Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 червня 2026 року
м. Київ
справа № 523/13382/21
провадження № 61-1227сво25
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Зайцева А. Ю., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на постанову Одеського апеляційного суду в складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М. від 28 листопада 2024 року,-
ВСТАНОВИВ:
1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2021року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики.
Позов мотивований тим, що 24 квітня 2020 року відповідач звернувся до нього з метою отримання у борг грошових коштів в сумі 170 000,00 грн.
Позивач наголошував, що він надав відповідачу вказану суму коштів, що підтверджується розпискою від 24 квітня 2020 року.
Відповідач ОСОБА_2 у свою чергу порушив взяті на себе зобов`язання та не повернув грошові кошти в обумовлений сторонами строк.
Тому ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошові кошти в сумі 170 000,00 грн.
У січні 2022 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним.
Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що при зверненні з позовом ОСОБА_1 пред`явив вимогу про стягнення з ОСОБА_2 на свою користь коштів в сумі 170 000,00 грн за розпискою від 24 квітня 2020 року. Проте гроші в сумі 170 000,00 грн він йому не надав.
ОСОБА_1 зареєстрований у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як фізична особа-підприємець. Основним видом його діяльності є надання в оренду автомобілів і легкових автотранспортних засобів.
Розписка від 24 квітня 2020 року була написана ОСОБА_2 на вимогу ОСОБА_1 як гарантія того, що ОСОБА_2 за переданий йому ОСОБА_1 автомобіль марки «Geely МК», державний номер НОМЕР_1 , за договором купівлі-продажу із розстрочкою платежу, гарантує сплату коштів у розмірі 170 000,00 грн за зазначений автомобіль. Сторони домовились провести оплату за автомобіль частинами, а саме - по 2 500,00 грн щонеділі, а повна оплата за автомобіль повинна була відбутися не пізніше 25 червня 2021 року. У звязку із існуванням такої домовленості у сторін було дві розписки з однією датою складання - 24 квітня 2020 року та на одну суму - 170 000,00 грн.
Фактично між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 24 квітня 2020 року відбулося укладення договору купівлі-продажу автомобіля марки «Geely МК», державний номер НОМЕР_1 з розстрочкою платежу, зі строком повної оплати до 25 червня 2021 року.
За вказаними домовленостями автомобіль марки «Geely МК» 25 червня 2021 року був переданий у користування ОСОБА_2 . Через деякий час виникли труднощі щодо можливості переоформлення права власності на автомобіль за ОСОБА_2 , тому він відмовився від купівлі автомобіля та повернув його ОСОБА_1 . Сплачені ОСОБА_2 кошти за фактичний час користування автомобілем за договором купівлі-продажу з розстрочкою платежу залишилися у ОСОБА_1 , факт отримання частини коштів за договором ОСОБА_1 визнавав.
Підставою повернення ОСОБА_2 автомобіля ОСОБА_1 стало те, що право власності на цей автомобіль 25 червня 2021 року не було оформлено на ОСОБА_1 , який видавав себе за власника автомобіля. Факт того, що автомобіль 25 червня 2021 року на момент укладення договору купівлі-продажу з розстрочкою платежу не перебував у власності ОСОБА_1 підтверджується копією листа від 23 жовтня 2021 року № 31/15-439А3 за підписом начальника Головного сервісного центру МВС Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській області. З указаного листа вбачається, що право власності на автомобіль марки «Geely МК», державний номер НОМЕР_1 , станом на 24 квітня 2020 року зареєстроване за ОСОБА_4 у МРЕВ Чернігівської області.
Обмін розписками, які мають однакову дату складання, однакову суму та одну дату виконання, за наявності домовленостей, які у подальшому не вирішилися, призвели до того, що ОСОБА_1 не продав, а ОСОБА_2 не купив зазначений автомобіль.
ОСОБА_2 просив визнати договір позики, укладений між ним та ОСОБА_1 , на підтвердження якого складено розписку від 24 квітня 2020 року на суму 170 000,00 грн, недійсним.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04 липня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики задоволено. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 24 квітня 2020 року в розмірі 170 000,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1 700,00 грн. Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним залишено без задоволення. Судові витрати понесені у звязку із розглядом справи за зустрічним позовом віднесено за рахунок позивача.
Суд першої інстанції виходив із того, що згідно з написаною ОСОБА_2 розпискою про позику грошових коштів, остання містить дату її складання, умови і строки повернення коштів, а також розстрочку платежу.
У матеріалах справи відсутні докази, а відповідачем не доведено, що автомобіль, який у майбутньому, а саме 24 квітня 2020 року, після сплати коштів у розмірі 170 000,00 грн мав перейти у власність ОСОБА_2 , був предметом купівлі-продажу у розстрочку. Відсутні докази того, що вартість цього автомобіля була визначена сторонами у розмірі 170 000,00 грн.
ОСОБА_2 не надав доказів та не довів факт того, що автомобіль, який згідно з розпискою від 24 квітня 2020 року мав бути переданий у власність позичальнику у майбутньому, був безпосередньо предметом договору купівлі-продажу тощо.
Також матеріали справи не містять договору, або будь-якого іншого письмового документу щодо наміру сторін у майбутньому укласти договір купівлі-продажу автомобіля. Розписка від імені ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити дії з приводу передачі у власність автомобіля не є документом, який відповідає письмовій формі двостороннього правочину щодо домовленості двох сторін вчинити на користь одного певні дії.
Надана відповідачем розписка як документ, який підтверджує факт домовленості укладення договору купівлі-продажу, є лише одностороннім зобов`язанням. За даною розпискою встановлено, що ОСОБА_1 зобов`язався вчинити дії з приводу передачі автомобіля після вчинення ОСОБА_2 дій щодо оплати коштів. При цьому, розписка про передачу автомобіля у власність не містить посилання на розписку про позику, в розписці не вказано, що саме за кошти отримані в борг та виплачені за таким, останньому має бути передано автомобіль.
Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 липня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним задоволено. Визнано договір позики, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , на підтвердження якого складено розписку від 24 квітня 2020 року в сумі 170 000,00 грн, недійсним. Стягнено із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 5 031,00 грн.
Апеляційний суд виходив із того, що 24 квітня 2020 року було складено дві розписки між учасниками справи, зокрема: (1) ОСОБА_2 було написано розписку, в якій він зазначив, що бере борг у ОСОБА_1 суму коштів у розмірі 170 000,00 грн, яку зобов`язався віддати рівними частками - по 2 500,00 грн кожної суботи місяця у строк - до 25 червня 2021 року; (2) ОСОБА_1 складено розписку, відповідно до якої він зобов`язався передати у власність ОСОБА_5 автомобіль марки «Geely МК», державний номер НОМЕР_1 , після повної виплати ним коштів в сумі 170 000,00 грн.
Апеляційний суд дійшов висновку, що фактично сторони домовилися про укладення у майбутньому договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 зобов`язувався продати (передати у власність), а ОСОБА_2 зобов`язувався купити автомобіль марки «Geely МК», державний номер НОМЕР_1 .
Намірів на укладення договору позики між сторонами не було. Сторони вибрали між собою такий спосіб взаємних розрахунків, як обмін розписками, які мають однакову дату складення, однакову суму та одну дату виконання. Проте обставини, які у подальшому не вирішилися, призвели до того, що ОСОБА_1 не продав, а ОСОБА_2 не купив автомобіль марки «Geely МК», державний номер НОМЕР_1 , а оригінали розписок залишилися у сторін.
Тому апеляційний суд зробив висновок, що первісні позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, адже ним не було доведено факт передачі коштів за розпискою. Між сторонами по факту були наявні домовленості про укладення договору купівлі-продажу автомобіля у майбутньому. З огляду на вказане, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 є доведеними та підлягають задоволенню.
Додатковою постановою Одеського апеляційного суду від 17 січня 2025 року стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у загальному розмірі 50 000,00 грн.
Ухвалюючи додаткову постанову апеляційний суд проаналізувавши обсяг наданих адвокатом послуг, виходячи із засад цивільного законодавства щодо розумності та справедливості, дійшов висновку, що з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають відшкодуванню витрати на правничу допомогу в розмірі 50 000,00 грн.
Аргументи учасників справи
Узагальнені доводи вимог касаційної скарги
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, яка підписана представником ОСОБА_3 . Просив постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд апеляційної інстанції зробив помилкові висновки по суті спору, не врахував усі обставини справи та відповідну судову практику Верховного Суду;
відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права, а саме, за існування факту укладення договору позики і його умов, передбаченого частиною другою статті 1047 ЦК України у подібних правовідносинах, який можна застосувати до спірних правовідносин. Так, Верховним Судом не надавалась правова оцінка частині другій статті 1047 ЦК України в контексті можливості визнання розписки про отримання коштів як удаваного правочину, враховуючи належну поведінку боржника, який у розписці підтверджує отримання коштів, але надалі відмовляється від виконання зобов`язань (заборона суперечливої поведінки);
На переконання особи, яка подала касаційну скаргу, під час укладення договору позики відповідач ОСОБА_2 мав право вибору при укладенні договору, у тому числі і у його формулюванні. Крім того, очевидно, що під час складання тексту боргової розписки, ОСОБА_2 мав змогу чітко визначити будь-які умови, але зміст розписки свідчить, що відповідач взяв у борг у ОСОБА_1 грошові кошти у відповідному розмірі та валюті, зобов`язався їх повернути на відповідних умовах та у визначений термін. Указане не може свідчити про удаваний правочин у формі договору купівлі-продажу. Крім того розписка, яка була написана ОСОБА_1 у відповідь на боргову розписку ОСОБА_2 , містить собою умову, якою передбачено зобов`язання передати у власність ОСОБА_2 автомобіль, після повернення грошових коштів, які він зобов`язався повернути на зазначених умовах, що обумовлює собою укладення іншого правочину, та на інших умовах. Отже, суд апеляційної інстанції неправильно застосував статті 1046, 1047, 1049 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи.
Узагальнені доводи додаткових пояснень по справі
У квітні 2025 року від представника ОСОБА_1 - адвоката Тарановського Д. С. надійшли додаткові пояснення, в яких викладено клопотання про врахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2025 року в справі № 523/2697/21. Спірні правовідносини у вказаній справі є подібними. Крім того, зазначена справа та справа, що переглядається, є однаковими за складом учасників, але різняться змістом боргових розписок, тому розглядались у різних провадженнях.
Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу
У квітні 2025 року до суду від ОСОБА_2 надійшов відзив, який підписаний представником ОСОБА_6 . Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Відзив обґрунтований тим, що:
оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, а тому касаційна скарга задоволенню не підлягає;
у розписках, які були написані сторонами, містяться ідентичні вихідні дані, а саме: сума в розмірі 170 000,00 грн, кінцева дата повернення/оплати. Фактично з розписок, які були складені сторонами, вбачається, що сума коштів 170 000,00 грн була узгоджена ними, як така, що становить обумовлену вартість автомобіля та має бути сплачена не пізніше 25 червня 2021 року, після чого ОСОБА_1 зобов`язався передати у власність ОСОБА_2 автомобіль;
апеляційний суд вірно встановив, що фактично сторони домовилися про укладення в майбутньому договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 зобов`язувався продати (передати у власність), а ОСОБА_2 зобов`язався купити автомобіль марки «Geely МК», державний номер НОМЕР_1 , намірів на укладення договору позики між сторонами не було. Сторони вибрали між собою такий спосіб взаємних розрахунків, як обмін розписками, які мають однакову дату складення, однакову суму та одну дату виконання. Водночас обставини, які у подальшому не вирішилися, призвели до того, що ОСОБА_1 не продав, а ОСОБА_2 не купив автомобіль марки «Geely МК», а оригінали розписок залишилися у сторін. Тому суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, адже ними не було доведено факт передачі коштів за розпискою, між сторонами по факту були наявні домовленості про укладення договору купівлі-продажу автомобіля у майбутньому, а тому зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 були доведені;
аргументи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, не спростовують висновків апеляційного суду, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди скаржника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Крім того, у відзиві на касаційну скаргу викладено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які ОСОБА_2 поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом касаційної скарги, у розмірі 15 000,00 грн. Водночас зазначено, що докази понесення судових витрат будуть надані протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 березня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 523/13382/21 та витребувано її матеріали з Суворовського районного суду м. Одеси.
Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 березня 2026 року зазначену справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 квітня 2026 року зазначену справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що наявні підстави для відступу від висновків викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2025 року в справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226св25).
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне виснувати про те, що удаваний правочин характеризується свідомо невідповідністю зовнішнього волевиявлення сторін їхній дійсній внутрішній волі. За таким правочином права та обов`язки сторін виникають не з того правочину, який зовні оформлено, а з іншого правочину, який сторони насправді мали на меті вчинити.
Специфіка удаваного правочину полягає саме в тому, що він вчиняється для приховування іншого правочину. Така правова конструкція, як правило, використовується тоді, коли сторони прагнуть обійти встановлені законом обмеження, заборони, мораторій, спеціальну процедуру вчинення певного правочину або уникнути інших несприятливих для них правових чи майнових наслідків.
Водночас саме по собі використання учасниками цивільного обороту правомірного цивільно-правового інструментарію, зокрема договору купівлі-продажу, домовленостей про розстрочення платежу, новації чи іншого допустимого способу оформлення взаємних зобов`язань, не свідчить про удаваність правочину. Якщо сторони не приховують іншого правочину, не мають на меті обійти законодавчу заборону, обмеження чи мораторій та їхнє зовнішнє волевиявлення відповідає фактичному змісту досягнутих домовленостей, підстави для застосування статті 235 ЦК України відсутні.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2026 року справу № 523/13382/21 прийнято до свого провадження та призначено до розгляду Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд установив, що 24 квітня 2020 року ОСОБА_2 написав розписку, в якій зазначив, що бере в борг у ОСОБА_1 суму коштів у розмірі 170 000,00 грн, яку зобов`язався віддавати рівними частинами - по 2 500,00 грн кожної суботи місяця до 25 червня 2021 року.
Написання розписки, а саме факт її складення і підписання ОСОБА_2 не оспорюється.
Також 24 квітня 2020 року ОСОБА_1 склав розписку, згідно з якою він зобов`язався передати у власність ОСОБА_2 автомобіль марки «Geely МК», державний номер НОМЕР_1 , після повної сплати ним коштів у розмірі 170 000,00 грн.
ОСОБА_1 є фізичною особою підприємцем, види діяльності: 77.11 - зокрема, надання в оренду автомобілів і легкових транспортних засобів.
Відповідно до листа Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській області від 23 жовтня 2021 року № 31/15-439аз станом на 24 квітня 2020 року автомобіль марки «Geely МК», державний номер НОМЕР_1 , був зареєстрований за договором купівлі-продажу, укладеним в тСК № 7441 РСЦ МВС в Чернігівській області, за ОСОБА_7 25 червня 2020 року автомобіль марки «Geely МК», державний номер НОМЕР_1 , був зареєстрований за договором купівлі-продажу, укладеним в тСЦ № 6147 РСЦ МВС в Одеській області за ОСОБА_1 .
2.Мотивувальна частина
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно з статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Тлумачення вказаної статті ЦК України свідчить про те, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.
За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальним, оплатним чи безоплатним договором, на підтвердження якого могла бути надана розписка.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів роботи зробити відповідні правові висновки.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.
У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного зміст та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.
Крім того, покупець може домовитися з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.
Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.
Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).
У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішили спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.
Заявляючи вимог про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18, від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20).
Аналогічні правові висновки викладено у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20).
У цій постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також указано, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту волю, що насправді мала місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб, другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.
Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підстав, норм, що регулюють цей правочин (див. постанову Верховного Суду від 04 серпня 2022 року у справі № 607/5148/20 (провадження № 61-5177св22)).
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
Указані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).
Зазначена судова практика тривалий час є незмінною.
Тлумачення частини другої статті 604, статті 1053 ЦК України свідчить, що під новацією слід розуміти одну з підстав припинення зобов`язання, яка представляє собою домовленість сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами. Борг, який виник із договору купівлі-продажу, договору найму (оренди) чи з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов`язанням.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 483/1953/16-ц зроблено висновок, що написання відповідачем боргової розписки було пов`язано з відсутністю, при укладенні договору купівлі-продажу риболовного судна, у нього грошових коштів для розрахунку з ОСОБА_7 за витрати, що пов`язані з утриманням та ремонтом судна. При цьому, спірна розписка була складена за домовленістю сторін на забезпечення зобов`язання по оплаті ремонту та утримання риболовного судна. Між сторонами виникли правовідносини з приводу боргу, який за домовленістю сторін був замінений позиковим зобов`язанням, тому ці правовідносини повинні регулюватися положеннями статті 1053 ЦК України.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 зроблено висновок по застосуванню статті 545 ЦК України і вказано, що у частині третій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку.
Встановивши, що ОСОБА_2 не сплатив кошти відповідно до розписки від 24 квітня 2020 року, місцевий суд зробив правильний висновок про задоволення первісного позову.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не приховували справжній зміст свої договірних правовідносин, не вчиняли правочин із метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, й навмисно не виражали не ту внутрішню волю, яка насправді мала місце.
За таких обставин підстав для застосування до спірних правовідносин у цій справі норм статті 235 ЦК України немає.
Суд першої інстанції встановивши, що ОСОБА_2 не доведено удаваності позики, а ОСОБА_1 довів обставини позовних вимог щодо стягнення коштів за борговою розпискою, та надав достатні докази на їх підтвердження, зробив обґрунтований висновок про задоволення первісних вимог про стягнення боргу за договором позики та відмову в позові про визнання такого правочину недійсним з підстав його удаваності.
