Правова позиція
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 10 червня 2026 року
у справі № 753/17854/24
Цивільна юрисдикція
Щодо визначення юрисдикції у спорах про батьківське піклування на підставі рішення іноземного суду про визначення місця проживання дитини
ФАБУЛА СПРАВИ
ОСОБА_1 звернулася до суду, заінтересована особа - ОСОБА_2, з клопотанням про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.
10 травня 2024 року Сімейний суд Вулвергемптона ухвалив остаточне рішення у справі CJ23P00003, яким визначив, що до повноліття дитина має проживати з матір`ю; мати надаватиме дитині можливість проводити час з батьком лише через опосередкований контакт (якщо батьки не домовляться про інше) шляхом обміну відеоповідомленнями не частіше одного разу на місяць, який розпочинається негайно; мати повинна передавати дитині те, що батько надсилає (за умови, що вона вважає це прийнятним), а також сприяти відправленню дитиною відеоповідомлень у відповідь на відеоповідомлення батька; батькові заборонено самостійно або за дорученням будь-якій третій особі забирати дитину з-під опіки матері або зі школи, яку відвідує дитина; батькові заборонено без дозволу суду подавати позовні заяви згідно із Законом «Про дітей» від 1989 року по відношенню до цієї дитини протягом 3 років.
Зазначене судове рішення набрало законної сили, однак в органах виконавчої влади на території України не визнається, оскільки між Україною та Великою Британією не укладався договір про правову допомогу, що, в свою чергу, зумовило визнання такого рішення суду в Україні шляхом звернення з відповідним клопотанням.
Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 03 квітня 2025 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 лютого 2026 року, визнано рішення суду Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, що не підлягає примусовому виконанню, яке було винесене Сімейним Судом Вулвергемптона від 10 травня 2024 року у справі CJ23P00003.
ОЦІНКА СУДУ
Статтею 471 ЦПК України визначено, що рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.
Міжнародним договором, на підставі якого може бути визнано рішення британського суду, є Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною та набула чинності для України з 01 лютого 2008 року, учасницею якої є також Велика Британія та Ірландія.
У статті 5 Конвенції зазначено, що судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.
Отже, норми статті 5 цієї Конвенції містять загальне правило стосовно юрисдикції, яке полягає в тому, що заходи захисту дітей мають бути вжиті судовими або адміністративними органами держави звичайного місця проживання дитини.
Наведені норми дають підстави для висновку, що юрисдикція спорів щодо батьківського піклування має визначатися залежно від звичайного місця проживання дитини.
Поняття «звичайне місце проживання дитини» не визначене цією Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.
Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.
У разі неможливості встановлення судом звичайного місця проживання дитини, до спірних правовідносин підлягатимуть застосуванню правила статті 6 Конвенції, відповідно до яких (1) для дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів в їхній країні переміщені до інших держав, органи Договірної Держави, на території якої ці діти перебувають у результаті їхнього переміщення, мають юрисдикцію, передбачену в пункті 1 статті 5. (2) Положення попереднього пункту також застосовуються до дітей, чиє звичайне місце проживання не може бути встановлене.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що дитина - громадянка України ОСОБА_3 з квітня 2022 року постійно проживає у Великій Британії, відвідує там школу та є соціально інтегрованою.
Відтак, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов вірного висновку, що саме британський суд мав юрисдикцію вирішувати питання щодо її проживання та спілкування з батьками.
Сімейний суд Вулвергемптона, ухвалюючи рішення від 10 травня 2024 року у справі CJ23P00003, діяв у межах міжнародно визнаної компетенції.
У вказаній справі № 753/15349/23 суди встановили, що виїзд дитини відбувся зі згоди батька ОСОБА_2, доказів незаконного переміщення чи викрадення дитини в матеріалах справи немає. При цьому при розгляді справи суди врахували той факт, що Україна перебуває у стані війни, надали правову оцінку інтересам дитини з огляду на проживання її з матір`ю у безпечному та стійкому середовищі в іншій країні.
ВИСНОВКИ: юрисдикція спору ґрунтується на визначенні звичайного місця проживання дитини та вирішується у кожному конкретному спорі залежно від встановлених фактичних обставин справи.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: міжнародна юрисдикція у сімейних спорах, правила визначення юрисдикції, спори щодо місця проживання дитини
