Єдиний державний реєстр судових рішень
Справа № 369/16593/20 Суддя в І-й інстанції ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/824/457/2025 Суддя в 2-й інстанції ОСОБА_2
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
14 травня 2025 року м. Київ
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:
головуючого - судді ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
секретар - ОСОБА_5
за участю:
прокурора - ОСОБА_6
обвинуваченого - ОСОБА_7
захисників - ОСОБА_8 (в режимі ВКЗ), ОСОБА_9 , ОСОБА_10
представників потерпілого - ОСОБА_11 , ОСОБА_12
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві кримінальне провадження № 12020115200000848 від 08.08.2020 року за апеляційними скаргами прокурора Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області та представника потерпілого ОСОБА_13 - адвоката ОСОБА_11 на вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2022 року,
в с т а н о в и л а :
Вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2022 року
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , українця, громадянина України, уродженця м. Києва, з вищою освітою, працюючого президентом ДП «Кондитерська корпорація «Рошен», одруженого, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого,
визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 125 КК України та виправдано на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України у зв`язку з недоведеністю, що в діянні обвинуваченого є склад вказаного кримінального правопорушення;
вирішено питання речових доказів.
Органом досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачувався в тому, що він 16 липня 2020 року, приблизно о 08 годині 40 хвилин, керуючи належним йому автомобілем марки АUDІ Q7, д.н.з. НОМЕР_1 , рухаючись на вул. Обухівське шосе у с. Ходосівка Києво-Святошинського району Київської області в напрямку м. Києва зупинився на світлофорі. В цей час до його автомобіля під`їхали велосипедисти, які обступили вищевказаний автомобіль та почали стукати у його вікна, оскільки, на їх думку, водій даного автомобіля нехтуючи Правилами дорожнього руху, проявив неповагу до велосипедистів, як учасників дорожнього руху.
Після чого автомобіль марки АUDІ Q7, д.н.з. НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_7 , з метою спричинення тілесних ушкоджень велосипедистам умисно розпочав рух у попутному напрямку на велосипедистів, а саме ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , які знаходились на велосипедах, стоячи попереду автівки, та у подальшому впали від наїзду автомобілем на проїзну частину, після чого ОСОБА_13 намагався піднятись, але водій автомобіля марки АUDІ Q7, д.н.з. НОМЕР_1 , не зупинився та продовжив рух, після чого об`їхавши лежачих велосипедистів, зник з місця події.
Після наїзду автомобілем ОСОБА_13 отримав тілесні ушкодження, згідно висновку експерта № 70 від 21.07.2020, у вигляді синців правої кисті, правого стегна, гомілки, саден лівого гомілково-стопного суглобу та лівої стопи, які відносяться до легких тілесних ушкоджень.
Органом досудового розслідування зазначені дії ОСОБА_7 кваліфіковані за ч. 1 ст. 125 КК України, як нанесення умисного легкого тілесного ушкодження.
Вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2022 року ОСОБА_7 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 125 КК України, та виправдано, оскільки не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад вказаного кримінального правопорушення.
В обґрунтування мотивів прийнятого рішення, місцевий суд зазначив, що оскільки ОСОБА_7 у вказаному кримінальному провадженні не було повідомлено про підозру у встановленому законом порядку, внаслідок того, що повідомлення про підозру було складено дізнавачем, яка не мала на те повноважень, то наведене указує про те, що обвинувачення останньому було пред`явлено з порушенням вимог кримінального процесуального закону, оскільки ОСОБА_7 на час його пред`явлення не набув статусу підозрюваного. Крім того, в обвинувальному акті не зазначено, які саме дії вчинив ОСОБА_7 з метою завдання тілесних ушкоджень ОСОБА_13 . З огляду на наведене вище, суд прийшов до висновку про те, що підстав вважати доведеним поза розумним сумнівом, що обвинувачений ОСОБА_7 наніс умисне легке тілесне ушкодження потерпілому ОСОБА_13 немає, відповідно в діях обвинуваченого відсутній склад кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, у зв`язку з чим обвинувачений підлягає виправданню.
