Правова позиція
Конституційного Суду України
згідно з Рішенням
у справі № 3-29/2024(60/24)
від 11 березня 2026 року № 2-р(I)/2026
Щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 5 частини першої статті 46 Закону України „Про вищу освіту“ у контексті правової природи договору про надання освітньої послуги, що укладається із закладом вищої освіти
Суб’єкт права на конституційну скаргу: Падєрін В.О.
Фабула справи: суб’єкт права на конституційну скаргу звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) пункт 5 частини першої статті 46 Закону України „Про вищу освіту“ від 1 липня 2014 року № 1556–VII (далі – Закон № 1556).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 46 Закону № 1556 однією з підстав для відрахування здобувача вищої освіти є „порушення умов договору (контракту), укладеного між закладом вищої освіти та особою, яка навчається, або фізичною (юридичною) особою, яка оплачує таке навчання“.
На думку Падєріна В.О., застосування оспорюваного припису Закону № 1556 у його справі призвело до порушення гарантованого частиною другою статті 58 Конституції України права „не бути притягнутим до відповідальності за діяння, що не визнається законом як правопорушення“.
Правова позиція: згідно з частиною першою статті 53 Конституції України кожен має право на освіту. Складовою освіти є вища освіта як сукупність систематизованих знань, умінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, інших компетентностей, здобутих у закладі вищої освіти (науковій установі) у відповідній галузі знань за певною кваліфікацією на рівнях вищої освіти, що за складністю є вищими, ніж рівень повної загальної середньої освіти (пункт 5 частини першої статті 1 Закону № 1556).
В Основному Законі України право на вищу освіту гарантовано з урахуванням її доступності та безоплатності (в аспекті можливості громадян України безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі), розвитку цього рівня освіти та форм її здобуття, а також надання державних стипендій та пільг студентам.
Реалізувати право на вищу освіту можна двома способами: здобувши вищу освіту безоплатно та за кошти фізичних (юридичних) осіб. У разі зарахування на навчання за рахунок коштів фізичних (юридичних) осіб додатково укладається договір між закладом вищої освіти та фізичною (юридичною) особою, яка замовляє платну освітню послугу для себе або для іншої особи, беручи на себе фінансові зобов’язання щодо її оплати [далі – договір (контракт)], що зазначено в статті 44 Закону № 1556.
Однак договір (контракт) за Законом № 1556 має субсидіарний характер щодо договору про навчання між закладом вищої освіти та вступником (за участю батьків або законних представників – для неповнолітніх вступників), що його укладають незалежно від джерела фінансування освіти здобувача освіти.
У підзаконних нормативних актах предметом договору (контракту) є фінансові зобов’язання замовника щодо оплати освітньої послуги, яку надає здобувачу освіти заклад вищої освіти (наказ Міністерства освіти і науки України „Про затвердження Типового договору про надання платної освітньої послуги для підготовки фахівців“ від 7 вересня 2020 року № 1113 зі змінами).
Висновки: унаслідок укладення договору (контракту) виникають правовідносини між закладом вищої освіти та замовником освітньої послуги. Важливою складовою договору (контракту) є деталізація фінансових зобов’язань, що їх бере на себе фізична (юридична) особа – замовник освітньої послуги.
Договір (контракт) є різновидом цивільно-правового договору з ознаками споживчого договору, тому підлягає оцінюванню з погляду дотримання стандартів захисту прав споживачів. заклади вищої освіти, які надають платні освітні послуги, є постачальниками послуг, а студенти, як слабша сторона договору, – споживачами. Перед застосуванням до здобувача освіти такого виду відповідальності, як відрахування на підставі пункту 5 частини першої статті 46 Закону № 1556, стандартні умови договору (контракту), які визначають наслідки порушення зобов’язань здобувачем освіти, слід перевірити на предмет їх домірності.
Зокрема, не можна вважати домірними умови договору (контракту), які: покладають на здобувача освіти відповідальність за невиконання зобов’язань незалежно від причин такого невиконання; не передбачають можливості звільнення від відповідальності у разі порушення договору (контракту) закладом вищої освіти; установлюють автоматичні та непропорційні санкції (відрахування, штрафи, стягнення повної вартості навчання) без урахування фактичних обставин.
Ключові слова: освітні права, правовий статус здобувача освіти, договірні відносини із закладом освіти
