210 «Про встановлення граничної суми розрахунку готівкою» у редакції, що діяла під час виникнення спірних відносин, щодо форми та порядку проведення розрахунків по договору позики у сумі понад 150,000 грн (станом на дату укладення спірного договору позики) між фізичними особами (розрахунки у більшій сумі мають проводитись безготівково);
чи суперечить вимогам статті 67 Конституції України, нормам Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», статті 179.1. Податкового кодексу України, відсутність джерела походження коштів у позикодавця - фізичної особи, для видачі готівкових коштів позичальнику - фізичній особі за договорами позики чи розписки, у сумі, що перевищує задекларовані доходи позикодавця (фізичної особи).
06 березня 2023 року приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Воробйова Т. А. надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року без змін.
Відзив мотивований тим, що доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з оскарженою постановою та є такими, що спрямовані на переоцінку доказів у справі.
08 березня 2023 року ОСОБА_2 надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року без змін.
Відзив мотивований тим, зазначаючи підставою касаційного оскарження пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, скаржник так і не вказала конкретної норми права щодо застосування якої відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах. Водночас питання, які на думку скаржника потребують правового висновку, не впливають на правильне вирішення справи, оскільки не входять до предмету доказування у спірних правовідносинах. Так, предметом позову є визнання договору позики недійсним, фіктивним, оскільки позивач стверджує, що була введена в оману щодо реальних намірів на укладення оспорюваного правочину. Судами встановлено та сторонами не оспорюється факт підписання нотаріально посвідченого договору позики та написання розписки, в якій чітко зазначено про отримання в борг коштів та зобов`язання їх повернути. При вказаних встановлених обставинах факт передачі коштів за договором у розмірі, який перевищує встановлену граничну суму розрахунку готівкою між фізичними особами, не є тим фактом, який може вплинути на визнання договору позики недійсним. Щодо необхідності надання висновку Верховного Суду по питанню джерел походження коштів у позикодавця, то вказане питання також не входить до предмету доказування у справі. Дослідження джерел походження коштів не відноситься до функцій органів судової влади, а відноситься до компетенції органів державної виконавчої влади.
Звільнення від доказування не має абсолютного характеру, проте ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вона не отримувала грошових коштів за укладеними договорами. Частина постанов Верховного Суду в контексті тлумачення преюдиції, на які посилається позивач, не суперечать висновкам суду апеляційної інстанції, а інша частина постанов свідчить про те, що такі прийняті у неподібних правовідносинах.
Щодо доводів скаржника про те, що суд апеляційної інстанції не надав оцінку правовій природі договору позики та невірно розтлумачив розписку, то апеляційний суд вказав, що у розписці чітко зазначено про те, що ОСОБА_1 взяла у борг кошти у ОСОБА_2 згідно з договором позики та зобов`язувалась його повернути. Доводи позивача щодо ухвалення оскаржуваної постанови без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 11 червня 2021 року у справі №753/11670/17 мають бути відхилені з огляду на те, що суд апеляційної інстанції врахував висновок щодо застосування норм права, викладений в зазначеній постанові. Водночас доводи щодо ухвалення оскаржуваної постанови без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 757/43285/16-ц, від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17, від 15 липня 2022 року у справі № 921/184/21, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16, від 12 червня 2019 року у справі № 2-6315/11, від 30 травня 2018 року у справі № 161/20278/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 623/99/17, від 09 жовтня 2018 року у справі № 924/1096/17 мають бути відхилені, оскільки у вказаних справах встановлені різні фактичні обставини, які не дають підстав для висновку про неоднакове застосування норм права у подібних правовідносинах.