В апеляційній скарзі прокурор указав про незаконність вироку у зв`язку з неповнотою судового розгляду, невідповідністю висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, неправильним застосуванням кримінального закону та істотним порушенням вимог кримінального процесуального законодавства. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив про помилковість висновків місцевого суду щодо ненадання стороною обвинувачення документів, які б підтверджували повноваження дізнавача ОСОБА_15 на проведення досудового розслідування в цьому кримінальному провадженні, та як наслідок визнання зібраних нею доказів недопустимими. Так, прокурором зазначено про те, що визначення дізнавача у цьому кримінальному провадженні шляхом надання доручення на здійснення дізнання свідчить як про належне підтвердженням повноважень дізнавача ОСОБА_15 , так і про допустимість доказів зібраних нею. Крім того, вважав помилковим висновок суду щодо порушення права ОСОБА_7 на захист через повідомлення йому про підозру за відсутності захисника, оскільки участь захисника підозрюваного у кримінальному провадженні щодо проступку не є обов`язковою, а також захисник призначається за клопотанням підозрюваного лише після фактичного набуття статусу, тобто вручення повідомлення про підозру. Поряд з цим, апелянт, вважав, що місцевий суд прийшов до неправильного висновку про відсутність в діях обвинуваченого умислу на нанесення тілесних ушкоджень, що спростовується дослідженими письмовими доказами, та показаннями обвинуваченого, наданими ним під час допиту прокурора, які доводять, що останній мав намір провчити велосипедистів за протиправну, на його думку, поведінку під час руху на дорозі фізичною силою і в момент виникнення конфлікту вже на світлофорі, перший раз натиснув на газ, проїхавши відстань від метру і різко зупинившись, останній не «інстинктивно відхилився», злякавшись за свого повнолітнього сина, якому нічого не загрожувало, а навпаки, на переконання прокурора, здійснив зухвалу демонстрацію своєї переваги і рішучість намірів по відношенню до оточуючих учасників конфлікту. Втім, зустрівши супротив, ОСОБА_7 , будучи послідовним від початку своїх погроз, перейшов до дій і здійснив нанесення тілесних ушкоджень шляхом наїзду на ОСОБА_13 . Окрім цього, прокурор, посилаючись на висновки викладені в постанові Верховного Суду від 04.08.2021 у справі № 390/934/13-к, зазначив про безпідставність зазначення місцевим судом про наявність в діях обвинуваченого у вказаному випадку саме порушення ПДР, оскільки постанова Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02.04.2021, якою ОСОБА_7 було визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ст.ст. 1224, 124 КУпАП, не має преюдиційного значення для розгляду цього кримінального провадження. За наведених обставин просив вирок скасувати та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України та призначити покарання у виді виправних робіт строком на 1 рік, який відбувати за місцем роботи засудженого, шляхом відрахування в дохід держави 20% від суми заробітку.
В апеляційній скарзі представник потерпілого ОСОБА_13 - адвокат ОСОБА_11 указав про незаконність оскаржуваного вироку у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального законодавства та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив про безпідставність висновків місцевого суду щодо відсутності повноважень дізнавача ОСОБА_15 на проведення досудового розслідування в цьому кримінальному провадженні. Так, апелянт указав, що повноваження вказаного дізнавача підтверджено дорученням, яке міститься у матеріалах кримінального провадження та досліджувалось судом. Зауважив, що вказане доручення видано компетентною особою та містить всі необхідні реквізити, на підставі яких без будь-яких сумнівів встановлено повноваження дізнавача ОСОБА_15 на здійснення досудового розслідування вказаного кримінального провадження. При цьому, апелянтом зауважено, що спеціальні норми КПК України не містять імперативної вказівки щодо необхідності визначення дізнавача у кримінальному провадженні саме постановою керівника органу дізнання. Крім цього, апелянт зазначив про відсутність порушення права ОСОБА_7 на захист при врученні йому повідомлення про підозру за відсутності захисника, оскільки відповідно до вимог ст. 52 КПК України, участь захисника у кримінальному провадженні щодо проступку не є обов`язковою. Зауважено апелянтом і про відсутність порушення норм КПК України при здійсненні органом досудового розслідування перегляду відеозапису з камер спостереження, оскільки такий відеозапис було отримано з камер відеоспостереження мережі «Безпечне місто» у встановлений законом спосіб - шляхом тимчасового доступу на підставі ухвали слідчого судді у кримінальному провадженні № 12020110200002811 