Правова позиція
Великої Палати Верховного Суду
згідно з Постановою
від 20 листопада 2019 року
у справі № 9901/405/19
Адміністративна юрисдикція
Щодо поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження
Фабула справи: ОСОБА_1 звернувся до суду із позовними вимогами визнати протиправним та скасувати Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)».
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду визнав неповажними причини пропуску строку звернення до Верховного Суду із цим позовом, залишив його без руху із наданням десятиденного строку з моменту отримання копії ухвали для усунення виявлених недоліків, шляхом подання до суду заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду із зазначенням інших підстав для поновлення строку та надання відповідних доказів.
На виконання вимог вказаної ухвали позивач подав заяву, у якій наголошував на поважності причин пропуску строку звернення до суду, добросовісному користуванні ним своїми процесуальними правами, оскарженні ним спірного Указу вперше до суду в межах строку звернення до суду, що, на його думку, є безумовно поважною причиною пропуску строку звернення до суду з цим же позовом вдруге.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду позовну заяву з посиланням на положення ч. 2 ст. 123 - КАС України повернув позивачеві.
Суд виходив із того, що позивач подав позовну заяву після закінчення строків на звернення до адміністративного суду та за відсутності поважних причин для його поновлення, які уможливлювали повторне звернення до суду у найкоротший строк з моменту отримання копії ухвали про повернення вперше поданої позовної заяви.
Мотивація апеляційної скарги: ОСОБА_1 зазначає, що наведені ним причини пропуску строку звернення до суду є поважними, але суд першої інстанції безпідставно надав їм протилежного значення, проігнорував обставини, що їх зумовили, хоча вони свідчать про намагання позивача вчинити всі залежні від нього процесуальні дії у розумний строк.
Правова позиція Верховного Суду: за змістом ч. 1 ст. 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 2 ст. 122 КАС України).
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
Процесуальні строки дисциплінують суб`єктів адміністративного судочинства, роблять процес динамічним і прогнозованим. Без наявності строків на ту чи іншу процесуальну дію або без їх дотримання в адміністративному судочинстві виникнуть порушення прав сторін - учасників адміністративного процесу. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.
На підставі ч.ч. 1, 2 ст. 123 КАС Україниу разі подання особою позову після закінчення строків, встановлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або, як згадано вище, непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.
Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.
Якщо зважити на фактор звернення позивача до адміністративного суду з первинним позовом з дотриманням строків звернення, на дотримання вимог процесуального закону щодо форми та порядку подання позовної заяви, який, зокрема, суд першої інстанції визнав таким, що не зовсім відповідає вимогам закону; на реалізацію позивачем гарантованого права на оскарження цього рішення й тривалість перегляду оскарженого рішення, на яку позивач чи його представник об`єктивно не могли вплинути; на зміст та характер порушень порядку подання позовної заяви, які встановив суд першої інстанції і які за наслідками перегляду справи апеляційним судом не були визнані очевидними й однозначними настільки, щоб визнати їх винятково продуктом помилкових вольових дій позивача чи його представника; на поведінку позивача після отримання рішення суду апеляційної інстанції й ознайомлення з окремою думкою суддів апеляційного суду; нетривалий відтинок часу, упродовж якого була подана повторна позовна заява, то у своїй сукупності ці обставини в рамках спірних правовідносин не можуть не свідчити про поважність причин пропуску строку звернення до суду через об`єктивні перешкоди, які не залежали від його волі.
Справді, від часу, коли позивач дізнався про порушення свого права, й до дати подання повторної позовної заяви, сплинув значний і, на перший погляд, чутливий проміжок часу. Але правда й у тому, що основу цього строку становив проміжок часу та обставини, на який позивач не міг вплинути, а звідси - за законом вчасно подати позов.
Висновки: стосовно того, що позивач міг повторно звернутися із цим позовом у найкоротший строк після повернення первинного позову, слід послатися на пряму нормативну заборону для відкриття провадження в такій справі, якщо у провадженні цього або іншого суду є справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п. 4 ч. 1 ст. 170 КАС України) з огляду на ту обставину, що, користуючись своїм правом на апеляційний перегляд справи, позивач оскаржив ухвалу про повернення позову до Великої Палати Верховного Суду і, як уже мовилося вище, вправі був очікувати на результат такого перегляду, за якого справу могло бути повернуто до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження за первинним позовом.
У сенсі наведеного слід дійти висновку, що суд першої інстанції помилково оцінив наведені позивачем обставини пропуску строку звернення до суду як неповажні для його поновлення.
Ключові слова: повернення позовної заяви, поновлення пропущеного строку
