Постанова
Іменем України
15 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 489/3570/16-ц
провадження № 61-37839св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Кузнєцова В. О.,
суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 10 травня 2018 року у складі колегії суддів: Прокопчук Л. М., Самчишиної Н. В., Царюк Л. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про стягнення коштів, визнання договору купівлі-продажу недійсним, посилаючись на те, що за договором купівлі-продажу від 20 квітня 2016 року вона придбала у ОСОБА_2 за 19 900 доларів США квартиру АДРЕСА_1 , яка належала відповідачу на підставі договору купівлі-продажу від 05 грудня 2014 року, укладеному з ОСОБА_3 . Також вона понесла витрати, пов`язанні з оформленням вищевказаного правочину, в розмірі 1 178,90 грн. Крім того, вона провела ремонті роботи у квартирі на загальну суму 28 124,43 грн. Однак 05 липня 2016 року вона дізналася, що на час укладання оспорюваного договору вже існувало рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 11 квітня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними, яким договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений 17 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , було визнано недійсним; в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 05 грудня 2014 року було відмовлено. Вважає, що відповідач навмисно не повідомила її про існування спору щодо квартири, а отже, ввела її в оману щодо обставин, які мали істотне значення на момент укладання договору купівлі-продажу. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 20 квітня 2016 року на підставі статей 203, 215, 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); стягнути з ОСОБА_2 на свою користь збитки, завдані вчиненням правочину, сума яких в подвійному розмірі становить 1 141 342,40 грн, а також 50 000 грн - на відшкодування моральної шкоди.
Заочним рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 13 липня 2017 року у складі судді Тихонової Н. С. позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 20 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Філіпенко В. В. за реєстровим № 378 та зареєстрований 20 квітня 2016 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 збитки, завдані внаслідок вчинення недійсного правочину, в розмірі 278 653,80 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 50 000 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відповідач навмисно не повідомила про існування спору щодо квартири, а отже, ввела позивача в оману щодо обставин, які мали істотне значення на момент укладення договору купівлі-продажу. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину. Згідно з умовами оспорюваного договору купівлі-продажу ціна квартири становила 88 990 грн. Також позивачем були понесені витрати, пов`язанні з оформленням правочину, в сумі 1 178,90 грн. Таким чином, у зв`язку з укладання договору під впливом обману ОСОБА_1 були завдані збитки, подвійний розмір яких становить 180 337,80 грн ((88 990 грн + 1 178,90 грн) х 2). Крім того, витрати з проведення ремонтних робіт у квартирі (49 158 грн) також відносяться до збитків, які понесла позивач внаслідок вчинення оспорюваного правочину, їх подвійний розмір становить 98 316 грн (49 158 грн х 2). Отже, загальний розмір збитків, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить 278 653,80 грн (180 337,80 грн + 98 316 грн). Наявна в матеріалах справи розписка від 20 квітня 2016 року, за якою ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 16 302,44 доларів США як різницю між завдатком (100 доларів США) та ціною, визначеною в договорі купівлі-продажу, суперечить умовам оспорюваного правочину щодо визначеної сторонами вартості квартири, а тому не може слугувати підтвердженням придбання позивачем квартири за 19 900 доларів США. З урахуванням глибини та характеру душевних страждань, яких зазнала ОСОБА_1 внаслідок неправомірних дій відповідача, засад розумності, виваженості і справедливості, суд оцінив моральну шкоду в розмірі 50 000 грн.
Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 10 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 13 липня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 90 168,90 грн на відшкодування завданих збитків. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що в червні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , про витребування майна - спірної квартири. Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 14 листопада 2016 року було витребувано від ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 та передано її ОСОБА_4 . У разі, якщо позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено, покупець цього майна має право відповідно до статті 661 ЦК України звернутися до суду з вимогою до продавця про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу. Таким чином, встановленим законом способом захисту прав покупця, який не знав і не міг знати про неможливість відчуження майна продавцем, є відшкодування заподіяних йому збитків з підстав, передбачених статтею 661 ЦК України. Згідно з пунктом 5 договору купівлі-продажу, укладеного між сторонами 20 квітня 2016 року, продаж квартири здійснено за 88 990 грн, які отримані продавцем від покупця до підписання цього договору. Тому доводи ОСОБА_1 про сплату за квартиру більшої суми з посиланням на складену між сторонами розписку не заслуговують на увагу, оскільки ця розписка суперечать умовам договору купівлі-продажу. Отже, на відшкодування понесених збитків з відповідача підлягає стягненню сума, сплачена позивачем за придбання квартири, - 88 990 грн, а також - витрати, понесені на оформлення оспорюваного правочину, в розмірі 1 178,90 грн, а всього - 90 168,90 грн. Відповідно до частини четвертої статті 390 ЦК України добросовісний набувач (володілець) може залишити за собою здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені без завдання майну шкоди; якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість майна. Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 щодо відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість квартири, мають бути заявлені до власника майна, а не до відповідача. Оскільки між сторонами існували договірні правовідносини, за наявності яких чинне законодавство не передбачає відшкодування моральної шкоди, то позовні вимоги в цій частині також не підлягають задоволенню.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У червні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 10 травня 2018 року, а заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 13 липня 2017 року залишити в силі.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що під час укладення договору купівлі-продажу відповідач навмисно ввела її в оману щодо відсутності арешту та спору стосовно квартири, на яку претендувала інша особа - ОСОБА_4 . Однак, не дивлячись на наявність підстав, передбачених статтею 230 ЦК України, для визнання оспорюваного правочину недійсним, суд апеляційної інстанції вирішив захистити її права у спосіб, про який вона не просила, а саме - застосувати до спірних правовідносин положення статті 661 ЦК України.