Скаржник заявила про необ`єктивність головуючої судді щодо неї та порушення права на справедливий суд з огляду на те, що суддя 02 листопада 2022 року лише відклала розгляд справи на 07 грудня 2022 року, а не визнала причину неявки ОСОБА_1 в судове засідання поважною, також зазначила про порушення права на справедливий суд та позбавлення права на адвоката і неповідомлення про дату, час, місце судового засідання. Разом з тим, з урахуванням частини другої статті 223 ЦПК України, факт відкладення 02 листопада 2022 року апеляційним судом розгляду справи за заявою ОСОБА_1 свідчить про задоволення судом цієї заяви, відповідно, визнання заявлених ОСОБА_1 причин неявки поважними. Доводи ОСОБА_1 про порушення судом права на справедливий суд через відсутність в неї адвоката є неспроможними з огляду на диспозитивність судового процесу, яка передбачає, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Оскаржувана постанова була прийнята судом апеляційної інстанції не 02 листопада 2022 року, а 07 грудня 2022 року, тобто через 34 дні після засідання, про відкладення якого (в тому числі і через відсутність адвоката) просила ОСОБА_1 і з перевищенням судом на 10 днів строку розгляду апеляційної скарги, встановленого частиною статті 371 ЦПК України. Отже, в межах строку, на який суд відклав розгляд справи з 02 листопада 2022 року до 07 грудня 2022 року ОСОБА_1 могла реалізувати своє право на правову допомогу в суді апеляційної інстанції, проте не скористалася цим правом, хоча така можливість їй судом була надана. Крім того, протягом розгляду справи інтереси ОСОБА_1 представляли чотири адвокати.
Щодо доводів про відводи слід зазначити, що у період з 21 листопада 2022 року по 06 грудня 2022 року позивач та її представник заявляла шість відводів суддям апеляційної інстанції. Жоден з зазначених відводів не був задоволений судом з підстав його обґрунтованості. Суперечливої поведінки щодо заявленого відводу судді Борисовій О. В. і незадоволення відводу судді Шибуєвій В. А. в діях суду не вбачається, оскільки колегія суддів визнала необґрунтованими доводи ОСОБА_1 щодо наявності підстав для відводу вказаних суддів. Разом з тим, враховуючи практику ЄСПЛ, колегія суддів визнала за можливе задовольнити заяву ОСОБА_1 про відвід судді Борисової О. В. для виключення сумнівів у її неупередженості. Вказана в касаційній скарзі інформація про нібито дружбу між братом відповідача та сином судді Шибуєвої В. А., а також те, що вони колеги, є вигаданою та не відповідає дійсності. Численні необґрунтовані відводи позивача мають ознаки зловживання процесуальними правами та мали на меті здійснення психологічного тиску на суддів.
У 2019 році розгляд судової справи № 369/9135/17 за його позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів був завершений прийняттям Київським апеляційним судом постанови про стягнення з відповідача грошових коштів на загальну суму 3 538 713,03 грн. У 2021 році (через три роки) за апеляційною скаргою третьої особи ? ОСОБА_3 (брат ОСОБА_1 та її майновий поручитель за договором позики) справа № 369/9135/17 була переглянута. За наслідком такого перегляду 10 лютого 2022 року Київським апеляційним судом ухвалено постанову, на підставі якої в примусовому порядку з скаржника стягується 3 537 713,03 грн. Крім того встановлено, що ОСОБА_1 у 2019 році визнавала обставини укладення нею договору і позики від 17 лютого 2016 року, отримання у ОСОБА_2 грошових коштів за оспорюваними договорами, а також порушення нею зобов`язання з повернення позики на суму 1 957 246,00 грн.
27 березня 2023 року до Верховного Суду надійшли письмові пояснення ОСОБА_1 на відзив приватного нотаріуса Бучанського районного нотаріального округу Київської області Воробйової Т. А.
Зазначає, що апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу приватного нотаріуса, але не визначив які права та обов`язки випливають у нотаріуса та/або які його інтереси порушені. Рішення суду є спором про право позивача та відповідача. Приватний нотаріус Воробйова Т. А. не є стороною правочинів, які визнані рішенням суду першої інстанції недійсними, наведені в апеляційній скарзі аргументи не спростували обґрунтованість рішення суду.
27 березня 2023 року до Верховного Суду надійшли письмові пояснення ОСОБА_1 на відзив ОСОБА_2 .
Письмові пояснення мотивовані тим, що Верховний Суд неодноразово у своїй практиці висловлював правові позиції про те, що преюдиція, звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматись судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Апеляційний суд не спростував жодного доказу, що встановлені в суді першої інстанції та не надав їм правової оцінки. Аналіз тлумачення відповідачем постанов Верховного Суду, на які є посилання в касаційній скарзі, є його особистою точкою зору та не спростовують доводів касаційної скарги.
Вважає, що справа, яка переглядається, є унікальною за своєю правовою природою, а необхідність надати правовий висновок є необхідністю розвитку правової держави до її зміцнення та прозорості декларування доходів та витрат громадян.
15 квітня 2023 року ОСОБА_1 надіслала до Верховного Суду письмові пояснення та просила врахувати правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 01 березня 2023 року у справі № 902/221/22, згідно з якою задля унеможливлення загрози визнання господарським судом фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, на кредитора-фізичну особу, як заявника грошових вимог на підставі боргової розписки, покладається обов`язок підвищеного стандарту доказування у разі виникнення вмотивованих сумнівів сторін у справі про неплатоспроможність фізичної особи щодо обґрунтованості вимог такого кредитора. У разі вмотивованих сумнівів інших кредиторів щодо реальності (дійсності) такої заборгованості, обґрунтування грошових вимог до боржника самим лише договором позики та/або борговою розпискою у справі про неплатоспроможність фізичної особи може бути недостатнім. При цьому, визначена приписами статті 204 ЦК України презумпція правомірності укладеного між сторонами правочину не спростовує відповідного обов`язку заявника-кредитора, вимоги якого підтверджені борговою розпискою, надати сукупність усіх необхідних доказів на обґрунтування своїх вимог. Таким чином, не досліджуючи дійсність відповідного правочину, що виходить за межі предмета розгляду заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника, господарський суд у справі про неплатоспроможність фізичної особи, вирішуючи питання про належне документальне підтвердження кредиторських вимог за борговою розпискою, може надати правову оцінку реальності (дійсності) таких зобов`язань на підставі інших доказів, що підтверджують/спростовують фінансову спроможність цього кредитора щодо надання відповідної позики. Необхідним, у такому випадку, може бути також документальне підтвердження джерел походження коштів, наданих фізичною особою-кредитором у позику фізичній особі-боржнику, подання інших додаткових доказів наявності між кредитором (позикодавцем) та боржником (позичальником) зобов`язальних правовідносин за відповідним договором позики.
Оскільки підставою позовної заяви є заперечення отримання ґрошових коштів від ОСОБА_2 по договору позики та розписки, то в суді першої інстанції обґрунтовано досліджено ці доводи та встановлено, що відповідач не довела існування у неї відповідних готівкових грошових коштів на момент вчинення правочину з підписання договору позики.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2023 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року. Відкрито касаційне провадження у справі. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року відмовлено.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; апеляційний суд порушив норму процесуального права, застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 6-327цс15, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, у постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року по справі № 910/2164/18, від 08 липня 2019 року у справі № 908/156/18, від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, від 17 квітня 2018 року у справі № 822/1468/17, від 31 липня 2019 року у справі № 2340/4337/18, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 757/43285/16-ц, від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17, від 15 липня 2022 року у справі № 921/184/21, від 12 червня 2019 року у справі № 2-6315/11, від 30 травня 2018 року у справі № 161/20278/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 623/99/17, від 09 жовтня 2018 року у справі № 924/1096/17, від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16, від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 457/906/17, від 03 червня 2020 року у справі № 686/4267/15-к, від 18 серпня 2020 року у справі № 628/2370/17, від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 539/1582/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18, від 20 жовтня 2020 року у справі № 456/3643/17, від 28 жовтня 2020 року у справі № 760/7792/14-ц, від 02 квітня 2020 року у справі № 638/289/18, від 12 грудня 2018 року у справі № 758/3453/16-ц, від 06 грудня 2022 року у справі № 904/738/22, від 26 жовтня 2022 року у справі № 712/1100/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 522/7002/17, від 12 лютого 2023 року у справі № 606/2459/21, від 11 серпня 2022 року у справі № 708/638/19, від 05 жовтня 2022 року у справі № 757/34078/14-ц).
Ухвалою Верховного Суду від 29 листопада 2023 року клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року задоволено. Зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 01 травня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини
Суди встановили, що 17 лютого 2016 року ОСОБА_1 (позичальник) та ОСОБА_2 (позикодавець) уклали договір позики, відповідно до пункту 1 якого позикодавець передає у власність позичальнику грошові кошти у розмірі, визначеному у пункті 2 цього договору, а позичальник зобов`язується повернути позику у визначений договором строк та на визначених договором умовах, який посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Воробйовою Т. А.
Розмір позики становить 9 358 276,00 грн (пункт 2 договору позики). Відповідно до пункту 3 договору позики, факт одержання позики підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником. Строк дії договору до 17 липня 2017 року (пункт 6.1 договору позики).
Пунктом 7 договору позики передбачено порядок повернення позики: зобов`язання позичальника має бути виконане за місцем реєстрації позикодавця, а саме за адресою: АДРЕСА_1 , або, у разі неможливості виконання зобов`язання за місцем реєстрації позикодавця через відсутність там позикодавця або з інших причин, повернення позики здійснюється шляхом перерахування на поточний рахунок позикодавця № НОМЕР_1 в ПАТ «Креді Агріколь Банк», ЄДРПОУ 14361575, код банку 300614, або, за ініціативою позикодавця на інший поточний рахунок позикодавця, про який позикодавець своєчасно письмово, за 10 днів до дати виникнення зобов`язання, повідомить позичальника. При поверненні позичальником частини позики готівкою - повернення підтверджується нотаріально засвідченою заявою позикодавця про отримання грошей, при безготівковому поверненню частини позики - повернення підтверджується випискою з банківського рахунку позикодавця.
Згідно з пунктом 26 договору позики цей договір вступає в силу і вважається укладеним з моменту передачі грошей.
Відповідно до розписки від 17 лютого 2016 року ОСОБА_1 зазначила, що, перебуваючи при здоровому глузді та ясній пам`яті та діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій та правові наслідки, отримала борг в розмірі 9 358 276 грн, еквівалент якої складає 339 400 доларів США, від ОСОБА_2 і зобов`язується його повернути в строк до 15 липня 2017 року згідно з договором позики від 17 лютого 2016 року, що укладений між нею і ОСОБА_2 .
В той же день між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) було укладено 5 договорів купівлі-продажу земельних ділянок, відповідно до умов яких покупець прийняв у власність 5 земельних ділянок з цільовим призначенням - землі промисловості, розташовані в с. Білогородка Києво-Святошинського району Київської області, які посвідчені приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Воробйовою Т. А. та зареєстровані в реєстрі за № № 494, 495, 496, 497, 498.
Загальна вартість земельних ділянок за договорами купівлі-продажу від 17 лютого 2016 року, укладених між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 становить 486 750,00 грн за 486,75 сотки, тобто по 1 000,00 грн за сотку (за курсом Національного банку України станом на 17 лютого 2016 року - 37,01 доларів США за 1 сотку земельної ділянки).
Згідно з довідки від 13 липня 2022 року № 13/07, складеної суб`єктом оціночної діяльності ТОВ «ЕКСПЕРТ НЕРУХОМОСТІ-2015» щодо визначення ринкової вартості земельних ділянок на період лютий 2016 року, що розташовані в селі Білогородка Києво-Святошинського району Київської області з цільовим призначенням - землі промисловості, ринкова вартість земельних ділянок на період ? лютий 2016 року становила від мінімального значення 27 000,00 грн до максимального значення 35 000,00 грн за 1 сотку та вище.
На підставі заповіту від 07 квітня 2018 року ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_4 прийняв спадщину та оформив на себе зазначене в заповіті майно, частина якого складається з вказаних земельних ділянок.
Згідно з висновком експерта від 22 січня 2021 року № 4/21 щодо дослідження копії розписки від 17 лютого 2016 року, рукописний текст, зображення якого міститься у технічній копії розписки, виконаний ОСОБА_1 у надзвичайних умовах, під впливом на процес письма тимчасових внутрішніх збиваючих факторів природного характеру, імовірніше за все - у незвичайному психофізіологічному стані, пов`язаному з операційною напругою виконавця (зокрема, при нанесенні тексту під диктовку) та його незвичайним емоційним станом (хвилюванням, стресом, втомою, пригніченістю, тощо).
Відповідно до висновку від 08 листопада 2021 року № 1-08/11/2021 за результатами проведення психологічної експертизи із застосуванням поліграфа у кримінальному провадженні №42021111200000067 від 18 лютого 2021 року, складений виконавчим директором громадської організації «ВСЕУКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ ПОЛІГРАФОЛОГІВ» ОСОБА_13 , отримано висновки по поставленим запитанням: чи просила ОСОБА_1 у ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 9 358 276,00 грн і чи отримувала ОСОБА_1 від ОСОБА_2 грошові кошти. В результаті дослідження відповіді на поставлені запитання: ОСОБА_1 не зверталась до ОСОБА_2 з проханням позичити в борг грошові кошти та не отримувала від ОСОБА_2 грошових коштів.
За результатами проведення судової психологічної експертизи із застосуванням спеціального технічного засобу ? комп`ютерного поліграфа у кримінальному провадженні №42021111200000067 від 18 лютого 2021 року отримано висновок від 19 лютого 2022 року № 5, який дає відповіді на такі запитання: Чи зверталась ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 щодо надання у борг грошових коштів у сумі 9 358 276,00 грн та чи отримувала ОСОБА_1 згідно з розписки від 17 лютого 2016 року грошові кошти від ОСОБА_5 , ОСОБА_2 .? Відповіді, отримані на запитання свідчать про те, що ОСОБА_1 ніколи не зверталась з проханням щодо отримання грошових коштів до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та не отримувала грошових коштів від них за розпискою від 17 лютого 2016 року та взагалі не отримувала грошових коштів від будь-кого.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
На підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 712/2941/19, від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17, на які посилається заявник, зроблено висновок, що досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
У частині першій статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2020 року у справі № 638/289/18 (провадження
№ 61-14445св19), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що:
«для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, та свідчить, про те, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином, а тому цей правочин може бути визнаний судом недійсним.
Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
З урахуванням вищенаведених положень ЦПК України, суд апеляційної інстанції встановив, що у справі № 638/22174/14-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, предметом позову був саме спірний договір позики від 16 січня 2011 року. У вказаній справі судами встановлено правомірність спірного правочину, а тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України ці обставини не підлягали повторному доказуванню при розгляді цієї справи».
Відповідно до статті 1087 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) розрахунки за участю фізичних осіб, не пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом. Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб-підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України.
У пункті 7.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) викладено висновок, що порушення встановленої законодавством граничної суми розрахунків може мати наслідком передбачені законодавством заходи відповідальності, але не впливає на чинність розрахунків і не заперечує самого факту проведення розрахунків. Отже, ані встановлення факту нездійснення розрахунків у безготівковій формі, ані наявність законодавчої заборони на здійснення розрахунків готівкою понад певну граничну суму, не може вважатись підтвердженням того, що фактичні розрахунки сторонами в готівковій формі не здійснювались.
Функціональним призначенням процедурних норм є «обслуговування» приватно-правових норм. З урахуванням того, що процедурні норми виконують тільки функцію «обслуговування» приватно-правових норм, то у разі якщо існує суперечність, то вона має вирішуватися на користь приватно-правової норми (див. Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду (частина сьома статті 82 ЦПК України).
У постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 910/2164/18 та від 08 липня 2019 року у справі № 908/156/18, на які є посилання в касаційній скарзі, вказано, що преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
У постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17 (провадження № 61-26396св18) зазначено, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини. Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу.
У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 822/1468/17, на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники, але в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах.
Правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (Svetlana Naumenko v. Ukraine, № 41984/98, §53, ЄСПЛ, від 09 листопада 2004 року).
На важливість дотримання принципу процесуальної економії, відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (див., зокрема, пункт 58 постанови від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, провадження № 12-143гс19; пункт 63 постанови від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження
№ 12-204гс19); пункт 82 постанови від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, провадження № 14-67цс20).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесений до Реєстру.
У справі, що переглядається, встановлено, та підтверджується відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, що:
у серпні 2017 року ОСОБА_2 зверталася до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за договором позики. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня 2019 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості задоволено частково (справа № 369/9135/17), стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 1 957 246,00 грн, інфляційні втрати - 299 422,92 грн, 8 % річних - 288 572,46 грн, пеню - 300 000,00 грн та судові витрати - 23 452,26 грн, в іншій частині позову відмовлено;
при розгляді наведеної справи у відзиві на позов ОСОБА_1 вказала, що дійсно між сторонами був укладений договір позики. Разом з тим, ними не було досягнуто остаточної згоди щодо визначення еквіваленту позики в іноземній валюті, тому всі розрахунки за договором є неправильними. У якості забезпечення виконання умов договору позики був укладений договір іпотеки, тому позивачка може задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки і в позасудовому порядку;
ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила вказане рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким стягнути з неї на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 1 957 246,00 грн, інфляційні втрати у розмірі 82 311,32 грн, 8 % річних у розмірі 100 558,11 грн та пеню за неналежне виконання в розмірі 50 000,00 грн. Зазначала, зокрема, що суд першої інстанції не прийняв до уваги добросовісність та реальні наміри відповідача виконати взяті на себе умови договору позики, адже на момент подання позовної заяви ОСОБА_1 не було виплачено 1 957 246,00 грн, що складає лише 21 % від загальної суми позики;
постановою Київського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня 2019 року скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову, стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 17 лютого 2017 року у загальному розмірі 3 499 507,98 грн, з яких: заборгованість за договором позики - 1 957 246,00 грн, інфляційні втрати - 267 359,80 грн, 8 % річних - 205 913,00 грн, пеня - 1 068 989,18 грн та судові витрати - 39 205,05 грн, в іншій частині позову відмовлено;
після закінчення апеляційного розгляду за апеляційними скаргами сторін у жовтні 2021 року апеляційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня 2019 року подав ОСОБА_3 (третя особа), який, зокрема, посилався на те, що суд не встановив справжню правову природу правовідносин між сторонами, які виникли внаслідок забезпечення виконання зобов`язань щодо виплати винагороди за договорами купівлі-продажу земельних ділянок між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в сумі 350 000,00 доларів США, а фактично грошові кошти, зазначені в розписці, передані не були,на фіктивність укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 договору позики, ОСОБА_1 ніколи не повертала ОСОБА_14 жодних коштів, а заяви, які про це свідчать, не відповідають дійсності і є підробленими документами. Вказував також на порушення приватним нотаріусом Воробйовою Т. А. законодавства про нотаріат, порушення вимог постанови НБУ «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою» від 06 червня 2013 року № 210;
постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, постанову Київського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року в частині скасування рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у розмірі 1 957 246,00 грн та в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики в загальному розмірі 3 499 507,98 грн скасовано, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики в розмірі 1 957 246,00 грн залишено без змін;
апеляційний суд за наслідком повторного перегляду рішення суду першої інстанції у справі за позовом ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за оспорюваним договором позики підтвердив установлені попередніми судами обставини щодо укладення договору позики, його часткового виконання ОСОБА_1 , розміру заборгованості за цим договором. Врахував, що під час судового розгляду справи вона визнала обставини укладення договору позики, підтвердила факт отримання нею грошових коштів у ОСОБА_2 відповідно до виданої розписки від 17 лютого 2016 року, часткового виконання нею зобов`язання за вказаним договором позики, порушення нею виконання зобов`язання з повернення позики на загальну суму 1 957 246,00 грн, оскаржувала рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, зміст та доводи апеляційної скарги якої не містять вимог щодо скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення основного боргу у розмірі 1 957 246,00 грн, ОСОБА_1 під час судового розгляду справи не зазначала щодо вчинення нею правочину позики під впливом обману чи фіктивного правочину, не наводила жодних аргументів щодо розгляду справи судом першої інстанції за її відсутності, порушення її права на участь у судовому розгляді, незабезпечення її можливості надати суду докази. За таких обставин апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги третьої особи ОСОБА_3 про те, що договір позики був укладений для виконання домовленості про сплату винагороди ОСОБА_4 (батько відповідача та третьої особи у справі) на користь ОСОБА_15 (брат позивача у справі) та ОСОБА_16 (батько позивача у справі) в рахунок оплати договорів купівлі-продажу земельних ділянок;
в цій справі ОСОБА_1 у жовтні 2021 року подала уточнену позовну заяву, в якій вказувала, що оспорюваний договір є фіктивний, грошові кошти за оспорюваним договором вона не отримувала, була введена в оману щодо реальних намірів відповідача, а справжня правова природа договору це розрахунок готівковими коштами у вигляді різниці між фактичною ринковою вартістю землі та номінальної ціни за договорами купівлі-продажу, що були укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
За таких обставин апеляційний суд обґрунтовано врахував як преюдиційні обставини, встановлені у межах розгляду справи № 369/12714/19, так і необхідність дотримання принципу правової визначеності, оскільки у діях позивача вбачається виключно прагнення переглянути в межах цієї справи судове рішення, прийняте в іншій справі про стягнення з неї заборгованості, яке набрало законної сили. Тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав оцінку правовій природі договору позики та розписки. Відповідні обставини мали б доводитись позивачем у справі № 369/12714/19.
Апеляційний суд не встановив підстав недійсності оспорюваного договору позики, тому зробив обґрунтований висновок про відмову у позові ОСОБА_1 .
