печерський районний суд міста києва
Справа № 757/31500/15-ц
пр. 2-5084/24
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 вересня 2024 року Печерський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді - Бусик О. Л.
при секретарі судових засідань - Романенко Ю. О.
за участю:
позивача - ОСОБА_1
представника відповідача - Національного банку України - Сокалюка Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Національного банку України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Вищої ради правосуддя про визнання незаконними рішень, дій та бездіяльності, -
В С Т А Н О В И В:
31 серпня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави України в особі Національного банку України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про визнання незаконними рішень, дій та бездіяльності при здійсненні повноважень особами, які були призначені Національним банком України, відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди.
В обґрунтування позову зазначав, що 08 жовтня 2008 року ОСОБА_1 уклав з Акціонерним банком «Банк регіонального розвитку» договір банківського вкладу до 14 жовтня 2009 року на суму 31000 гривень зі сплатою 20,5% річних процентів щомісячно.
Рішеннями Кваліфікаційної комісії Національного банку України з питань сертифікації тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банків Євсієнку І.С. і Яцурі А.С. були надані сертифікати № 163 і № 168 від 12 березня 2009 року щодо функцій тимчасового адміністратора і ліквідатора банків, про що оголошено у "Віснику Національного банку України" за лютий 2012 року.
Постановою Національного банку України від 23 березня 2009 року № 157 призначиено у банку тимчасову адміністрацію, а її керівником за договором фізичну особу - незалежного експерта Яцуру A.C .
Із листа від 08 травня 2009 року вбачається, що після призначення тимчасовий адміністратор банку у порушення договору припинив виплату позивачу щомісячних процентів.
20 липня 2009 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом про захист свого права, порушеного тимчасовим адміністратором Банку.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду міста Києва від 27 липня 2009 року позовна заява була залишена без руху для сплати судового збору та усунення інших недоліків.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду міста Києва від 12 серпня 2009 року позовна заява була повернута позивачу унаслідок не усунення, на його думку, недоліків.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 07 жовтня 2009 року була скасована ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 12 серпня 2009 року, а справа повернута на новий розгляд до цього суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач був звільнений від сплати судового збору.
Після закінчення 14 жовтня 2009 року строку дії договору банківського вкладу, Банк не повернув на вимогу позивача банківський вклад і нараховані проценти та у порушення п. 2.6 договору перерахував цей вклад на рахунок «кошти до запитання» без нарахування процентів.
Постановою від 02 грудня 2009 року № 713 Національний банк України розпочав ліквідацію Банку з 07 грудня 2009 року і призначив ліквідатором за договором фізичну особу - незалежного експерта Євсієнка I.C .
Ухвалою судді Шевченківського районного суду міста Києва від 04 грудня 2009 року позовна заява була повернута позивачу унаслідок не усунення недоліків.
Ухвалою судді Апеляційного суду міста Києва від 30 грудня 2009 року апеляційна скарга позивача на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 грудня 2009 року була залишена без розгляду у зв`язку із відсутністю клопотання про поновлення строку.
21 січня 2010 року позивач отримав у ВАТ КБ "Хрещатик" від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 31000 гривень банківського вкладу, а також 3952,29 гривень процентів, нарахованих лише до закінчення строку дії договору банківського вкладу 14 жовтня 2009 року.
Листами від 11 лютого 2010 року та 15 березня 2010 року ліквідатор Банку відхилив вимоги позивача, вважаючи їх санкціями "... відповідно до практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції...", що не підтверджені судовими рішеннями.
Ухвалою Верховного Суду України від 28 липня 2010 року скасовано ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 грудня 2009 року, а питання про прийняття апеляційної скарги передано на новий розгляд до цього суду.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 02 листопада 2010 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 грудня 2009 року, а питання про прийняття позовної заяви позивача було передано на новий розгляд до цього суду.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 червня 2011 року з Банку на користь Позивача було стягнуто 707,09 гривень інфляційних втрат, 3% річних у розмірі 156,13 гривень, а всього 863,22 гривень, та 120 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а в решті позову відмовлено.
Ухвалою судді Апеляційного суду міста Києва від 01 листопада 2011 року апеляційна скарга позивача на рішення Шевченківського районного суду міста Києва була залишена без руху у зв`язку з несплатою, на його думку, судового збору.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2012 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 червня 2011 року в частині відмови у задоволенні решти позову було скасовано і постановлено в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Суд апеляційної інстанції спростував доводи Банку щодо нібито нарахування на нього «санкцій», бо в позові йшлося про нарахування процентів за договором.
25 червня 2012 року постановами державного виконавця були відкриті виконавчі провадження щодо виконання рішень Шевченківського районного суду міста Києва від 23 червня 2011 року та Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2012 року.
26 листопада 2012 року державний виконавець закінчив виконавчі провадження і передав виконавчі листи для подальшого належного виконання ліквідатору Банку.
Однак отримавши виконавчі документи, ліквідатор Банку відмовився від виконання судових рішень. При цьому, Національний банк Україниповідомляє на Інтернет-порталі, що 28 лютого 2014 року він прийняв рішення про затвердження ліквідаційного балансу Банку, а його ліквідатор вживає заходів щодо виключення Банку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Оскільки у зв`язку із незаконною бездіяльністю ліквідатора Банку, як особи яка прирівнюється своїм статусом до представника Національного банку України, який є центральним органом державного управління, позивач не отримав майна, присудженого судовими рішеннями від 23 червня 2011 року та 22 лютого 2012 року на суму 2753,78 грн, то завдана шкода має бути відшкодована за рахунок держави. Крім того, оскільки зобов`язання банку перед позивачем не припинилось ухваленням судових рішень, які не виконані, ця сума боргу згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України мас бути збільшена до 5080,63 гривень.