У серпні 2018 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 13 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ленінського районного суду міста Миколаєва.
12 вересня 2018 року справа № 489/3570/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 12 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом (далі - ЦПК України 2004 року), кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з пунктом першим частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 19, 20 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Відповідно до статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.
Аналіз вказаної правової норми дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення; тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).
Судами встановлено, що 02 квітня 2016 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 завдаток в розмірі 100 доларів США за квартиру АДРЕСА_1 , на підтвердження чого відповідач склала розписку. Згідно з домовленістю сторін вартість зазначеної квартири становила 19 900 доларів США.
20 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу (далі - Договір), за яким позивач придбала у відповідача двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 43,2 кв. м, житловою площею 27 кв. м.
На момент вчинення вказаного правочину відчужуване майно належало відповідачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 05 грудня 2014 року, укладеного між нею та ОСОБА_3 .
Згідно з пунктом 3 Договору продавець ОСОБА_2 ствердила, що на момент укладення цього правочину квартира не відчужена іншим особам, в спорі і під забороною (арештом) не перебуває, відносно неї не укладено будь-яких договорів з відчуження чи користування з іншими особами, прав щодо цього майна у третіх осіб як в межах, так і за межами України, - немає.
Пунктом 5 Договору визначено, що продаж майна за домовленістю сторін здійснюється за 88 990 грн, які отримані продавцем від покупця до підписання цього договору. Сторони підтвердили факт розрахунку за придбане нерухоме майно.
Загальна сума всіх витрат, понесених позивачем на оформлення Договору, склала 1 178,90 грн.
При цьому 20 квітня 2016 року ОСОБА_2 оформила розписку, за якою вона отримала від ОСОБА_1 16 302,44 доларів США, що становить різницю між завдатком у розмірі 100 доларів США та ціною квартири, визначеною в Договорі.
Після укладення оспорюваного правочину позивач провела ремонтні роботи у квартирі АДРЕСА_1 , вартість яких згідно з висновком судової будівельно-оціночно-технічної експертизи від 15 травня 2017 року № 125-019, складеним експертом Регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області ОСОБА_7 , становить 49 158 грн.
Разом з тим на розгляді Заводського районного суду міста Миколаєва перебувала цивільна справа № 487/5794/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними.
Ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 10 листопада 2015 року, тобто до укладення оспорюваного правочину, позов ОСОБА_4 у справі № 487/5794/15-ц було забезпечено шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 11 квітня 2016 року рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 лютого 2016 року про відмову в позові було скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений 17 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 . В задоволенні вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними відмовлено через неправильно обраний спосіб захисту.
У справі № 487/5794/15-ц апеляційним судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_5 01 листопада 2012 року ОСОБА_5 , від імені якого на підставі довіреності діяла ОСОБА_8 , продав указану квартиру ОСОБА_4 . Не дивлячись на це, 07 травня 2013 року ОСОБА_5 отримав дублікат договору купівлі-продажу від 01 листопада 2012 року, після чого 17 жовтня 2013 року продав спірну квартиру ОСОБА_3 , яка, у свою чергу, відчужила це майно ОСОБА_2 , про що свідчить договір купівлі-продажу від 05 грудня 2014 року. При цьому, відмовляючи в задоволенні вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними, суд виходив з того, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом пред`явлення позову про витребування майна, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України.
У справі, яка переглядається, судом апеляційної інстанції також встановлено, що в червні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , про витребування майна. Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 14 листопада 2016 року, яке набрало законної сили, позов задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 та передано її ОСОБА_4 .