від 12.07.2020, який зберігався на диску в кримінальному провадженні, а подальше отримання цієї копії відеозапису безпосередньо у володільця інформації, згідно з протоколом тимчасового доступу до речей і документів від 28.10.2020 не містить ніяких порушень вимог КПК України в частині збирання доказів. Відтак, враховуючи законність отримання вказаного відеозапису, протокол огляду відеозапису від 30.09.2020, на переконання апелянта, ніяким чином не впливає на зібрану доказову базу в рамках кримінального провадження. Крім цього, апелянт зазначив про необґрунтованість висновків суду про відсутність в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, оскільки вказані висновки суперечать доказам зібраним в ході даного кримінального провадження, які поза розумним сумнівом доводять наявність у діях ОСОБА_7 умислу на заподіяння тілесних ушкоджень. Так, адвокатом зазначено про те, що суд безпідставно надав перевагу показанням обвинуваченого та свідка ОСОБА_16 і необґрунтовано відкинув показання потерпілого ОСОБА_13 та свідка ОСОБА_14 , а також докази зібрані в ході кримінального провадження, зокрема відеозапис з камер відеоспостереження «Безпечне місто», з якого вбачається спрямований рух автомобіля АUDІ Q7, номерний знак НОМЕР_1 у напрямку перебуваючих попереду велосипедистів ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , які в цей момент знаходились в статичному стані. Вказані обставини, на думку апелянта, свідчать про наявність у ОСОБА_7 умислу на заподіяння велосипедистам, які перебували перед його автомобілем, блокуючи його рух, тілесних ушкоджень та не можуть трактуватись інакше, зокрема, у спосіб, здійснений судом, а саме наявність у ОСОБА_7 змоги продовжити рух автомобіля прямо. При цьому, апелянт вважав безпідставним залишення поза увагою місцевим судом постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02.04.2021, яка має на переконання апелянта, має преюдиційне значення в частині встановлення обставин вчиненого ОСОБА_7 ДТП. За наведених обставин просив вирок скасувати та визнати ОСОБА_7 винним у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України та призначити йому покарання у виді штрафу в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
В поданих запереченнях на апеляційні скарги прокурора та представника потерпілого, захисник обвинуваченого ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_8 указав на безпідставність викладених у них доводів та просив залишити вказані апеляційні скарги без задоволення.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення прокурора, який вимоги апеляційної скарги сторони обвинувачення підтримав та просив їх задовольнити, апеляційну скаргу представника потерпілого підтримав частково, вказавши, що не погоджується з її доводами в частині необхідності призначення обвинуваченому покарання у виді штрафу; представника потерпілого, який підтримав вимоги апеляційних скарг та просив їх задовольнити; обвинуваченого та його захисників, які заперечували щодо задоволення апеляційних скарг, просили залишити вирок суду без змін, а апеляційні скарги без задоволення; перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, тобто таким, що ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду і оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу та в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Положеннями ст. 94 КПК України встановлено обов`язок суду за його внутрішнім переконанням, яке повинно ґрунтуватися на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінювати кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Водночас згідно з ст. 85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. Доказ визнається допустимим, як це визначено у ст. 86 КПК України, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
В силу ч. 3 ст. 62 Конституції України, ст. 17 КПК України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Отже, при вирішенні питання про вину обвинуваченої особи, не можна виходити з припущень, а лише з належних доказів, які підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, за умови усунення всіх суперечностей, що мають місце та відсутності будь-яких сумнівів у тому, що вина обвинуваченої особи доведена.
Положеннями ст. 373 КПК України визначені умови ухвалення обвинувального вироку, якими є: неможливість обґрунтування вироку припущеннями та доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення (ч. 3 ст. 373 КПК). При недотриманні цих умов наслідком чого є: не доведення вчинення кримінального правопорушення, в якому обвинувачується особа; не доведення того, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим, а також не доведення того, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 373 КПК) судом ухвалюється виправдувальний вирок.
За результатами апеляційного розгляду колегія суддів прийшла до висновку про те, що у ході судового розгляду в суді першої інстанції вказані вище вимоги закону судом були дотримані у повному обсязі. Судом досліджені усі докази, що були надані сторонами кримінального провадження, ці докази були проаналізовані та оцінені відповідно до вимог ст. 94 КПК України, за результатами чого суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про не доведення стороною обвинувачення поза розумним сумнівом того, що в діянні обвинуваченого ОСОБА_7 є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України.
Так, формулюючи зміст обвинувачення, орган досудового розслідування в обвинувальному акті зазначив, що ОСОБА_7 16 липня 2020 року, приблизно о 08 годині 40 хвилин, керуючи транспортним засобом АUDІ Q7, номерний знак НОМЕР_1 , рухаючись на вул. Обухівське шосе у с. Ходосівка, Києво-Святошинського району Київської області, зупинився на світлофорі, коли в цей час до його автомобіля під`їхали велосипедисти, які обступили вищевказаний автомобіль та почали стукати у його вікна, оскільки, на їх думку, водій вказаного автомобіля нехтуючи Правилами дорожнього руху, проявив неповагу до велосипедистів, як учасників дорожнього руху.
Після чого автомобіль марки АUDІ Q7, д.н.з. НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_7 , з метою спричинення тілесних ушкоджень велосипедистам умисно розпочав рух у попутному напрямку на велосипедистів, а саме ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , які знаходились на велосипедах, стоячи попереду автівки та у подальшому впали від наїзду автомобілем на проїзну частину, після чого ОСОБА_13 намагався піднятись, але водій автомобіля марки АUDІ Q7, д.н.з. НОМЕР_1 , не зупинився та продовжив рух, після чого об`їхавши лежачих велосипедистів, зник з місця події.
Після наїзду автомобілем ОСОБА_13 отримав тілесні ушкодження, згідно висновку експерта № 70 від 21.07.2020, у вигляді синців правої кисті, правого стегна, гомілки, саден лівого гомілково-стопного суглобу та лівої стопи, які відносяться до легких тілесних ушкоджень.
Зазначені дії ОСОБА_7 органом досудового розслідування кваліфіковані за ч. 1 ст. 125 КК України, а саме як нанесення умисного легкого тілесного ушкодження.
Однак, приймаючи рішення про виправдання ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 125 КК України у зв`язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, суд першої інстанції послався, в тому числі, на відсутність у ОСОБА_7 умислу на завдання тілесних ушкоджень ОСОБА_13 , що свідчить про відсутність суб`єктивної сторони кримінального правопорушення.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Суб`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, характеризується тільки умисною формою вини. При цьому, відповідальність за ст. 125 КК Українинастає і у тих випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров`ю і фактично було заподіяно легке тілесне ушкодження. Заподіяння легкого тілесного ушкодження внаслідок необережної вини не є караним за ст. 125 КК України.
Також колегія суддів звертає увагу на те, що ознаки суб`єктивної сторони й особливості психічного ставлення винуватої особи встановлюються судами з урахуванням характеру вчиненого діяння та об`єктивно-предметних умов його вчинення, за встановленими фактичними обставинами вчиненого кримінального правопорушення. При встановленні форми та виду вини, суд у кожному конкретному випадку виходить з аналізу всіх зібраних у справі доказів і сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховує спосіб вчинення кримінального правопорушення і характер застосованого насильства, кількість і локалізацію на тілі потерпілої особи поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення протиправних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки тощо.
Так, безпосередньо дослідивши та надавши оцінку на предмет допустимості на належності досліджених під час судового розгляду доказів, які надала сторона обвинувачення на підтвердження винуватості обвинуваченого, а також доказів, які надала сторона захисту на підтвердження невинуватості обвинуваченого, суд першої інстанції встановив, що 16.07.2020 року приблизно о 8 год. 40 хв. на світлофорі на вул. Обухівське шосе у с. Ходосівка Обухівського району знаходився автомобіль «AUDI Q7» д.н.з. НОМЕР_1 , за кермом якого перебував ОСОБА_7 , разом з ним в салоні автомобіля перебував його син ОСОБА_16 , що підтвердили в судовому засіданні в суді першої інстанції сам обвинувачений та свідок ОСОБА_7 , крім того вони узгоджуються і з показаннями потерпілого ОСОБА_13 та свідка ОСОБА_14 наданих в судовому засіданні щодо перебування в салоні автомобіля «AUDI Q7» під час події двох осіб. З показань потерпілого ОСОБА_13 та свідка ОСОБА_14 вбачається, що автомобіль «AUDI Q7» проїхав дуже близько біля колони велосипедистів, що викликало обурення у них і вони вирішили наздогнати автомобіль «AUDI Q7», який зупинився на світлофорі з метою з`ясування такої поведінки водія автомобіля. Після зупинки автомобіля «AUDI Q7» на світлофорі до автомобіля під`їхала група велосипедистів, які оточили автомобіль та почали стукати по ньому, намагалися відкрити двері та заблокували його рух, що вбачається з показань обвинуваченого ОСОБА_7 , свідка ОСОБА_16 та частково підтверджуються показаннями потерпілого ОСОБА_13 та свідка ОСОБА_14 , які повідомили, що заблокували рух автомобіля «AUDI Q7» ставши перед ним, крім того потерпілий ОСОБА_13 повідомив, що постукав в вікно та завернув дзеркало автомобіля «AUDI Q7». З показань обвинуваченого ОСОБА_7 та свідка ОСОБА_16 вбачається, що ОСОБА_7 хвилювався за безпеку свого сина, оскільки той дуже злякався, оскільки автомобіль оточила велика кількість велосипедистів, які поводили себе агресивно, стукали по автомобілю, намагалися відкрити двері автомобіля. Агресивні дії велосипедистів відносно автомобіля підтверджуються також відеозаписом з камер спостереження (а.с. 89 том 2). Як повідомив обвинувачений ОСОБА_7 та свідок ОСОБА_16 , від удару в вікно з боку водія ОСОБА_7 інстинктивно відхилився в сторону, при цьому його нога, на короткий час зіскочила з гальм і автомобіль здійснив короткий рух вперед. Вказані показання ОСОБА_7 узгоджуються з показаннями потерпілого ОСОБА_13 та свідка ОСОБА_14 , які підтвердили, що спочатку автомобіль «AUDI Q7» здійснив невеликий рух вперед, що також підтверджуються відеозаписом з камер спостереження (а.с. 89 т. 2). Як повідомив обвинувачений ОСОБА_7 , розуміючи, що дії велосипедистів несуть небезпеку як для нього так і для його сина, який перебував в салоні автомобіля разом з ним, він вирішив залишити місце події, для цього з метою об`їзду велосипедистів максимально викрутив кермо вліво та поїхав з місця події. Вказаний маневр автомобіля «AUDI Q7» підтвердили в судовому засіданні свідок ОСОБА_16 та частково свідок ОСОБА_14 , крім того дані показання ОСОБА_7 щодо руху автомобіля «AUDI Q7» повністю узгоджуються з відеозаписом з камер спостереження (а.с. 89 том 2).
Також суд першої інстанції встановив, що з показів потерпілого ОСОБА_13 та свідка ОСОБА_14 вбачається, що внаслідок дій ОСОБА_7 були пошкоджені їх велосипеди та ОСОБА_13 були завдані легкі тілесні ушкодження, що підтверджується копією висновку експерта № 70 (а.с. 73-75 т. 2).
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, надавши належну оцінку наданим як стороною обвинувачення, так і стороною захисту доказам та показанням свідків, які були допитані в ході судового розгляду, дійшов правильного висновку про те, що стороною обвинувачення не доведено поза розумним сумнівом наявність умислу ОСОБА_7 на заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_13 , адже аналізуючи сукупність обставин вчиненого діяння, зокрема спосіб вчинення кримінального правопорушення, характер застосованого насильства, причини виникнення та припинення протиправних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки, колегія суддів приходить до висновку, що дії ОСОБА_7 дійсно були спрямовані на швидке залишення місця пригоди, в якій велосипедисти блокували автомобіль обвинуваченого, наносили удари по ньому, намагалися відкрити двері автомобіля, зкрутили бокове дзеркало, а тому обвинувачений, навпаки бажаючи уникнути заподіяння будь-яких ушкоджень, викрутив руль вліво, маючи на меті об`їхати велосипедистів, а не наїхати на них, та залишив місце події.