Крім того, судовий розгляд і стадія виконання судових рішень, строки яких не є сумісними із розумним строком, викликали у позивача душевні страждання, які полягають у розпачі, в якому він перебуває внаслідок подвійної протиправної поведінки як з боку тимчасового адміністратора та ліквідатора Банку, які, зловживаючи правом, перешкоджають йому у користуванні і розпорядженні майном, так й з боку органів судової влади України, які перешкоджали йому у доступі до суду.
При цьому існує причинно-наслідковий зв`язок між порушенням права позивача на судовий розгляд і виконанням судових рішень упродовж розумного строку і завданою йому моральною шкодою, бо спочатку ліквідатор Банку використовував відсутність судових рішень для відхилення вимог позивача, а після їх несвоєчасного ухвалення проігнорував їх обов`язковість.
Відтак завдана позивачу моральна шкода підлягає відшкодуванню за рахунок держави в розмірі 23 800 грн.
Ухвалою судді Печерського районного суду м. Києва Новака Р.В. від 02 грудня 2015 року позовну заяву ОСОБА_1 до Держави України в особі Національного Банку України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про визнання незаконними рішень, дій та бездіяльності - залишено без руху та надано строк протягом п`яти днів для усунення недоліків.
Ухвалою судді Печерського районного суду м. Києва Новака Р.В. від 27 жовтня 2016 року відкрито провадження у цивільній справі.
23 січня 2017 року від представника відповідача - Національного банку України надійшли заперечення на позовну заяву наступного змісту.
Відповідно до статті 75 Закону про банки, Національний банк зобов`язаний призначити тимчасову адміністрацію у разі істотної загрози платоспроможності банку.
23 березня 2009 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 157«Про призначення тимчасової адміністрації в Акціонерному банку «Банк регіонального розвитку».
Відповідно до п.3. Постанови № 157 введено мораторій на задоволення вимог кредиторів строком на шість місяців - з 24 березня 2009 року до 23 вересня 2009 року.
11 вересня 2009 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 548 «Про продовження мораторію на задоволення вимог кредиторів Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» та продовжено мораторій з 24 вересня 2009 року до 23 березня 2010 року.
02 грудня 2009 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 713 «Про відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку».
27 листопада 2012 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 496 «Про продовження процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» з 07 грудня 2012 року до 01 квітня 2013 року.
25 березня 2013 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 104 «Про продовження процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» з 01 квітня 2013 року до 01 листопада 2013 року.
01 листопада 2013 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 436«Про продовження процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» з 02 листопада 2013 року до 30 листопада 2013 року.
Відповідно до статті 80 Закону про банки, тимчасовий адміністратор негайно після свого призначення зобов`язаний забезпечити збереження активів та документації банку, а також активів та документації афілійованих осіб, в яких банк має участь, що перевищує 50 відсотків. Протягом одного місяця з дня призначення тимчасовий адміністратор зобов`язаний провести інвентаризацію банківських активів і пасивів та скласти баланс.
З дня свого призначення тимчасовий адміністратор має повне та виняткове право управляти банком та контролювати його, вживати будь-яких заходів щодо відновлення належного фінансового стану банку або, при необхідності, підготувати банк до продажу чи реорганізації з метою забезпечення інтересів вкладників та інших кредиторів.
Відповідно до статті 85 Закону про банки, з метою створення сприятливих умов для відновлення фінансового стану банку, який відповідав би встановленим цим законом та нормативно-правовими актами Національного банку України вимогам,Національний банк України має право введення мораторію на задоволення вимог кредиторів під час здійснення тимчасової адміністрації, але на строк не більше шести місяців.
Позивач є вкладником в розумінні ЗУ «Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб».
Безпідставним та необґрунтованим є твердження позивача про те, що оскільки рішення судів у справах за позовом останнього до Банку про стягнення коштів набрали законної сили, то згідно із статтею 61 Цивільного процесуального кодексу України не підлягає доказуванню факт, що дії та бездіяльність тимчасового адміністратора Банку були незаконними, з огляду на наступне.
Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Під час розгляду судами справ за позовом ОСОБА_1 до Банку не встановлено бездіяльність ліквідатора Банку щодо виконання рішень судів у цих справах, ці обставини не були предметом розгляду зазначених справ, а тому твердження позивача є необґрунтованими.
Оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б вказували на те, що дії або бездіяльність Національного банку України призвели до заподіяння матеріальної та моральної шкоди позивачу, вказана позовна заява не підлягає задоволенню.
27 лютого 2017 року від позивача надійшли пояснення на заперечення відповідача, в яких останній зазначає наступне.
Так, обґрунтовуючи підстави для стягнення моральної шкоди у зв`язку із тривалим розглядом судами України цивільної справи, позивач не посилався на ч. 5 ст. 1176 ЦК України, як помилково стверджує представник Національного банку України.
Разом з тим, заперечуючи проти відшкодування матеріальної і моральної шкоди, представник Національного банку Українистверджує, що позивач не надав доказів щодо її заподіяння.
Однак у постанові від 11 травня 2016 року в цивільній справі № 6-37цc16 (№ 576786839 в ЄДРСР) Верховний Суд України дійшов висновку, що вкладник за депозитним договором - споживачем фінансових послуг, а ці правовідносини регулюються й Законом України «Про захист прав споживачів».
