Правова позиція
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 19 червня 2026 року
у справі № 925/1421/20
Господарська юрисдикція
Щодо наявності/відсутності у суду права стягувати до Державного бюджету України несплачений (недоплачений) заявником судовий збір за подання процесуального документа, зокрема, вже після розгляду справи по суті та ухвалення рішення суду
ФАБУЛА СПРАВИ
ТОВ "Централ фінанс" звернулося до господарського суду з позовом до ОСОБА_1 та фізичної особи-підприємця про витребування з чужого незаконного володіння приміщення площею 179,11 м2 у нежитловій будівлі та стягнення з відповідачів солідарно 304 487 грн заборгованості по орендній платі.
Місцевий господарський суд рішенням від 16.09.2021 відмовив у задоволенні позову.
Апеляційний господарський суд ухвалою апеляційну скаргу ТОВ "Централ фінанс" на рішення у цій справі залишив без руху та надав десятиденний строк для усунення її недоліків, а саме доплати судового збору у розмірі 111 082,20 грн у встановленому порядку.
Ухвалою апеляційну скаргу ТОВ "Централ фінанс" з доданими до неї матеріалами повернув заявнику з огляду на те, що той не усунув недоліки апеляційної скарги. Позивач ухвалу не оскаржував.
У подальшому, господарський суд ухвалою ТОВ "Централ фінанс" про перегляд за нововиявленими обставинами рішення у цій справі залишив без розгляду.
До місцевого господарського суду від ФОП надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, у якій заявник просив зобов'язати позивача доплатити судовий збір в розмірі 64 571,81 грн як такий, що не був повністю сплачений при поданні позовної заяви. Зазначав, що незважаючи на вказівку апеляційного господарського суду, суд першої інстанції не зобов'язав позивача доплатити судовий збір у розмірі, встановленому законом.
Господарський суд додатковим рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, заяву ФОП задовольнив та достягнув з ТОВ "Централ фінанс" судовий збір в розмірі 64 571,81 грн із зарахуванням до Державного бюджету України.
ОЦІНКА СУДУ
Чинний ГПК України передбачає такі вичерпні процесуальні механізми контролю суду за сплатою судового збору в установленому законом розмірі:
- залишення позовної заяви без руху до відкриття провадження в справі з метою надання позивачу можливості усунути допущені недоліки щодо недоплати судового збору, а в разі відсутності їх усунення - повернення позовної заяви як неподаної (частина 4 статті 174 ГПК України);
- залишення позовної заяви без руху після відкриття провадження в справі та подальше можливе залишення позову без розгляду в разі неусунення позивачем допущених недоліків у частині недоплати судового збору (частина 13 статті 176 ГПК України);
- достягнення судом до Державного бюджету України недоплаченого позивачем судового збору, в тому числі шляхом ухвалення додаткового рішення, в порядку, передбаченому частиною 2 статті 163 ГПК України, тобто в разі, коли розмір судового збору попередньо визначає суд відповідно до ціни позову, встановленої судом при розгляді справи, а саме за умов очевидної невідповідності визначеної позивачем ціни позову дійсній вартості спірного майна або неможливості встановлення точної його ціни на момент пред`явлення позову.
Як наслідок, у всіх інших випадках, зокрема, при виявленні судом першої, апеляційної чи касаційної інстанцій обставин неправильного розрахунку або недоплати судового збору позивачем після закінчення відповідного провадження, (у суді першої, апеляційної, касаційної інстанцій) тобто після ухвалення рішення по суті заявлених позовних вимог, суд ані за заявою учасника справи, ані з власної ініціативи не має права стягувати до Державного бюджету України несплачений (недоплачений) заявником судовий збір за подання відповідного процесуального документа (позовної заяви, апеляційної чи касаційної скарг тощо).
Адже, як чинне процесуальне законодавство України, так і закони, якими затверджується Державний бюджет України на відповідний рік, не передбачають можливості достягнення судом недоплаченого судового збору за відсутності підстав, визначених нормою частини 2 статті 163 ГПК України, якою допускається реалізація судом відповідного права шляхом ухвалення додаткового рішення, якщо ним не вирішено питання про судові витрати (стаття 244 цього Кодексу).