Укладаючи оспорюваний правочин, позивач як добросовісний набувач не знала і не могла знати про неможливість відчуження спірної квартири відповідачем.
У статті 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Відповідно до частини першої статті 661 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.
У постанові Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі 6-1376цс16 викладено правовий висновок про те, що статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу його не можна витребувати в нього; одним із чинників дотримання принципу пропорційності при втручанні у право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України.
Отже, у разі якщо позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено, покупець цього майна має право відповідно до статті 661 ЦК України звернутися до суду з вимогою до продавця про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу.
Згідно з частиною четвертою статті 390 ЦК України добросовісний набувач (володілець) може залишити за собою здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені без завдання майну шкоди. Якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість майна.
За змістом вказаної правової норми лише добросовісний набувач має право на залишення за собою поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач має право на відшкодування здійснених на поліпшення витрат у сумі, на яку збільшилася їх вартість. Під поліпшеннями слід розуміти такі витрати на майно, які мають корисний для речі характер, тобто покращують її властивості, в тому числі її якість, збільшують вартість майна (наприклад, здійснення поточного ремонту нерухомості). При цьому вимоги щодо відшкодування суми, на яку збільшилася вартість майна після його поліпшення, мають бути заявлені до власника майна.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року, частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи частково позов, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що встановленим законом способом захисту прав покупця, який не знав і не міг знати про неможливість відчуження майна продавцем, є відшкодування заподіяних йому збитків з підстав, передбачених статтею 661 ЦК України. Тобто ЦК України визначений інший правовий механізм захисту порушених прав добросовісного набувача, який у випадку витребування майна за рішенням суду не передбачає можливості визнання недійсним договору купівлі-продажу на підставі статті 230 цього Кодексу.
При цьому суд обґрунтовано виходив з того, що позовні вимоги ОСОБА_1 як добросовісного набувача про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість квартири, мають бути заявлені не до відповідача, а до власника цього майна, яким є ОСОБА_4 , оскільки вказані поліпшення не є збитками, що завдані у зв`язку з вчиненням оспорюваного правочину.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінкузгідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи заявника про те, що під час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу відповідач навмисно ввела її в оману щодо відсутності арешту та спору стосовно квартири, на яку претендувала інша особа, - ОСОБА_4 , не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновку суду апеляційної інстанції про те, що за наявності рішення суду про витребування майна добросовісний набувач має право на відшкодування завданих продавцем збитків з використанням правового механізму, передбаченого статтею 661 ЦК України, а не статтею 230 цього Кодексу.
Аргументи ОСОБА_1 про те, що, не дивлячись на наявність підстав, передбачених статтею 230 ЦК України, для визнання оспорюваного правочину недійсним, суд апеляційної інстанції вирішив захистити її права у спосіб, про який вона не просила, а саме застосувати до спірних правовідносин положення статті 661 ЦК України, є неспроможними, оскільки зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до суду, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується відповідна позовна вимога. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18).
Таким чином, у випадку помилкового посилання позивача не на ту норму закону, суд, встановивши підстави позову, застосовує норму закону, яка регулює правовідносини сторін, незалежно від згоди на це позивача чи відповідача.
Тому неправильне зазначення позивачем правових норм на обґрунтування позову (статті 203, 215, 216, 230 ЦК України) не є визначальним для суду при вирішенні питання про те, яким законом потрібно керуватися при захисті права позивача на відшкодування вартості квартири, що вибула з її власності внаслідок незаконності та протиправності первісного набуття прав на неї відповідачем.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.
Щодо розподілу судових витрат.
Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Вищезгаданою ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2018 року було відстрочено заявникусплату судового збору в сумі 6 853,05 грн до ухвалення судового рішення в цій справі.
Оскільки Верховним Судом касаційну скаргу залишено без задоволення, то з ОСОБА_1 до спеціального фонду Державного бюджету України підлягає стягненню судовий збір у розмірі 6 853,05 грн.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 10 травня 2018 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір за подання касаційної скарги на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 10 травня 2018 року в розмірі 6 853 (шість тисяч вісімсот п`ятдесят три) грн 05 коп. за такими реквізитами: отримувач коштів - УК у Печер. р?ні/ Печерс.р?н/22030102, ЄДРПОУ - 38004897, банк отримувача - Казначейство України (ЕАП), номер рахунку отримувача (стандарт IBAN) UA288999980313151207000026007, Код класифікації доходів бюджету - 22030102 «Судовий збір (Верховний Суд, 055)».
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов
