Правова позиція
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 01 червня 2020 року
у справі № 345/2844/16-ц
Цивільна юрисдикція
Щодо умов, за наявності яких вирішення питання про визначення місця проживання дитини належить до юрисдикції національних судів України
ФАБУЛА СПРАВИ
СОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Служба у справах дітей міської ради про визначення місця проживання малолітньої дитини.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що сторони проживали та вели спільне господарство на території Італійської Республіки. В них народилась дочка ОСОБА_3, яка має громадянство України. У зв`язку із постійними конфліктами та аморальною поведінкою відповідача вони із дочкою змушені були переїхати в Україну. Посилаючись на створення умов для належного проживання та гармонійного розвитку дитини, наявність власного житла квартири, неприйняття відповідачем участі у вихованні та утриманні дитини, просила визначити місце проживання дочки із нею.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено. Рішення мотивовано тим, що виходячи з приписів статті 16 Гаазької Конвенції вбачається, що питання про визначення місця проживання дитини, її забезпечення та піклування про неї, повинно вирішуватися після повернення дитини до країни попереднього проживання.
ОЦІНКА СУДУ
Статтями 157, 160 СК України передбачено, що питання виховання дитини, а також визначення місця проживання дитини вирішуються батьками спільно та за згодою. При цьому відповідно до статті 162 СК України в разі, якщо один з батьків самочинно, без згоди другого з батьків, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, в тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання.
Розглядаючи питання щодо повернення дитини до держави постійного проживання, суд не може вирішувати по суті питання щодо піклування про дитину та визначення її місця проживання, оскільки це питання, виходячи зі змісту статті 16 Конвенції, належать до виключної компетенції держави постійного проживання дитини.
ВИСНОВКИ: установивши, що рішення щодо повернення дитини до попереднього місця проживання не виконано, а також те, що позивач незаконно утримує дитину в себе, й питання про визначення місця проживання дитини може бути предметом судового розгляду після повернення дитини до держави постійного проживання, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: захист прав дитини, батьківський конфлікт, провадження з іноземним елементом