Висновки апеляційного суду про доведеність позивачем обставин, якими обґрунтовував позов, не узгоджуються з матеріалами справи.
Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.
Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.
Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.
Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови апеляційного суду у цій справі, то додаткову постанову апеляційного суду також слід скасувати.
Разом з цим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2025 року в справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226 св 25) зазначено, що апеляційний суд установив факт складення сторонами двох розписок, які були датовані одним днем, передбачали взаємні обов`язки сторін, стосувалися однієї грошової суми та одного строку виконання. За однією розпискою ОСОБА_2 зазначив про отримання від ОСОБА_1 у борг 109 000,00 грн із зобов`язанням повернути їх частинами, а за іншою ОСОБА_1 зобов`язався передати ОСОБА_2 у власність автомобіль ГАЗ 330210 після сплати цієї ж суми. Тобто сторони у справі фактично домовилися про укладення договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 зобов`язувався продати (передати у власність), а ОСОБА_2 зобов`язувався купити автомобіль ГАЗ 330210, номерний знак НОМЕР_2 , НОМЕР_2. На вказаному наголошено і в касаційній скарзі представника ОСОБА_1. Установивши фактичні обставини справи, надавши правову оцінку наявним у справі доказам, суд апеляційної інстанції зробив висновки про те, що сторони у справі не мали намірів на укладення договору позики, так як вони мали намір укласти договір-купівлі продажу транспортного засобу й вибрали між собою відповідний спосіб взаємних розрахунків (обмін розписками). Разом із цим, суд апеляційної інстанції не врахував норми матеріального права, правові висновки Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду й не вирішив спір із застосуванням норм, що регулюють укладений між сторонами у справі правочин, який, за висновком суду, мали на увазі сторони.
У справі, що переглядається апеляційний суд, дійшовши висновку про наявність між сторонами домовленості щодо майбутнього передання автомобіля, фактично ототожнив інший зміст майнових домовленостей сторін з удаваністю договору позики. Водночас суд не встановив обов`язкової для застосування статті 235 ЦК України ознаки - спільної спрямованості волі обох сторін на приховування договору купівлі-продажу транспортного засобу під виглядом договору позики. Також апеляційний суд не обґрунтував, у чому саме полягало приховування іншого правочину, якщо домовленість щодо можливого передання автомобіля була прямо зафіксована в окремій розписці ОСОБА_1 .
Оскільки домовленість щодо автомобіля була письмово зафіксована в окремій розписці, вона не може без додаткового обґрунтування одночасно розглядатися і як відкрите волевиявлення сторін, і як прихований правочин у розумінні статті 235 ЦК України. У такій ситуації правове значення має не сам факт існування двох взаємопов`язаних розписок, а з`ясування їхньої функції у структурі спірних правовідносин та встановлення дійсної правової природи взаємних зобов`язань сторін.
Отже, у справі № 523/13382/21 не встановлено однієї з необхідних ознак удаваного правочину - учинення одного правочину з метою приховування іншого. За відсутності такого встановлення правова кваліфікація спірних відносин має здійснюватися шляхом визначення їх дійсної правової природи та застосування відповідних норм матеріального права, а не через формальне застосування статті 235 ЦК України.
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2025 року в справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226 св 25), оскільки у справі, що переглядається, та у справі від якої пропонується відступити фактично зроблені ідентичні висновки.
Висновки щодо застосування норми права
Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновків викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2025 року в справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226 св 25) та зробити висновок про те, що сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Як правило, вчинення таких правочинів викликано певними обмеженнями, ускладненою процедурою чи мораторієм, встановленими законодавством для певних правочинів, або фінансовою невигідністю, зайвими витратами, які очікують осіб, що хочуть досягти своєї мети, але цьому заважають ті чи інші перешкоди.
Специфікою удаваного правочину якраз є те, що він приховує інший правочин. Удаваний правочин якраз і вчиняється для того, щоб «обійти» певне обмеження, заборону чи мораторій та приховати той правочин, який сторони насправді вчинили. Якщо учасники цивільного обороту використовують правомірний цивільно-правовий інструментарій (зокрема, договір купівлі-продажу, новацію) не «обходять» певне обмеження, заборону чи мораторій та не приховують жоден правочин, то підстави для застосування конструкції удаваності правочину відсутні.
Керуючись статтями 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити.
Постанову Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року та додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 17 січня 2025 року скасувати, та залишити силі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 липня 2024 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідачМ. Є. Червинська Судді:А. І. Грушицький А. Ю. Зайцев В. І. Крат Д. Д. Луспеник Є. В. Синельников І. М. Фаловська