Крім того, на відсутність умислу ОСОБА_7 на заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_13 свідчить також і те, що постановою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02.04.2021 року, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 12.05.2021 (том 1 а.с. 141-148), ОСОБА_7 визнано винуватим та притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень, передбачених ст. 122-4, 124 КУпАП, а саме визнано винуватим за порушення п. 2.10 (а) та 10.1 Правил дорожнього руху (перед початком руху, перестроюванням та будь-якою зміною руху водій повинен переконатися, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху), які були вчинені за тих самих обставин, що й ті, які є предметом розгляду у вказаному кримінальному провадженні (том 1 а.с. 149-151). Притягнення водія ОСОБА_7 до адміністративної відповідальності за діяння, яке є предметом розгляду у вказаному кримінальному провадженні, свідчить про необережний характер його дій, а не його умисел, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки у виді заподіяння тілесних ушкоджень і бажає їх настання.
Також колегія суддів звертає увагу на те, що за змістом ч. 2 ст. 242 КПК України, п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 07.02.2003 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров`я особи» слідчий або прокурор зобов`язані забезпечити проведення експертизи щодо встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень. При цьому, у висновку експерта за результатами проведення експертизи тілесних ушкоджень має бути зазначений характер ушкоджень з медичної точки зору (садно, синець, рана, перелом кістки тощо), їх локалізація і властивості; вид знаряддя чи засобу, яким могли бути спричинені ушкодження; механізм виникнення ушкоджень; давність (термін) спричинення ушкоджень; ступінь тяжкості тілесних ушкоджень із зазначенням кваліфікаційної ознаки - небезпека для життя, розлад здоров`я, стійка втрата загальної працездатності тощо, що дає змогу встановити чи дійсно настали в результаті діяння наслідки у виді тілесних ушкоджень.
Як вбачається зі змісту обвинувального акту, механізм заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_13 в ньому не відображений, адже з викладу фактичних обставин неможливо встановити, яким саме чином та за яких обставин були заподіяні тілесні ушкодження потерпілому. В обвинувальному вироку вказано, що спочатку автомобіль розпочав рух у напрямку велосипедистів, які стояли попереду, та в подальшому впали на проїзду частину від наїзду автомобіля, тобто не встановлено чи тілесні ушкодження були заподіяні від наїзду автомобіля, чи від того, що автомобіль наїхав на велосипед, після чого потерпілий впав на проїзну частину та отримав тілесні ушкодження внаслідок удару об асфальт. Після цього, як зазначено в обвинувальному акті, ОСОБА_13 намагався піднятися, але водій автомобіля не зупинився та продовжив рух, після чого, об`їхавши лежачих велосипедистів, зник з місця події, що взагалі свідчить про те, що обвинувачений почав рух в об`їзд велосипедистів і жодного тілесного ушкодження їм не завдавав.
Встановлення механізму заподіяння тілесних ушкоджень є однією з обставин, яка відповідно до ст. 91 КПК України підлягає доказуванню в цій категорії кримінального правопорушення та відповідно свідчить, що саме внаслідок певного діяння особи, яке вчинене нею певним способом, в певній послідовності, заподіяно шкоду, однак в цій справі не було встановлено та в обвинувальному акті не знайшло свого відображення, якими саме діями і яким чином ОСОБА_7 заподіяв тілесні ушкодження потерпілому ОСОБА_13 .
