Правова позиція
Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 01 вересня 2026 року
у справі № 640/34767/21[1]
Адміністративна юрисдикція
Щодо можливості постачання природного газу постачальником «останньої надії» оператору ГРС для покриття фактичних втрат і виробничо-технологічних витрат
Фабула справи: ТОВ «ГК «Нафтогаз України» звернулося до суду з позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі - НКРЕКП), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - ТОВ «Оператор ГТС України» та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, - АТ «Оператор ГРС «Дніпрогаз», в якому просило визнати протиправною та нечинною з моменту прийняття постанову НКРЕКП № 1909 від 29 жовтня 2021 року у частині підпункту першого пункту 1 щодо внесення змін до пункту 2 глави 5 розділу IV Кодексу газотранспортної системи (далі - Кодекс ГТС) та пункту 3 щодо внесення змін до Правил постачання природного газу (далі - постанова НКРЕКП № 1909).
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржувані положення постанови НКРЕКП № 1909 суперечать положенням Закону України від 09 квітня 2015 року № 329-VIII «Про ринок природного газу» (тут і далі - Закон № 329-VIII у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин), прийняті з порушенням порядку підготовки регуляторних рішень та порушують права позивача, як постачальника «останньої надії». Також позивач зауважив, що відповідач не оприлюднив проєкту прийнятої спірної постанови, чим порушив право позивача на подання зауважень та пропозиції щодо змін до проєкту регуляторного акта. Крім того, вказав, що спірна постанова всупереч вимог чинного законодавства прийнята без проведення консультацій з Секретаріатом Енергетичного Співтовариства та покладає на позивача додатковий обов`язок постачати природний газ, як постачальником «останньої надії» операторам газорозподільчої системи (далі - ГРС) для покриття об`ємів фактичних витрат та виробничо-технологічних витрат природного газу в ГРС.
Київський окружний адміністративний суд рішенням адміністративний позов задовольнив.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою скасував рішення Київського окружного адміністративного суду та прийняв нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовив.
Мотивація касаційної скарги: ТОВ «ГК «Нафтогаз України» стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм Закону № 329-VIII (пунктів 17, 21, 31, 37 частини першої статті 1, статті 15, частини третьої статті 40), пункту 4 розділу ІІІ Методики визначення та розрахунку тарифу на послуги розподілу природного газу, затвердженої постановою НКРЕКП від 25 лютого 2016 року № 236 (тут і далі - Методика № 236 у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин), пункту 1.3 Методики визначення розмірів нормативних та виробничо-технологічних втрат/витрат природного газу при здійсненні розподілу природного газу, затвердженої постановою НКРЕКП від 6 листопада 2020 року № 2033 (тут і далі - Методика № 2033 у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин), пункту 3 глави 1 розділу IV Кодексу ГТС щодо того, що виробничо-технологічні втрати/витрати природного газу не належать до обсягів природного газу, які використовуються оператором ГРС для власних потреб, а оператор ГРС вважатиметься споживачем лише у випадку використання ним природного газу для власних потреб.
Правова позиція Верховного Суду: законодавство чітко розмежовує три різні за своїм призначенням види використання природного газу оператором ГРС: 1) природний газ для покриття нормативних та ВТВ; 2) природний газ для власних потреб оператора, не пов`язаних із технологічним процесом розподілу; 3) природний газ, який оператор закуповує у постачальника для забезпечення першої категорії потреб.
При цьому, статус «споживача» у пункті 3 глави 1 розділу IV Кодексу ГТС має різне функціональне значення залежно від конкретного правовідношення, а саме - якщо оператор ГТС купує газ у оптового продавця для покриття ВТВ, він діє як замовник послуг транспортування; якщо ж укладає договір постачання такого газу з постачальником, Кодекс ГТС визначає його як споживача у відповідному договірному правовідношенні.
Отже, з наведених норм законодавства можна встановити, що оператор ГРС може набувати статусу споживача у конкретному правовідношенні з постачання природного газу, у тому числі природного газу, придбаного для покриття ВТВ у газорозподільній системі. Водночас віднесення оператора ГРС до споживачів у відповідному правовідношенні саме по собі не змінює правової природи ВТВ та не надає їм статусу природного газу, що використовується оператором ГРС для власних потреб.
Як слідує з аналізу змісту спірних пунктів постанови НКРЕКП № 1909, ними було фактично впроваджено спеціальний порядок постачання природного газу оператору ГРС, необхідного для покриття фактичних втрат та виробничо-технологічних витрат, а саме: передбачено можливість постачання оператору ГРС природного газу постачальником «останньої надії»; допущено участь оператора ГРС у реєстрі споживачів постачальника та поширено на нього відповідні правила номінації/реномінації; передбачено можливість самостійної закупівлі оператором ГРС газу в оптового продавця для покриття фактичних втрат і виробничо-технологічних витрат; визначено підстави та строки автоматичного виключення оператора ГРС із реєстру споживачів постачальника «останньої надії», зокрема після реєстрації в іншого постачальника або підтвердження відповідної номінації.
На цій підставі Суд доходить висновку, що на дату виникнення спірних правовідносин сам по собі факт установлення постановою НКРЕКП № 1909 можливості постачання природного газу постачальником «останньої надії» оператору ГТС не свідчив про перевищення НКРЕКП повноважень, оскільки Закон № 329-VIII пов`язував діяльність постачальника «останньої надії» з постачанням природного газу споживачу, допускав визначення інших випадків такого постачання правилами для постачальника «останньої надії», а Регулятор був уповноважений затверджувати такі правила. При цьому законодавство не виключало у період виникнення спірних правовідносин можливості набуття оператором ГРС статусу споживача у правовідносинах щодо постачання природного газу.
Висновки: положення пунктів 17, 21, 31, 37 статті 1, статті 15 та частини третьої статті 40 Закону № 329-VIII (у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) у взаємозв'язку з пунктом 4 розділу ІІІ Методики № 236, пунктом 1.3 Методики №2033 та пунктом 3 глави 1 розділу IV Кодексу ГТС (у редакціях цих актів, чинних на момент виникнення спірних правовідносин) слід розуміти так: постачання природного газу постачальником «останньої надії» оператору ГРС узгоджується з положеннями частини першої статті 15 Закону № 329-VIII, яка передбачає можливість постачання природного газу в інших випадках, визначених правилами для постачальника «останньої надії», а частина п'ята цієї статті прямо уповноважувала Регулятора затверджувати такі правила. При цьому законодавство не виключає можливості набуття оператором ГРС статусу споживача у правовідносинах щодо постачання природного газу, необхідного для покриття фактичних втрат та виробничо-технологічних витрат у газорозподільній системі. Водночас набуття оператором ГРС такого статусу у відносинах з постачальником не змінює правової природи самих ВТВ, які не є природним газом, використаним оператором для власних потреб, а лише обумовлює необхідність придбання ним відповідних обсягів природного газу для забезпечення функціонування газорозподільної системи.
Ключові слова: спори з НКРЕКП, енергетичне регулювання, ринок природного газу, правовий статус оператора ГРС