При цьому, 01 лютого 2013 року він оприлюднив витяг із Судової практики з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів (2009-2012 роки).
Зокрема, Верховний Суд України роз`яснив, що загальне правило розподілу доказування відповідно до ст.ст. 60, 61 ЦПК України діє, якщо в нормах матеріального права немає вказівки про перерозподіл обов`язків доказування. У зв`язку з цим Верховний Суд України нагадав, що при вирішенні справ про захист прав споживачів слід ураховувати, що тягар доказування обставин, які звільняють від відповідальності за спричинену шкоду, лежить на виконавцеві.
В п. 100 рішення від 15 жовтня 2009 року у справі "Юрій Миколайович Iванов проти України" ЄСПЛ зазначив, що існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірне тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди. ЄСПЛ вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу.
Таким чином, саме на Національний банк Українипокладається тягар доказування обставин про звільнення його від відповідальності за завдану позивачу матеріальну і моральну шкоду.
Ухвалою суду від 29 травня 2017 року в задоволенні заяви представника відповідача Національного банку України про закриття провадження - відмовлено.
Ухвалою суду від 29 травня 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 до Держави України в особі Національного Банку України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про визнання незаконними рішень, дій та бездіяльності - залишено без руху та надано строк протягом п`яти днів для усунення недоліків.
Ухвалою суду від 06 червня 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 до Держави України в особі Національного Банку України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про визнання незаконними рішень, дій та бездіяльності - повернуто заявнику.
06 червня 2017 року від позивача надійшла уточнена позовна заява, в якій останній просив:
-визнати незаконною бездіяльність Держави Україна в особі Вищої ради правосуддя, яка не організувала правову систему України для розгляду її органами судової влади упродовж розумного строку цивільної справи за позовом ОСОБА_1 від 20 липня 2009 року.
-визнати незаконною бездіяльність Держави Україна в особі Національного банку України, який діючи через прирівняного за своїм статусом до його представника ліквідатоpa Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» Євсієнка Ігоря Савелійовича не виконав на користь ОСОБА_1 рішення Шевченківського районного суду міста Києвa від 23 червня 2011 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2012 року.
-зобов`язати Державну казначейську службу України списати з єдиного казначейського 5593,20 гривень у відшкодування матеріальної шкоди та 29479 гривень у відшкодування моральної шкоди.
Постановою Київського апеляційного суду від 15 січня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задоволено, ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 06 червня 2017 року - скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Ухвалою судді Печерського районного суду м. Києва Новака Р.В. від 13 лютого 2024 року прийнято позовну заяву ОСОБА_1 до Держави України в особі Національного Банку України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Вищої ради правосуддя про визнання незаконними рішень, дій та бездіяльності та відкрито провадження у справі для розгляду за правилами позовного (спрощеного) провадження з повідомленням (викликом) сторін.
27 лютого 2024 року від представника відповідача Державної казначейської служби України надійшов відзив по справі, в якому остання заперечує з приводу задоволення позову, посилаючись на наступне.
Позивач звернувся до суду з позовом про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої на його думку незаконною бездіяльністю органів судової влади у контексті надмірного строку розгляду справи позивача та незаконною бездіяльністю ліквідатора АБ «Банк регіонального розвитку».
Казначейство, яке залучено до справи як відповідач, згідно із своїми функціональними обов`язками не є учасником спірних відносин і не має фактичних даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
У пункті 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19) вказано, що держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Казначейства чи ї його територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Казначейство чи її територіальний орган.
У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 641/4272/19 зазначено, що залучення або незалучення до участі у спорах з державою ДКС України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення відповідача у справі, оскільки таким належним відповідачем є Держава Україна, а не ДКС України чи її територіальний орган (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 44), від 25 березня 2020 року № 641/8857/17 (пункт 64)). Тому у спорах про стягнення з держави коштів, зокрема і про стягнення відшкодування завданої шкоди (компенсації), немає необхідності визначати відповідачем ДКС України або її територіальний орган. Останні зобов`язані виконати відповідне рішення суду незалежно від їхньої участі у розгляді справи за позовом до держави.
Таким чином, Казначейство жодних прав та інтересів позивача не порушувало, не вступало у правовідносини з ним і жодної шкоди позивачеві не завдало (до того ж сам позивач не вказує на Казначейство як на порушника своїх прав). Відповідно до вимог Конституції України, ЦК України та інших актів законодавства, й обов`язкових висновків Конституційного суду України Казначейство не повинно нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу внаслідок незаконних дій, зокрема, інших державних органів.
Окрім того, особливий статус НБУ визначений в рішенні Конституційного Суду України від 26.02.2009 № 6-рп/2009, відповідно до пункту 3.1 якого Конституція України визначила правовий статус НБУ як центрального банку держави, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України.
Особливість юридичного статусу НБУ полягає в тому, що, з одного боку, він має публічно-правовий статус особливого центрального органу державного управління, самостійного у своїй діяльності від органів державної влади (ст.ст. 6, 7, 24, 25, 53 Закону України «Про Національний банк України»), а з іншого - цивільно-правовий статус як юридичної особи, яка має відокремлене майно, що є об`єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні, та може вчиняти певні цивільно-правові правочини з комерційними банками, державою (ст.ст. 4, 29, 31, 42 Закону України «Про Національний банк України»).
Отже, Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, самостійним у своїй діяльності від органів державної влади, тобто не є суб`єктом відповідальності в розумінні статей 1173, 1174 Цивільного кодексу України.