Крім цього, на підтвердження спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_13 сторона обвинувачення в обвинувальному акті посилається на висновок експерта № 70 від 21.07.2020 (а.с. 70-75 том 2), згідно з яким після наїзду автомобілем ОСОБА_13 отримав тілесні ушкодження у вигляді синців правої кисті, правого стегна, гомілки, саден лівого гомілково-стопного суглобу та лівої стопи, які відносяться до легких тілесних ушкоджень, однак як вбачається з вказаного висновку судмедекспертом встановлено, що описані тілесні ушкодження утворилися від дії тупого (-их) предмету (-ів), які за давністю можуть відповідати вказаному в постанові терміну та належать до легких тілесних ушкоджень, тобто за результатами проведення вказаної судово-медичної експертизи не встановлено механізму спричинення вказаних тілесних ушкоджень.
Наведене свідчить про необґрунтованість доводів апеляційних скарг прокурора та представника потерпілого в частині наявності умислу ОСОБА_7 на заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_13 .
При цьому, викладені в апеляційній скарзі доводи прокурора про те, що обвинувачений під час допиту вказав про те, що колона велосипедистів заважала йому виїжджати на дорогу вже не вперше і що його обурює їхня їзда в смузі руху та організація такого велопробігу, що на думку прокурора доводить намір обвинуваченого провчити велосипедистів за протиправну поведінку під час руху на дорозі фізичною силою і в момент виникнення конфлікту вже на світлофорі, коли обвинувачений перший раз натиснув на газ, проїхавши відстань від метру і різко зупинившись, він не «інстинктивно відхилився», злякавшись за свого повнолітнього сина, якому нічого не загрожувало, а навпаки, на переконання прокурора, здійснив зухвалу демонстрацію своєї переваги і рішучість намірів по відношенню до оточуючих учасників конфлікту, колегія суддів вважає припущеннями прокурора, адже навіть слова обвинуваченого про незгоду з рухом велосипедистів не може означати безумовну вину обвинуваченого в умисному заподіянні тілесних ушкоджень, що має бути доведено належними та допустимими доказами у своїй сукупності, а не лише висновками прокурора, зробленими зі слів обвинуваченого.
Так само необґрунтовані і доводи представника потерпілого про те, що суд безпідставно надав перевагу показанням обвинуваченого та свідка ОСОБА_16 і необґрунтовано відкинув показання потерпілого ОСОБА_13 та свідка ОСОБА_14 , а також докази зібрані в ході кримінального провадження, зокрема відеозапис з камер відеоспостереження «Безпечне місто», адже з оскаржуваного вироку вбачається, що суд оцінив покази як обвинуваченого ОСОБА_7 і свідка ОСОБА_16 , так і показання потерпілого ОСОБА_13 та свідка ОСОБА_14 , а також інші надані учасниками кримінального провадження докази, співставивши їх та встановивши таким чином факти та обставини, що мають значення для кримінального провадження, на підставі чого зробив висновок про не доведеність нанесення обвинуваченим ОСОБА_7 умисного легкого тілесного ушкодження потерпілому ОСОБА_13 .
Доводів, які би указували на незаконність ухваленого судом першої інстанції рішення, апеляційні скарги прокурора та представника потерпілого не містять.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що в діянні обвинуваченого ОСОБА_7 відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, та на законних підставах ухвалив щодо нього виправдувальний вирок, належним чином мотивувавши своє рішення. Колегія суддів також враховує те, що вирок відповідає вимогам ст. 370 КПК України, усі висновки суду, які викладені у вироку, відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, закон України про кримінальну відповідальність застосований правильно, порушень вимог кримінального процесуального закону у ході кримінального провадження, які перешкодили чи могли перешкодити суду першої інстанції ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення колегією суддів не виявлено.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає за необхідне апеляційні скарги прокурора та представника потерпілого ОСОБА_13 - адвоката ОСОБА_11 залишити без задоволення, а вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2022 року щодо ОСОБА_7 - залишити без змін.
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 419 КПК України, колегія суддів,
у х в а л и л а:
Апеляційні скарги прокурора Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області та представника потерпілого ОСОБА_13 - адвоката ОСОБА_11 залишити без задоволення.
Вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2022 року щодо ОСОБА_7 залишити без змін.
Ухвалу може бути оскаржено у касаційному порядку протягом трьох місяців з дня проголошення, а засудженим, який тримається під вартою - в той же строк з дня вручення йому копії судового рішення.
СУДДІ:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4