В іншому разі достягнення судом недоплаченого судового збору за відсутності передбачених законом підстав призводитиме до порушення положень частини 2 статті 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Крім того, в разі, коли суд такий неправильний розрахунок і недоплату судового збору позивачем до закінчення відповідного провадження (у суді першої, апеляційної, касаційної інстанцій) не виявив, то настання в подальшому щодо позовних вимог наслідків, подібних до тих, що передбачені статтею 174 ГПК України, процесуальне законодавство не передбачає.
Діючи відповідно до законодавства, позивач як передумову судового розгляду справи визначає та сплачує судовий збір залежно від вартості майна, розрахунку стягуваних сум, змісту позовних вимог. Розмір належного до сплати в такому випадку судового збору відповідає ознакам прогнозованості очікуваних судових витрат як для самого позивача, так і для інших учасників справи.
При цьому помилка позивача щодо майнової/немайнової природи позовних вимог, визначення кількості окремих позовних вимог, які підлягають оплаті судовим збором, об'єктивно не може змінювати розмір належного до сплати судового збору, звільняти від його сплати до Державного бюджету.
ВИСНОВКИ: статтями 174, 176 та 163 ГПК України передбачено вичерпний перелік механізмів контролю суду за сплатою судового збору в установленому законом розмірі, серед яких виділяється лише один винятковий спосіб - достягнення судом до Державного бюджету України недоплаченого позивачем судового збору в порядку, передбаченому частиною 2 статті 163 ГПК України. Таке примусове достягнення може бути реалізоване судом і шляхом ухвалення додаткового рішення, однак виключно за наявності підстав, визначених частиною 2 статті 163 ГПК України, тобто в разі, коли розмір судового збору попередньо визначає суд за умов очевидної невідповідності визначеної позивачем ціни позову дійсній вартості спірного майна або неможливості встановлення точної його ціни на момент пред'явлення позову.
У зв`язку з цим, у всіх інших випадках, у тому числі при виявленні судом першої, апеляційної чи касаційної інстанцій обставин неправильного розрахунку або недоплати судового збору позивачем після закінчення відповідного провадження (у суді першої, апеляційної, касаційної інстанцій), тобто після ухвалення рішення по суті заявлених позовних вимог, суд відповідної інстанції ані за заявою учасника справи, ані з власної ініціативи не має права стягувати до Державного бюджету України несплачений (недоплачений) заявником судовий збір за подання відповідного процесуального документа (позовної заяви, апеляційної чи касаційної скарг тощо), вже розглянутого по суті, у тому числі й шляхом ухвалення додаткового рішення.
Водночас, ймовірна помилка суду, яка може статися при перевірці та визначенні дійсної вартості майна, за умови наявності у нього процесуальних механізмів щодо її виправлення у порядку застосування положень частини 2 статті 6 Закону України "Про судовий збір" та частини 2 статті 163 ГПК України, які визначають повноваження суду втрутитися у визначення позивачем ціни позову, необхідної для обчислення належного до сплати розміру судового збору, не повинна перекладатися на учасника процесу (позивача або відповідача) шляхом ухвалення додаткового рішення.
Таким чином, у випадку, якщо позивач не сплатив судовий збір у повному обсязі, а суд першої інстанції виявив недоплату судового збору вже після ухвалення рішення по суті спору, то процесуальний обов`язок позивача сплатити судовий збір слід вважати припиненим, оскільки презюмується, що суд, не здійснивши перерахунок судового збору із урахуванням реальної ціни позову, визначив остаточний розмір судового збору. Як наслідок, відповідальність за вказану судову помилку не повинен нести позивач.
Отже, за умов відсутності підстав для застосування чи неможливості застосування процесуальних механізмів контролю суду за сплатою судового збору в установленому законом розмірі, визначених частиною 4 статті 174, частиною 13 статті 176 та частиною 2 статті 163 ГПК України ГПК України, достягнення судом першої інстанції за додатковим рішенням несплаченого (недоплаченого) позивачем судового збору свідчитиме про порушення принципів правової визначеності та остаточності судового рішення, яке набрало законної сили.
Крім того, покладання на позивача обов`язку із доплати судового збору, розмір якого не було своєчасно визначено та стягнуто судом першої інстанції, а відповідну недоплату не було виявлено у процесі судового контролю за правильністю справляння судового збору, означатиме недотримання принципів верховенства права та пропорційності господарського судочинства"
КЛЮЧОВІ СЛОВА: судові витрати, справляння судового збору, судова помилка