Необґрунтованим є посилання в касаційній скарзі на порушення при укладенні оспорюваного договору позики норм Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», статті 56 Закону України «Про Національний банк України», статті 179.1. ПК України, постанови правління НБУ від 06 червня 2013 року № 210 «Про встановлення граничної суми розрахунку готівкою», оскільки порушення публічних, процедурних норм не є підставою недійсності цивільно-правового договору.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом висновків поліграфічної експертизи про те, що ОСОБА_1 ніколи не зверталась з проханням щодо отримання грошових коштів до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та не отримувала їх від указаних осіб, оскільки суд апеляційної інстанцій надав належну оцінку поданим сторонами доказів у їх сукупності та з урахуванням преюдиційних обставин, встановлених у справі № 369/12714/19, а сам лише висновок за результатами проведення психологічної експертизи із застосуванням поліграфа не спростовує факт отримання коштів в позику. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 559/2218/17, від 24 травня 2023 року у справі № 759/17745/18, від 29 листопада 2023 року у справі № 589/4601/21.
Посилання касаційної скарги на участь у розгляді справи судді, якій було заявлено обґрунтований відвід (суддя Київського апеляційного суду Шебуєва В. А.), колегія суддів відхиляє.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.
Європейський суд з прав людини вказав, що наявність безсторонності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. Відповідно до суб`єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Стосовно суб`єктивного критерію, особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного. Стосовно об`єктивного критерію, то це означає, що при вирішенні того, чи є у цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими (BELUKHA v. UKRAINE, N 33949/02, § 49 - 52, ЄСПЛ, від 09 листопада 2006 року).
ЦПК України не встановлює вичерпного переліку обставин, які свідчать про необ`єктивність судді, проте визначає, що такі підстави повинні бути обґрунтовані особою, яка ініціює питання про відвід судді. Презумпція особистої неупередженості судді діє допоки не з`являться докази на користь протилежного.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_1 заявлені відводи судді Шебуєвої В. А. з підстав, визначених у частині першій статті 36 ЦПК України (наявність сумнівів в неупередженості або об`єктивності судді), у зв`язку з тим, що:
суддя Шебуєва В. А. безпідставно відмовила в задоволенні її заяви від 07 листопада 2022 року про видачу запису судового засідання у паперовому вигляді, ОСОБА_1 так і не було направлено копії апеляційної скарги представника ОСОБА_2 , що суддя була головуючим у багатьох інших справах, в тому числі і за участі представника ОСОБА_1 - ОСОБА_10 , рішення в яких були скасовані судом касаційної інстанції;
суддя надавала правничу допомогу представнику ОСОБА_1 у іншій справі, не вникає в суть справ та не намагається в ній розібратись,
ОСОБА_1 надійшов супровідний лист від 23 листопада 2022 року за підписом судді Шебуєвої В.А. про направлення копії ухвали Київського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року, в якому зазначено додатком копію ухвали на 2 арк., але по факту ухвала складається з трьох аркушів. Це дає підстави стверджувати, що суддя Шебуєва В. А. систематично надає недостовірну інформацію, зокрема, щодо кількості аркушів ухвали,
були вирішені апеляційним судом та обґрунтовано відхилені (ухвали від 22 листопада 2022 року, від 29 листопада 2022 року, від 30 листопада 2022 року, від 01 грудня 2022 року, від 07 грудня 2022 року).
Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо безпідставності доводів заяв про відвід судді Київського апеляційного суду Шебуєвої В. А., а також зловживання процесуальними правами. Такі заяви обґрунтовано незгодою з процесуальними рішеннями, а також припущеннями, не підтвердженими будь-якими доказами, і не свідчать про те, що зазначена суддя прямо чи побічно заінтересована у результаті розгляду цієї справи або була упередженою під час її розгляду.
Аргумент про те, що однією ухвалою вирішено одночасно питання щодо трьох заяв про відвід, не свідчить про допущення процесуального порушення, оскільки ЦПК України не містить обмежень щодо одночасного вирішення декількох процесуальних питань, у тому числі за заявами про відвід суддів.
Не знайшли свого підтвердження посилання скаржника на те, що вона не отримувала особисто в паперовому вигляді ухвали про відкриття апеляційного провадження та копій апеляційних скарг, оскільки 29 вересня 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_10 ознайомлювалась з матеріалами справи та отримав копії апеляційних скарг з додатками (т. 9, а. с. 11). При цьому ОСОБА_1 реалізувала своє право на подання відзивів на апеляційні скарги.
