Правова позиція
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 16 грудня 2020 року
у справі № 182/7347/18
Цивільна юрисдикція
Щодо норм права, які підлягають застосуванню при вирішенні спорів про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення
Фабула справи: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення.
ОСОБА_1 обгрунтовував позовні вимоги про усунення перешкод у здійсненні ним права власності на житловий будинок, шляхом виселення з нього ОСОБА_2, ОСОБА_3 без надання іншого житлового приміщення тим, що між ним та відповідачами існувала домовленість про тимчасове проживання відповідачів у будинку на час його проживання за кордоном, з метою догляду за домоволодінням, однак після його повернення на постійне місце проживання в Україну, відповідачі відмовляються звільнити належний йому на праві власності житловий будинок та переїхати на своє постійне місце проживання, чим створюють незручності та перешкоди у користуванні належним йому майном.
Заочним рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою апеляційного суду заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_1 зазначає, що суди не врахували, що він як власник житлового будинку відповідно до положень ст. 392 ЦК України має право вимагати усунення будь-яких перешкод у користуванні належним йому на праві власності житловим будинком, а тому навіть сам факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у будинку без його згоди, свідчить про порушення його права власності на належне йому нерухоме майно та створення перешкод у вільному користуванні належним йому будинком на свій розсуд, а отже є безумовною підставою для їх виселення.
Правова позиція Верховного Суду: суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обгрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та при вирішенні справи застосовує ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обгрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, якою нормою матеріального права потрібно керуватися для вирішення спору.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями ст. 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у ст.ст. 401-406 ЦК України.
Ст. 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту, зокрема відповідно до п. 4 ч. 1 зазначеної норми, сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
У цій справі відповідачі не є членами сім`ї позивача, а тому на них не розповсюджуються положення ст. 156 ЖК Української РСР, якою визначені права членів сім'ї власника житлового будинку.
Висновки: застосовуючи до регулювання до спірних правовідносин положення ст. 116 ЖК Української РСР, та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди не звернули увагу на те, що позовні вимоги обґрунтовані не тільки тим, що відповідачі систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим їх спільне проживання з позивачем у спірному житловому приміщенні, а й посилаючись на те, що він як власник майна відповідно до ст. 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у користуванні його власністю, зокрема вимагати виселення відповідачів, яким він надав право користування зазначеним житловим приміщенням тимчасово.
Отже, з огляду на підстави заявленого позову, застосуванню підлягають положення ст. 391, та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК Української РСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України.
Ключові слова: житлові спори, способи захисту цивільних прав, право на повагу до житла, підстави припинення сервітуту, права наймача житла, захист права власності, порушення права на користування майном, підстави припинення права членів сім'ї власника житла, підстави припинення права користування житлом
