Ухвала
05 грудня 2018 року
м. Київ
справа № 718/194/17
провадження № 61-29385св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є. (суддя - доповідач),
суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Курило В. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представники позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
представник відповідача - Сокуренко Євген Сергійович,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Чернівецької області в складі колегії суддів: Перепелюк І. Б., Височанської Н. К., Литвинюк І. М. від 11 жовтня 2017 року,
ВСТАНОВИВ:
Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», яке змінило назву на акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), про захист прав споживача, визнання незаконними дій, відновлення становища, яке існувало до порушення права.
Свої вимоги позивач мотивувала тим, що умова кредитного договору від 05 травня 2005 року, укладеного між нею та АТ КБ «ПриватБанк», про встановлення щомісячної комісії є такою, що суперечить нормам діючого законодавства та є несправедливою умовою договору щодо споживача відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а, отже, є недійсною з моменту укладення. З цих підстав просила застосувати правові наслідки визнання недійсною умови договору.
Крім того, ОСОБА_1 зазначала, що дії відповідача щодо стягнення щомісячної комісії є незаконними. Позивач просила визнати частково недійсним пункт 1.1 вищевказаного кредитного договору в частині стягнення платежів щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування в розмірі 0,14% від суми наданого кредиту щомісячно в період сплати за кредитним договором; зобов'язати АТ КБ «ПриватБанк» повернути їй зайво сплачені платежі по комісії в розмірі 5 684 дол. США, що еквівалентно 154 661 грн 64 коп.; визнати незаконними дії АТ КБ «ПриватБанк» щодо стягнення з 19 лютого 2007 року комісії відповідно до пункту 1.1. кредитного договору.
Рішенням Кіцманського районного району Чернівецької області від 28 липня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано умову, викладену в пункті 1.1. кредитного договору від 05 травня 2005 року, укладеного між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1, стосовно обов'язку позичальника сплачувати щомісячну комісію за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,14% від суми виданого кредиту щомісяця - недійсною з моменту укладення договору. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 5 684 дол. США, що еквівалентно 154 661 грн 64 коп., зайво сплачених платежів по комісії та судові витрати. У решті позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що положення умов кредитного договору щодо сплати комісії суперечить статтям 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» і пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, згідно яким банки не мають право встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь.
Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки спірний договір укладався до затвердження відповідних Правил і внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», підстав для визнання недійсними узгоджених сторонами умов кредитного договору щодо щомісячної сплати комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,14% від суми виданого кредиту не має. Крім того, укладений між сторонами кредитний договір відповідач вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін; під час укладення кредитного договору позивач була ознайомлена з його умовами, висловила своє волевиявлення шляхом підписання договору і тривалий час (10 років) виконувала його умови, що свідчить про прийняття нею таких умов, а також спрямованість на реальне настання правових наслідків.
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою на рішення апеляційного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2017 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, ухвалюючи рішення про відмову в позові, не звернув уваги на те, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Оскільки обслуговування кредиту є супутною послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, апеляційний суд не звернув уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію супутних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним.
У січні 2018 року від АТ КБ «ПриватБанк» надійшли заперечення на вищевказану касаційну скаргу, у яких відповідач вважає доводи касаційної скарги безпідставними, а оскаржуване рішення апеляційного суду законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального та процесуального права.
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У травні 2018 року вказана справа передана до Верховного Суду.
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
У справі, яка переглядається, суд установив, що 05 травня 2005 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно умов якого остання отримала кредит у розмірі 41 401 дол. США зі строком повернення до 28 квітня 2025 року.
Відповідно до умов договору також встановлювалась щомісячна комісія за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,14% від суми виданого кредиту (пункт 1.1. кредитного договору).
Судом встановлено, що банк надав позичальнику кредит на поточні потреби, тому особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».
Позивач указувала, що умова кредитного договору, укладеного між нею та банком, про встановлення щомісячної комісії є такою, що суперечить нормам діючого законодавства та є несправедливою умовою договору щодо споживача відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів».
Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив із того, що положення умов кредитного договору щодо сплати комісії суперечить положенням статті 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, виходив із того, що оскільки спірний договір укладався до внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», підстав для визнання недійсними узгоджених сторонами умов кредитного договору щодо щомісячної сплати комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,14% від суми виданого кредиту немає.
Таким чином предметом справи є застосування статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до вимог про визнання недійсними положень кредитних договорів, укладених до внесення Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV змін до Закону України «Про захист прав споживачів».
Згідно положень, передбачених частиною п'ятою статті 11, статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів», до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків за шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.
Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року за № 15-рп/2011 (у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України &q?а ;Про захист прав споживачів&q?а ; у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України, треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Отже, нарахування комісії було проведено відповідачем та сплачено позивачем за послуги, що супроводжують кредит, а саме, компенсація сукупних послуг банку, за рахунок позивача.
При цьому, вирішуючи спори за подібних обставин, суди вищої інстанції приймали різні за змістом судові рішення.
Так, Верховний Суд України у постанові від 16 листопада 2016 року при розгляді справи № 6-1746цс16 висловив правову позицію про те, що суди, дійшовши висновку, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії з обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. При цьому, на обґрунтування свого висновку колегія суддів послалася на Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013.
У постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2018 року у справі № 127/18820/15-ц зроблено висновок про те, що визначений у пункті 5.2 кредитного договору, який був укладений 24 травня 2005 року (тобто укладений до внесення Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV змін до Закону України «Про захист прав споживачів, розмір пені - 365% на рік перевищує розумну межу відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, є явно завищеною, що відповідно до статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» призводить до істотного дисбалансу між договірними правами та обов'язками сторін та суперечить засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Тому така умова пункту 5.2 кредитного договору є несправедливою.
У постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 червня 2018 року у справі № 308/3953/15-ц зроблено висновок про те, що до вимог про визнання недійсним кредитного договору укладеного 17 червня 2005 року з підстав несправедливості його умов, наслідком чого є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, приписи статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» застосовуватися не можуть. Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV Закон України «Про захист прав споживачів» був викладений в новій редакції, яка запровадила законодавче регулювання права споживача в разі придбання ним продукції у кредит (стаття 11) та визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача внаслідок їх несправедливості (стаття 18). Натомість в частині першій статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на момент укладення кредитного договору) передбачалося, що умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Тобто була закріплена інша правова конструкція недійсності умов договору. Оскільки статті 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» не були прийняті на момент укладення кредитного договору - 17 червня 2005 року, тому кредитний договір не міг суперечити вказаним нормам, оскільки вони набрали чинності після його укладення.
З урахуванням наведених правових позицій судів вищих інстанцій суди першої та апеляційної інстанцій ухвалювали рішення, різні за змістом, що унеможливлює забезпечення єдності судової практики.
Аналіз викладених правових висновків у наведених судових рішеннях свідчить про існування різного підходу до застосування статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до вимог про визнання недійсними положень кредитних договорів, укладених до внесення Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV змін до Закону України «Про захист прав споживачів», які впливають на єдність судової практики, колегія суддів вважає, що вирішення цього правового питання, з урахуванням наведених вище правових висновків суду касаційної інстанції у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
При цьому однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визнченість у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське прийняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Неодноразове ухвалення протилежних і суперечиливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
А, отже, правовою проблемою є загальне визначення підстав, меж, застосування статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до вимог про визнання недійсними кредитних договорів, укладених до внесення Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV змін до Закону України «Про захист прав споживачів».
Керуючись частиною п'ятою статті 403, частиною четвертою статті 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
Передати на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду справу № 718/194/17, провадження № 61-29385св18 за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «ПриватБанк» про захист прав споживача, визнання незаконними дій, відновлення становища, яке існувало до порушення права за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2017 року.
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. М. Коротун В. П. Курило