Крім того, частиною 2 статті 1173 ЦК України визначено, що особливості відшкодування шкоди, завданої у результаті виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку на підставі протиправних (незаконних) індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України особам, які на дату прийняття таких індивідуальних актів або рішень, відповідно, мали статус учасників такого банку, встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Отже, у спорах, пов`язаних з виконанням банком, в якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними та цей закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.
Таким чином, після запровадження Фондом гарантування вкладів фізичних осіб тимчасової адміністрації відносно неплатоспроможного банку з метою виведення його з ринку та в подальшому відкликання НБУ банківської ліцензії й переходу до процедури ліквідації банку, задоволення вимог кредиторів банку здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Чинним законодавством не передбачено задоволення вимог кредиторів поза межами процедури ліквідації банку.
Таким чином, у позивача відсутні законні підстави для відшкодування шкоди відповідно до статей 1173, 1174 Цивільного кодексу України.
Щодо відшкодування моральної шкоди представник відповідача зазначає наступне.
Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Відсутність будь-якої з цих умов є підставою для звільнення особи від відповідальності.
У позові відсутні посилання на стан здоров`я позивача, тяжкість чи зазнавав він вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, чи потрібен позивачу час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.
05 березня 2024 року від представника відповідача - Національного банку України надійшли додаткові пояснення, з яких вбачається, що загальна сума акцептованих вимог кредиторів складала 608 395,13 гривень, з яких 308 989,56 гривень припадало на 3-ю чергу погашення (вимоги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб) при цьому, за період процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» ліквідатор задовольнив вимоги кредиторів на загальну суму у розмірі 40 088,54 грн.
Відповідно до частини шостої статті 96 Закону України «Про банки та банківську діяльність» (в редакції, що діяла на час проведення ліквідаційної процедури АБ «БРР») вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів відпродажу майна банку після повного задоволення вимог попередньої черги.
Відповідно до частини десятої статті 96 Закону України «Про банки та банківську діяльність» (в редакції, що діяла на час проведення ліквідаційної процедури АБ «БРР») вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.
В зв`язку з тим, що в процесі ліквідації АБ «БРР» було задоволено вимоги кредиторів на загальну суму всього лише у розмірі 40 088,54 тисячі гривень (при тому, що вимоги лише тільки 3 черги сягали 308 989,56 тисяч гривень), очевидним є неможливість задовольнити вимогу ОСОБА_1 щодо стягнення коштів за виконавчими документами (7 черга вимог), що спростовує наявність майнової шкоди, яка заявлена позивачем.
06 березня 2024 року від представника відповідача - Вищої ради правосуддя надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній зазначає наступне.
Вища рада правосуддя не вправі надавати правову оцінку судовим рішенням чи втручатися у здійснення судочинства, у тому числі сприяти у розгляді конкретних судових справ, Вища рада правосуддя не наділена повноваженнями представляти Державу у суді за позовами про відшкодування шкоди, завданої під час здійснення судами правосуддя, а тому Вища рада правосуддя є неналежним відповідачем у даній справі та жодним чином не порушувала права або інтереси позивача.
Також, позивачем не наведено жодних доводів і не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність шкоди, а також наявність причинного зв`язку між шкодою і діями чи бездіяльністю Вищої ради правосуддя.
13 березня 2024 року від позивача надійшла відповідь на додаткові пояснення Національного банку України, у посилається на наступне.
Так, у додатковому поясненні представник Національного банку України стверджує, що оскільки в процесі ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» (далі - Банк) було задоволено вимоги кредиторів на загальну суму всього лише у розмірі 40 088,54 гривень, при тому, що вимоги лише тільки 3 черги сягали 308 989,56 гривень, очевидним є неможливість задовольнити вимогу позивача щодо стягнення коштів за виконавчими документами (7 черга вимог), що спростовує наявність майнової шкоди, яка заявлена позивачем.
Однак, з цим доводом представника Національного банку України не можна погодитися з огляду на таке.
Так, матеріалами справи підтверджується, що між позивачем, як фізичною особою, та Банком був укладений договір банківського вкладу від 08 жовтня 2008 року.
Тобто, позивач був вкладником у розумінні ст.ст. 1058-1061 ЦК України, законів України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» і «Про банки і банківську діяльність» у редакціях на той час. Зокрема, на позивача розповсюджувалася гарантія Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо повернення вкладу у разі його недоступності, включаючи відсотки, у розмірі до 150 000 гривень на той час (ст. 3 Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб»).
Разом з тим, Яцура А.С. , якому відповідачем-1 був виданий сертифікат для здійснення тимчасової адміністрації банків, був призначений на посаду тимчасового адміністратора Банку постановою відповідача-1 від 23 березня 2009 року.
При цьому, як видно із листа тимчасового адміністратора Банку від 08 травня 2009 року, він відмовився від виплати процентів за вкладом позивачу, хоча Банк ще не перебував у стадії ліквідації, а після закінчення 14 жовтня 2009 року строку дії договору банківського вкладу не повернув його на вимогу позивача та у порушення п. 2.6 договору перерахував цей вклад на рахунок "кошти до запитання" без нарахування процентів.
Однак, відповідно ч. 1 ст. 2 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк України є особливим центральним органом державного управління.
Поряд з цим, за змістом ч. 4 ст. 75, ч. 6 ст. 80 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у редакції на час виникнення спірних правовідносин позивача з банком, керівником тимчасової адміністрації банку є тимчасовий адміністратор, який призначається Національним банком України і при виконанні своїх обов`язків за своїм статусом прирівнюється до представника Національного банку України. Згідно із ч. 1 ст. 84 цього Закону Національний банк України організовує, координує та контролює діяльність тимчасової адміністрації, а також дає вказівки, обов`язкові до виконання тимчасовим адміністратором.
Зокрема, у постанові від 02 жовтня 2019 року в адміністративній справі № 826/9802/17 Касаційний адміністративний суд дійшов правових висновків, що Національний банк України бере участь у виконанні функцій держави та наділений при цьому певними владно-розпорядчими повноваженнями для виконання своїх функцій, як особливий державний орган, який регулює банківську діяльність, здійснює контроль і нагляд за банками, за банками з метою недопущення протиправної діяльності доведення банку до неплатоспроможності та привласнення коштів вкладників (№ 84703318 в ЄДРСР).
Тобто, чинним законодавством на Національний банк України був покладений контроль за діяльністю тимчасового адміністратора Банку з метою запобігання привласнення коштів вкладників, який за статусом прирівнювались до представника Національного банку України, але останній ухилився від виконання цього обов`язку, що примусило позивача звернутися до суду.
В умовах ухилення Національного банку України від контролю за діяльністю тимчасового адміністратора і ліквідатора Банку, які прирівнювались у статусі до його представників, вони у порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції позбавили позивача належного йому майна, присудженого судовими рішеннями, чим завдали йому матеріальну і моральну шкоду, яка підлягає відшкодуванню за рахунок держави.
13 березня 2024 року від позивача надійшла відповідь на додаткові пояснення Державної казначейської служби України, у яких зазначаено наступне.
Доводи представника Державної казначейської служби України, що позивач визначив, начебто, Державну казначейську службу України «відповідачем» у справі є надуманим особисто цим представником з огляду на таке.
Так, відповідно до п. 101 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року за № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» при розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 56 Конституції судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. Дія цієї норми не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб. Така шкода за наявності необхідних підстав може бути відшкодована на підставі ст. 4401 ЦК чи іншого законодавства. При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом (наприклад, ст. 9 Закону "Про оперативно-розшукову діяльність"). Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.
Оскільки на дати подання позовної заяви у 2015 році та її нової редакції у 2017 році суди повинні були враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, то позивач визначив відповідачем Державу Україна в особі Державної казначейської служби України.
Доводи представника відповідача про те, що позивач визначив Державну казначейську службу України відповідачем у справі є ad absurdum.
Разом з тим, з 15 грудня 2017 року набув чинності ЦПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року за № 2147-VIII ( з подальшими змінами).
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Тобто, постанови Пленуму Верховного Суду України вже не є джерелом права, а замість них джерелом права є постанови Верховного Суду.
Саме такий висновок було викладено в ухвалі Верховного Суду від 05 січня 2024 року у цивільній справі № 947/264/21 (№ 116177345 в ЄДРСР).
Відтак, у постанові від 15 лютого 2022 року в господарській справі № 910/6175/19 (№ 104827808 в ЄДРСР) Велика Палата Верховного Суду підтвердила наступну правову позицію, яка була сформульована в її постанові від 26 лютого 2019 року у господарській справі № 915/478/18: «… Поведінка органів, через які діє держава у цивільних або адміністративних відносинах, розглядається як поведінка держави у цивільних або адміністративних відносинах. Отже, як у цивільних, так і в адміністративних відносинах органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах. Держава в особі відповідних органів може брати участь у судових процесах, у тому числі як позивач, за правилами цивільного, господарського або адміністративного судочинства виходячи насамперед із суті правовідносин та з урахуванням, зокрема, суб`єктного складу сторін та інших чинників, які можуть впливати на визначення юрисдикції судів».
Отже, визначення позивачем у новій редакції позовної заяви від 06 червня 2017 року відповідачем Державу Україна в особі Державної казначейської служби України, а також прохання до суду першої інстанції в прохальній частині цієї редакції позовної заяви зобов`язати Державну казначейську службу України списати на користь позивача грошові кошти у відшкодування матеріальної і моральної шкоди з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України, які не належать Державній казначейській службі України, а є коштами Держави Україна, повністю відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду з її постанови від 15 лютого 2022 року в господарській справі № 910/6175/19 (№ 104827808 в ЄДРСР).
Також представник відповідача лише зазначила, що позивач, начебто, не надав доказів заподіяння йому моральних і фізичних страждань, і потім вирішила, що цим висловленням обов`язок відповідача щодо доказування у загальному порядку, за змістом ст. 81 ЦПК України, своїх заперечень проти позову позивача в цій частині нею було виконано.
Разом з тим, відповідно до ч.ч. 1, 2, 4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Так, у п. 81 постанови від 18 березня 2020 року в цивільній справі № 129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала таке (№ 88952196 в ЄДРСР): «Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс».
Отже, особливістю стандарту доказування «вірогідності доказів» є заборона концепції «негативного доказу», яка руйнує принципи змагальності і рівності сторін, які закладені у п. 1 та п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України, а також ст. 12 ЦПК України.
Таким чином, оскільки Державна казначейська служба України, сподіваючись на дію концепції «негативного доказу», взагалі не надала жодного доказу на підтримку своїх заперечень проти вимоги Позивача щодо відшкодування моральної шкоди, яка була підтверджена ним доказами, хоча Велика Палата Верховного Суду відступила від цієї концепції, позовна вимога позивача в цій частині підлягає задоволенню.
Окрім того, у підставах позову позивач зазначив не лише обставини про надмірно тривале судове провадження, але й про відверту відмову осіб, уповноважених на виконання функцій держави, від виконання на його користь судового рішення після того, як пройшовши по декілька разів судовий процес у трьох інстанціях, він домігся успіху.
13 березня 2024 року від позивача надійшла відповідь на додаткові пояснення Вищої ради правосуддя, в яких зазначено наступне.
Цитування представником Вищої ради правосуддя норм Конституції України щодо Вищої ради правосуддя і Закону України «Про Вищу раду правосуддя», які не регулюють спірні правовідносини є помилковим.
Так, позивач викладає факти на підтримку своїх вимог в цій справі, на підставі яких виникають спірні правовідносини в межах конкретного проміжку часу. При цьому, якщо відповідачі бажають надати правову оцінки цих фактів, то вони повинні застосовувати норми правових актів у редакції на час виникнення спірних правовідносин.
Зокрема, позивачем були зазначені факти щодо розгляду його справи національними судами понад розумного строку у період з липня 2009 року по лютий 2012 року.
У цей період формування суддівського корпусу здійснювалося Вищою радою юстиції за змістом ст. 131 Конституції України і Закону України «Про Вищу раду юстиції», про що було підкреслено позивачем у позовній заяві (а.с. 2-4, 91-94). При цьому, позивач залучив до розгляду справи Вищу раду правосуддя, як правонаступника Вищої ради юстиції.
Разом з тим, на виконання ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно- правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Отже, цитування представником Вищої ради правосуддя норм Конституції України, законів України «Про Вищу раду правосуддя» та «Про судоустрій і статус суддів» в частині, що стосується Вищої ради правосуддя, які не регулюють спірні правовідносини, є неправильним застосуванням норм права.
17 червня 2024 року від позивача надійшла уточнена позовна заява, в якій останній просить зобов`язати Державну казначейську службу України списати з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , або, як альтернатива, стягнути на користь ОСОБА_1 з Державного бюджету України, 9848,98 гривень у відшкодування матеріальної шкоди та 43478,20 гривень у відшкодування моральної шкоди, остаточний розмір яких підлягає перерахунку на дату фактичного виконання судового рішення у виконавчому провадженні
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід головуючого судді Печерського районного суду м. Києва Новака Р.В. від розгляду цивільної справи № 757/31500/15-ц за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Національного банку України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Вищої ради правосуддя про визнання рішень, дій та бездіяльності - відмовлено.
Ухвалою судді Печерського районного суду м. Києва Новака Р.В. від 16 липня 2024 року у задоволенні заяви позивача ОСОБА_1 про відвід головуючого судді Новака Р.В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Національного Банку України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Вищої ради правосуддя про визнання незаконними рішень, дій та бездіяльності - відмовлено.
Заявлено самовідвід від розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Національного Банку України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Вищої ради правосуддя про визнання незаконними рішень, дій та бездіяльності.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01 серпня 2024 року дану цивільну справу розподілено та передано для розгляду судді Печерського районного суду м. Києва Бусик О.Л.
Ухвалою судді від 01 серпня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та призначено дату судового засідання.
Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.
Представник відповідача - Національного банку України в судовому засіданні проти позовних вимог заперечив, просив в задоволенні позову відмовити.
Представник відповідача - Вищої ради правосуддя в судове засідання не з`явився у відзиві просив здійснювати розгляд справи у його відсутність.
Представник відповідача - Державної казначейської служби України в судове засідання не з`явився у відзиві просив здійснювати розгляд справи у його відсутність.
Суд, заслухавши пояснення учасників судовго розгляду, у порядку спрощеного позовного провадження, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов наступного висновку.
Судом встановлено, що 08 жовтня 2008 року ОСОБА_1 уклав з Акціонерним банком «Банк регіонального розвитку» договір банківського вкладу до 14 жовтня 2009 року на суму 31000 гривень зі сплатою 20,5% річних процентів щомісячно.
Рішеннями Кваліфікаційної комісії Національного банку України з питань сертифікації тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банків Євсієнку І.С. і Яцурі А.С. були надані сертифікати № 163 і № 168 від 12 березня 2009 року щодо функцій тимчасового адміністратора і ліквідатора банків, про що оголошено у "Віснику Національного банку України" за лютий 2012 року.
Постановою від 23 березня 2009 року № 157 Національного банку України призначено тимчасову адміністрацію банку, а її керівником за договором фізичну особу - незалежного експерта Яцуру A.C .
Із листа від 08 травня 2009 року вбачається, що після призначення тимчасовий адміністратор банку у порушення договору припинив виплату позивачу щомісячних процентів.
20 липня 2009 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом про захист свого права, порушеного тимчасовим адміністратором Банку.
21 січня 2010 року позивач отримав у ВАТ КБ "Хрещатик" від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 31000 гривень банківського вкладу, а також 3952,29 гривень процентів, нарахованих лише до закінчення строку дії договору банківського вкладу 14 жовтня 2009 року.
Листами від 11 лютого 2010 року та 15 березня 2010 року ліквідатор Банку відхилив вимоги позивача, вважаючи їх санкціями "... відповідно до практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції...", що не підтверджені судовими рішеннями.
Ухвалою Верховного Суду України від 28 липня 2010 року була скасована ухвала Апеляційного суду міста Києва від 30 грудня 2009 року, а питання про прийняття апеляційної скарги передано на новий розгляд до цього суду.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 червня 2011 року з Банку на користь Позивача було стягнуто 707,09 гривень інфляційних втрат, 3% річних у розмірі 156,13 гривень, а всього 863,22 гривень, та 120 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а в решті позову відмовлено.
25 червня 2012 року постановами державного виконавця були відкриті виконавчі провадження щодо виконання рішень Шевченківського районного суду міста Києва від 23 червня 2011 року та Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2012 року.
26 листопада 2012 року державний виконавець закінчив виконавчі провадження і передав виконавчі листи для подальшого належного виконання ліквідатору Банку.
Щодо вимоги позивача про визнання незаконною бездіяльності Держави Україна в особі Вищої ради правосуддя, що є правонаступником Вищої ради юстиції, яка не організувала правову систему України для розгляду її органами судової влади упродовж розумного строку цивільної справи за позовом ОСОБА_1 від 20 липня 2009 року, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, обґрунтовуючи бездіяльність Держави Україна в особі Вищої ради правосуддя, що є правонаступником Вищої ради юстиції, позивач вказував на недоліки судової системи України під час розгляду його позову.
Проте, відповідно до ст. 131 Конституції України (в редакції, що діяла на момент виникнення даних правовідносин) в Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:
1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;
2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;
3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Окрім того, відповідно до ст. 3 ЗУ «Про Вища рада юстиції» до повноважень належать: внесення подання Президенту України про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; розгляд справи і приймання рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарних проваджень стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів; розгляд скарг на рішення про притягнення (та про відмову у притягненні) до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Також, згідно з частиною першою статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А відповідно до частини другої вказаної статті юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність(частини перша та п`ята статті 14 Закону України «Про судоустрій України» у редакції, що діяла на час розгляду справи № 2-10647/2009 у судах першої й апеляційної інстанцій).
Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.
Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
Відповідно до пункту 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.
Отже, враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що вимоги ОСОБА_1 в частині визнання незаконною бездіяльності Держави Україна в особі Вищої ради правосуддя, що є правонаступником Вищої ради юстиції, не підлягають задоволенню, оскільки порушене питання позивачем, щодо тривалості розгляду справине віднесене до компетенції Вищої ради правосуддя.
Щодо вимоги позивача про визнання незаконною бездіяльності Держави Україна в особі Національного банку України, який діючи через прирівняного за своїм статусом до його представника ліквідатоpa Акціонерного банку "Банк регіонального розвитку" Євсієнка Ігоря Савелійовича не виконав на користь ОСОБА_1 рішення Шевченківського районного суду міста Києвa від 23 червня 2011 року і рішення Апеляційного суду міста Києва від 22 лютого 2012 року.
Судом встановлено, що 23 березня 2009 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 157 «Про призначення тимчасової адміністрації в Акціонерному банку «Банк регіонального розвитку».
Відповідно до п.3. Постанови № 157 введено мораторій на задоволення вимог кредиторів строком на шість місяців - з 24 березня 2009 року до 23 вересня 2009 року.
11 вересня 2009 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 548 «Про продовження мораторію на задоволення вимог кредиторів Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» та продовжено мораторій з 24 вересня 2009 року до 23 березня 2010 року.
02 грудня 2009 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 713 «Про відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку».
27 листопада 2012 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 496 «Про продовження процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» з 07 грудня 2012 року до 01 квітня 2013 року.
25 березня 2013 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 104 «Про продовження процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» з 01 квітня 2013 року до 01 листопада 2013 року.
01 листопада 2013 року прийнято постанову Правління Національного банку України № 436«Про продовження процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» з 02 листопада 2013 року до 30 листопада 2013 року.
Як вбачається з позовної заяви, 26 листопада 2012 року державний виконавець передав виконавчі листи для подальшого належного виконання ліквідатору Банку, проте доказів вищевикладеного позивачем не надано.
Згідно зі ст.ст.15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання і має право звернутися до суду за захистом свого права та інтересу у визначений ч.2 ст.16 ЦК України спосіб, зокрема, шляхом відшкодування майнової та немайнової (моральної) шкоди.
Так, у статтях 55 та 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
За змістом статей 15,16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про Національний банк України», Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.
Основною функцією Національного банку України, згідно статті 6 Закону України «Про Національний банк України», є забезпечення стабільності грошової одиниці України, а однією з інших функцій передбачених статтею 7 Закону України «Про Національний банк України» є здійснення банківського регулювання та нагляду на індивідуальній та консолідованій основі.
Відповідно до статті 55 Закону України «Про Національний банк України» головна мета банківського регулювання і нагляду - безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.
Національний банк України здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України.
Національний банк України здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних нормативів. Національний банк не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.
Відповідно до статті 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.
Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.
Національний банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду.
Відповідно до пунктів 7, 12, 13 частини першої статті 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об`єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать: обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій; віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного; відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.
Позивачем не доведено, а в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що Національним банком України в наслідок своєї діяльності було порушено право позивача на отримання коштів за рішенням суду чи те, що позивачу було завдано будь-якої іншої шкоди, натомість.
Окрім того, як вбачається з пояснень Національного банку України загальна сума акцептованих вимог кредиторів складала 608 395,13 гривень з яких 308 989, 56 гривень припадало на 3-ю чергу погашення (вимоги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб) при цьому за період процедури ліквідації Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» ліквідатор задовольнив вимоги кредиторів на загальну суму у розмірі 40 088,54 грн.
Відповідно до частини шостої статті 96 Закону України «Про банки та банківську діяльність» (в редакції, що діяла на час проведення ліквідаційної процедури АБ «БРР») вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів відпродажу майна банку після повного задоволення вимог попередньої черги.
Відповідно до частини десятої статті 96 Закону України «Про банки та банківську діяльність» (в редакції, що діяла на час проведення ліквідаційної процедури АБ «БРР») вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.
В зв`язку з тим, що в процесі ліквідації АБ «БРР» було задоволено вимоги кредиторів на загальну суму всього лише у розмірі 40 088,54 гривень, (при тому що вимоги лише тільки 3 черги сягали 308 989,56 гривень), очевидним є неможливість задовольнити вимогу ОСОБА_1 щодо стягнення коштів за виконавчими документами (7 черга вимог), що спростовує наявність майнової шкоди, яка заявлена позивачем.
Щодо вимоги позивача про зобов`язання Державної казначейської служби України списати з єдиного казначейського 5593,20 грн. у відшкодування матеріальної шкоди та 29 479 грн. у відшкодування моральної шкоди.
Щодо завдання збитків зазначеними відповідачами, суд вважає, що варто зазначити, що згідно з ст. 22 Цивільного кодексу України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відповідно до ч. 1 ст.1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Відповідно до ч.1 ст.1173 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно до ч. 1 ст.1174 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою.
Отже, аналіз вищезазначених положень ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що позивач зобов`язаний довести:наявність протиправної поведінки, збитки, яких позивач, начебто, зазнав, причинно-наслідковий зв`язок між протиправною поведінкою та збитками.
Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об`єктивним наслідком поведінки заподіювана шкоди. Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності, як причинний зв`язок між протиправною поведінкою і шкодою (збитками) зумовлена необхідністю встановлення факту, що саме протиправна поведінка конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною що з необхідністю та невідворотністю спричинила збитки. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою і шкодою полягає в тому, що протиправна поведінка завжди передує в часі шкідливому результату, що настав; шкідливий результат є наслідком саме цієї протиправної поведінки.
Позивач зобов`язаний довести, що збитки, які начебто йому були завдані, є наслідком саме даного порушення боржником зобов`язання, а не якихось інших обставин, зокрема, дій самого кредитора або третіх осіб (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.03.2018 у справі № 918/216/17).
Відсутність будь-якої з цих умов є підставою для звільнення особи від відповідальності, якщо інше не встановлено законом (постанова Верховного Суду України від 12.02.2014 у справі № 6-168цс13).
Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювана шкоди та шкодою, заподіяною потерпілому, є обов`язковою умовою настання відповідальності.
Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.
Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку заподіяну шкоду, а тільки за ту шкоду, яка заподіяна його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювана, а викликана якимись іншими обставинами.
При цьому, виходячи із загальних правових норм, протиправність (неправомірність) поведінки означає порушення чужого суб`єктивного права. Під шкодою розуміється матеріальна шкода, яка виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому матеріального права та (або) зменшення нематеріального блага.
Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою виражається в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки заподіювана шкоди.
Вищевказані висновки щодо застосування норм права викладені в постановах Верховного Суду від 22.05.2018 по справі № 915/1015/16. від 25.06.2018 по справі № 916 1991/17. від 12.06.2018 по справі № 908/999/17.
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
У статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. При цьому, відповідно до частини сьомої зазначеної статті ЦК України, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Таким чином, позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами, що є його процесуальним обов`язком, протиправної поведінки з боку Національного банку України, оскільки винесені ним постанови про віднесення Банку до категорії проблемних, неплатоспроможних та про відкликання банківської ліцензії, відповідають положенням закону, є чинними та скасовані не були. (Дана позиція є аналогічною у постанові Верховного Суду від 18.02.2021 у справі № 757/63349/19-ц.)
Також, позивач не надає жодних доказів того, що саме внаслідок дій або ж бездіяльності Національного банку України, порушено його право на отримання коштів за рішенням суду також не доведено завдану йому шкоду (розмір вкладу не є розміром шкоди у розумінні статей 1166, 1173, 1174 Цивільного кодексу України), не доведено причинно-наслідковий зв`язок між шкодою та неправомірними діями.
Враховуючи зазначене, позивачем не надано належних підтверджень, що саме їх діями, рішеннями чи бездіяльністю відповідачів завдано шкоди останньому.
Так, ч. 1, 3 ст. 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч.1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Крім того, за змістом ч.1-3 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Аналіз наведених вище обставин та норм законодавства й фактично встановлені обставини у справі вказують на те, що підстави для задоволення позову про стягнення на користь позивача шляхом списання з рахунку Державної казначейської служби України шкоди, завданої діями відповідачів, відсутні.
На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що позов є необгрунтованим, а тому у його задоволенні слід відмовити.
Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов`язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи (рішення у справі «Гарсія Руїс проти Іспанії» (Garsia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26 із подальшими посиланнями).
Пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Керуючись ст.ст. 55 Конституції України, ст.ст. 2, 15, 22,1166, 1173, 1175 ЦК України, ст. ст. 11-23,76-81, 89,95, 131, 141, 258-259, 263-265, 279, 352, 354, 355 ЦПК України, Закону України Про Національний банк України», Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», суд,-
В И Р І Ш И В:
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави України в особі Національного банку України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Вищої ради правосуддя про визнання незаконними рішень, дій та бездіяльності - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення виготовлено 04 жовтня 2024 року.
Суддя О. Л. Бусик
