У Х В А Л А
14 січня 2019 року
м. Київ
Справа № 718/194/17
Провадження № 14-645цс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О.М.,
суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
цивільної справи за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживача, визнання незаконними дій, відновлення становища, яке існувало до порушення права,
за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2017 року в складі колегії суддів Перепелюк І. Б., Височанської Н. К., Литвинюк І. М.,
УСТАНОВИЛА:
У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що умова кредитного договору від 05 травня 2005 року, укладеного між нею та ПАТ КБ «ПриватБанк», про встановлення щомісячної комісії є такою, що суперечить нормам діючого законодавства та є несправедливою щодо споживача відповідно до статті 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII), а, отже, є недійсною з моменту укладення.
Просила застосувати правові наслідки визнання недійсною умови договору; визнати частково недійсним пункт 1.1 кредитного договору в частині стягнення платежів щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,14 % від суми наданого кредиту щомісячно в період сплати за кредитним договором; зобов'язати ПАТ КБ «ПриватБанк» повернути їй зайво сплачені платежі з комісії в розмірі 5 684 доларів США, що еквівалентно 154 661,64 грн; визнати незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо стягнення з 19 лютого 2007 року комісії відповідно до пункту 1.1 кредитного договору.
Рішенням Кіцманського районного району Чернівецької області від 28 липня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано умову, викладену в пункті 1.1 кредитного договору від 05 травня 2005 року, укладеного між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3, стосовно обов'язку позичальника сплачувати щомісячну комісію за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,14 % від суми виданого кредиту щомісяця - недійсною з моменту укладення договору. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 5 684 доларів США, що еквівалентно 154 661,64 грн, зайво сплачених платежів з комісії. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що умова кредитного договору щодо сплати комісії суперечить статтям 11, 18 Закону № 1023-XII і пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила), згідно з якими банки не мають право встановлювати платежі, які споживач повинен сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь.
Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що оскільки спірний договір укладався до затвердження відповідних Правил і внесення змін до Закону № 1023-XII, підстави для визнання недійсними узгоджених сторонами умов кредитного договору щодо щомісячної сплати комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,14% від суми виданого кредиту відсутні. Крім того, укладений між сторонами кредитний договір відповідає вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін; під час укладення кредитного договору позивачка була ознайомлена з його умовами, висловила своє волевиявлення шляхом підписання договору і тривалий час (10 років) виконувала його умови, що свідчить про прийняття нею таких умов, а також спрямованість на реальне настання правових наслідків.
У липні 2017 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд, ухвалюючи рішення про відмову в позові, не звернув уваги, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону № 1023-XII з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Оскільки обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, апеляційний суд не врахував, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які послуги за вказану комісію надаються позивачці. При цьому відповідач нараховував, а позивачка сплатила комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію супутніх послуг банку за рахунок позивачки, що є незаконним.
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 05 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 ЦПК України, якою встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині п'ятій статті 403 цього Кодексу.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що вирішуючи спори за подібних обставин, суди вищої інстанції приймали різні за змістом судові рішення.
Верховний Суд України у постанові від 16 листопада 2016 року при розгляді справи № 6-1746цс16 висловив правову позицію про те, що суди, зробивши висновок, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії з обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. При цьому, на обґрунтування свого висновку колегія суддів послалася на Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013.
У постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2018 року у справі № 127/18820/15-ц зроблено висновок про те, що визначений у пункті 5.2 кредитного договору, який був укладений 24 травня 2005 року (до внесення Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV змін до Закону № 1023-XII), розмір пені - 365 % на рік перевищує розумну межу відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, є явно завищеною, що відповідно до статей 11, 18 Закону № 1023-XII призводить до істотного дисбалансу між договірними правами та обов'язками сторін та суперечить засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Тому така умова пункту 5.2 кредитного договору є несправедливою.
У постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 червня 2018 року у справі № 308/3953/15-ц зроблено висновок, що до вимог про визнання недійсним кредитного договору укладеного 17 червня 2005 року з підстав несправедливості його умов, наслідком чого є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, приписи статей 11, 18 Закону № 1023-XII застосовуватися не можуть. Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV Закон № 1023-XII викладений в новій редакції, яка запровадила законодавче регулювання права споживача в разі придбання ним продукції у кредит (стаття 11) та визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача внаслідок їх несправедливості (стаття 18). Однак у частині першій статті 21 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору) передбачалося, що умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Тобто була закріплена інша правова конструкція недійсності умов договору. Оскільки статті 11, 18 Закону № 1023-XII не були чинними на момент укладення кредитного договору - 17 червня 2005 року, тому кредитний договір не міг суперечити вказаним нормам, які набрали чинності після укладення договору.
З урахуванням наведених правових позицій судів вищих інстанцій колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили різні за змістом рішення, що унеможливлює забезпечення єдності судової практики.
На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду правовою проблемою є загальне визначення підстав, меж, застосування статей 11, 18 Закону № 1023-XII до вимог про визнання недійсними кредитних договорів, укладених до внесення Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV змін до Закону № 1023-XII.
ВеликаПалата Верховного Суду вважає такі висновки про наявність підстав для передачі справи на розгляд згідно з частиною п'ятою статті 403 ЦПК України передчасними та недостатньо обґрунтованими.
Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників.Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити наступні обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.
При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.
Європейський суд з прав людини дотримання принципу правової визначеності пов'язує з забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень.
При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року враховується: 1) наявність «глибоких та довгострокових розходжень» у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та 3) чи були такі механізми запроваджені, якщо так, то чи були вони ефективні.
В ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року відсутні посилання на кількісні й якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Застосування статей 11, 18 Закону № 1023-XII до вимог про визнання недійсними кредитних договорів, укладених до внесення Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV змін до Закону № 1023-XII, не містить виключної правової проблеми, висновки Першої та Другої судових палат Касаційного цивільного суду стосуються різних предметів, необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати вирішуються шляхом передачі справи на розгляд об'єднаної палати (частина друга статті 403 ЦПК України).
Оскільки відсутні кількісний та якісний показники щодо вирішення спорів у подібних правовідносинах, як і відсутні відомості про наявність проблеми невизначеності у вирішенні правового питання, то підстави для прийняття та розгляду Великою Палатою Верховного Суду указаної справи згідно з частиною п'ятою статті 403 ЦПК України відсутні.
За викладених обставин Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для прийняття справи до розгляду та повертає її на розгляд Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
УХВАЛИЛА:
Справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про захист прав споживача, визнання незаконними дій, відновлення становища, яке існувало до порушення права, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2017 року - повернути на розгляд до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О.М. Ситнік
Судді: Н. О. Антонюк Н.П. Лященко
С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
В. В. Британчук Л.І. Рогач
Д. А. Гудима І.В. Саприкіна
О. Р. Кібенко О.С. Ткачук
В. С. Князєв В.Ю. Уркевич
Л. М. Лобойко О.Г. Яновська