Твердження скаржника про те, що апеляційний суд порушив норми процесуального права та статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з тих підстав, що 31 жовтня 2022 року вона подала заяву про визнання поважними причини неявки в судове засідання 02 листопада 2022 року у зв`язку з відсутністю у неї адвоката колегія суддів відхиляє, враховуючи, що суд розглянув вказане клопотання та ухвалив відкласти розгляд справи до 07 грудня 2022 року (т. 9, а. с. 121-122).
Колегія суддів відхиляє посилання щодо неповідомлення апеляційним судом позивача про розгляд справи, оскільки судові повістки-повідомлення направлені на офіційну електронну адресу особи, вказану користувачем в електронному кабінеті. Зазначене також спростовується змістом процесуальних звернень ОСОБА_1 , фактом неодноразового ознайомлення представника позивача з матеріалами справи після відкладення її розгляду на 07 грудня 2022 року (в якому прийнято оскаржену постанову) за клопотанням ОСОБА_1 (т. 9, а. с. 121-122, 124-126, 128, 136, 137, 139, 142, 162, 177, 236; т. 10, а. с.1, 30, 64, 79, 94, 129).
Необґрунтованими є посилання про те, що апеляційний суд проігнорував її клопотання, надіслане засобами електронного поштового зв`язку 07 грудня 2022 року, про відкладення розгляду справи.
Учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки та добросовісно користуватись процесуальними правами(пункт 3 частини першої статті 43, частина 1 статті 44 ЦПК України).
Судове засідання 07 грудня 2022 року розпочато о 12:11, о 12:44 проведено судові дебати, в 12:51 проголошено вступну та резолютивну частину постанови апеляційного суду, тоді як вказане клопотання скаржниця відправила лише о 12:44, що унеможливило розгляд його судом.
Разом з тим, суд касаційної інстанції погоджується з доводами касаційної скарги в тій частині, що суд апеляційної інстанції задовольнив апеляційну скаргу приватного нотаріусаВоробйової Т. А., але не визначив та не обґрунтував які права та обов`язки рішення суду першої інстанції встановлювало для нотаріуса та/або які його інтереси порушені, оскільки нотаріус не є стороною оспорюваних правочинів, а цей спір є спором про право позивача та відповідача. Проте це не вплинуло на результат вирішення спору та не є підставою для скасування оскарженого рішення при перегляді справи в касаційному порядку.
Інші доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права не знайшли свого підтвердження та не свідчать про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду, оскільки не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Щодо клопотання про передачу справи на розгляд об`єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду
Відповідно до частин третьої, п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Тлумачення змісту статті 403 ЦПК України свідчить, що клопотання про передачу справи на розгляд об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду має містити обґрунтування необхідності такої передачі.
Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц зазначала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
ОСОБА_1 зазначає, що у цій справі належить вирішити питання щодо застосування статті 1087 ЦК України, Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдженню зброї масового знищення», статті 56 Закону України «Про Національний банк України», постанови правління НБУ від 06 червня 2013 року № 210 «Про встановлення граничної суми розрахунку готівкою», статті 179.1 Податкового кодексу України, статті 67 Конституції України стосовно форми та порядку проведення розрахунків по договору позики у сумі понад 150 000,00 грн між фізичними особами за відсутності джерела походження коштів у позикодавця - фізичної особи, що перевищує задекларовані доходи позикодавця.
Суд касаційної інстанції зауважує, що предметом спору у цій справі є вимога про недійсність договору позики, а не питання його виконання сторонами, відповідальність учасників спірних правовідносин за порушення вимог законодавства щодо порядку та форми здійснення розрахунків, виконання нотаріусом вимог законодавства про фінансовий моніторинг. Тому вирішення наведених питань не впливає на висновки суду у цій справі з урахуванням встановлених обставин.
Сама по собі незгода окремих суддів Великої Палати Верховного Суду з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19), не свідчить про наявність виключної правової проблеми, необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Колегія суддів таких підстав в цій справі не встановила, тому відмовляє в задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд об`єднаної палатиабо Великої Палати Верховного Суду.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Оскільки ухвалою Верховного Суду від 29 листопада 2023 року зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку, її виконання підлягає поновленню.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд об`єднаної палатиабо Великої Палати Верховного Суду відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року залишити без змін.
Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. Є. Червинська
